Соня здригнулася, коли почула ці слова. Спершу їй здалося, що вона ослухалась. Урешті-решт, саме вона займалась організацією свята останні два тижні. Та що там — цілий місяць.
— Перепрошую, Віро Павлівно, я не зовсім зрозуміла, — Соня відклала список гостей, над яким корпіла весь вечір.
— Та що тут незрозумілого? — свекруха поправила ідеально вкладене сиве волосся. — На моєму ювілеї зберуться поважні люди. Професор Тихомир із дружиною, моя подруга Ізабелла Аркадіївна — заслужена діячка культури, між іншим. Буде навіть сам Микола Степанович Водянов!
— І до чого тут я? — Соня досі не розуміла, до чого хилить свекруха.
— А до того, що це певне коло. Люди культурні, освічені, — Віра Павлівна подивилася на Соню оцінювально, ніби перед нею була річ на вітрині. — А ти ж… ну, сама розумієш. Кулінарні курси — це не консерваторія.
Соня стисла кулаки під столом так, що нігті впилися в долоні. Не вперше свекруха натякала на її «недостатній рівень». Але щоб просто заборонити прийти на сімейне свято?
— Віро Павлівно, але ж запрошені всі члени родини, — заперечила Соня, намагаючись говорити рівно. — Я дружина вашого сина.
— От саме — поки що дружина, — прошипіла свекруха. — І взагалі, мій вечір пройде набагато спокійніше, якщо ти не будеш муляти очі своїми… культурними особливостями.
Соня застигла. Що означає «поки що дружина»? І які такі «особливості»? Вона навчалася в педінституті, просто не закінчила його через фінансові труднощі. Так, зараз працює в кулінарній студії після курсів шеф-кухарів. І що в цьому ганебного?
— На ювілеї будуть порядні люди! Сиди вдома й не ганьби ні себе, ні мене! — знову докинула свекруха, побачивши, що Соня не поспішає погоджуватись.
Тяжкі кроки в коридорі сповістили про прихід Ігоря. Чоловік повернувся з роботи втомлений, але задоволений — його підвищили два тижні тому, і тепер на ньому була додаткова відповідальність.
— Ну як тут мої дівчата? — усміхнувся Ігор, заходячи на кухню. — Мамо, чому ти така похмура?
— Та нічого особливого, синочку, — одразу змінила тон Віра Павлівна. — Просто обговорюємо завтрашнє свято.
Соня підвела голову — ось він, момент істини. Зараз чоловік за неї заступиться, пояснить матері, що так не можна поводитися з його дружиною.
— Мама вважає, що мені краще не приходити на ювілей, — сказала Соня, дивлячись прямо на Ігоря.
Ігор завмер на півдорозі до холодильника. Його погляд метнувся від дружини до матері й назад.
— Але як так? — насупився Ігор. — Соня ж так старанно готувалася…
— Ой, ну що ти, Ігорчику, — засміялася Віра Павлівна, підходячи до сина й поправляючи комір сорочки звичним материнським жестом. — Я просто сказала, що їй буде нудно серед наших розмов. Та й, крім того, — стільки справ по дому, правда? Нам же після банкету ще треба буде повертатися кудись.
Соня не вірила своїм вухам. Як вправно свекруха перекрутила ситуацію! І чому Ігор мовчить? Чоловік задумливо почухав потилицю.
— Мам, але Соня — моя дружина, — нарешті сказав Ігор, але без особливої впевненості.
— Авжеж, синочку! Я ж і не кажу, що вона зовсім не може прийти. Просто, знаєш, зважаючи на її… специфіку… Може, вона приїде під кінець вечора? Просто щоб тебе забрати додому, — Віра Павлівна лагідно усміхнулася. — Ми ж просто хочемо, щоб усім було зручно, правда ж?
Соня сиділа приголомшена. «Специфіка»? Яка ще «специфіка»? Те, що вона з простої родини? Чи що носить зручний одяг замість ділових костюмів? Чи що готує вдома, а не відвідує ресторани? Дуже хотілося встати й піти, але Соня стрималася. Потрібно було почути відповідь чоловіка.
Ігор уже майже відкрив рота, щоб щось сказати, як задзвонив його телефон. Подивившись на екран, він скривився:
— Перепрошую, це з офісу, треба відповісти.
Ігор вийшов з кухні, залишивши Соню наодинці зі свекрухою. Віра Павлівна всміхнулася з виглядом переможниці:
— Ну от, сама бачиш — в Ігорчика стільки важливих справ. А ти своїми капризами тільки відволікаєш.
Соня встала, збираючись вийти з кухні.
— Усього найкращого, Віро Павлівно, — сказала вона, намагаючись зберегти гідність. — Я поговорю з Ігорем.
— Авжеж, авжеж, — кивнула свекруха. — Тільки не заважай йому працювати, гаразд? Бачиш, як він пробивається в люди!
Соня дочекалася, поки Ігор завершить розмову, і підійшла до нього в коридорі.
— Нам треба поговорити, — тихо сказала вона.
— Сонь, давай пізніше, добре? — Ігор виглядав заклопотаним. — У нас проблеми з проєктом, треба терміново надіслати документи.
— Будь ласка, це важливо, — наполягала Соня. — Твоя мама фактично заборонила мені приходити на ювілей.
Ігор важко зітхнув і опустився на диван.
— Не заборонила, а запропонувала не приходити на початку. Мама просто переживає за свій імідж… У неї справді будуть поважні гості.
— А я, значить, через свій «імідж» зіпсую їй свято? — Соня відчула, як щоки палають.
— Ну годі, ти перебільшуєш, — спробував заспокоїти її Ігор. — Мама трохи консервативна, але вона тебе по-своєму любить.
— Любить? — Соня не вірила власним вухам. — Ігорю, вона постійно мене критикує! І ти це прекрасно знаєш.
— Вона просто зі старої школи. Для неї важливо, щоб невістка відповідала певним стандартам.
— Яким стандартам, Ігорю? Бути мовчазною прислугою? — Соня й сама не очікувала, що скаже це вголос.
— Припини! — Ігор зморщився. — Ти несправедлива до мами. Вона багато для нас робить.
— Для нас? — Соня навіть засміялася. — Ігорю, відкрий очі! Вона робить для тебе, не для нас. А я для неї — просто спосіб зняти з себе домашні обов’язки.
Промовивши це, Соня згадала всі ті рази, коли Віра Павлівна завантажувала її справами. Ось Соня готує обід на сімох гостей, поки свекруха приймає гостей у вітальні. Ось Соня їде зустрічати знайомих свекрухи на вокзал, хоча сама тільки повернулась із нічної зміни. Ось вона об’їжджає п’ять кондитерських, шукаючи ідеальний торт на день народження Віри Павлівни, бо «минулого року був недостатньо повітряний».
Ігор мовчав, дивлячись у підлогу.
— Я ж не прошу багато, Ігорю, — продовжила Соня. — Лише щоб ти хоч раз став на мій бік. Сказав своїй мамі, що я — твоя дружина і маю право бути на сімейному святі.
Ігор підвів погляд. У його очах читались втома й нерішучість.
— Сонь, я розумію, але ти ж знаєш маму… З нею важко сперечатися. Давай якось знайдемо компроміс? Ти прийдеш трохи пізніше, коли офіційна частина завершиться.
— Компроміс? — Соня відчула, як щось всередині обірвалося. — Ігорю, ти взагалі чуєш себе? Мене принижують, а ти пропонуєш компроміс?
— Не перебільшуй… — Ігор утомлено потер обличчя. — Зараз не найкращий час для конфлікту. У мене на роботі завал, у мами ювілей…
Соня дивилась на чоловіка і не впізнавала його. Де той Ігор, що три роки тому вивіз її на мотоциклі з батьківського дому, попри протест матері? Який обіцяв, що вони завжди будуть разом — проти всього світу?
— Добре, — нарешті сказала Соня. — Я зрозуміла твою позицію.
— Ти сердишся? — Ігор спробував обійняти її, але Соня відсторонилась.
— Ні. Я просто багато що усвідомила, — відповіла вона. — Не буду заважати тобі працювати.
Повернувшись до своєї кімнати, Соня сіла на край ліжка і задумалась. Три роки шлюбу. Три роки вона намагалась стати частиною родини Ігоря, догодити його матері, створити затишок для чоловіка. І що в підсумку? Її навіть не вважають гідною з’явитися на сімейному святі.
У пам’яті спливли інші принизливі моменти. Як Віра Павлівна на сімейній вечері сказала: «Оленочка от вийшла заміж за кандидата наук, а ти, Ігорчику, де свою знайшов?» І Ігор промовчав. Як свекруха при гостях зауважувала: «Соня в нас на курсах кухарів вчилась. Не університет, звісно, але для домогосподарки зійде». І Ігор знову мовчав.
Але ж Соня ніколи не мріяла бути просто домогосподаркою. У неї були плани відкрити власне невелике кафе, вона навіть склала бізнес-план. Але Віра Павлівна так майстерно маніпулювала сином, що той у підсумку переконав Соню «поки що почекати з цими витівками».
Соня дістала телефон і відкрила листування з подругою Катею, яка завжди казала, що Ігор занадто прив’язаний до матері. Соня не хотіла цього визнавати, захищала чоловіка. Але зараз усі факти складалися в одну невтішну картину.
«А що, як я справді не піду на ювілей?» — раптом подумала Соня. — «Але не так, щоб прийти наприкінці як прислуга, а взагалі не з’являтись? Що Ігор скаже своїм поважним гостям? Де його дружина?»
Думка була зухвалою, майже божевільною. Але чомусь саме вона принесла полегшення. Соня раптом відчула себе не безправною невісткою, а людиною, яка може ухвалювати власні рішення.
Телефон у руці завібрував — надійшло повідомлення від Каті: «Як справи з підготовкою до великого торжества?»
Соня гірко всміхнулася і надрукувала у відповідь: «Уявляєш, мене відсторонили від участі в самому банкеті. Недостатньо хороша для порядного товариства».
Телефон знову завібрував майже одразу: «ЩО?! Ти жартуєш?!»
«Якби ж то, — написала Соня. — Свекруха прямим текстом сказала, що я ганьблю родину».
«І що Ігор?»
Соня затрималася, не бажаючи визнавати гірку правду: «Як завжди. Мама втомилася, мама хвилюється, давай не загострювати…»
«Соня, це вже занадто! Навіть для твоєї свекрухи! Що ти збираєшся робити?»
Гарне питання. Що вона збирається робити? Учергове ковтати приниження? Чи нарешті показати, що в неї є гідність?
Соня глибоко вдихнула і написала: «Не знаю. Але на ювілей точно не піду».
«Правильно! — одразу відповіла Катя. — А ще краще — збери речі й піди на кілька днів. Нехай Ігор відчує, як це — коли тебе немає поруч. Можу запропонувати свій диван».
Соня замислилася. А це ж справді ідея. Піти. Не назавжди, звісно, просто щоб Ігор замислився над своєю поведінкою. Над тим, що не можна безкарно дозволяти принижувати власну дружину, навіть якщо це робить рідна мати.
«Дякую за пропозицію, — відповіла Соня. — Я подумаю».
Соня встала й підійшла до шафи. Дістала невелику дорожню сумку й поклала її на ліжко. Потім відкрила шухляду комода й почала діставати необхідні речі. Вона не збиралася йти назавжди. Просто хотіла дати Ігореві і його матері зрозуміти, що з нею не можна так поводитися.
У двері кімнати постукали. Ігор зазирнув усередину й завмер, побачивши напівзібрані речі на ліжку.
— Ти куди зібралася? — в голосі чоловіка прозвучало здивування.
— До Каті, — відповіла Соня, не дивлячись на нього. — Переночую в неї.
— Через розмову з мамою? — Ігор увійшов до кімнати. — Соня, та це ж смішно. Ти що, справді образилася?
Соня не відповіла. Просто стояла. А всередині щось обірвалося. Три роки шлюбу, а чоловік досі не розуміє найпростіших речей.
— Сонь, ну скажи щось, — Ігор підійшов ближче. — Що відбувається?
— Твоя мама сказала, що я ганьблю вас своєю присутністю, — тихо вимовила Соня. — А ти це підтримав.
— Я нічого не підтримував! — заперечив Ігор. — Я просто не хочу сварок перед святом.
— Тобто моє приниження — це нормально, аби тільки не сваритися?
Ігор закотив очі:
— Ну ти ж знаєш її… Не чіпляйся. Мама просто хоче, щоб усе було ідеально.
— Ідеально — це без мене, так? — Соня продовжувала складати речі.
— Припини драматизувати! — Ігор роздратовано махнув рукою. — Подумаєш, один вечір посидиш вдома.
Соня підняла погляд на чоловіка:
— Не один вечір, Ігорю. Це вже система. Я для твоєї матері хто? Прислуга? Людина, яка має робити всю брудну роботу, але не має права показуватися на людях?
— Соня…
— Ні, справді. Коли треба зустріти її подругу на вокзалі о шостій ранку — Соня молодець. Коли треба спекти пиріжки для гостей — Соня незамінна. А коли приходить час приймати вітання й блищати перед людьми — Соня має сидіти вдома.
Ігор дивився вбік. Було видно, що слова дружини його зачіпають, але визнати її правоту він не готовий.
— Сонь, давай так: ти заспокоїшся, і ми повернемось до цієї розмови після маминого ювілею, добре? — запропонував Ігор. — Зараз усі на нервах.
— На нервах? — Соня гірко всміхнулася. — Ігорю, мене щойно виставили з родини. А ти кажеш про нерви.
— Ніхто тебе не виставляв!
— Справді? А як назвати те, що зробила твоя мати?
Ігор провів рукою по волоссю:
— Соня, давай не будемо роздувати з мухи слона. Це лише одне свято.
— Добре, — несподівано погодилася Соня. — Усього лише одне свято. Іди, Ігорю. Тобі треба готуватись. А я посиджу вдома. Не хвилюйся.
Ігор явно не очікував такої швидкої капітуляції.
— Справді? — у його голосі прозвучало полегшення. — Ти не ображаєшся?
— Ні, — Соня знову почала складати речі. — Іди, у тебе багато справ.
Коли чоловік вийшов, Соня опустилася на край ліжка. Вона раптом відчула дивний спокій. Рішення прийшло саме собою, ніби завжди жило всередині, просто вона не хотіла його бачити.
Увечері, коли Ігор заговорив про завтрашній день, Соня мовчки слухала. Чоловік будував плани, розповідав про промову для мами, обговорював меню. Соня кивала у потрібних місцях, роблячи вигляд, що їй цікаво.
Перед сном, коли Ігор уже спав, Соня дістала з шафи синє плаття — те саме, в якому планувала піти на ювілей свекрухи. Провела рукою по шовковій тканині. Плаття було гарне. Соня довго його вибирала, хотіла справити враження на знайомих Віри Павлівни. Тепер це вже не мало значення. Вона обережно повісила його назад у шафу.
Ранок дня ювілею почався метушливо. Ігор без упину дзвонив матері, уточнював деталі. Віра Павлівна дзвонила синові з новими вказівками. Соня спокійно снідала на кухні, спостерігаючи за цією круговертю.
— Я пішов, Сонь, — сказав Ігор, поправляючи краватку перед дзеркалом у передпокої. — Не нудьгуй тут.
— Звісно, — кивнула Соня. — Бажаю гарно провести час.
Вхідні двері зачинилися. Соня повільно допила каву, помила чашку. Потім дістала телефон і подзвонила Каті.
— Привіт, — сказала Соня, коли подруга взяла слухавку. — Не хочеш зустрітись? Я сьогодні раптом вільна.
— Звичайно! — зраділа Катя. — Давай у нашому улюбленому кафе біля парку? Там сьогодні жива музика.
— Чудово, — погодилася Соня. — За годину?
— Домовились!
Соня переодяглася, вдягла легке літнє плаття. День видався теплим, сонячним. Вперше за довгий час Соня відчула, як легко дихається. Наче скинула важкий вантаж, який тягла на собі всі ці роки.
Дорогою до метро вона, сама не знаючи чому, завернула до ювелірного магазину. Подивилася на свою обручку. Звичайна, недорога — тоді з Ігорем у них не вистачало грошей на щось особливе. Соня щиро вірила, що це не головне. Що любов важливіша за будь-які прикраси.
Вийшовши з метро, Соня неквапливо йшла вулицею, розглядаючи вітрини магазинів, обличчя перехожих. У кафе Катя вже чекала за столиком біля вікна.
— Ну, розповідай, — зажадала подруга після привітань. — Що сталося?
Соня докладно описала вчорашню розмову зі свекрухою і реакцію чоловіка. Катя слухала, хитаючи головою.
— І ти просто так це залишиш? — запитала Катя, коли Соня закінчила.
— Ні, — спокійно відповіла Соня. — Але я не хочу скандалів. Просто замовила собі вечерю і келих вина. Ми повинні себе радувати, правда?
Катя уважно подивилася на подругу:
— А чому ти зараз радієш?
— Ще не знаю, — чесно зізналася Соня. — Але я точно не хочу сумувати через людей, які мене не поважають.
Після вечері офіціант приніс десерт — медівник, улюблений торт Соні ще з дитинства. Катя зробила фото подруги з тортом. Соня всміхалася — вперше за довгий час щиро.
— Скинеш мені? — попросила Соня. — Хочу викласти в сторіс.
Отримавши фото, Соня трохи подумала над підписом. Потім написала: «Інколи самотність — це свобода». І опублікувала.
Катя здивовано підняла брови:
— Це натяк?
— Ні, — похитала головою Соня. — Це усвідомлення.
Вечір минув напрочуд спокійно. Жива музика, вино, розмови про все, крім сімейних проблем. На телефон надходили повідомлення від Ігоря, але Соня не поспішала відповідати. Вперше за довгий час їй було по-справжньому добре. Без потреби догоджати, відповідати чужим очікуванням, терпіти приниження.
Поки на ювілеї лунали тости, подавали салати й гаряче, Соня вперше відчула: її свято — тут, у тиші й без приниження. Поруч із людиною, яка приймає її такою, якою вона є.
Додому Соня повернулася пізно ввечері. Ігоря ще не було. Вона прийняла душ і лягла спати. Зранку зателефонувала на роботу й узяла вихідний — на щастя, накопичилось досить днів. Увесь день провела, обдумуючи своє майбутнє.
Ігор повернувся ввечері. Трохи напідпитку, з розповідями про те, як пройшов ювілей, як усі хвалили його маму, які важливі гості були. Соня слухала одним вухом. У її голові вже був чіткий план.
— Сонь, ти мене слухаєш? — спитав у якийсь момент Ігор.
— Так, — кивнула Соня. — Дуже цікаво.
— Мама, до речі, питала про тебе, — сказав Ігор. — Казала, що, мабуть, погарячкувала.
— Мабуть? — Соня навіть не намагалась приховати скепсис.
— Ну так. Вона сказала, що, можливо, була надто різкою.
— Як мило з її боку, — сухо посміхнулась Соня.
Ігор скривився:
— Сонь, не починай знову. Свято пройшло чудово. Забудь ти вже про цей інцидент, а?
Соня мовчала. Забути? Легко сказати. А що саме забути? Як її принизили? Чи як чоловік встав на бік матері, дозволивши їй це зробити?
Наступні два тижні Соня жила наче в паралельній реальності. Ходила на роботу, готувала вечерю, спілкувалася з чоловіком. Але всередині міцніло рішення, ухвалене ще того вечора з Катею.
Наприкінці другого тижня Соня зібрала всі необхідні документи й подала заяву на розлучення. Процедура виявилась напрочуд простою — спільного майна не було, дітей теж. Достатньо згоди обох сторін. От тільки Ігор про це поки що не знав.
Увечері Соня поклала на кухонний стіл теку з копією заяви. Коли Ігор прийшов із роботи, вона спокійно сказала:
— Нам потрібно поговорити.
— Що сталося? — Ігор утомлено опустився на стілець.
— Я подала на розлучення, — просто сказала Соня.
Ігор моргнув. Потім ще раз. Наче не міг осмислити почуте.
— Що? Через один день? Через мамин ювілей? — у його голосі звучало щире здивування.
— Ні, Ігорю, — похитала головою Соня. — Не через один день. Через усе наше життя. Через те, що я завжди була фоном. Для тебе, для твоєї мами. Просто зручною хатньою працівницею, яку можна про щось попросити, але не можна взяти з собою у «пристойне товариство».
— Соня, ти перебільшуєш! Це був лише один випадок…
— Ні, Ігорю. Це була остання крапля. Я довго терпіла неповагу, зневагу. І знаєш, що найгірше? Ти навіть цього не помічав. Для тебе все було нормально.
Ігор сидів мовчки, дивлячись кудись повз Соню. Потім підняв очі:
— Ти впевнена? Може, ще подумаєш?
— Я вже думала. Два тижні. Це не спонтанне рішення, Ігорю.
— І що тепер?
— Якщо ти згоден, усе займе місяць. Якщо ні — доведеться чекати довше. Але результат буде той самий.
Ігор опустив голову:
— Я не думав, що все настільки серйозно.
— Я знаю, — кивнула Соня. — У цьому й проблема.
Через місяць Соня Лебедєва, вже без приставки Морозова, заходила в невелику квартиру, яку зняла неподалік від роботи. Розлучення пройшло швидко й без ексцесів — Ігор, на подив усіх, не чинив опору і підписав усе без заперечень.
Соня розставила свої нечисленні речі, відкрила вікно. У повітрі пахло свіжістю — починався новий день. Вона дістала телефон і відкрила нотатки — там зберігався детальний бізнес-план її майбутнього кафе. План, який вона склала давно, але весь час відкладала «до кращих часів».
«Здається, ці кращі часи настали», — подумала Соня з усмішкою. Тепер вона була головною у своєму житті. Не фоном для когось, а фігурою першого плану. І це відчуття вартувало всіх втрат.
Три дні. Наталя вся напружилася, побачивши племінницю чоловіка Олесю