Олексій відірвався від книжки, яку уважно читав під час перерви між справами, коли почув незвичну пропозицію від завідувача відділення. Ігор Дмитрович підійшов до нього з серйозним виглядом і промовив:
— Слухай, Льоша, а ти не хотів би трохи підробити? Є одна справа.
Хлопець здивовано глянув на керівника, акуратно закрив книжку і поклав її на стіл поруч. Його погляд виказував легке здивування.
— Хто ж від грошей відмовиться? — відповів він із легкою усмішкою. — Але якщо там щось не зовсім… — Олексій запнувся, підбираючи слова.
— Та ні, не хвилюйся, — поспішив заспокоїти його Ігор Дмитрович. — Я ж знаю, який ти принциповий. Тут жодного обману чи чогось протизаконного. Чесне слово.
Завідувач присів на стілець навпроти, узяв книжку, яку щойно читав Олексій, і побіжно прочитав назву на обкладинці.
— Ого, серйозна література! Отже, таки вирішив знову вступати?
Олексій кивнув. Цього разу вступні іспити він провалив. Після смерті батька всі плани зруйнувалися, а хвороба мами змусила повністю зосередитися на родині. Стати лікарем було його дитячою мрією, тому він влаштувався санітаром у лікарню — щоб бути ближчим до професії, водночас допомагаючи мамі й готуючись до наступної спроби.
Мама, звісно, заперечувала. Вона казала, що якось впораються без додаткового заробітку, і наполягала, щоб син учився вдома. Але Олексій був переконаний, що обраний шлях — правильний. Він хотів зрозуміти медицину зсередини, спостерігаючи за роботою лікарів, медсестер та іншого персоналу.
— Так, обов’язково вступлю, — впевнено сказав він. — А що за пропозиція?
Ігор Дмитрович замислено подивився на хлопця і почав пояснювати:
— Розумієш, у нас у відділенні зараз лежить літня жінка. Їй залишилося недовго. Вона заможна, самотня, але в душі дуже щира. Колись у неї був син. У сина була дівчина, але вони розійшлися. Син давно помер, і бабуся переконана, що десь у неї є онук. Але знайти його вона так і не змогла.
— Подробиць я не знаю, — продовжив Ігор Дмитрович. — Але їй так хочеться вірити, що онук живий і прийде до неї. Вона навіть не знає, де шукати. Просто відчуває, що він десь є.
Олексій насупився, намагаючись зрозуміти, до чого веде керівник.
— Тобто ви хочете, щоб я знайшов цього онука? Це ж практично нереально.
Ігор Дмитрович засміявся:
— Ну, Льоша, ти хоч і тямущий хлопець, але таке тобі явно не під силу. Та й часу немає.
Олексій ще більше насторожився.
— Тоді що ви пропонуєте?
— От саме про це я й хочу поговорити, — сказав завідувач, стаючи серйозним. — Пропоную тобі зіграти роль її онука. Ми обоє знаємо, що це — не зовсім правда. Але іноді невелика брехня заради добра може принести величезне щастя. Їй залишилося зовсім трохи — пару тижнів, може, трохи більше. Чому б не зробити її останні дні світлішими?
— Обман заради добра? — перепитав Олексій, нахиливши голову набік.
Ігор Дмитрович підійшов до вікна й задумливо глянув на вулицю.
— А ти як вважаєш? Ця жінка зробила багато для нашої лікарні. За її пожертви ми купили нове обладнання, яке рятує життя. Невже ми не можемо хоч трохи полегшити її останні дні? Вона ж зовсім одна.
Олексій замислився. Він розумів, що пропозиція справді йде від серця, але внутрішньо відчував певну тривогу.
— Можливо, ви маєте рацію. Але чому саме я?
— Все просто. У нас немає більш пристойного. Ти молодий, викликаєш довіру, і головне — ти вже тут, у лікарні. Це дозволить усе тримати під контролем. За межі лікарні ця «вистава» не вийде.
— Гаразд, переконали, — нарешті погодився Олексій. — Але як ми їй пояснимо, що онук раптом знайшовся?
— Усі потрібні деталі я тобі надам. Тобі лише треба буде вивчити основні моменти її історії. А поки що підготуємо ґрунт.
Кілька днів пішло на підготовку. Інформації про ймовірного онука було небагато. Батьки померли, хлопця влаштували в дитбудинок, а далі слід загубився. Для Олексія це було ідеально: історія проста, без зайвих деталей. Щоб не викликати підозр, йому дали вихідні на час «вистави». Було важливо, щоб бабуся випадково не побачила його зі шваброю чи у формі санітара.
Того ж вечора Олексій вирушив до магазину за дорученням мами. Майже відразу він зустрів Марину — дівчину, що жила по сусідству. Вона завжди здавалася йому особливою, і він таємно закохався в неї ще кілька років тому. Вони кілька разів ходили в кіно, але далі цього їхні стосунки не просунулися.
— Марин, привіт! — окликнув він її з радісною усмішкою.
Вона обернулася й трохи розсіяно усміхнулася у відповідь.
— Привіт, Льош. Куди прямуєш?
— У магазин, мама послала, — відповів він, показуючи порожній пакет.
— І мене теж, — сказала Марина. — Який збіг! Прямо доля!
Вони пішли разом, але Олексій помітив, що дівчина чимось засмучена. Вона відповідала коротко й ніби відсторонено. Він вирішив підняти їй настрій — розповідав кумедні історії, жартував, але Марина все одно залишалася далекою від усього, що відбувалося.
Коли вони підійшли до її будинку, Олексій наважився:
— Марин, а давай сходимо в кіно? Сьогодні ввечері або завтра?
Вона уважно подивилася на нього, ніби вирішуючи, чи варто погоджуватись.
— Давай. Завтра я вільна.
— Чудово! Зайду за тобою о шостій.
— Добре, буду чекати, — відповіла вона, забираючи пакет із продуктами.
Дівчина пішла додому, а Олексій, ледве стримуючи радість, помчав далі.
Наступного дня відбулася перша зустріч Олексія з пацієнткою. Олександра Миколаївна повірила йому одразу. Вона довго плакала, дивлячись на хлопця:
— Ти такий схожий на мого Максима! Просто одне обличчя!
Олексій полегшено зітхнув. Найбільше він боявся, що доведеться довго переконувати літню жінку, що він її онук.
Олександра Миколаївна була дуже слабка. Олексій бачив, що їй дедалі гірше. Але вона філософськи ставилася до свого стану, кажучи, що всі ми рано чи пізно підемо.
З нею було легко й цікаво спілкуватися. Вона розповідала про своє життя, про сина, про те, як мріяла побачити онука. Олексій із задоволенням підтримував розмову.
— А дівчина в тебе є? — раптом спитала вона.
Олексій усміхнувся:
— Як би то сказати, ні. Але є дівчина, яка мені дуже подобається. Сьогодні ввечері йду з нею в кіно.
Олександра Миколаївна тепло усміхнулася:
— Завтра обов’язково розкажеш, як пройшло побачення. Я прожила довге життя і можу дати тобі кілька порад, як завоювати жіноче серце.
Олексій засміявся:
— Добре, все вам розповім.
— Мені, Льошо, мені, — поправила вона. — Ще тільки не вистачало, щоб рідна бабуся «ви» чула. Господи, ти навіть усміхаєшся, як Максим.
Олексію стало трохи соромно. Але він бачив, як бабуся помітно оживилася. Вони разом пообідали, і навіть медсестра відзначила зміни:
— Оце вже зовсім інша справа! А то раніше нічого не їли.
— Це все він. Заговорив мене, я й не помітила, як усе з’їла, — зізналася Олександра Миколаївна.
Коли медсестра вийшла, вона додала:
— Іди, Льошо. Завтра обов’язково приходь. Мені стільки всього треба тобі розповісти. Попрошу домогосподарку, щоб привезла фотографії Максима. Подивишся їх і візьмеш собі на пам’ять. Все одно після моєї смерті нікому буде на них дивитися.
Несподіваний поворот долі
Олексій кивнув, усе ще не розуміючи, як реагувати на те, що відбувається. В голові майнула думка передати фотографії Ігорю Дмитровичу й на цьому завершити цю історію.
Побачення з Мариною минуло весело. Вона здавалася у піднесеному настрої, і Олексію навіть здалося, що вона щиро рада його товариству. Коли він провів її до дому й спробував поцілувати, дівчина раптом розсміялася:
— Стоп-стоп, Льоша, давай одразу все прояснимо, — почала вона, відступивши на крок. — Я погодилася піти з тобою в кіно лише тому, що посварилася зі своїм хлопцем. Але, чесно кажучи, ти зовсім не вписуєшся в мої плани на майбутнє. Ну серйозно, жити як твоя мама? Це ж постійна біганина від зарплати до зарплати, нескінченна робота з ранку до ночі.
Мені це абсолютно не потрібно. Я хочу іншого: стабільності, комфорту, амбітного партнера. А ти? Ким ти там збираєшся стати? Навіть якщо станеш лікарем, подумай хоча б про те, які в них зарплати. Тож пробач, але нам не по дорозі. Бувай.
Вона різко розвернулася і зникла за дверима під’їзду. Олексій застиг, ніби його облили крижаною водою. Розгубленість змішалася з образою. Він почувався так, ніби на нього вилили ціле відро бруду просто на очах у всього світу.
Коли він повернувся додому, мама одразу помітила його стан.
— Льошенько, що з тобою? Ти наче сам не свій. Щось сталося?
— Нічого особливого, мам. Все нормально, — пробурмотів він, намагаючись приховати свої емоції.
— Я ж бачу… Як пройшло побачення?
— Добре, — відповів Олексій, уникаючи її погляду.
Він пішов у кімнату й зачинив за собою двері. Мати лише важко зітхнула. Вона давно хвилювалася за сина, особливо після того, як дізналася про історію з роллю онука для Олександри Миколаївни. Від самого початку вона була впевнена, що це якась афера. Вона взагалі ніколи не чула, щоб заради пацієнта влаштовували цілу виставу. Олексій намагався переконати її, що все це — заради добра старенької, але мати йому не вірила. Для неї все було просто: Льоша — молодий, наївний і надто довірливий.
Наступного дня Олександра Миколаївна простягнула йому стос фотографій:
— Ось, візьми. Тримай у себе. А чого такий похмурий? Як пройшло побачення?
Олексій безнадійно махнув рукою:
— Та ніяк. Виявилося, їй не важлива людина — важливо тільки, що в людини є. Одним словом, нічого не буде. Я їй не підходжу.
Олександра Миколаївна уважно подивилася на нього:
— Може, ти їй про мене розповідав?
— Ні, навіщо? — здивувався Олексій.
— Ну, може, й правильно. З таких стосунків нічого доброго не вийде, — замислено мовила вона.
Розмова була короткою. Їй сьогодні явно було зле.
— Іди, Льошо, але обов’язково приходь ще. Сьогодні мені зовсім погано, організм ніби пручається.
Завідувача на місці не було, й Олексій вирішив віддати фотографії пізніше. Повернувшись додому, він сів за стіл, дістав згорток і почав розглядати знімки. Фотографій було небагато, але хлопець на фото справді мав разючу схожість із ним. Олексій уважно вивчав кожну деталь — і раптом застиг. На одному зі знімків Максим був не сам. Він обіймав дівчину. І цією дівчиною була…
Цього не може бути! Олексій приголомшено втупився в фото. Це була його мама.
Він схопився й помчав назад до лікарні. Йому треба було побачити Олександру Миколаївну й дізнатися, хто ця дівчина. Він ще не розумів, навіщо йому це потрібно, але знав точно: без відповіді він не заспокоїться.
Зайшовши через чорний хід, Олексій побачив завідувача. Той розмовляв із якимсь чоловіком. Чомусь Олексій зупинився за дверима й завмер, намагаючись не видавати жодного звуку.
— Довелося підвищити дозу. Надто вже міцний виявився в неї організм, — говорив чоловік.
— А експертиза не покаже? — спитав Ігор Дмитрович.
— Не повинна, але може. Тому найближчими днями збільшимо дозу ще, а потім повернемося до попередньої. Не думав, що все затягнеться так надовго.
— Так, хотілося б швидше. Але нічого, почекаємо. Краще користуватись станом нашої Сашеньки на свободі, ніж із тюрми.
По спині Олексія пробіг холодок. Тепер усе ставало на свої місця. Цей чоловік був тим самим «далеким родичем», який якось приходив навідати Олександру Миколаївну. Вона тоді вигнала його, заявивши, що прийшов зарано — вона ще жива.
Тоді Олексій не надав цьому значення, але тепер усе стало очевидно. Вони планували вбивство.
Він тихо розвернувся й побіг додому. Мати вже мала повернутися, і треба було терміново з нею поговорити. Вона завжди знала, як діяти в складних ситуаціях.
Мати справді була вдома. Вона сиділа за кухонним столом, перед нею були розкладені ті самі фотографії, а по щоках текли сльози.
— Мам, що сталося? Чому ти плачеш?
Вона підняла на нього заплакані очі:
— Льошо, звідки в тебе ці фотографії?
— Мені їх дала Олександра Миколаївна. Це її син. Мам, а ось на цій фотографії… це ж ти, правда?
Наталя поглянула на знімок і сумно всміхнулась:
— Так, Льошо. Це я. А цей чоловік — твій справжній батько, Максим. Виходить, Олександра Миколаївна й справді твоя бабуся.
Олексій опустився на стілець, намагаючись переварити почуте.
— Я нічого не розумію. А той, хто мене виховував? Хто він?
— Це довга історія, — зітхнула Наталя. — Колись ми з Максимом любили одне одного. Дуже сильно. Але в нього були гроші й погані зв’язки. Він загинув, коли ти ще не народився. Мені довелося віддати тебе в дитбудинок, щоб ті люди, яким він перейшов дорогу, не дісталися до тебе. Майже рік пішов на те, щоб владнати все.
Коли я прийшла за тобою, мене не хотіли пускати. Саме тоді з’явився твій другий батько. Спершу він просто допоміг, а потім ми стали родиною. Я жодного разу не пошкодувала. Ось і вся історія, якщо коротко. Якщо розповідати детальніше — не вистачить і ночі.
— Мамо, ми маємо її врятувати, — твердо сказав Олексій.
— Що? — здивувалася Наталя.
— Олександру Миколаївну. Вони хочуть її вбити.
— Льошо, це дуже серйозне звинувачення…
Вони просиділи на кухні майже годину, обговорюючи план дій. Вирішили йти до лікарні, коли всі розійдуться. Сьогодні чергував лікар з іншого відділення, а медсестрою була Настя, яка, як підозрював Олексій, потай закохана в нього.
Коли вони зайшли, Олександра Миколаївна здивовано поглянула на них і спробувала підвестись:
— Це ти? Наталочко, це ти? Але ж ти… померла!
Мати Олексія кинулась до неї:
— Лежіть, лежіть! Пробачте, так було потрібно! Максим просив уберегти вас і сина.
— То ось чому ніхто не міг знайти жодних слідів — ви все навмисне ховали! Але що ви тут робите? Ніч за вікном!
— Нам потрібно поговорити! Ви маєте все пояснити, — сказала Наталя.
— Поясню пізніше. Послухайте, Олександро Миколаївно, ви можете йти? Вам потрібно негайно залишити лікарню. Потім усе вам розповімо.
Старенька рішуче кивнула:
— Зможу. Я постараюся.
Минуло три місяці. Олександра Миколаївна почувалась добре. Вона викликала лікаря з приватної клініки, і той взяв аналізи. Готувався суд над Ігорем Дмитровичем і тим «родичем».
Бабуся наполягла, щоб вони переїхали до неї в будинок, і тепер щовечора вони розмовляли. Олексій з жадібністю слухав розповіді про свого справжнього батька та матір. Він і уявити не міг, що його м’яка й добра мама колись жила зовсім іншим життям.
Одного вечора задзвонив телефон. Олексій здивовано підняв брови — це була Марина.
— Льошо, привіт. Я тут подумала… ти щось давно не дзвониш, нікуди не кличеш.
Дівчина явно нервувала. Олексій одразу все зрозумів. Він поглянув на Настю, яка сиділа поруч, і відповів:
— Марин, ти, бува, не про мою бабусю дізналася?
— Ну, про це вже все місто говорить. Але я не тому телефоную. Просто подумала, може, зустрінемось, прогуляємось…
— Пробач, Марин, але в мене вже є з ким гуляти. І з ким будувати сім’ю.
Він міцно обійняв Настю — і вперше за довгий час відчув справжнє щастя.
О 6-й ранку чоловік скинув мене з ліжка: коли я дізналася, навіщо він це зробив, одразу подала на розлучення