Лєра сиділа на підлозі в маленькій кімнаті й перекладала дитячі речі з однієї коробки в іншу. Восьмий місяць вагітності давався взнаки — спина нила, ноги набрякали, але покинути почате не хотілося. Крихітні бодіки із зайчиками, м’які пелюшки, брязкальця — все це лежало навколо, чекаючи своєї години.
Дитяча кімната була невеликою, але затишною. Лєра вибрала для стін світло-блакитний колір, купила біле ліжечко з різьбленими спинками та повісила над ним мобіль із плюшевими ведмежатами. Сповивальний столик став біля вікна, поруч із комодом для дитячих речей. Все було продумано до дрібниць.
Чоловік Артем зайшов у кімнату, притулився до одвірка й окинув поглядом обстановку.
— Непогано вийшло, — кивнув Артем, засунувши руки в кишені джинсів. — Столик вдало поставила.
Лєра підняла голову і посміхнулася:
— Правда? А то я думала, може, краще до іншої стіни пересунути…
— Нормально все. Не переймайся.
Артем розвернувся і пішов у вітальню, навіть не запропонувавши допомогти зібрати розкидані речі. Лєра зітхнула і продовжила сортувати повзунки за розмірами. Звикла вже — чоловік ніколи особливо не вдавався у деталі, схвально кивав, коли було потрібно, і на тому його участь закінчувалася.
Телефон задзвонив, коли Лєра розбирала чохли для ліжечка. На екрані висвітилося ім’я свекрухи — Тамара Іванівна. Дзвонила щодня, а то й по два рази. Лєра скривилася, але взяла слухавку.
— Алло, Тамаро Іванівно.
— Лєро, здрастуй. Ну що, як справи? Знову в цій дитячій сидиш?
— Так, закінчую останні штрихи. Іграшки розклала, чохол на матрац наділа…
— Ой, та навіщо тобі всі ці дурниці? — перебила свекруха. — Дитина росте швидко, через пів року все це викинеш. Навіщо гроші на вітер?
Лєра стиснула губи. Це була далеко не перша розмова на цю тему.
— Тамаро Іванівно, я хочу, щоб у малюка було все красиво і зручно.
— Зручно! — фиркнула свекруха. — Краще б гроші відклала. Ось я Артемка ростила — ніяких тобі іграшок по п’ятсот гривень, ніяких дизайнерських ліжечок. І нічого, виріс нормальною людиною.
Лєра закотила очі й відійшла від ліжечка, сідаючи на стілець біля вікна. Сперечатися було марно. Тамара Іванівна завжди знала краще за всіх, як треба жити, що купувати і як виховувати дітей.
— Я вчора бачила в магазині такі пелюшки, які ти купувала, — продовжила свекруха. — Утридорога! А навіщо? Бери звичайні ситцеві, в них радянські діти спали — і нічого.
— Добре, Тамаро Іванівно, — втомлено відповіла Лєра. — Я подумаю.
— От і думай. А то потім скаржитися будеш, що грошей не вистачає.
Після розмови Лєра поклала телефон на підвіконня і подивилася у вікно. Осінній вітер ганяв по двору жовте листя, небо затягнуло сірими хмарами. Настрій зіпсувався вмить. Свекруха вміла одним дзвінком звести нанівець весь ентузіазм.
Наступного дня Лєра знову поралася в дитячій. Розклала по полицях сорочки, повісила на гачок махровий рушник з капюшоном у вигляді каченяти, розставила на комоді банки з присипкою та кремом. Все виглядало мило і по-домашньому. Лєра уявила, як купатиме малюка, мінятиме йому підгузки, заколисуватиме перед сном — і на душі стало тепліше.
Артем зазирнув у кімнату ближче до вечора, кинув погляд на полиці й кивнув:
— Порядок. Молодець.
— Як думаєш, може, ще нічник купити? — запитала Лєра. — Щоб не вмикати верхнє світло, коли вночі вставатиму.
— Давай, якщо хочеш. Ти краще знаєш, що потрібно.
Артем знову пішов. Лєра поморщилася. «Ти краще знаєш» — стандартна фраза чоловіка на будь-які питання, пов’язані з дитиною. Наче це стосувалося тільки її однієї.
Через тиждень у двері подзвонили. Лєра відчинила і застигла на порозі. На сходовому майданчику стояла Тамара Іванівна з величезною сумкою в одній руці та текою документів в іншій. Обличчя свекрухи сяяло, очі блищали від збудження.
— Лєрочко, здрастуй! Ну що, рада мене бачити?
— Здрастуйте, Тамаро Іванівно, — розгублено пробурмотіла Лєра. — Ви не попереджали, що приїдете…
— А навіщо попереджати? Я тепер взагалі постійно тут буду!
Свекруха пройшла у квартиру, не чекаючи запрошення, скинула сумку на підлогу в передпокої й розстебнула куртку.
— Де Артемко? На роботі ще?
— Так, повернеться за годину.
— Чудово, тоді я тобі одразу все розповім. Сідай, будуть новини!
Тамара Іванівна пройшла у вітальню, сіла на диван і поплескала рукою по місцю поруч із собою. Лєра повільно опустилася на край дивана, відчуваючи, як усередині наростає тривога.
— Так ось, слухай, — почала свекруха, відкриваючи теку. — Я квартиру свою продала! Учора угоду закрили, гроші отримала. Тепер переїжджаю до вас назовсім!
Лєра кліпнула кілька разів, намагаючись перетравити почуте.
— Тобто як… назовсім?
— Ну ось так! — широко посміхнулася Тамара Іванівна. — Буду з вами жити, допомагати з дитиною. Ти ж перший раз народжуєш, досвіду жодного. Я все знаю, навчу.
Лєра відчула, як серце забилося швидше. Двокімнатна квартира. Одна спальня у них з Артемом, друга — дитяча. Де жити свекрусі?
— Тамаро Іванівно, але в нас… Квартира невелика, дві кімнати. Дитячу ми вже облаштували…
— От саме! — перебила свекруха, не втрачаючи ентузіазму. — Я якраз у дитячій і буду жити. Все одно малюк перший час із вами в кімнаті буде, навіщо йому окрема кімната в перші місяці?
Лєра відкрила рот, але слова застрягли в горлі. Свекруха продовжувала, ніби не помічаючи її шоку:
— Я вже все продумала. Ліжечко дитяче поки можна у вашу спальню пересунути, там місця вистачить. А в дитячій я свої речі розміщу. Зручно ж!
— Але я стільки часу витратила… — почала було Лєра.
— Та годі, нічого страшного! Переставимо потім, коли дитина підросте. А зараз головне — щоб я поруч була. Ти ж сама не впораєшся, тобі допомога потрібна.
Тамара Іванівна поклала документи на журнальний столик і відкинулася на спинку дивана, явно задоволена собою.
— І взагалі, знаєш, що я думаю? — додала свекруха, знизивши голос до довірчого тону. — Може, тобі взагалі не варто так перейматися дитиною. Народи, залиш у пологовому будинку на пару тижнів, нехай там його поняньчать. А я поки облаштуюся, все підготую як треба. Ти ж втомишся після пологів, відпочити треба буде.
Лєра схопилася з дивана так різко, що закрутилася голова. Схопилася за підлокітник, щоб не впасти.
— Що?! — видихнула Лєра. — Що ви сказали?
— Ну я ж не зі зла, — Тамара Іванівна махнула рукою. — Просто думаю про твою зручність. Перші дні найважчі, навіщо тобі одразу з немовлям поратися? Я допоможу, я ж досвідчена. Ти взагалі нічого не знаєш, як дітей ростити.
Лєра стояла посеред кімнати й дивилася на свекруху, не вірячи своїм вухам. Кров прилила до обличчя, пальці стиснулися в кулаки. Невже Тамара Іванівна серйозно пропонує залишити новонародженого в пологовому будинку, щоб зайняти дитячу?
— Тамаро Іванівно, це моя дитина, — глухо промовила Лєра. — І я нікуди його не кину.
— Та хто говорить про «кинути»? — обурилася свекруха. — Я про допомогу говорю! Ти молода, недосвідчена, тобі ж важко буде. А я знаю, як правильно. Ось Артемка я сама виростила, без усяких цих новомодних штучок. І нічого, виріс хорошою людиною.
Лєра розвернулася і вийшла з кімнати, не в змозі продовжувати розмову. Зачинилася у ванній, увімкнула холодну воду і підставила руки під струмінь. Дихати було важко, думки плуталися. Невже це відбувається насправді?
Свекруха продала квартиру. Збирається жити з ними. У дитячій. Яку Лєра готувала два місяці. І ще пропонує кинути дитину в пологовому будинку.
За дверима почулися кроки.
— Лєро, ти чого образилася? — голос Тамари Іванівни звучав незадоволено. — Виходь, поговоримо нормально.
— Мені треба побути самій, — відповіла Лєра, намагаючись, щоб голос не тремтів.
— Ну от, почалося. Вагітні завжди такі нервові. Гаразд, я поки що чай поставлю.
Лєра почула, як свекруха пішла на кухню, і видихнула. Треба дочекатися Артема. Він має щось вирішити. Це ж його мати, нехай пояснить їй, що таке неможливо.
Коли Артем повернувся з роботи, Тамара Іванівна вже порядкувала на кухні. Заварила чай, нарізала хліб, дістала з холодильника ковбасу.
— Мам! — здивувався Артем. — Ти звідки?
— Сюрприз, синку! — Тамара Іванівна обійняла Артема і цмокнула в щоку. — Я тепер із вами житиму. Квартиру продала, переїжджаю назовсім.
Артем насупився:
— Як це назовсім? Ми ж не обговорювали…
— А чого обговорювати? Я ж допомагатиму з дитиною. Лєрі самій не впоратися, досвіду немає. Я все знаю, навчу, як правильно пелюшки міняти, годувати, вкладати. Вам же легше буде!
— Але де ти жити збираєшся? — Артем озирнувся, немов шукаючи підступ.
— У дитячій. Все одно малюк перший час у вас у спальні буде, навіщо йому окрема кімната?
Лєра стояла у дверях кухні й мовчки спостерігала за розмовою. Артем почухав потилицю, подивився на матір, потім на Лєру.
— Ну… У принципі, мам має рацію. Дитина й справді перші місяці з нами спатиме. Може, справді зручніше…
Лєра не повірила своїм вухам. Артем погоджувався. Просто так. Навіть не запитав її думки.
— Артеме, — тихо покликала Лєра. — Можна поговорити?
— Зараз, зачекай. Мам, а гроші з квартири ти куди поділа?
— На ощадкнижці лежать. Не хвилюйся, я не марнотратка. Буду допомагати вам, на онука відкладати.
— Добре. Ну гаразд, мам, тоді давай справді обговоримо, як усе організувати.
Лєра відчула, як усередині все стислося. Артем навіть не збирався заперечувати. Він просто прийняв рішення матері як належне.
— Артеме, нам треба поговорити. Наодинці, — повторила Лєра, підвищивши голос.
— Та йди сюди, чого там секретничати, — махнула рукою Тамара Іванівна. — Ми ж сім’я, все разом вирішимо.
— Я не хочу, щоб хтось жив у дитячій, — випалила Лєра. — Я два місяці цю кімнату готувала!
— Лєрочко, ну не впирайся, — примирливо сказала Тамара Іванівна. — Я ж не назавжди туди в’їду. Підросте малюк, я з’їду. А поки що допоможу вам.
— Але ви ж продали квартиру! Куди ви з’їдете?
— Ну знайду що-небудь. Або винайматиму. Не хвилюйся ти так.
Лєра подивилася на Артема, чекаючи підтримки. Але чоловік просто знизав плечима:
— Лєро, ну давай не будемо одразу конфліктувати. Мама хоче допомогти. Хіба це погано?
— Погано, що ніхто мене не запитав! — голос Лєри тремтів. — Це наша квартира, наша дитина, а тут хтось просто приїжджає і заявляє, що займе дитячу!
— Ой, яка ти нервова стала, — зітхнула Тамара Іванівна. — Вагітним не можна так переживати, дитинці шкідливо.
Лєра розвернулася і пішла в спальню, голосно грюкнувши дверима. Сіла на ліжко й уткнулася обличчям у долоні. Сльози душили, але вона стримувалася. Ревіти — останнє, що зараз потрібно.
Через кілька хвилин у спальню зайшов Артем. Присів поруч, поклав руку на плече.
— Лєр, ну чого ти? Мама справді хоче допомогти.
— Артеме, вона сказала, що мені треба залишити дитину в пологовому будинку й не забирати одразу, — Лєра підняла голову й подивилася чоловікові в очі. — Ти це чув?
Артем насупився:
— Що? Не може бути.
— Може. Вона так і сказала. Дослівно. Щоб я народила, залишила в пологовому будинку, а вона поки що облаштується в дитячій.
— Ну мам іноді таке говорить… Вона ж не серйозно.
— А раптом серйозно? — Лєра схопила чоловіка за руку. — Артеме, це наша дитина. Я не хочу, щоб твоя мати вказувала, як мені її ростити. І я не хочу, щоб вона жила в дитячій!
— Добре, добре, я з нею поговорю, — Артем зітхнув. — Але давай без істерик, домовилися?
Лєра кивнула, хоча всередині все кипіло. «Без істерик». Наче це вона влаштувала весь цей цирк.
Артем вийшов зі спальні, а Лєра залишилася сидіти на ліжку. Дивний спокій накрив раптово. Не гнів, не образа — саме спокій. Холодний і ясний. Лєра подивилася на свекруху через прочинені двері. Тамара Іванівна сиділа за кухонним столом, пила чай і гортала якийсь журнал, наче нічого не сталося.
Жінка, яка серйозно збиралася зайняти місце її майбутньої дитини. Яка запропонувала кинути немовля в пологовому будинку. І чоловік навіть не обурився по-справжньому. Просто попросив не влаштовувати істерик.
Лєра встала з ліжка й підійшла до шафи. Відкрила верхній ящик комода, дістала теку з документами. Свідоцтво про власність на квартиру. Оформлено на її ім’я. Куплено три роки тому, ще до знайомства з Артемом, на гроші, що залишилися після продажу кімнати в комуналці, яку Лєра отримала у спадок від бабусі.
Квартира — її. Повністю. Жодного спільно нажитого майна, жодних прав у чоловіка чи його матері.
Лєра провела пальцями по печатках на документі й раптом відчула, як напруга відпускає. Все стало простіше. Набагато простіше, ніж здавалося хвилину тому.
Увечері Тамара Іванівна оголосила, що поїде додому збирати речі для переїзду.
— Завтра приїду із сумками, почну облаштовуватися, — сказала свекруха, застібаючи куртку. — Артеме, допоможи мені завтра диван перевезти, гаразд? У мене там хороший розкладний, якраз у дитячу впишеться.
— Ага, добре, мам, — кивнув Артем, проводжаючи матір до дверей.
Лєра стояла в коридорі й мовчки спостерігала за прощанням. Тамара Іванівна обернулася до неї:
— Лєро, ти вже не ображайся, гаразд? Я справді хочу допомогти. Побачиш, як народиш, скажеш спасибі, що я поруч.
Лєра не відповіла. Просто кивнула. Свекруха пішла, Артем зачинив двері й повернувся до дружини:
— Ну от, бачиш? Мама старається, хоче бути корисною.
— Так, бачу, — тихо сказала Лєра.
— Давай не будемо сваритися через це. Дитина скоро народиться, нам потрібна підтримка.
— Звісно.
Артем обійняв Лєру за плечі й поцілував у скроню. Пішов дивитися телевізор. Лєра залишилася стояти в коридорі й дивитися на зачинені двері дитячої.
Наступного ранку, поки Артем був на роботі, Лєра спустилася вниз до консьєржки. Тітка Віра сиділа за своїм столиком і розгадувала кросворд.
— Віро Петрівно, здрастуйте.
— О, Лєрочко! — консьєржка підняла голову й усміхнулася. — Як животик? Скоро вже, так?
— Через місяць. Віро Петрівно, у мене до вас прохання.
— Слухаю.
— Нікого без мого дозволу у квартиру не впускайте. Ні під яким приводом. Навіть якщо скажуть, що я сама просила. Тільки якщо я особисто подзвоню і попрошу.
Віра Петрівна насупилася:
— Щось сталося?
— Не хочу зайвих гостей. Вагітним спокій потрібен.
— Зрозуміло. Добре, Лєрочко, не хвилюйся. Нікого не пропущу.
Лєра піднялася назад у квартиру. Сіла в дитячій на стілець біля вікна й подивилася на ліжечко, на мобіль із ведмежатами, на акуратно складені пелюшки. Усе це має залишитися тут. Для дитини. Не для свекрухи.
Ближче до обіду у двері подзвонили. Лєра глянула у вічко. На майданчику стояла Тамара Іванівна з двома величезними валізами й кількома пакетами.
— Лєро, відчини! — крикнула свекруха. — Я приїхала!
Лєра не відчинила. Просто стояла за дверима і слухала, як Тамара Іванівна стукає і дзвонить.
— Лєро! Ти що, глуха? Відчини двері! Я ж казала, що сьогодні переїду!
Мовчання.
— Лєро, припини дурниці! Відчиняй негайно!
Лєра взяла телефон і натиснула кнопку домофона, підключившись до переговорного пристрою на сходовому майданчику.
— Тамаро Іванівно, дитяча кімната призначена для дитини. Переїжджати до нас ви не будете.
— Що?! — голос свекрухи злетів на пару октав. — Це ще що за витівки?!
— Жодних витівок. Просто я не збираюся віддавати дитячу комусь іще. Бажаю вам удачі. У вашому житті. Не в моєму.
— Та ти що собі дозволяєш?! Я синові подзвоню, зараз тебе на місце поставить!
— Телефонуйте.
Лєра вимкнула домофон. Пройшла в спальню, лягла на ліжко і поклала руку на живіт. Малюк штовхнувся зсередини, наче підтримуючи. Лєра посміхнулася.
Через десять хвилин задзвонив телефон. Артем. Лєра не поспішаючи взяла слухавку.
— Лєро, ти що робиш?! — закричав чоловік. — Мама мені щойно подзвонила, сказала, що ти її не впустила!
— Правильно. Не впустила.
— Як не впустила?! Ти ж була вдома!
— Була. І залишилася. А от Тамара Іванівна ні.
— Лєро, це моя мати! Ти не маєш права так із нею поводитися!
— Маю. Це моя квартира. Оформлена на мене. Я вирішую, хто тут живе.
Артем замовк. Потім видихнув:
— Слухай, давай спокійно поговоримо, коли я приїду. Мама не хотіла нічого поганого, просто…
— Просто запропонувала мені кинути дитину в пологовому будинку, щоб зайняти дитячу, — перебила Лєра. — Так, я пам’ятаю. Артеме, я не хочу це обговорювати. Рішення прийнято.
— Ти не можеш просто так вигнати мою матір!
— Можу. І вже вигнала. До зустрічі ввечері.
Лєра поклала слухавку. Телефон одразу ж задзвонив знову. Артем. Лєра вимкнула звук і прибрала телефон у шухляду тумбочки.
Наступні два дні чоловік намагався переконати дружину. Дзвонив по десять разів на день, приїжджав із роботи похмурий, намагався розмовляти, вмовляти, пояснювати, що мати не зі зла все це говорила, що Лєра перебільшує, що треба бути терпимішою.
— Мама не зі зла, — повторював Артем втретє за вечір. — Просто у неї свій погляд на виховання дітей.
— Який включає пропозицію кинути немовля в пологовому будинку?
— Артеме, подивися мені в очі. Ти справді думаєш, що твоя мати жартувала?
Чоловік відвів погляд. Помовчав.
— Гаразд, може, Тамара Іванівна й серйозно… Але ми ж можемо просто не слухати її порад. Нехай живе в дитячій, а ти роби, як хочеш.
— Ні. Дитяча — для дитини. Не для твоєї матері.
— Лєро, ну ти ж розумієш, що мама тепер без житла? Квартиру продала!
— Це її рішення. Я не просила продавати квартиру і переїжджати до нас.
— Ти нестерпна стала! — не витримав Артем. — Егоїстка!
Лєра мовчки встала з дивана і пішла в спальню. Зачинила двері на ключ. Артем стукав, вимагав відчинити, але Лєра лягла спати, увімкнувши на телефоні білий шум, щоб не чути.
Вранці Артем пішов на роботу, грюкнувши дверима так, що задеренчало скло. Лєра випила чай, поснідала, а потім зайшла в дитячу. Поправила ковдрочку в ліжечку, покрутила мобіль. Все було на своїх місцях. Жодних валіз. Жодних розкладних диванів.
Телефон задзвонив. Свекруха. Лєра натиснула відбій. Подзвонила знову. Відбій. Третій раз. Лєра заблокувала номер.
Через тиждень Артем став приїжджати додому все пізніше. Говорив, що затримується на роботі, що проєктів багато. Лєра не питала. Просто готувала дитячу, докуповувала останні дрібниці, читала книги про немовлят.
Одного вечора Артем прийшов і мовчки зібрав сумку. Лєра стояла у дверях спальні й дивилася, як чоловік складає речі.
— Їдеш?
— До мами. Поки що. Тамара Іванівна винайняла квартиру. Одній їй важко, підтримка потрібна.
— Зрозуміло.
— Може, ти одумаєшся. Поки не пізно.
— Артеме, дитяча залишається дитячою. Якщо хочеш жити з матір’ю — живи. Я не тримаю.
Чоловік застебнув сумку, вийшов у коридор. Затримався біля вхідних дверей.
— Ти справді так просто мене відпускаєш?
— Ти сам ідеш.
— Через маму!
— Через те, що ти вибрав її. Не мене. Не нашу дитину.
Артем хитнув головою і вийшов. Двері зачинилися з тихим клацанням. Лєра постояла в коридорі, потім повернулася в спальню. Лягла на ліжко й подивилася в стелю. Дивно. Не хотілося плакати. Не хотілося дзвонити й просити повернутися. Просто тиша і спокій.
Через два тижні Лєра лягла в пологовий будинок. Народжувала сама. Артем не приїхав, хоча Лєра відправила йому повідомлення. Прочитав і не відповів.
Пологи пройшли нормально. Хлопчик. Три кілограми двісті грамів. Здоровий, із гучним криком і стиснутими кулачками. Лєра дивилася на сина і не могла відірватися. Крихітний. Беззахисний. Її.
На третій день після пологів прийшла смс від Артема: «Як дитина?»
Лєра відповіла: «Все добре. Здоровий.»
«Ім’я придумала?»
«Так. Максим.»
«Гарне ім’я.»
Більше повідомлень не було. Лєра не писала першою. Виписалася з пологового будинку на п’ятий день. Викликала таксі, приїхала додому із сином на руках. Піднялася у квартиру, роздяглася, переодягла Максима в чистий бодік.
Дитяча зустріла свіжим запахом випраних пелюшок і тишею. Лєра поклала сина в ліжечко, завела мобіль. Плюшеві ведмежата закружляли під тиху мелодію. Максим позіхнув і заплющив очі.
Лєра сіла на стілець біля вікна й подивилася на сплячу дитину. Жодних валіз. Жодних сторонніх людей. Просто дитяча кімната, де живе дитина.
Артем приїхав через тиждень. Подзвонив у двері, Лєра відчинила. Чоловік виглядав втомленим, змарнілим. Стояв на порозі з пакетом іграшок.
— Привіз малюкові подарунки, — тихо сказав Артем.
— Проходь.
Артем роззувся, пройшов у дитячу. Підійшов до ліжечка, подивився на сплячого Максима.
— Схожий на мене, — посміхнувся чоловік.
— Так.
Артем постояв, потім повернувся до Лєри:
— Мама хоче побачити онука.
— Ні.
— Лєро…
— Ні, Артеме. Не зараз. Може, колись потім. Але не зараз.
— Тамара Іванівна все ж таки бабуся.
— Яка пропонувала кинути дитину в пологовому будинку.
Артем стиснув губи. Кивнув.
— Гаразд. Зрозумів.
Чоловік посидів ще пів години, поговорили про сина, про щеплення, про те, як Лєра дає собі раду сама. Артем запропонував допомогу, Лєра відмовилася. Коли чоловік ішов, зупинився біля дверей:
— Може, я повернуся? Спробуємо ще раз?
Лєра подивилася на Артема довгим поглядом.
— Ти вибрав матір замість сім’ї. Я не ображаюся. Але й повертатися не треба. Нам із Максимом добре удвох.
— Лєро, ну це ж дурниця якась…
— Ні. Це чесність. Ти не готовий захищати свою сім’ю від власної матері. Значить, нам не по дорозі.
Артем хотів щось сказати, але промовчав. Пішов. Лєра зачинила двері й притулилася до них спиною. Видихнула.
Через місяць Лєра сиділа в дитячій і годувала Максима. Малюк ссав груди, сопучи та зрідка відкриваючи очі. За вікном ішов дощ, по склу текли краплі. Затишно. Спокійно.
Телефон завібрував. Повідомлення від незнайомого номера: «Це Тамара Іванівна. Артем сказав, що у вас народився хлопчик. Хочу побачити онука.»
Лєра прочитала й поклала телефон екраном донизу. Не відповіла. Не заблокувала. Просто проігнорувала.
Максим доїв, відпустив груди й уткнувся носом Лєрі в руку. Сопів тихенько, засинаючи. Лєра погладила сина по голівці й подивилася на ліжечко. Біле, з м’якими бортиками та пледом у блакитну клітинку. Над ним обертався мобіль із ведмежатами. На комоді стояли банки з кремами, присипкою, вологі серветки. На полицях — стоси сорочечок, повзунків, шкарпеток.
Дитяча. Справжня. Для дитини. Не для свекрухи з валізами й претензіями.
Лєра встала, обережно поклала сплячого Максима в ліжечко, вкрила ковдрочкою. Постояла, дивлячись на сина. Максим сопів, сіпав рученятами уві сні, морщив носик.
Дім був тихим. Спокійним. Її.
І ніхто більше не скаже їй, що робити з власною дитиною.
— Іди! Іди! Кому ти потрібна — крива та ще й з дитиною! — кричав услід п’яний чоловік. Але коли дізналися, що сталося далі, всі ахнули