Святковий стіл ломився від закусок і делікатесів. Валя поправила виделку, яка лежала трохи криво, й оглянулася навколо. Сьогодні був ювілей свекрухи, і у квартирі Ірини Петрівни зібралися всі родичі, друзі та колеги. Валя готувалася до цього дня понад тиждень: замовила величезний триярусний торт, купила баночку червоної ікри в гарній упаковці, вибрала розкішний букет із п’ятдесяти троянд. І все це за власний рахунок, хоча могла б попросити грошей у чоловіка. Але Валя хотіла самостійно зробити приємне свекрусі — і, що вже там казати, трохи справити враження на родичів. Показати, що Валентина з села — не просто «селючка», а цілком успішна молода жінка.
Дзвінок у двері змусив Валю здригнутися. По спині пробіг холодок — раптом це її батьки все ж приїхали, хоча вона просила не приїжджати? Але ні, це були одногрупники Іллі, з якими він давно не бачився. Молоді люди внесли з собою свіжість морозного повітря і гучні привітання. Валя з полегшенням зітхнула.
— Валентино, ти б закуски на велике блюдо переклала, — Ірина Петрівна зазирнула на кухню, де невістка останню годину перекладала, нарізала й прикрашала. — І підлогу протри, натоптали тут усі…
— Звичайно, зараз усе зроблю, — Валя натягнуто всміхнулася й потягнулася за ганчіркою.
Так було завжди. Свекруха удавала, що приймає невістку, навіть при знайомстві сказала: «Яка гарна дівчина, Іллюшо!». Але потім почала потроху, дрібними кроками, показувати своє ставлення. То носа скривить, коли Валя говорить про батьків, то фиркне, якщо Валя використає якийсь простий «сільський» вираз, то почне розпитувати при гостях про школу в селі — мовляв, а навчали вас там взагалі чомусь?
Ілля на такі випади матері зазвичай реагував слабо. Іноді кидав: «Мамо, ну досить», але частіше просто знизував плечима — мовляв, що тут такого? Бувало, навіть підтакував матері: «Та вже ж, Валь, ви там у глушині й справді відрізані від цивілізації». Валя в такі моменти всміхалася й переводила розмову. Навіщо псувати стосунки? Зрештою, це мати її чоловіка, і з нею ще жити поруч довгі роки.
Валя познайомилася з Іллею три роки тому, коли тільки-но переїхала до міста після закінчення педагогічного коледжу. Працювала вихователькою в дитячому садку, орендувала кімнату в гуртожитку. Ілля на той момент уже був успішним програмістом, заробляв хороші гроші. Їхня випадкова зустріч у кав’ярні переросла у побачення, потім у стосунки, а за пів року — в шлюб.
Ілля був добрим хлопцем, уважним, коли йшлося про подарунки й компліменти. Але в побуті виявився цілковито безпорадним. Не вмів готувати навіть найпростіші страви, прав усе в одній купі, не розрізняючи кольори й тканини, а про прибирання й мови не було. Усі домашні справи лягли на плечі Валі, яка, втім, не скаржилася — в батьківському домі вона з дитинства звикла до праці.
Саме цю господарність і відзначала Ірина Петрівна як головну чесноту невістки.
— Хоч готувати вміє — і то добре, — казала свекруха подругам. — Зараз дівчата тільки й знають, що нігті фарбувати та в інтернеті зависати.
Валя всміхалася і на ці слова. Зрештою, це ж таки похвала, хай і зі звичним уколом.
Найболючішою темою для Валі були її батьки. Мати й батько Валі все життя пропрацювали в колгоспі, а коли той розпався, почали тримати невелике господарство — корову, курей, город. Грошей це приносило небагато, але на життя вистачало. Хата у них була стара, проте міцна, хоча, звісно, не зрівняється з квартирою Ірини Петрівни в центрі міста. Валя любила батьків і щиро пишалася ними — вони ніколи не опускали рук, багато працювали й змогли дати єдиній доньці освіту.
Але Ірина Петрівна з самого початку дала зрозуміти, що батьки невістки — це щось ганебне, про що краще взагалі не згадувати.
— А чого ж ти батьків своїх на весілля не покликала? — запитала тоді Ірина Петрівна з удаваним співчуттям.
— Та вони… не змогли приїхати, багато роботи, — збрехала тоді Валя, хоча насправді просто злякалася, що батькам буде некомфортно серед міських гостей. Та й грошей на хороший подарунок у них не було, а йти з порожніми руками було соромно.
Ілля, щоправда, жодного разу не виявив бажання познайомитися з тестем і тещею. Пропозиції Валі поїхати на вихідних у село завжди відкладалися на потім. То робота, то друзі, то просто втома. Так і не доїхали жодного разу за три роки.
Сьогодні, збираючи гостей на ювілей свекрухи, Валя знову не покликала батьків. І справа була навіть не в грошах на подарунок — Валя могла б подарувати щось і від їхнього імені. Справа була в атмосфері. Валя знала, що «сільські» у квартирі Ірини Петрівни не в пошані. Та й не хотілося наражати батьків на глузування і косі погляди.
За святковим столом Валя сиділа напружено, всміхаючись і підтримуючи розмову, але внутрішньо готова будь-якої миті вскочити й принести щось ще або прибрати. Поруч сидів Ілля, з іншого боку — Ірина Петрівна, сяюча в новій сукні. Гості вітали іменинницю, дарували подарунки, виголошували тости.
Колеги свекрухи з бухгалтерії розповідали про свої досягнення — хтось нову машину купив, хтось у відпустку на острови зібрався. Ірина Петрівна не відставала, розповідаючи про досягнення сина — який він молодець, як до Києва на конференцію їздив, як премію отримав.
— А ви, Валечко, все в садочку працюєте? — запитала одна з колег свекрухи.
— Так, я…
— Працює, працює, — перебила Ірина Петрівна. — Хоч якусь копійчину в дім приносить.
Валя стиснула зуби. «Копійчина» була не такою вже й малою — зарплата виховательки у престижному приватному садочку була цілком пристойною. Звісно, не така, як в Іллі, але все ж.
Поступово все більше гостей і господиня почали пропускати по келиху. Спершу шампанське, потім вино, далі дійшла черга до коньяку. Розмови ставали гучнішими, сміх — заливистішим. Валя непомітно встала з-за столу й взялася прибирати порожні тарілки, підносити нові закуски. Ніхто навіть не помітив її відсутності за столом.
— Іллюша мій молодець! — голосно говорила Ірина Петрівна, рум’яна від випитого. — Він у мене цілеспрямований. В кого це, цікаво?
Гості засміялися, підтакуючи.
— Звичайно у вас, Ірино Петрівно! Яблуко від яблуні…
Свекруха задоволено кивала, приймаючи компліменти.
Валя повернулася до столу з новою стравою канапе, які всю ніч готувала, і тихо сіла на своє місце. Ілля навіть не глянув у її бік, захоплено розповідаючи сусідові за столом про якийсь новий проєкт.
— А от Ільюшині тесть із тещею, — раптом голосно сказала Ірина Петрівна, — вони ж у селі живуть. Навіть на весілля не приїхали!
Валя застигла з виделкою в руці. У кімнаті запанувала тиша. Усі з цікавістю подивилися спочатку на Ірину Петрівну, потім на Валю.
— Ірино Петрівно, вони просто не змогли приїхати… — тихо сказала Валя.
— Та ну тебе, — махнула рукою свекруха. — Чого ти їх виправдовуєш? Соромно, мабуть, було сюди їхати, у порядний дім. Вони ж там у якійсь халупі живуть, правда, Іллюша?
Ілля невизначено знизав плечима, не дивлячись на дружину.
— Ну, дім у них старий, так…
Валя відчула, як до горла підкотився клубок. Її батьки ніколи нікому не зробили нічого поганого. Працювали все життя, допомагали сусідам, виростили доньку. Їхній дім — дім, де Валя виросла, де пройшло її щасливе дитинство — може, й не був розкішним, але був чистим, затишним, із запахом щойно спеченого хліба і яблук. І чути, як їх принижують, було нестерпно.
— Ми з Іллюшею заробляємо по 100 тисяч, а її батьки — злидні сільські, живуть у сараї! — реготала свекруха просто за святковим столом.
За столом пролунали сміхи. Хтось із гостей ніяково покашляв, хтось дивився в тарілку, але більшість приєдналися до сміху господині. Ілля промовчав. Лише усміхнувся, ніби погоджуючись із матір’ю.
Валя повільно поклала виделку. Усередині все заціпеніло. Три роки шлюбу, три роки спроб догодити, пристосуватися, бути «гідною» невісткою. Нескінченні вечері після роботи, чистота у квартирі, прання шкарпеток Іллі, прасування його сорочок. Усі ці роки вона намагалася бути хорошою дружиною. І що в результаті? Її батьків назвали злиднями, а чоловік навіть не спробував заступитися.
Наче в уповільненій зйомці, Валя побачила перед собою все своє життя з Іллею та його матір’ю. Її ніколи по-справжньому не поважали. Допомогу приймали — так, ще б пак, хто відмовиться від безкоштовної хатньої робітниці? Але поваги не було.
Руки Валі тремтіли, коли вона підвелася з-за столу. Усі ще сміялися з жарту Ірини Петрівни. Ніхто не помітив, що Валя встала. Окрім свекрухи — та кинула на невістку короткий погляд і недбало сказала:
— Валь, принеси-но нам ще вина з кухні.
Валя не рушила з місця. Вперше за три роки вона відчула, як усередині підіймається хвиля гніву. Не просто образи чи розчарування — а справжнього, пекучого гніву.
Але Валя не дозволила цьому гніву вирватися назовні. Дівчина зблідла, стиснула виделку в руці так сильно, що кісточки пальців побіліли, але не сказала ні слова. В голові промайнула думка: «Вони не варті того, щоб я принижувалася ще більше».
Ірина Петрівна, не дочекавшись відповіді, скривила губи.
— Валя, ти оглухла? Вина принеси!
Дівчина повільно підвелася, поклала серветку на стіл і вийшла на кухню. Там, у тиші, Валя дивилася у вікно, намагаючись опанувати себе. Сльози душили, але плакати не можна було. Тільки не зараз, не тут.
З пляшкою вина в руках Валя повернулася до кімнати. Обличчя гостей розпливалися перед очима, наче крізь мутне скло. Наповнила келихи, невпопад усміхнулася на чийсь жарт і сіла назад на своє місце.
Решта вечора пройшла, мов у тумані. Валя більше не брала участі в розмовах, відповідала односкладово, якщо до неї зверталися. Ілля, здавалося, навіть не помітив змін у настрої дружини. Він сміявся з жартів матері, обговорював із друзями футбол, із колегами свекрухи — останні новини.
Коли гості почали розходитися, Валя увімкнула автоматичний режим: збирала тарілки, відносила на кухню, мила посуд. Руки працювали самі по собі, поки в голові крутилися слова свекрухи: «злидні сільські», «живуть у сараї».
— Ну, бувайте! — крикнула Ірина Петрівна останнім гостям.
Валя витерла останню тарілку, акуратно поставила її в шафу і вийшла в передпокій.
— Дякую за вечір, Ірино Петрівно, — тихо сказала дівчина. — Я піду, ми з Іллею завтра рано встаємо.
Свекруха, вже трохи хитка на ногах, махнула рукою:
— Так-так, ідіть. Іллюшо, подзвони завтра матері!
Усю дорогу додому Валя й Ілля їхали мовчки. Чоловік, очевидно задоволений вечором, хотів увімкнути музику, але Валя попросила залишити тишу — болить голова.
Тієї ночі Валя не стулила очей. Лежала, дивлячись у стелю, і думала про своє життя. Про те, як вступила до коледжу, попри скромний достаток батьків. Як переїхала до міста, знайшла роботу. Як зустріла Іллю — тоді здавалося, що це доля. І от вона тут, у квартирі з людиною, яка навіть не заступилася за її батьків.
«А мама з татом жодного разу не сказали поганого слова ні про Іллю, ні про його матір», — думала Валя. І це при тому, що вони жодного разу не зустрічались. Батьки Валі, дізнавшись, що донька виходить заміж, зраділи. Мама лише спитала: «Він хороша людина, доню?» І коли Валя кивнула, мама обійняла її й сказала: «Тоді все буде добре».
Ранок застав Валю з відкритими очима. Ілля ще спав, сопучи в подушку, коли дівчина тихо підвелася з ліжка. Дістала з шафи свій старий чемодан — той самий, із яким приїхала до міста три роки тому. Почала методично складати речі: одяг, документи, ноутбук. Тільки найнеобхідніше.
Скрип підлоги змусив Валю озирнутись. У дверях спальні стояв заспаний Ілля, здивовано дивлячись на валізу.
— Ти куди? — спитав чоловік, потираючи очі.
Валя подивилась на нього. Спокійно, без сліз і докорів.
— До батьків. У сарай. Туди, де не сміються з тих, хто тебе виростив.
Ілля розгублено кліпнув, ніби не розуміючи, про що мова.
— Та це через вчорашнє? Та ну тебе, мама жартувала. Вона трохи перебрала…
Валя застібнула валізу й випрямилась.
— Твоя мати не жартувала. Вона сказала те, що думає. А ти… ти навіть не спробував заступитися.
— Та що я мав зробити? Скандал влаштувати на ювілеї? — Ілля почав дратуватись. — Це ж просто слова!
— Ні, Ілля. Це не просто слова. Це ставлення. Твоє і твоєї матері. До моїх батьків. До мене.
Валя взяла валізу й рушила до виходу. Ілля розгублено пішов за нею.
— Валь, та годі. Куди ти підеш? До своїх у село? Ну не сміши, там же умови…
— Які, Ілля? — Валя озирнулася біля вхідних дверей. — Скажи, які там умови? Ти ж жодного разу не був у моїх батьків. За три роки жодного разу не захотів поїхати, познайомитись із ними.
Чоловік замовк, не знаходячи, що відповісти.
— Я подзвоню, — сказала Валя, відкриваючи двері. — Коли доїду.
Дорогою на вокзал Валя видалила Ірину Петрівну з месенджерів і соціальних мереж. Заблокувала її номер, щоб не бачити ні дзвінків, ні повідомлень. Сама не знала, навіщо це зробила — адже Ірина Петрівна навряд чи стала б їй писати чи дзвонити. Але сам вчинок здавався символічним — обрізати всі ниточки, що пов’язували з людиною, яка не поважає ні тебе, ні твою родину.
Поїзд прибув у рідне селище Валі під вечір. Батьки не чекали дочку, і їхнє здивування, побачивши Валю з валізою, швидко змінилося тривогою.
— Доню, що сталося? — мама Валі, Анна Сергіївна, сплеснула руками.
— Все добре, мамо, — Валя обійняла батьків. — Просто захотіла вас побачити.
Батько, Сергій Іванович, мовчки взяв валізу доньки та заніс до її колишньої кімнати. Нічого не питав — ніби розумів, що дочці потрібно час, аби все розповісти.
Увечері Валя сиділа на веранді батьківського дому. Старий будинок, який Ірина Петрівна назвала «сараєм», був сповнений тепла і затишку. Сутінки опускались на село, повітря наповнювалось ароматами скошеної трави й диму з печей. Із сусіднього подвір’я доносилося тихе мукання корови.
Ніхто не сміявся з Валі. Ніхто не робив їдких зауважень. Ніхто не змушував її відчувати себе людиною другого сорту через походження. У тиші вечора Валя нарешті відчула, що може дихати на повні груди.
Ілля подзвонив наступного дня. Голос звучав стривожено.
— Валя, ти як? Доїхала нормально?
— Так, все добре, — відповіла дівчина.
— Коли повернешся?
Валя помовчала, дивлячись у вікно на батьківський сад.
— Не знаю, Ілля. Мені треба подумати.
— Та що тут думати? — у голосі чоловіка з’явилася нотка роздратування. — Ти що, серйозно зібралась там жити? У селі?
— А що в цьому поганого? — спитала Валя. — Тут люди поважають одне одного. Тут мене не вважають людиною другого сорту.
— Валь, ну вибач за той вечір. Мама просто перебрала…
— Справа не в одному вечорі, Ілля. Справа в ставленні. Три роки я намагалася бути хорошою дружиною, хорошою невісткою. Готувала, прибирала, допомагала зі святами. Але жодного разу не відчула поваги. Ні від тебе, ні від твоєї матері.
Ілля помовчав, потім зітхнув:
— Слухай, давай ти заспокоїшся й повернешся. Поговоримо про все.
— Мені потрібен час, — повторила Валя й завершила розмову.
Дні в батьківському домі минали спокійно. Валя допомагала по господарству, гуляла знайомими з дитинства місцями, спілкувалася з батьками. Усередині поступово встановлювався спокій.
Через тиждень Валя написала Іллі повідомлення:
«Я не повернуся в дім, де зневажають моє коріння. Не зможу жити з людиною, яка не поважає моїх батьків і мене. Вирішуй сам, із ким тобі по дорозі. Якщо хочеш зберегти нашу сім’ю — доведи, що поважаєш мене і мою родину. Якщо ні — я зрозумію. Але більше не житиму в приниженні.»
Відповідь надійшла лише через два дні:
«Пробач. Я не розумів, як тобі було важко. Можна, я приїду познайомитися з твоїми батьками? По-справжньому познайомитися.»
Валя усміхнулася, перечитуючи повідомлення. Не знала, чи вдасться усе виправити. Чи зможе Ілля справді змінитись, чи зможе захищати свою сім’ю перед власною матір’ю. Але це був перший крок. Перший крок до того, щоб будувати стосунки на повазі, а не на зручності.
А головне — Валя зрозуміла важливу істину: якщо тебе принижують, не треба терпіти роками. Можна просто встати й піти. Справжнє кохання ніколи не вимагає жертвувати гідністю. Справжня сім’я — це місце, де кожного цінують і поважають. І часом, щоб створити таку сім’ю, треба знайти в собі сили розірвати порочне коло.
— Раз ти своїй мамі гроші пересилаєш, я теж своїй буду давати! — чим усе це обернеться, не очікував ані чоловік, ані дружина