Муж відправив доньку в інтернат, поки дружина відбувала строк

Клавдія міцно заплющила очі. Дякувати Богу, ці три довгі роки в’язниці залишилися позаду. Залишилося потерпіти ще годину-дві — і вона вдома, серед рідних. «Ех, добре було б, якби Паша вийшов назустріч…» — промайнула думка. Але, швидше за все, він знову буде зайнятий роботою, як завжди.

В останні місяці її ув’язнення вони майже не бачилися. «Робота, розумієш…» — повторював він. А що вона могла сказати? Розуміла, звісно. Треба було терпіти, перечекати, як грозу. Вона намагалася не лізти в душу, не нав’язуватися. Вирішила дати йому простір.

Маршрутка зупинилася. Люди поступово заповнювали салон, ставало тісно. Біля дверей з ноги на ногу переминалася старенька ромка. Клавдія завжди уникала таких зустрічей. Не те щоб боялася, але не любила. Вільних місць не було, старенька стояла.

Клавдія відвернулася до вікна, удаючи, що нічого не помічає. Автобус трусився, стару хитало з боку в бік. Клавдія обвела поглядом салон: молодь, здорові парубки… Всі сиділи, наче приклеєні. Зітхнувши, вона підвелася.

— Сідайте.

Жінка в яскравій хустці здивовано глянула на неї, потім спритно вмостилася на сидіння і вдячно усміхнулася.

— Дякую тобі, люба, — прошепотіла вона, торкнувшись руки Клавдії, і раптом застигла. — Навіщо тобі туди? Одумайся, або передумай. Не треба.

Клавдія завмерла.

— Чому? Я їду додому, до чоловіка.

— Якщо ти зараз не звернеш з цього шляху, — продовжила ромка, — знову опинишся там, звідки щойно вийшла.

По спині Клавдії пробіг холодок.

— Я не раджу поганого. Розумію, що ти не зобов’язана мені довіряти, але пошкодуєш, якщо не послухаєш. Я не погрожую, а попереджаю, — сказала жінка. — Не хочеш повертатися? Вийди раніше, оглянь усе. Подумай і виріши, що тобі не зашкодить. Спершу створи новий план, потім дій. Запам’ятай: куди б ти не повернулася, там більше немає твого місця. І всі так думають.

Клавдія застигла, наче вкопана. Вона ніколи не вірила в ромські ворожіння. Але за час ув’язнення наслухалася всякого. «Куди тепер? Чому вдома мені більше не місце?»

— Якщо не маєш упереджень, ходімо до мене, — запропонувала старенька. — Не в розкошах живу, але куточок знайдеться.

Клавдія, наче уві сні, вийшла слідом за нею. «Усі бояться ромів… — подумала вона. — А що вони мені зробили? Здається, нічого поганого не траплялося».

— Ми нікому зла не бажаємо і не зробимо, — підтвердила ромка, наче читаючи її думки. — Повір.

Будиночок у неї виявився маленьким, стареньким, але всередині було чисто, сучасно й навіть затишно.

— Думаєш, раз ромка, то всюди ганчір’я та бруд? — усміхнулася старенька. — Ні, дівчинко, такі часи давно минули. У мене діти всі, як люди, живуть. Знімай куртку, пообідаємо.

Клавдія пила чай, але думки крутилися навколо одного: «Я ж додому збиралася, до коханого, до доньки…»

Старенька знову взяла її за руку. Довго й уважно вивчала долоню, потім глянула в очі й знову на руку.

— Ні, дівчинко, додому тобі не можна. Там більше немає твого місця, — сказала вона. — Ніхто не зрадіє твоєму поверненню. І доньки там теж немає. Вона чекає на тебе, але не там. Спочатку дізнайся правду, заспокойся, а потім приймай рішення.

Сара, так звали ромку, до вечора більше ні слова не мовила. Клаві вона постелила на диванчику, сама влаштувалася за шафою, на ліжку. Клавдія довго крутилася, сон не йшов. Вранці вона зібралася йти. Вирішила спершу зайти до Зої, подруги, яка жила через дім. «Може, щось підкаже… Розкаже, що там удома відбувається».

За годину Клавдія вже стояла біля свого паркану. У голові рояться думки. «Та ну її, цю ромку! Якась маячня…» Але чомусь ноги самі понесли її до Зої.

Та буквально витріщила очі, побачивши її.

— Клавка?! — видихнула вона. — Ти тут? Чоловіка бачила?

— Ні, — відповіла Клавдія.

Зойка схопила її за руку й потягла в дім.

— Заходь, чаю вип’ємо, розберемося. Добре, що зайшла!

У Клавдії серце пішло в п’яти. «Не гарячкувати», — згадала вона слова Сари. Треба заспокоїтися.

Зойка швидко розставила все на столі й запитала:

— Може, чогось міцнішого налити?

— Ти ж знаєш, що я цього не люблю, — відповіла Клавдія.

— Так, так… Сідай уже! — трохи підвищила голос Зойка. — Ну, розповідай, як справи?

— Поки ніяк, — відповіла Клавдія. — От приїхала, але чомусь не наважилася зайти. Спершу вирішила до тебе.

Зоя ахнула, наче не могла підібрати слів.

— Слава Богу, що ти спочатку до мене зайшла. Правильно зробила. Тільки от… Як би тобі сказати? Клав, ти ж розумна жінка, знаєш, що зопалу можна наробити біди, а зараз тобі точно не можна висовуватися.

— Та кажи вже! Що відбувається?! — не витримала Клавдія.

— Загалом, приблизно три місяці тому твій благовірний привів якусь дамочку. Така вся із себе… Королева! Ніс верне, наче їй тут медом намазано. Інші б посоромилися при живій дружині, а ця розгулює, як господиня. А потім… бац! — і Дашки наче й не було. Ми із сусідами все рознюхали. Клав, її в інтернат відправили. Твій чоловіченько з цією своєю зазнобою наговорили, що в дитини «важкий вік», мовляв, таке виробляє, що або в колонію для малолітніх, або туди. Коротше, спекалися її.

Клавдія зблідла, а Зойка заметушилася по кімнаті.

— Ти це… Заспокойся! Вона нормальна дівчинка, нічого такого там не було. Просто заважала їм, розумієш? Вона там всього кілька місяців. Ми з Любкою Алфьоровою їздили перевірити. Почекай, у мене десь є адреса…

Зойка вскочила й побігла в іншу кімнату. Повернулася з клаптиком паперу.

— Ось, тримай. Там Дашка.

Клавдія взяла записку й сунула її в кишеню.

— Зой, вибач… Мені треба йти. Я, напевно, піду.

Зойка уважно подивилася на неї й скривилася.

— Та не поспішай ти так! Виглядаєш так, ніби не тільки з тюрми, а ще й пів країни пішки пройшла. Не варто там у такому вигляді з’являтися. Ходімо-но…

З дому Зої Клавдія вибралася лише наступного дня. Подруга її переодягла, підстригла, трохи підфарбувала. Тепер її було майже не впізнати. Якби хтось побачив її, то точно не здогадався б, що вона щойно вийшла з ув’язнення.

Клавдія вийшла на вулицю, кинула погляд на свій будинок і пройшла повз. Добре, що Зоя дала трохи грошей.

— Зоєнько, ти мене врятувала, — сказала Клавдія. — Я віддам, обов’язково з відсотками.

— Та годі тобі, Клав, я не поспішаю. Навпаки, хочу допомогти тобі вибратися з цієї халепи, — відповіла Зойка.

— Та вже, халепа… Паша ж клявся, що все буде добре. Мовляв, якщо що, він усе прикриє, бо він начальник. «Навіть якщо хтось на тебе косо гляне, я тебе не кину», — передражнила Клавдія. — Ото й прикрив. Як я не розгледіла, з ким прожила стільки років…

— Я з самого початку розуміла, що ти б такого не накоїла, — перебила її Зойка. — Паша завжди був слизьким. Я тобі казала, а ти все: «Кохаю, кохаю». Ось як буває, еге ж? Ладно, подзвони, якщо щось знадобиться.

Сара зазирала Клавдії прямо в очі. Наче бачила її наскрізь.

— Ну от ти й повернулася, — промовила вона. — А як змінилася… Чоловіка бачила?

Клавдія заперечно похитала головою.

— Правильно, — кивнула Сара. — Розповідай, які новини принесла.

Клавдія почала з самого початку. Як вони зустрілися, одружилися, будували плани, працювали разом, мріяли про власну справу. Як виховували доньку. Потім розповіла, як повірила Павлу, коли той переконав її провести документи через бухгалтерію. Відчувала недобре, але він заспокоїв: «Я все перевірив. Не бійся. Я для нас стараюся. Ніхто не дізнається. А якщо що… я тебе не кину, вирішу все сам».

— Слова дотримав? — запитала Сара.

Клавдія лише знизала плечима. Сара мовчки слухала, не перебиваючи. Клавдія продовжила:

— Сама я з цього не виберуся. Потрібен хтось, хто розуміється на законах. Я тільки в цифрах тямлю. Але де такого знайти? — зітхнула вона. — Всім платити треба, а грошей… Ось Зойка трохи дала, але цього ні на що не вистачить.

— Мені треба зателефонувати. Руслан, мій син, він юрист. Дуже розумний, — сказала Сара. — Не думай, що ром — значить, ледар чи дурень. Це не так. Руслан не відмовить.

Клавдія сподівалася, що він допоможе натиснути на Павла, щоб той визнав провину або виправив наслідки своїх дій. Водночас її непокоїло, що така допомога може тільки нашкодити. Але інших варіантів у неї не було, тож вона погодилася. Голова боліла дедалі сильніше.

Через пару годин до будинку Сари під’їхав великий автомобіль. Увійшов чоловік років сорока, вдягнений з голочки. Ні краплі ромського в ньому не було — звичайний міський житель.

— Мамо, привіт!

— Знову погано спав? Дивись, які кола під очима, — пробурчала Сара.

Клавдія привіталася.

— Я забула сказати, — усміхнулася Сара. — Мій чоловік був українцем. Діти в нього пішли. А Руслан — юрист, та ще й дуже хороший.

Поки накривали на стіл, він жартівливо бурчав:

— Мамо, ти знаєш, скільки років ми з братами намагаємося тебе звідси забрати? А вона ні в яку!

— І правильно роблю! — відрізала Сара. — Тут я вдома, а там буду гостею.

— Та будь там господинею! — усміхнувся Руслан.

— Давайте до справи, не за цим я тебе кликала…

Клавдія довго розповідала свою історію. Руслан мовчки ходив кімнатою.

— Зранку їдемо до Даші, — сказав він. — Гадаю, проблем не буде. Заберемо дівчинку, оформимо все. А далі — за ситуацією.

Клавдія ніколи так не хвилювалася, навіть коли слухала вирок суду.

Даша вийшла з кабінету завідувачки інтернату. Вона йшла коридором і не розуміла, хто і навіщо її покликав. І тут побачила Клавдію.

— Мамо! — закричала вона й кинулася обійматися. Вони стояли, мовчки ридаючи.

У будинку Сари стало тіснувато, але літня жінка не скаржилася. Навпаки, вона поралася по господарству, загадково усміхаючись.

Того ж дня Руслан зателефонував своїй сестрі. Попросив її приїхати разом із чоловіком — адвокатом. Виявилося, що в Сари зв’язки не гірші, ніж у мера: син — юрист, зять — адвокат, а племінник покійного чоловіка працював у прокуратурі.

До ночі будинок Сари перетворився на справжній штаб. Тут зібралися люди, готові допомогти Клавдії. Вона ніколи раніше не бачила такої згуртованості та підтримки.

До ранку все було розплановано: хто що буде робити, які кроки вживати. Клавдія кивала, відповідала на запитання, але вся ініціатива виходила від них.

Павло грюкнув дверима, стиснув кулаки, але швидко розслабився. Утомився. Вероніка закотила чергову істерику.

Вероніка — фотомодель, усі чоловіки йому заздрили. А вона чудово знала собі ціну й уміло ним маніпулювала. Сьогодні вона висунула нову забаганку: вимагала переоформити будинок на себе. Павло застиг у шоці. Будинок же його, він стільки сил і грошей у нього вклав…

А розлучитися з Клавдією він не міг — тоді будинок залишиться їй. Хоча сім’я завжди трималася на її плечах, гроші тепер здавалися втраченими. Вероніка не терпіла відмови й одразу ж кинулася в сльози. Павло зрозумів, що такі стосунки йому вже добряче набридли. Її нескінченні істерики, постійні докори. Та й за доньку він хоч рідко, але все ж таки турбувався.

А тут ще й Клавдія скоро вийде… Це теж проблема, яка навалиться на його «бідні» плечі. Павло сидів, шкодуючи себе, коли звук хвіртки, що відчиняється, перервав його думки. Він повернувся до вікна й здригнувся. Ну все, це кінець! Клавдія зайшла у двір.

Він зустрів її на порозі.

— Ти… звідки? — видихнув він.

Клавдія відповіла якось надто спокійно, навіть дивно:

— А ти хіба не в курсі, де я була? Засумував?

— Так… Звісно…

Павло відступив у будинок, а Клавдія буквально тиснула на нього поглядом. Він задкував, поки не відчинилися двері у вітальню.

— Розкажи-но, Павле, як сумував за мною. Як бігав по судах та адвокатах, щоб мене визволити. Не розкажеш? Хм… Ото ж бо. А може, згадаємо, чому я взагалі там опинилася? Чи не з твоєї ласки?

Павло був у шоці й не помітив, як до будинку під’їхали дві машини, з яких вийшли люди.

— Клавочко, все так закрутилося… Я намагався, чесно… — забелькотів він.

— Чесно, так? А де донька?

— Я… Ну, ти ж розумієш…

— Так, Пашо, розумію.

Клавдія зробила крок уперед, але Павло розкинув руки, намагаючись загородити їй шлях.

— Клав! Там… не прибрано. Я тут…

Клавдія зайшла на кухню. Намальована дівиця розвалилася в її улюбленому кріслі й демонстративно потягувала чай із чашки з весільного сервізу. Клавдія гидливо оглянула здивовану Вероніку, підійшла до вікна й махнула комусь знадвору.

— Пашо, що ця вівця тут робить?! — заверещала Вероніка. — Ти ж обіцяв, що зробиш усе, щоб вона там здохла!

— Та ти… — почав Павло, але замовк.

— Ти ж обіцяв! — кричала Вероніка. — А сам, щойно її побачив, знову перед нею стелишся!

Клавдія підійшла до дверей і відчинила їх. Увійшов Руслан, а за ним — поліцейський.

Вероніка завмерла з відкритим ротом, а Павло позадкував. Він зрозумів, що дружина засвоїла життєвий урок і вирішила дати йому такий самий. Павло не опирався, не сперечався й більше не зважав на істерику Вероніки.

Через пів року Клавдія та Руслан одружилися. Клава й уявити не могла, що доля так повернеться. Часто потім вона згадувала слова Сари, яка невдовзі після весілля сина відійшла у вічність: «Роми тобі лиха не заподіють. Запам’ятай». Напевно, старенька знала, як усе складеться.