Ігор утретє поправив комір сорочки й невдоволено подивився на своє відображення. Все не так. Скільки не причепурюйся, а хвилювання нікуди не дівається. Ще б пак! Уперше за двадцять років привести дівчину знайомитися з батьками — задачка не з легких. Особливо якщо ця дівчина — Вероніка.
Ольга Сергіївна та Юрій Олексійович… Люди старої школи, зі своїми принципами. Мама з математичною точністю прораховує все до дрібниць, тато мало говорить, але багато думає, і думки ті рідко бувають веселими. Сусіди їх трохи остерігаються, друзів майже немає. А тут — Вероніка, яскрава, прямолінійна, на два роки старша. Цікаво, чи знайдуть вони спільну мову?
— Ти що, в дзеркалі застряг? — голос матері повернув Ігоря в реальність. — Іди салат доріж, я не встигаю!
На кухні панував святковий аромат. Мама готувала улюблені страви за бабусиними рецептами, ніби намагалася задобрити якесь невідоме божество. Ігор мовчки взяв ніж і почав шаткувати овочі, міркуючи, як усе пройде.
— То скільки, кажеш, їй? — запитала Ольга Сергіївна, перевіряючи духовку.
— Двадцять два. Закінчує економічний.
— Старша, значить. І, мабуть, прудка, — мати якось дивно хмикнула. — Ну, побачимо.
Дзвінок у двері змусив Ігоря здригнутися. Рівно шоста вечора — ні хвилиною раніше, ні пізніше. Пунктуальність Вероніки іноді лякала.
Дівчина стояла на порозі — синя сукня, легка куртка, волосся зібране в охайний хвіст. У руках — коробка цукерок і хризантеми. Типовий стандартний набір «для батьків». Ігор усміхнувся. Значить, і Вероніка хвилюється?
— Привіт, — прошепотіла вона, цілуючи його в щоку. — Ти як на страту зібрався. Розслабся, твої мене не з’їдять.
Типова Вероніка. Пряма, як рейка.
Ольга Сергіївна вийшла з кухні, витираючи руки об рушник. Окинула дівчину поглядом — не причепишся. Добре одягнена, причесана, з подарунками.
— Добрий вечір! — Вероніка зробила крок уперед, простягаючи квіти. — Ви, мабуть, Ольга Сергіївна? Дуже приємно познайомитись. Ігор про вас стільки розповідав!
Ольга Сергіївна взяла букет, трохи розгубившись від напору.
— Дякую, дуже… мило.
Юрій Олексійович з’явився з кімнати, кивнув, ніби перевіряв квиток у поїзді — формально, без емоцій.
За столом усе йшло відносно гладко. Вероніка вміла підтримувати розмову, не зациклюючись на одній темі. Розповіла про навчання, про плани, навіть пожартувала кілька разів, викликавши в Ольги Сергіївни стриману усмішку. Батьки поступово відтаювали, як льодовики навесні — повільно, з підозрою, але невідворотно.
— А ким працюють ваші батьки? — Ольга Сергіївна накладала Вероніці салат, явно більше, ніж потрібно.
— Мама викладає в музичній школі. Батько в будівництві. Але вони давно розлучилися, коли мені було п’ятнадцять.
Ольга Сергіївна кинула швидкий погляд на чоловіка. Ігор напружився. У їхній родині розлучення вважалися чимось на кшталт заразної хвороби.
— Живу з мамою, — продовжила Вероніка, ніби не помічаючи реакції. — Ну, як живу… Знімаю кімнату ближче до університету, додому навідуюсь.
— І як думаєте жити далі? — несподівано втрутився в розмову Юрій Олексійович.
Вероніка знизала плечима, наче мова йшла про вибір фільму на вечір:
— Є пропозиція від фірми, де проходила практику. Працюватиму, орендуватиму житло. Звичайна історія.
— А з Ігорем які плани? — Ольга Сергіївна поставила запитання без попередження, дивлячись дівчині прямо в очі.
Ігор завмер. Тільки не це. Зараз Вероніка скаже щось не те, і вечір піде шкереберть.
Але Вероніка здивувала:
— Ми разом пів року. Звісно, Ігор чудовий, я бачу перспективи… Але загадувати наперед — це не моє. Життя така штука, самі знаєте.
Ігор видихнув. Ідеальна дипломатична відповідь.
Після вечері розмова перейшла на навчання Ігоря. Мама з татом завжди пишалися його успіхами — червоний диплом на горизонті, можливість магістратури…
— Може, й тобі в магістратуру? — запропонувала Ольга Сергіївна Вероніці.
— Навіщо? — дівчина похитала головою. — Відкладати справжнє життя? Я вже зараз хочу працювати, заробляти свої гроші.
— Але освіта — це основа майбутнього, — насупився Юрій Олексійович.
— Практика важливіша, — Вероніка не здавалася. — Скільки випускників працює за спеціальністю? Отож. Знайти своє місце важливіше, ніж дипломи збирати.
Ігор фізично відчував, як атмосфера в кімнаті згущується. Говорити батькам про освіту як про «папірці» — майже святотатство.
— А де ви плануєте жити, коли вирішите бути разом? — Ольга Сергіївна змінила тему, але вибрала не найкращу альтернативу.
— Так, ваша квартира дуже затишна, — Вероніка усміхнулася, ніби вже все для себе вирішила. — Думаю, на перший час нам підійде. До речі, ви давно думали про дачу?
У кімнаті запанувала тиша. Та сама, дзвінка, перед грозою. Ігор відчув, як до щік приливає жар. Вероніка що, серйозно?
Ольга Сергіївна завмерла з натягнутою усмішкою. Юрій Олексійович насупився ще сильніше, ніж зазвичай.
— Це ти серйозно, Вероніко? — спитав батько, відклавши виделку.
— А що такого? — Вероніка говорила спокійно, наче нічого незвичного не сказала. — Молоді ж мають жити окремо. А вам і на природі добре буде.
Ігор не знав, куди подітись. Вони з Веронікою ніколи, жодного разу не обговорювали спільне життя, не кажучи вже про життя у квартирі його батьків.
— Вероніка жартує, — спробував врятувати ситуацію Ігор. — Так, Вер?
Але Вероніка знизала плечима:
— Наполовину. Але погодься, логічно. Навіщо платити за оренду, коли є готове житло? До того ж майже центр…
Ольга Сергіївна підвелася з-за столу так різко, що мало не перекинула стілець.
— Кому чай або каву? — голос звучав занадто бадьоро, неприродно.
— Дякуємо, але нам час, — Ігор теж підвівся. — У Вероніки завтра рано пара.
Прощання вийшло зім’ятим. Батьки були ввічливі, але холодні — як льодовики в січні. Вероніка, здається, нічого не помічала, усміхалася, дякувала за вечір.
Провівши дівчину до метро, Ігор повернувся додому, готуючись до неминучого.
Батьки сиділи у вітальні. Мовчки. Дивилися у вимкнений телевізор, ніби там ішов захопливий фільм.
— Що це щойно було? — спитав Ігор, зупинившись у дверях.
— Ти в нас питаєш? — Ольга Сергіївна похитала головою. — Це твоя дівчина планує виселити нас із власної квартири.
— Вона просто невдало пожартувала, — спробував захистити Ігор. — Ви все не так зрозуміли.
— А як це ще розуміти? — Юрій Олексійович уперше за вечір підвищив голос. — Ти впевнений, що вона тебе любить, а не твою прописку?
Ігор не знайшов, що відповісти. Всередині все закипіло від образи й роздратування.
— Ви все ускладнюєте! — нарешті видихнув він. — Вона просто пряма. Говорить, що думає.
— І думає вона про нашу квартиру, — констатувала Ольга Сергіївна. — Любий, ми не проти твоїх стосунків. Але будь обережний.
Ігор пішов до своєї кімнати, не бажаючи продовжувати розмову. Наступного дня думки про вчорашнє не відпускали. Знову й знову прокручував у голові: що це було? Невже Вероніка справді думає, що переїде до квартири його батьків? І чому вона раніше про це не говорила?
У голові каша: образа на батьків за підозри, розгубленість від слів Вероніки, бажання захистити дівчину й — сумніви. Тривожні, настирливі сумніви.
Увечері батьки покликали його на кухню. Мама поставила перед ним чашку чаю, сіла навпроти.
— Ми хочемо спокійно поговорити, — почала Ольга Сергіївна. — Без емоцій.
Юрій Олексійович кивнув:
— Сину, ти дорослий. Вирішувати тобі. Але не варто поспішати з серйозними стосунками.
— А хто поспішає? — огризнувся Ігор.
— Послухай, — Ольга Сергіївна поклала руку на нього. — Поживи з нею окремо для початку. Зніміть кімнату чи квартиру. Подивись, як вона поводиться, коли нічого не треба просити.
Ігор хотів заперечити, що батьки просто не знають Вероніку, що вона не така. Але щось зупинило його. Можливо, в словах батьків була частка правди? Можливо, варто поглянути на ситуацію з боку?
— Я подумаю, — нарешті відповів Ігор, обхопивши долонями чашку з остиглим чаєм.
Юрій Олексійович коротко кивнув.
— І це правильно. Час усе розставить на свої місця.
Наступного дня Ігор запросив Вероніку в парк. Осінній вечір видався на диво теплим, листя шаруділо під ногами. Дівчина помітила, що Ігор незвично мовчазний.
— Ти якийсь напружений, — сказала Вероніка, коли вони влаштувалися на лавці. — Щось трапилось?
Ігор набрав повітря в легені. Відкладати розмову не мало сенсу.
— Знаєш, мої батьки вчора не дуже добре сприйняли твої слова про квартиру і дачу.
Вероніка насупилася.
— Ти про що?
— Про те, що нам підійде їхня квартира, а їм було б добре на природі.
— І що? — Вероніка здивовано знизала плечима. — Я просто сказала очевидну річ. Молодим зручніше в місті, людям у віці — за містом. Це ж логічно.
Ігор зітхнув. Саме про це й казали батьки.
— Ні, Вер, це не логічно. Це їхня квартира, вони там живуть уже тридцять років. З якого дива їм переїжджати заради нас?
Вероніка спалахнула.
— Та як вони могли подумати, що я зазіхаю на їхню квартиру? Я просто міркувала вголос! Нормальні батьки радіють, коли діти поруч!
Ігор дивився на розпалене обличчя дівчини й уперше бачив у ній не тільки цю яскраву, наполегливу красу, а й… незрілість? Невміння бачити межі?
— Послухай, — сказав Ігор тихо. — Ми жодного разу не говорили про спільне життя. А ти вже плануєш, як мої батьки кудись переїдуть. Це дивно, розумієш?
Вероніка відкрила рота, щоб заперечити, але раптом знітилася. Плечі опустилися, обличчя стало замисленим.
— Може, я й справді була різка, — несподівано зізналася дівчина. — Я просто… хотіла бути чесною. Але вийшло грубо.
Ігор здивовано подивився на Вероніку. Такої реакції він не очікував.
— Знаєш, давай домовимось, — продовжив Ігор. — Давай просто зустрічатися, пізнавати одне одного. Без планів на переїзд і спільне житло. Мені здається, нам обом потрібно трохи часу.
Вероніка задумливо кивнула.
— Можливо, ти маєш рацію. Я теж думаю, що поспішила. Мені просто… ти подобаєшся, і я вже уявляла, як ми житимемо разом.
— Я теж цього хочу, — усміхнувся Ігор. — Але не за рахунок батьків.
Вероніка несподівано засміялася:
— Так, початок знайомства не вдався! Твої батьки тепер, напевно, думають, що я полюю на квартиру.
— Ну, враження можна виправити, — Ігор взяв Вероніку за руку. — Якщо захочеш.
На душі в Ігоря стало легше. Вперше за ці дві доби він відчув, що може дихати на повні груди. І, видно, Вероніка теж відчула полегшення — вперше їхня розмова вийшла по-справжньому дорослою.
Кілька місяців вони зустрічалися, не зачіпаючи теми знайомства з батьками. Ігор бачив, що Вероніка стала спокійнішою, впевненішою. Припинила натякати, як добре було б жити разом. Здавалося, дівчина зрозуміла, що стосунки — це не лише спільне майбутнє, а й теперішнє.
Одного разу, коли вони сиділи в маленькому кафе, Вероніка раптом запитала:
— Слухай, а твоя мама любить солодке?
Ігор здивовано підняв брови:
— Так, особливо яблучну шарлотку. А що?
— Хочеш, я спечу шарлотку й просто зазирну з тобою до батьків? — запропонувала Вероніка. — Мені здається, треба якось виправляти враження. Та і якось неввічливо їх уникати.
Ігор не одразу знайшов, що сказати. Такої ініціативи від Вероніки він точно не очікував.
— А ти серйозно?
— Цілком, — кивнула Вероніка. — Тільки не думай, що я підлизуюсь. Просто хочу, щоб усе було нормально.
І вони пішли. З яблучною шарлоткою, спеченою Веронікою. Ольга Сергіївна відчинила двері й завмерла на порозі, побачивши дівчину.
— Добрий вечір, — усміхнулася Вероніка. — Я тут пиріг спекла. Ігор сказав, що ви любите яблучну шарлотку.
Зустріч вийшла тихою, без напруги, як під час першого разу. Вероніка не жартувала про квартиру, допомагала накривати на стіл, питала в Ольги Сергіївни рецепт печива. І навіть Юрій Олексійович, зазвичай стриманий, усміхнувся, коли Вероніка попросила добавку:
— Ну, хоч хтось у нас яблука любить. А то Ігор з дитинства їх терпіти не може.
Ігор із подивом спостерігав, як змінюється Вероніка. Вона щиро намагалася знайти спільну мову з його батьками — не для галочки, не для виду, а по-справжньому. І це зачаровувало.
Після тієї зустрічі Вероніка час від часу заходила до батьків Ігоря — ненадовго, просто привітатися або занести домашню випічку. Поступово крига недовіри почала танути. Ольга Сергіївна все ще залишалась настороженою, але вже не дивилася на дівчину зверхньо.
За рік Вероніка вже брала участь у сімейних святах. Трималася стримано, з повагою, жодного разу не натякнула на житло чи якісь плани. Здавалося, вона переосмислила свій підхід і змінилася. А може, просто показала іншу сторону себе?
Та справжнє випробування прийшло зненацька. Ігор серйозно захворів — інфекційний мононуклеоз звалив його майже на місяць. Довелося взяти академвідпустку, припинити підробіток. У цей період Вероніка проявила себе з нового боку. Щодня приходила, готувала їжу, слідкувала за прийомом ліків. Не вимагала нічого навзаєм, не скаржилася на труднощі.
— Я навіть не очікував, — зізнався Ігор матері, коли почав одужувати. — Думав, буде важко, а Вероніка… вона просто поруч, і все.
Ольга Сергіївна задумливо дивилася у вікно:
— Знаєш, сину, ти мав рацію. Вона непроста. Але видно, що любить. І точно не через квартиру.
Ці слова прозвучали як благословення. Ігор відчув, як із плечей спадає тягар. Батьки нарешті побачили в Вероніці те, що він бачив від самого початку.
На другу річницю знайомства Ігор наважився. Купив скромну, але красиву каблучку, забронював столик у тому самому кафе, де вони часто бували.
— Ти сьогодні якийсь загадковий, — усміхнулася Вероніка, коли вони сиділи за столиком біля вікна.
Ігор дістав маленьку оксамитову коробочку:
— Вероніко, ти вийдеш за мене?
Дівчина завмерла, дивлячись на каблучку. І раптом — зовсім несподівано навіть для себе — заплакала. Просто мовчки кивнула, а по щоках покотилися сльози.
— Це означає «так»? — уточнив Ігор, трохи розгублений від такої реакції.
— Звісно, так, — витерла сльози Вероніка. — Просто… не думала, що так відреагую. Виявляється, я сентиментальна!
Вони розписалися без гучної церемонії — тільки батьки та кілька близьких друзів. Юрій Олексійович міцно потиснув руку невістці. А Ігор, дивлячись на батьків, думав: «Слава Богу, що я тоді не послухав себе ображеного, а прислухався до тих, хто мене виростив».
Молоді зняли невелику квартиру неподалік від центру. Вероніка після закінчення університету влаштувалась на хорошу роботу, Ігор захистив диплом з відзнакою. На вихідних вони часто їздили до батьків — пити чай, допомагати з хатніми справами, просто спілкуватися.
Минуло три роки. Вероніка й Ігор досі жили окремо, хоча іноді залишалися ночувати у батьків, коли засиджувались допізна. І от одного разу, коли вони сиділи на кухні й обговорювали літні плани, Ольга Сергіївна несподівано сказала:
— Якщо що, у нас є дача. Можете пожити там влітку, якщо захочете. Там зараз добре, повітря чисте.
Ігор переглянувся з Веронікою й усміхнувся. Знадобився час, але тепер вони справді стали родиною. Справжньою. Де рішення ухвалюються разом, де поважають особистий простір одне одного, де вміють чекати й довіряти.
А хто знає, можливо, колись Ольга Сергіївна з Юрієм Олексійовичем самі запропонують перебратися за місто, залишивши квартиру молодим. Але тепер це буде їхнє власне рішення — без тиску, без маніпуляцій. А поки що кожен знайшов своє місце, своє щастя і свій спосіб любити.
— Їж, що дають! На моєму столі не буде всього того, до чого звикли твої родичі! — не витримала дружина і жбурнула тарілку з вечерею на стіл