— Ти хоч сам розумієш, що зараз зробив? — сказала мати, ледве стримуючи лють. — Ти став на бік чужої жінки проти власної сім’ї!
— Таня не чужа, і я не дозволю вам ставитися до неї, як до служниці.
П’ятничний вечір уже почав огортати місто теплим сутінком, коли Міша і Таня вмостилися на своєму улюбленому дивані з чашками чаю. У м’якому світлі лампи кімната здавалася затишною і захищеною від усіх життєвих бур. Міша обережно поклав руку на плече Тані, відчуваючи її легке напруження.
— Таню, завтра ми їдемо знайомитися з моєю сім’єю, — почав він, намагаючись говорити спокійно й упевнено. — Хочу, щоб ти була готова до деяких труднощів. Моя мама, Валентина Андріївна, овдовіла десять років тому. Вона досі вважає, що ніхто не зможе замінити мого батька. Для неї та Світлани, моєї сестри, сім’я — це щось священне.
Таня опустила очі, розмірковуючи над словами Міші.
— Мені страшно, Міш. Як вони до мене поставляться? Що, як я їм не сподобаюся?
Міша злегка усміхнувся, намагаючись її заспокоїти.
— Вони можуть бути суворими, особливо мама. Але вони хороші люди. Просто звикли жити у своєму закритому світі, де всі їхні бажання та примхи завжди виконуються. Батько залишив їм солідний спадок, і вони цим розбещені.
— Розкажи мені більше про них, — попросила Таня, усе ще злегка тремтячим голосом.
— Моя мама, Валентина Андріївна, — почав Міша, добираючи слова, щоб якомога точніше її описати, — це справжня баронеса, навіть якщо вона не має титулу. Вона завжди говорить вишукано, любить старовинні слова та вислови. Намагалася бути стриманою, але інколи її зверхність проривалася в розмовах. Вона звикла, що всі навколо підкоряються її волі.
Таня кивнула, намагаючись запам’ятати кожну деталь.
— А Світлана?
— Світлана, моя сестра, — продовжив він, на мить замислившись, — повна протилежність матері. Вона нестримана, не завжди добирає слова. Скажімо так, у неї не найкращий словниковий запас. Можеш очікувати від неї різких висловлювань. Вона часто каже одне, а потім тут же собі суперечить. Іноді це викликає у мене напади сміху, але ти постарайся не звертати на це увагу.
— Це звучить трохи лячне, — зізналася Таня, сором’язливо покусуючи губу. — Боюся зробити щось не так.
— Не бійся, — Міша ніжно взяв її за руку. — Я буду поруч. Ти впораєшся. Головне — будь собою. Вони будуть тебе випробовувати, але я впевнений, що ти пройдеш цю перевірку.
Таня зітхнула, відчуваючи підтримку Міші.
— Гаразд. Я постараюся. Головне, щоб ти був поруч.
— Звичайно, буду, — запевнив він її.
Суботнього ранку Міша і Таня під’їхали до розкішного заміського будинку його сім’ї. Таня мимоволі затамувала подих, дивлячись на величний фасад будівлі, оточений доглянутим садом. Високі вікна, балкони з кованими поручнями та чудові клумби з екзотичними рослинами свідчили про багатство й вишуканість.
— Ось ми і на місці, — сказав Міша, виходячи з машини й відкриваючи дверцята для Тані. — Готова?
— Гадаю, що так, — відповіла вона, намагаючись сховати хвилювання за напруженою усмішкою.
На ґанку їх уже чекали Валентина Андріївна і Світлана. Мішина мати, попри вік, мала чудовий вигляд — струнка, з благородною поставою, в елегантній сукні. Світлана ж відрізнялася яскравим вбранням і надмірною самовпевненістю в жестах.
— Доброго ранку, мамо, Світлано, — Міша тепло усміхнувся. — Це Таня.
Валентина Андріївна оглянула невістку холодним поглядом, ледь кивнувши на знак вітання.
— Проходьте, не стійте на порозі, — її голос звучав владно й стримано.
За ранковою кавою, поданою в розкішній вітальні, атмосфера була напруженою. Міша намагався підтримувати бесіду, але відчувалося, що його мати й сестра вже почали своєрідну перевірку його нареченої.
— Отже, Таню, — почала Світлана, насмішкувато піднявши брову, — розкажи про себе. Де працюєш? Чим займаєшся у вільний час?
Таня, намагаючись не видати своєї невпевненості, обережно відповіла:
— Я працюю в бібліотеці. Вільний час люблю проводити за читанням, прогулянками в парку.
Світлана ледь помітно посміхнулася.
— Література і природа, як цікаво. А подорожі? Бувала за кордоном? Наприклад, я минулого року відвідала Париж, а потім була в Токіо. Зовсім інший світ, стільки вражень!
— Ні, на жаль, не була, — зізналася Таня, відчуваючи, як її обличчя починає палати від сорому. — Але я завжди мріяла побачити світ.
— Побачити світ… — повторила Світлана, з іронічною посмішкою. — Це чудово, але ти навіть не уявляєш, скільки всього можна дізнатися, тільки побувавши за кордоном.
Валентина Андріївна втрутилася в розмову:
— Таню, будь ласка, принеси мені серветки з того столика. І, якщо можна, підлий мені кави.
Таня кивнула і швидко виконала прохання, відчуваючи себе ніяково під їхніми уважними поглядами.
— Дякую, люба, — сказала Валентина Андріївна, ледь помітно посміхнувшись, і повернулася до обговорення планів на день. — Вам із Михайлом обов’язково варто прогулятися по саду після кави.
— Звичайно, мамо, це чудова ідея, — підтримав Міша. — Таню, ти ж не проти?
— Ні, звісно, — відповіла вона, намагаючись виглядати впевненою.
Світлана знову взяла слово:
— Там якраз розквітли троянди. Вони просто неймовірні. Коли я була в Англії, бачила щось схоже, але наші все ж кращі.
Розмова плавно переходила від однієї теми до іншої, і Таня зрозуміла, що кожне її слово буде зважене і проаналізоване. Її хвилювання поступово переростало у тверду рішучість — попри випробування, вона була готова показати свою стійкість і любов до Міші.
— Таню, будь ласка, передай мені той крем для рук, — знову звернулася до неї Валентина Андріївна.
Вона виконала прохання з притаманною їй ввічливістю, намагаючись не показувати внутрішнього напруження. За ранковою кавою вона вже встигла відчути атмосферу, в якій доведеться жити, якщо вирішить стати частиною цієї сім’ї. Але в очах Міші вона бачила підтримку і розуміння, які допомагали їй триматися.
Сніданок закінчився, і Міша з Танею вирушили на прогулянку.
Парк навколо заміського будинку був наче з картини: доглянуті доріжки, квітучі кущі та розкішні дерева створювали атмосферу спокою та затишку. Таня і Міша йшли звивистою алеєю, насолоджуючись свіжим повітрям і тихими звуками природи.
— Міш, — почала Таня, намагаючись обирати слова обережніше, — розкажи мені трохи про Світлану. Я здивована її ставленням до мене.
Міша зітхнув, подивившись на наречену зі співчуттям.
— Світлана завжди була… особливою. З дитинства її балували, і вона звикла до того, що все в житті дається легко. Вона багато подорожує, відвідує модні заходи і не знає ціни грошам. Я б сказав, що вона типова розпещена дівчинка.
Таня насупилася, обмірковуючи почуте.
— Вона коли-небудь була одружена?
— Двічі, — усміхнувся Міша. — Обидва рази це були бурхливі, але короткі шлюби. Зараз вона розлучена і, здається, не надто цим засмучена. Схоже, для неї це було просто черговою розвагою.
— Розумію, — відповіла Таня, відчуваючи водночас жалість і роздратування до сестри Міші. — Але чому вона так негативно до мене налаштована?
— Думаю, це її спосіб захистити свою територію, — припустив Міша. — Вона звикла бути в центрі уваги й боїться, що поява когось нового змінить її звичний світ.
Таня кивнула, задумливо дивлячись на прекрасні квіти вздовж доріжки.
— Не звертай уваги на її випади, — продовжив Міша, обіймаючи її за плечі. — Вона просто не знає, як поводитися інакше. Ти для мене найважливіша, і я завжди буду на твоєму боці.
— Дякую, коханий, — Таня усміхнулася йому, відчуваючи, як її серце наповнюється теплом. — Я постараюся не сприймати її слова близько до серця. Але інколи це складно.
— Знаю, — Міша ледь усміхнувся. — До речі, ти помітила, як вона вихвалялася своїми подорожами? Наступного разу, коли вона почне розповідати про свої мандрівки, можеш просто сказати: «Ого, Світлано, це схоже на серію з передачі “Життя багатих і знаменитих”».
Таня не стрималася і засміялася, уявляючи таку сцену.
— Так, точно! Ще можна додати: «А потім, коли ти полетіла в Париж, ти, мабуть, сиділа на вершині Ейфелевої вежі та пила шампанське з якимось французьким аристократом?»
— Саме так! — Міша засміявся, підтримуючи її жартівливий настрій. — Головне — не забувати іронізувати.
Вони йшли далі, насолоджуючись легкістю моменту, коли Міша раптом замислився.
— Я рідко про це говорю, але в мене були непрості стосунки з батьком. Він був суворим і вимогливим, очікував від мене ідеальності у всьому. Мені було важко відповідати його очікуванням, і це породжувало багато конфліктів.
Таня подивилася на нього зі співчуттям.
— Мені шкода, що тобі довелося через це пройти.
— Дякую, — сказав Міша, відчуваючи її підтримку. — Але я радий, що зміг зберегти свою індивідуальність і не став таким, як Світлана. Хоча батько залишив нам чималі гроші, я завжди знав їм ціну і прагнув досягати всього самостійно.
Таня міцно обійняла його, відчуваючи, як її любов до нього стає ще сильнішою.
— Ти справді сильний, Міша. І я щаслива, що ми разом.
— І я, — відповів він, усміхаючись.
Сімейна вечеря почалася в розкішній їдальні, де вишукано сервіровані страви та кришталеві келихи підкреслювали багатство і статус родини Міші. Таня почувалася ніяково серед усієї цієї розкоші, але намагалася триматися впевнено.
— Таню, будь ласка, подай соус до м’яса, — сказала Валентина Андріївна, навіть не глянувши на неї.
Таня не знала, як відмовити, і слухняно підвелася, щоб виконати прохання. Міша кинув погляд на матір, але промовчав, намагаючись не загострювати ситуацію.
— І ще принеси, будь ласка, серветки з буфету, — додала Світлана, змовницьки підморгнувши матері.
Таня нервово зітхнула, прямувавши до буфету. Її руки тремтіли, але вона намагалася зберігати спокій. Міша це помітив і відчув, як у ньому наростає гнів.
— Таню, не могла б ти налити мені ще вина? — знову звернулася Валентина Андріївна, не подякувавши за попередню послугу.
— Мамо, — різко втрутився Міша, намагаючись стримувати свої емоції, — Таня наш гість, а не хатня робітниця.
— Міша, заспокойся, — відповіла мати з легкою посмішкою. — Ми просто попросили її про допомогу.
Світлана засміялася, піднімаючи келих.
— Ой, Міша, ти такий чутливий. Таня ж не проти, правда?
Таня опустила очі, не знаючи, як відповісти. У цей момент Міша вже не зміг стриматися.
— Досить! — вигукнув він, його голос бринів від гніву. — Таня не прислуга, щоб ви нею командували! Вона моя наречена, а не ваша хатня робітниця!
Валентина Андріївна зблідла, її очі розширилися від шоку.
— Міша, як ти смієш говорити зі мною таким тоном?! — її голос став холодним і твердим, але в ньому звучало здивування.
— Як ти смієш так поводитися з Танею? — не відступав Міша. — Вона не повинна бігати за вашими наказами. Вона моя наречена, і я не дозволю вам її принижувати!
Сімейна сварка спалахнула миттєво, ніби іскра підпалила сухий порох. Світлана з язикатою посмішкою спостерігала за тим, що відбувалося, не втрачаючи можливості підлити масла у вогонь.
— Та годі тобі, Міша, не драматизуй, — сказала вона насмішкувато. — Ми просто звикли до гарного сервісу.
— Це не сервіс, це хамство! — заперечив Міша. — І я не збираюся це терпіти!
Таня, не витримуючи напруги, відчула, як сльози підступають до очей. Вона швидко вибачилася і вибігла з кімнати, прямуючи до спальні. Її серце шалено калатало, сльози текли по щоках. Вона зачинила за собою двері й опустилася на ліжко, обхопивши голову руками.
Суперечка в їдальні продовжувалася, голоси ставали все гучнішими та різкішими. Міша відчував, як його стосунки з сім’єю розсипаються на шматки, але знав, що мусить захистити Таню.
Валентина Андріївна намагалася зберегти спокій, але її голос тремтів від обурення.
— Ти сам розумієш, що зараз зробив? — сказала вона, ледве стримуючи злість. — Ти став на бік чужої жінки проти своєї сім’ї!
— Таня — не чужа, — твердо відповів Міша. — Вона моя майбутня дружина, і я не дозволю вам ставитися до неї, як до прислуги. Якщо ви не можете цього зрозуміти, мені шкода, але я не дам вам зруйнувати наші стосунки.
Світлана хмикнула, але її очі палали злістю.
— Ти завжди був таким впертим, Міша. Але ти помиляєшся, якщо думаєш, що ця дівчина зможе стати частиною нашої родини.
Міша відвернувся, розуміючи, що подальші суперечки безглузді. Він попрямував у спальню, де сиділа Таня, її очі були червоними від сліз.
Міша тихо зайшов у кімнату, де Таня сиділа на ліжку, втупившись в одну точку. Він присів поруч і обійняв її, відчуваючи, як вона тремтить від напруги й образи.
— Танюш, пробач мені за все це, — почав він м’яко. — Я знаю, що тобі важко. Розумієш, вони просто випробовують тебе. Це їхній спосіб зрозуміти, як ти впораєшся з труднощами.
Таня підняла на нього очі, повні сліз.
— Випробовують? — із гіркотою перепитала вона. — Я просто не розумію, чому вони так поводяться. Я не звикла до такого ставлення.
— Ти можеш просто відмовляти їм, — запропонував Міша. — Ти не зобов’язана виконувати всі їхні прохання.
— Міша, мене по-іншому виховували, — зітхнула Таня. — У моїй сім’ї, якщо старша жінка просила про допомогу, їй допомагали. Але в нас такі прохання були рідкісними. Моя мама була самостійною та турботливою, вона завжди все робила сама і рідко просила про допомогу. Навпаки, нам доводилося мало не вмовляти її дозволити нам допомогти.
Міша слухав її уважно, розуміючи, наскільки глибоко вкоренилися ці принципи в її свідомості.
— У моїй сім’ї, — продовжила Таня, — чуйність та допомога один одному були найважливішими цінностями. Моя мама завжди дбала про нас, і ми, діти, намагалися допомагати їй, навіть коли вона цього не просила. Але тут, із твоєю мамою та сестрою, я просто не можу відмовити. Я не вмію цього робити, бо мене цьому не вчили.
Міша похитав головою, намагаючись знайти правильні слова.
— Я розумію, Таню, — нарешті сказав він. — Але ти не повинна відчувати себе зобов’язаною. Вони можуть бути жорсткими, і це неправильно. Ти не мусиш підкорятися їхнім примхам. Ти не хатня робітниця і не повинна виконувати їхні забаганки.
Таня знову подивилася на нього, її очі блищали від сліз і надії.
— Міша, я не хочу, щоб через це руйнувалися наші стосунки. Але мені так важко з цим впоратися.
— Ми впораємося разом, — впевнено відповів Міша. — Я не дозволю їм зруйнувати те, що у нас є. Ти для мене найважливіша.
Ранок неділі починався тихо, але в повітрі відчувалася напруга. Таня і Міша збиралися їхати, і Міша вирішив, що перед від’їздом необхідно сказати кілька важливих слів. Він зібрав матір і сестру у вітальні, де м’яке світло проникало крізь великі вікна, освітлюючи розкішну обстановку.
— Мамо, Світлано, — почав він, тримаючи Таню за руку. — Мені потрібно з вами поговорити.
Таня почервоніла від сорому, відчуваючи, як її серце гупає в грудях. Вона намагалася залишатися спокійною, але слова Міші проймали її наскрізь.
— Моя наречена вихована в сім’ї, де людей поважають, — різко почав Міша, не приховуючи свого роздратування. — У її родині є такі поняття, як людяність і чуйність. Ваша ж сім’я стала бездушною через гроші покійного батька. Ви розледачіли й втратили людяність, бо могли дозволити собі все.
Світлана тут же спробувала заперечити, але Міша продовжив, не даючи їй можливості вставити слово.
— Можливо, саме ця людяність і підкупила мене в Тані, — продовжив він, його погляд був холодним і рішучим. — Я бачив, як замість того, щоб прийняти її та краще пізнати, ви перевіряли, наскільки її можна «прогнути під себе» та використовувати. Це неприпустимо, і я не збираюся це терпіти.
Світлана знову спробувала заперечити, але Міша грубо її перебив.
— Досить, Світлано! Твої спроби сперечатися безглузді. Я знаю, що ти скажеш, але це не змінить фактів.
Світлана замовкла, злісно зиркнувши на брата, але не наважилася більше сперечатися. Валентина Андріївна сиділа мовчки, її обличчя залишалося незворушним, ніби мармуровим, але в очах відбивалися образа й обурення.
— Мамо, — звернувся до неї Міша, намагаючись говорити спокійно, хоча в його голосі ще бриніла лють, — я розумію, що для тебе це може бути шоком. Але ти маєш усвідомити, що я не дозволю вам поводитися з Танею так, як ви звикли поводитися з іншими.
Валентина Андріївна дивилася на сина, не кажучи ні слова, але її погляд говорив сам за себе. Це був погляд людини, чиї звичні устої раптом обрушилися.
— Ми їдемо, — підсумував Міша, підводячись і допомагаючи Тані встати. — Чи повернемося ми сюди ще колись — залежить тільки від вас. Якщо ви зможете зрозуміти й прийняти те, що я сказав, у нас є шанс залишитися родиною. Але якщо ні, тоді я не бачу сенсу в подальших зустрічах.
Таня кивнула, відчуваючи, як її серце сповнюється змішаними емоціями — страхом, полегшенням і вдячністю до Міші. Вони попрямували до виходу, залишаючи за собою напружену тишу.
На вулиці повітря здавалося свіжим і чистим. Міша і Таня сіли в машину, і, заводячи двигун, Міша повернувся до неї.
— Ти молодець, Таню, — сказав він, стискаючи її руку. — Ми впораємося, я обіцяю.
Таня усміхнулася, відчуваючи, як її серце сповнюється теплом і впевненістю. Вони поїхали, залишивши позаду розкішний будинок.
Наступного дня після їхнього від’їзду телефон задзвонив у ранковій тиші квартири Міші й Тані. Таня взяла слухавку і почула знайомий голос.
— Таню, це Валентина Андріївна, — пролунав трохи тремтливий, але рішучий голос. — Я хочу вибачитися перед тобою.
Таня затамувала подих, не знаючи, чого чекати.
— Я піддалася поганому впливу доньки й загралася в баронесу-інтриганку, — продовжила Валентина Андріївна. — Майже як у казці — ще трохи, і я поклала б тобі горошину під матрац. Я розумію, що поводилася жахливо, і мені дуже соромно за це. Пробач мені, Таню. Я рада, що мій син знайшов таку гарну дівчину, як ти.
Голос Валентини Андріївни звучав щиро, і це розчулило Таню.
— Я приймаю ваші вибачення, Валентино Андріївно, — відповіла вона лагідно. — Дякую вам за розуміння.
— Дякую, люба, — з полегшенням сказала мати Міші. — Сподіваюся, ми зможемо почати все з чистого аркуша.
Після розмови Таня відчула, що на душі стало легше. Міша обійняв її, радісно усміхаючись.
— Я знав, що мама зможе це зрозуміти, — сказав він. — Вона не погана людина, просто іноді занадто вживається у свої ролі.
Тим часом Світлана залишилася на своїй хвилі. Ні вибачень, ні спроб налагодити стосунки. Коли прийшов час весілля, вона не приїхала і повністю припинила спілкування з братом і його дружиною. Ну, хай судить її Бог.
Життя Міші й Тані поступово входило у свою колію. Вони раділи кожному дню, проведеному разом, і будували своє майбутнє, спираючись на взаємну любов і підтримку.
Жебрачка. У школі постійно жартували, що вона носить обноски й харчується недоїдками. Але вона стала королевою випускного