— Ви моя справжня мати? — тремтячим голосом запитала я, розглядаючи медальйон.
— Ні, люба. Я лише та, хто знає правду, — жінка в чорному розчинилася в натовпі, залишивши після себе лише відлуння таємниці.
Ранок на вокзалі завжди починався однаково — з аромату свіжої випічки та нескінченного потоку людей. Я протирала стійку у своїй маленькій кав’ярні, коли почула чергове оголошення про прибуття потяга.
— Добрий ранок! Ванільне лате і круасан з мигдалем, як завжди? — усміхнулася я постійному відвідувачу.
— Аліно, ти просто читаєш мої думки, — підморгнув мені сивий професор з місцевого університету.
Я любила свою роботу за таких людей — простих, добрих, передбачуваних. Як і своє життя. Принаймні, так було до того дня.
— Дівчино, — тихий голос змусив мене озирнутися. Переді мною стояла літня жінка в чорній шалі. — Можна вас на хвилинку?
Щось у її погляді змусило мене вийти з-за стійки.
— Я прийшла віддати тобі це, — вона простягнула старовинний медальйон із гравіюванням троянди. — Він належав твоїй справжній матері.
Я застигла, не в змозі поворухнутися.
— Вибачте, але ви помиляєтесь. Моя мама — Марина Петрівна, вона…
— Подивися всередину, — перебила мене жінка, — і зателефонуй їй. Запитай про медальйон.
Увечері я сиділа на ліжку, розглядаючи фотографію всередині медальйона. Елегантна жінка у старомодній сукні здавалася смутно знайомою.
Наступного дня.
— У вас немає схожих медальйонів у продажу? — запитала я антиквара, простягаючи знахідку.
— Люба, такі речі не продаються. Вони передаються у спадок, — старий узяв лупу й присвиснув. — Вовкови… Цікаво.
Пізніше я провела багато часу в інтернеті. Аж поки не знайшла потрібну статтю: «Загадкове зникнення спадкоємиці родини Вовкових». Серце пропустило удар, коли я побачила дату — рівно двадцять років тому.
— Тату, нам треба поговорити, — я поклала статтю перед батьком.
— Аліно… — він зняв окуляри й втомлено потер перенісся.
— Правда. Мені потрібна правда.
— Ми взяли тебе з дитбудинку. Документи… вони були дивними. Марина так хотіла дитину, а я… я просто заплющив очі на все це. Ти не наша рідна донька.
Жінка в чорному з’явилася на вокзалі за тиждень. Я впізнала її здалеку.
— Чому саме зараз? — запитала я, подаючи їй чай.
— Тому що твоя біологічна мати померла місяць тому. Я була її нянею, — вона дістала конверт. — Тут адреса маєтку й старі фотографії. Тебе викрали за наказом впливової людини. Він заборгував твоєму батькові велику суму й вирішив помститися.
— А мої прийомні батьки?
— Вони не знали всієї правди. Їм сказали, що мати відмовилася від тебе.
Маєток Вовкових виглядав, як декорація до готичного роману. Плющ обплітав стіни, віконниці гучно стукали на вітрі. Я штовхнула масивні двері.
— Я б не радив заходити без дозволу, — почувся голос за спиною.
— А ви хто? — я різко озирнулася.
— Сергій Михайлович, адвокат родини Вовкових, — чоловік простягнув візитку. — А ви, гадаю, Аліна?
— Звідки…
— Ваше обличчя. Ви неймовірно схожі на Олену Олександрівну. Прошу, зайдімо до будинку, у мене є дещо для вас.
У кабінеті пахло шкірою та старими книжками. Сергій Михайлович дістав папку.
— Ваші батьки шукали вас п’ятнадцять років. Наймали найкращих детективів, але… — він розвів руками. — Людина, яка організувала викрадення, була надто впливовою. Всі сліди вели в глухий кут.
— А зараз?
— Він помер два роки тому. На смертному одрі у всьому зізнався.
Я гортала документи — свідоцтво про народження, фотографії, листи.
— Але чому няня мовчала стільки років?
— Їй погрожували. Вона намагалася розповісти правду, коли тобі було п’ять. Після цього її онук потрапив в аварію. У навмисну аварію.
— Мамо, — я сиділа на кухні з прийомною матір’ю, — чому ти ніколи не розповідала?
— Я боялася, — вона плакала, розмазуючи туш по щоках. — Коли я дізналася правду… ти вже кликала мене мамою. Я не могла… не могла тебе втратити.
— А документи?
— Віктор усе влаштував. Заплатив, кому треба. Я просто… просто хотіла дитину. Пробач мені, донечко.
Я дивилася на жінку, яка виростила мене. Яка цілувала мої розбиті коліна, пекла пиріжки з вишнею, читала казки перед сном. І на медальйон, де усміхалася інша жінка — та, що подарувала мені життя і риси обличчя.
— Знаєш, — я взяла маму за руку, — у маєтку п’ятнадцять кімнат. Місця вистачить усім.
Її очі розширилися від здивування.
— Ти хочеш сказати…
— Що час збирати речі. І так, твої пиріжки з вишнею там теж будуть дуже доречні.
Кабінет у маєтку поступово оживав. Я розвісила старі фотографії — елегантна пара Вовкових у саду, маленька я на руках у біологічної матері. А поруч — знімки з днів народження, де Марина задуває свічки на торті разом зі мною.
Дві родини. Дві історії. І одна я — дівчина з вокзалу, яка знайшла свій справжній дім.
— Отже, тепер ви мільйонерка, — усміхнувся професор, забираючи своє ранкове лате.
— Схоже на те. Але знаєте, гроші — не найцінніша спадщина.
Сергій Михайлович розклав на столі документи. Спадок Вовкових виявився значним — нерухомість у трьох містах, рахунки в банках, акції. Я дивилася на цифри й не могла повірити.
— І все це…
— Ваше, — кивнув адвокат. — Але є одна умова в заповіті. Маєток повинен залишитися в родині.
— О, повірте, я не збираюся його продавати.
Ремонт тривав пів року. Я найняла найкращих реставраторів, щоб зберегти історичний вигляд будинку. Марина керувала облаштуванням кухні, а тато захоплено планував зимовий сад.
— Аліно, подивися, що я знайшла, — мама простягнула мені стару скриньку. — Це було на горищі.
Усередині лежали дитячі речі — крихітна сукенка, брязкальце, альбом із фотографіями. На одній із них моя біологічна мати тримала немовля. Мене.
— Знаєш, — Марина погладила фотографію, — вона була красивою. І дуже тебе любила.
— Звідки ти знаєш?
— Це видно по очах. Так дивляться тільки матері.
Жінка в чорному — Анна Степанівна — стала частим гостем у маєтку. Вона розповідала історії про моїх батьків, про те, як батько вчив мене ходити, як мати співала колискові.
— А це ваша кімната, — я відчинила двері на другому поверсі.
— Що? — вона розгублено моргнула.
— Ви ж частина сім’ї. І тієї, і цієї.
Увечері ми сиділи у вітальні. Марина подавала чай у старовинному сервізі Вовкових, тато читав газету в кріслі, а Анна Степанівна в’язала шарф.
— Знаєте, — сказала я, дивлячись на вогонь у каміні, — іноді доля робить дивні подарунки. Забирає одну сім’ю, дає іншу. А потім повертає обидві.
На стіні висіли два портрети — Вовкових і моїх прийомних батьків. Такі різні й такі рідні. У медальйоні на моїй шиї зберігалися дві фотографії — минуле і сьогодення, що злилися в єдину історію.
Я більше не була загубленою дівчинкою з вокзалу. Я стала тією, ким мала бути — донькою, яка об’єднала дві родини, берегинею двох історій любові.
Напишіть, що ви думаєте про цю історію! Мені буде приємно! 😊
Зустріла чоловіка і закохалася по вуха, але він поставив одну умову, після чого я не знаю, як вчинити