Валентина діставалася додому останньою електричкою після чергового дня в архіві інституту. Робота висмоктувала з неї всі соки, особливо коли доводилося сидіти там до пізнього вечора.
Триповерховий будинок із мансардою дістався їй від тітки Клавдії три роки тому. Тоді здавалося, що нарешті з’явиться своє житло, де можна буде спокійно жити.
Але вже півтора року тут оселилися мати Галина Семенівна та її співмешканець Віктор Олексійович.
Ще на ґанку Валентину зустрів гучний регіт. Віктор Олексійович розповідав якусь історію про своїх колишніх колег, а мати заливисто сміялася з кожного його жарту.
— О, трудяга повернулася! — Віктор Олексійович сидів у кріслі перед телевізором, одягнений у спортивні штани й майку.
Перед ним на журнальному столику стояла почата пляшка пuвa й тарілка із залишками вечері.
— Як справи на галерах, Валюше?
Валентина окинула поглядом вітальню. Антикварний письмовий стіл тітки Клавдії зник.
На його місці тепер стояв дешевий комп’ютерний столик із ДСП, на якому громадився старий системний блок.
— Де стіл?
— На дачу відвезли, — не відриваючись від екрана, відповіла мати. — Місце хоч звільнилося, тепер Вітьок може комп’ютер поставити.
— Це був антикваріат дев’ятнадцятого століття!
Віктор Олексійович повернувся до неї з посмішкою.
— Ой, та кинь ти! Звичайна стара дерев’яна штука. На дачі згодиться, під інструменти пристосуємо. Зате я тепер в інтернеті сиджу, новини читаю, з хлопцями листуюся.
— Ти серйозно?
— А то! Час не стоїть на місці, треба крокувати в ногу з прогресом. Твоя тітка в минулому застрягла, от і накопичила купу мотлоху.
Валентина подивилася на матір, чекаючи хоча б трохи співчуття. Галина Семенівна сиділа на дивані, обхопивши руками коліна.
Волосся вона нещодавно перефарбувала в яскраво-рудий колір, який абсолютно не личив її блідому обличчю й надавав якогось нездорового вигляду.
— Мамо, це ж була пам’ять про тітку…
— Доню, ну що ти чіпляєшся за старовину? Клави більше немає, царство їй небесне, а ми живі. Нам зручність потрібна.
Раніше мати ніколи так не говорила. Вона завжди згадувала сестру з теплотою, часто розповідала, як та у важкі часи допомагала їхній родині. А тепер наче підмінили людину.
— До речі, про життя-буття, — Віктор Олексійович відставив пляшку й повернувся до Валентини. — Час би тобі, Валюше, про самостійність подумати. Ти ж доросла дівка, двадцять сім років виповнилося. Молоді панночки у твоєму віці вже давно своє гніздо в’ють.
— У мене є будинок, і ви в ньому живете!
— Будинок може й твій юридично, але хто тут по господарству клопочеться? Хто за комуналку платить, продукти закуповує? Ми з Галкою надриваємося, а ти тільки спиш та на роботу мотаєшся.
Валентина дістала із сумки конверт із місячною платнею.
— Третину зарплати віддаю на господарство. Можеш перерахувати, якщо не віриш.
— А хто готує? Хто прибирає? Думаєш, будинок сам себе утримує? Я ось з ранку до вечора то паркан лагоджу, то дах латаю. А твоя мама пере, варить, миє. А ти що? Поїла й у свою кімнату.
— Я працюю! Іноді по дванадцять годин на добу!
— От і добре, що працюєш, — Віктор Олексійович задоволено посміхнувся. — Значить, на орендовану квартиру грошей накопичиш. Ми з Галкою спокою хочемо. Ми в нашому віці заслужили відпочинок.
— Тобі сорок п’ять років!
— Ну й що з того? Здоров’я не залізне. На будівництві спину надірвав, тепер мучуся. Лікар каже, все від нервів.
Валентина опустилася на край дивана й заплющила очі. Після виснажливого дня такі розмови здавалися божевільними.
Хотілося просто дістатися своєї кімнати й лягти спати, а замість цього доводилося вислуховувати, як її виганяють із власного будинку.
— Ти подумай гарненько, — додав Віктор Олексійович. — Місяць даю на роздуми. А потім уже сам буду вирішувати, як тебе звідси викурити.
***
Через тиждень будинок перетворився на якусь подобу комунальної квартири. Спочатку з’явився Серьога, нібито старий друг Віктора Олексійовича по будівництву. Чоловік років п’ятдесяти з відвислим животом і щетинистою фізіономією.
— Я на тиждень приїхав, — оголосив він, поплескавши Валентину по плечу. — Може, й довше затримаюся. Тут у вас добре, тихо, спокійно.
Наступного дня приїхала Людмила Петрівна, подруга Галини Семенівни зі старої роботи.
— Ремонт у мене вдома, — пояснила вона, розставляючи свої численні баночки з кремами на туалетному столику. — Місяця на два, не менше.
А ще за кілька днів Валентина виявила на кухні молодого хлопця років двадцяти п’яти, який методично спустошував її холодильник.
— Ти хто такий?
— Ігор, — хлопець навіть не повернувся до неї. — Небіж дядька Сергія. Дядько каже, можна тут пожити. У гуртожитку, розумієш, душно влітку, а тут природа, повітря.
Будинок став нагадувати прохідний двір. Серьога допізна дивився телевізор, перемикаючи канали й коментуючи кожну передачу.
Людмила Петрівна вмикала на повну гучність радіо й підспівувала старим романсам.
Ігор перетворив задній двір на склад якихось залізяк і запчастин від машин.
— Мамо, що відбувається? — запитала Валентина одного вечора. — Це мій будинок, а не готель!
— Та що ти нервуєш? Люди хороші, по господарству допомагають. Серьога вчора кран на кухні полагодив, Людмила Петрівна пироги пече.
— Людмила Петрівна жере мої продукти й слухає музику до третьої години ночі! А цей Ігор перетворив ділянку на звалище!
— Зате веселіше стало, не так тоскно.
У розмову втрутився Віктор Олексійович, який з’явився на порозі кухні із задоволеним виглядом.
— Знову концерт влаштовуєш? Сусідам спати не даєш?
— Я хочу, щоб усі ці люди забралися з мого дому!
— Це мої товариші! А будинок хоч і оформлений на тебе, але проживаємо тут ми всі.
— Це моя власність!
— Ну раз своя, то й утримуй її повністю сама. Я із завтрашнього дня ні гривні не плачу за світло й газ. І продукти купувати припиняю. Розбирайся сама зі своїми рахунками.
Валентина повернулася до матері, сподіваючись на підтримку. Але та лише винувато розвела руками.
— Доню, ну навіщо ти його сердиш? Вітьок стільки для нас робить. А ти все невдоволена.
***
У суботу зранку Валентина готувалася до довгоочікуваної покупки. Пів року збирала на вживану машину, щоб не витрачати час на дорогу до роботи. Всієї суми не вистачало, тому вирішила взяти гроші зі своїх заощаджень на відпустку.
Вони лежали в скриньці на полиці в її кімнаті.
Але скринька виявилася порожньою.
Валентина перерила всю кімнату, перевірила кишені курток, зазирнула в кожну сумку. Дванадцять із половиною тисяч гривень зникли.
— Хтось узяв мої гроші!
Віктор Олексійович лежав на дивані й гортав газету.
— А я тут до чого? Сама витратила й забула.
Галина Семенівна вийшла з ванної, намотуючи на голову рушник.
— Що за крик із самого ранку?
— У мене вкрали гроші!
— Господи, Валюню, ну що ти вигадуєш? Кому тут твої гроші потрібні?
— А кому ще? Ви ж усі разом у будинку живете!
Віктор Олексійович різко підвівся з дивана.
— Ти на що натякаєш? Думаєш, я по чужих кишенях нишпорю? Та в мене самого грошей вистачає!
— Звідки у безробітного гроші?
— Я пенсіонер по інвалідності!
Галина Семенівна сплеснула руками й заплакала.
— Доню, як ти можеш таке говорити? Він золота людина, все для нас робить. А ти його у злодійстві звинувачуєш!
— Гроші не могли самі зникнути!
— Ти ж розсіяна! То ключі загубиш, то документи. От і гроші кудись засунула!
У суперечку втрутився Серьога, який з’явився на порозі в треніках і запраній футболці.
— А чого тут за базар?
— Валька гроші загубила, тепер усіх підряд звинувачує, — пояснив Віктор Олексійович.
— Оце так справи! А може, вона навмисне все вигадала? Щоб нас усіх посварити?
— Точно! — Віктор Олексійович ляснув себе по лобі. — Ось у чому річ! Сама гроші сховала, а тепер виставу розігрує!
Валентина дивилася на цих людей і розуміла, що довести що-небудь неможливо. Вони всі об’єдналися проти неї.
— Знаєте що, — сказала вона, намагаючись зберігати спокій. — Раз я така погана, то завтра ж усі виїжджаєте.
— Диви яка принципова! А куди нам подітися?
— Не моє діло.
— Валю! — мати схопила її за руку. — Ти з глузду з’їхала? Куди ми підемо?
— Ви дорослі люди, самі розберетеся.
***
Пізно ввечері Валентина почула приглушені голоси з веранди. Віктор Олексійович і Серьога про щось шепотілися, зрідка посміюючись.
Вона підкралася до прочинених дверей і прислухалася.
— Серьога, слухай сюди. Треба цю вперту остаточно дістати. Вона вперта як баран, просто так не здасться.
— А що пропонуєш?
— Давай так. Ігор хай ще народу приведе. Чоловік п’ять-шість. Скажемо, що це ненадовго, а самі розтягнемо на місяць. Вона звідси одразу звалить.
— А Галка що скаже?
— А що вона скаже? Вона в мене шовкова. Що накажу, те й буде робити. Про дочку свою особливо не переживає. Так, для вигляду іноді заступиться.
Валентина завмерла.
— А якщо все одно не з’їде? — запитав Серьога.
— Тоді по-іншому діятимемо. У мене є один знайомий, Миколайович. Він у таких справах майстер. Може й документи на будинок переписати, якщо знадобиться.
Валентина тихо відійшла від дверей. Повернулася до своєї кімнати й сіла на ліжко.
Мати справді змінилася до невпізнання. Раніше була дбайливою, завжди захищала дочку. А тепер готова зрадити заради цього пройдисвіта.
***
У неділю вранці на подвір’ї з’явилося ще п’ятеро молодих людей із рюкзаками та спальними мішками. Ігор представив їх як своїх однокурсників.
— Це Дмитро, Анатолій, Андрій, Павло та Костянтин. Хлопці хороші, тільки з житлом напруга. Можна намети поставити?
— Які намети? — Валентина вискочила на ґанок.
— Та годі тобі, тьоть. Ми тихі, нікого не потривожимо.
— Я тобі не тьотя! І жодних наметів на ділянці не буде!
Дмитро, худорлявий хлопець із довгим волоссям, посміхався.
— А ти чого така сердита? Ми ж не до тебе прийшли, а до дядька Віктора.
— Це мій будинок!
— Ну так, ну так. Віктор Олексійович уже розповів про ситуацію.
Валентина розвернулася й пішла в будинок. На кухні виявила Людмилу Петрівну, яка смажила картоплю для всієї компанії.
— Людмило Петрівно, скільки можна? У мене продукти не нескінченні!
— Подумаєш, пару картоплин взяла. Зате які хлопці симпатичні приїхали!
— Мені байдуже, які вони! Хай їдуть!
— Безсердечна ти, — Людмила Петрівна помішувала картоплю, не дивлячись на Валентину. — Студенти ж, грошей у них немає. А тут природа, повітря свіже.
У будинок увійшов Віктор Олексійович із задоволеним обличчям.
— Про що сперечаєтеся, дамочки?
— Твоя донька знову всіх виганяє, — поскаржилася Людмила Петрівна.
— Ми її виховували, доглядали, а вона…
— Ти мене не виховував!
— Зате скільки всього для вас зробив! Будинок до ладу привів, господарство налагодив. А ти тільки й робиш, що нарікаєш та всіх звинувачуєш.
Галина Семенівна з’явилася в халаті, розпатлана після сну.
— Що знову сталося?
— Та ось донька твоя гостей виганяє. Негарно виходить.
— Валюню, ну що ти? Вчора Ігор водогін полагодив.
— Який водогін? Він там металобрухт складує!
— Ну й що, що складує. Зате корисний хлопчик, хазяйновитий.
Валентина зрозуміла, що сперечатися марно.
— Добре. Раз так, то із завтрашнього дня почну брати плату за проживання. З кожного по п’ятсот гривень на день.
— Ого! — засміявся Віктор Олексійович. — Зовсім знахабніла! Студенти де такі гроші візьмуть?
— Не моє діло. Хочуть жити — хай платять.
***
Наступного дня Валентина прокинулася від гучної музики й сміху. На подвір’ї студенти влаштували застілля, сусіди вже почали скаржитися.
Вона вийшла на вулицю.
— Вимикайте музику! Зараз же!
— Та годі тобі, — Дмитро гойдався в такт мелодії. — Сусіди вже не сплять.
— Сьома ранку! У людей вихідний!
— Ну й що?
Валентина дістала телефон, знайшла номер дільничного й зателефонувала. Той пообіцяв приїхати протягом години.
Повернулася в будинок, де за столом сиділа вся компанія й снідала.
— Смачного, — сказала вона й пройшла у свою кімнату.
Через пів години на подвір’я в’їхала машина дільничного. Валентина вийшла зустрічати.
— Що у вас відбувається? Сусіди скаржаться на шум і безлад.
— Ось, прийшли сторонні люди й не хочуть іти.
Віктор Олексійович вискочив на ґанок.
— Товаришу, не слухайте її! Це наші гості, родичі. Вона просто нервова стала, на роботі перевтомилася.
— Покажіть документи на будинок, — попросив дільничний.
Через десять хвилин Валентина принесла теку з документами.
— Значить, будинок ваш. А ці громадяни тут на яких підставах?
— Я їх не запрошувала! Вони самовільно поселилися!
Студенти почали збирати речі, бурмочучи щось невдоволене. Людмила Петрівна теж заметушилася з валізами.
— Товаришу, — Віктор Олексійович не здавався. — Я ж із її матір’ю співмешкаю, ми фактично подружжя.
— Але будинок зареєстрований на неї. Має право вирішувати, кого приймати.
Через дві години будинок спорожнів. Залишилися тільки Віктор Олексійович, Галина Семенівна та Серьога, який замкнувся у своїй кімнаті й удавав, що хворіє.
— Ну ти й стерво, — процідив Віктор Олексійович. — Рідних людей на вулицю виставила.
— Яких рідних? Ти мені хто взагалі?
— Твоїй матері співмешканець!
Галина Семенівна ридала на кухні.
— Доню, навіщо ти так? Вітьок хороша людина, дбає про нас.
— Дбає? Він мене з власного будинку вижити хоче!
— Та просто хотів, щоб ти самостійною стала. А ти все неправильно зрозуміла.
Валентина подивилася на матір і зрозуміла, що жінка настільки звикла виправдовувати Віктора Олексійовича, що вже не бачить очевидного.
— У тебе є вибір. Або він виїжджає, або ви виїжджаєте разом.
— Але куди мені йти? У мене немає грошей на квартиру!
— Не моє діло. Ти доросла жінка, сама вирішуй.
Мати схлипнула й побігла до себе. Віктор Олексійович дивився на Валентину з відвертою злістю.
— Думаєш, перемогла? Рано радієш. У мене ще є козирі в запасі.
— Які козирі?
— А от побачиш. Я так просто не здамся.
Він розвернувся й пішов у свою кімнату. Валентина залишилася сама на кухні.
У будинку нарешті стало тихо. Через тиждень Валентина знайшла свої гроші в куртці вітчима й поставила вимогу виїхати. Інакше напише на нього заяву. Наступного дня вони виїхали у квартиру матері Валентини, яку весь цей час здавали.
Васько