Маша досі не могла повірити в те, що відбувається. Невже у них нарешті з’явилася власна дача! Вони мріяли про це довгих десять років, але життя постійно вставляло палиці в колеса: то іпотека, то діти з навчанням, то чергова криза… А тепер вони подивилися на свої рахунки й вирішили: час діяти — зараз або ніколи.
Її чоловік Олександр працював у страховій компанії — нічого особливого, а Маша була дитячою масажисткою. Заробляла вона непогано, але до покупки заміського будинку було ще далеко. Та доля розпорядилася так, що майже одночасно померли її бабуся і бабуся Олександра. Кожна залишила у спадок квартиру в обласному місті.
Після довгих розмов пара вирішила продати обидві квартири, додати гроші й здійснити свою мрію — купити земельну ділянку.
Пропозиція знайшлась швидко. Взимку мало хто поспішає продавати нерухомість, усі воліють дочекатися дачного сезону. Але Саша був непохитний.
— Потім передумаємо, знайдемо тисячу причин і так і залишимось без дачі, — бурчав він.
Марія була цілком згодна. Все складалося якнайкраще!
Ділянка виявилася просто ідеальною. Електрика, газ, комунікації — усе вже було під’єднано. Лишалося лише збудувати невеличкий будиночок хоча б для літнього проживання.
Вирішили, що з настанням тепла Олександр візьме відпустку і разом зі своїм другом Миколою займеться будівництвом.
Працювали вони злагоджено, без зайвих перерв і вихідних. І вже за місяць молода сім’я святкувала новосілля.
Щоправда, спати особливо не було де — на підлозі розклали надувні матраци та привезли з міста теплі пледи. Але головне — в будинку була плита й водопровід. Все інше можна доробити пізніше.
— Ну що, Олександре, мої вітання! — підняв тост Микола.
Чоловіки перехилили чарки, взяли по шматку шашлику, щедро приправили його цибулею й кетчупом і закусили.
— Хто б міг подумати, що все складеться так швидко! — захоплено промовила Марія. — Ще за новорічним столом я навіть не мріяла про дачу, а тепер — ось вона! — вона вказала на будиночок.
Попри те, що вже сутеніло, компанія не поспішала заходити в дім і продовжувала свій імпровізований пікнік на свіжому повітрі.
— Алло, синочку, як у вас справи? — лагідно спитала Світлана Геннадіївна.
А якщо вона така мила в телефонній розмові — значить, щось точно задумала.
— Мамо, все чудово! — радісно почав Олександр.
— Та я знаю. Внучата сказали, що ви дачу купили?
— Є таке! Не просто дачу, а заміську резиденцію! — гордо заявив Олександр.
— Ой, ну ти жартівник, — театрально розсміялася свекруха, але голос її раптом посмутнів. — Гаразд, молодці…
— Мамо, а в тебе як справи? — схаменувся Саша.
— Ой, які вже справи в моєму віці… Лікарі кажуть — потрібні тиша, спокій, без стресів. Тоді, може, організм і відновиться… Але де ж знайти таке місце? Санаторії дорогі, не потягну, — промовила вона з натяком.
— Мамо, то приїжджай до нас! — з ентузіазмом запропонував син.
— Та що ти, синочку! Наче вам там без мене робити нічого! Та й Маша буде проти… — почала відмовлятись Світлана Геннадіївна.
— Мамо, досить. Приїжджай, і крапка!
— Гаразд, Сашенько, приїду, раз ти так наполягаєш. «Наполеон» спечу, твій улюблений, мамин.
Коли Олександр повідомив дружині про майбутній приїзд матері, та не дуже зраділа.
— Тобто, щойно у нас з’явилася дача — лікарі раптом порадили їй відпочинок на природі? — з сарказмом спитала Маша.
— Ну так, — просто відповів Саша.
— Абсолютно не дивно, правда?
— В неї ж тиск.
— Саш, ти не зрозумів. Вона їде не здоров’я поправляти — а на нову дачу очима подивитись!
— Перестань. Ну подивиться, погостює тиждень і повернеться додому.
— Ти забув, що було під час її минулого візиту?
Саша справді забув, але Маша пам’ятала чудово. Тоді Світлана Геннадіївна зробила все, щоб зруйнувати їхній шлюб: поширювала плітки, намагалася їх посварити, натякала, що старший син «не з їхньої породи». Не гребувала й дрібними капостями: то пересолить суп, то замість цукрової пудри насипле соди. Тоді Маша не витримала й відправила свекруху додому першим же рейсом.
Цього разу Маша не сумнівалась — Світлана Геннадіївна знову влаштує їм «веселе» життя. Але налаштовувати Сашу проти матері вона не хотіла. Зрештою, може, цього разу все буде інакше?
— Ой, як же у вас тут гарно, діти! Просто райський куточок! Повітря, дерева, такий милий будиночок… — розхвалювала Світлана Геннадіївна нову ділянку. — Це, мабуть, Машенька придумала! Вона у нас така розумниця! Тримайся за неї, Саша, таку дружину ще пошукати треба!
— Щось новеньке, Світлано Геннадіївно, з чого така зміна? — здивувалась Маша.
— А ти у мене завжди була улюбленицею. Син, звісно, телепень, зате невістка — золото. Були у нас труднощі, але ми їх пережили. Хто старе згадає…
— Значить, я телепень? — розсміявся Олександр.
— Так, але улюблений, — усміхнулась Світлана Геннадіївна. — До речі, а що в нас сьогодні на вечерю?
— У нас тут щодня шашлики! — з усмішкою відповіла Марія. — Сподіваюсь, ви не проти? Просто ми ніяк не можемо награтися з мангалом на свіжому повітрі.
— Із задоволенням поїм. Востаннє я куштувала шашлик у Яремче. Саша тоді ще до школи ходив. Уявляєш, як давно це було?
— Ну, тоді, Саш, займись мангалом. А я тим часом за м’ясом у холодильник.
— Можна з тобою? Хочу ще раз глянути на будинок.
— Звісно, прошу! — кивнула Маша свекрусі.
Цього разу Світлана Геннадіївна справді змінилась. Вона була весела, жартувала і надзвичайно тепло спілкувалась із Машею. Марія вирішила, що час змінює людей. Можливо, попередні конфлікти змусили її переглянути свої погляди. Та й навіщо їй псувати стосунки з Олександром? Вони разом уже стільки років, мають дорослих дітей, тепер — дача. До того ж, Маша — хороша невістка: господарська, вірна, працює й чудово готує.
Поки Саша з мамою ходили по тарілки, телефон задзвонив і залишився лежати екраном догори. Погляд Маші випадково зачепився за повідомлення, і вона не змогла відірвати очей.
«Коли ти повернешся до міста? Ти розповів їй про нас? Я чекаю новин. Цілую.»
Марія впустила телефон, і той м’яко впав на траву. Думки плутались, одна гірша за іншу.
«Як сказати дітям? Як ділити квартиру? Хто ця жінка? І головне — як Саша міг так вчинити?»
— А ось і посуд! — Саша поставив тарілки на стіл.
— Мені потрібно на хвилинку відлучитись, — Марія не могла зараз бути поряд із ним. Їй треба було вмитися холодною водою й прийти до тями.
Вона влетіла в будинок і кинулась до раковини.
— Що трапилось? — Світлана Геннадіївна ледь встигла відскочити, впустивши пляшку з кетчупом.
Марія гарячково вмивалась, змішуючи сльози з водою. За хвилину вона завмерла й витерла обличчя рушником.
— У Саші хтось є.
— Донечко моя, йди сюди. — Світлана Геннадіївна обійняла невістку.
Марії здалося, що свекруха зовсім не здивувалась.
— Чому ви мовчали?
— Я знала, але сподівалась, що він одумається. Ви ж з університету разом, у вас діти, дача. Кажу ж — телепень.
Марія знову розридалась. Якщо він розповів матері, значить все серйозно, і їхній шлюб вже не врятувати.
— Послухай мене. Заспокойся, витри сльози. Ти ж не хочеш влаштовувати сцену?
Марія кивнула, витираючи обличчя рушником.
— Потім вирішимо, що робити. Просто так ми його тій жінці не віддамо.
Від цих слів Маші стало трохи легше.
Наступного дня Саша зібрався до міста. «По теплі речі», — сказав він, почувши в прогнозі про можливе похолодання.
Але Маша знала справжню причину. Як і домовлялися, виду вона не подала.
Коли машина зникла за поворотом, свекруха сіла поруч із Машею на ґанку і виклала свій план.
— Тобі потрібно завести чоловіка.
— Що?!
— Не обов’язково навсправжки. Головне, щоб Саша приревнував. Іноді почуття згасають, дружина стає звичною, і чоловік починає задивлятись на інших. Але якщо він побачить, що ти теж можеш бути цікавою, можливо, схаменеться. Знову побачить у тобі жінку.
Попри абсурдність ідеї, в словах Світлани Геннадіївни був сенс.
— І хто ж у нас на прикметі?
— Може, Коля? Він неодружений. Допомагав вам будинок будувати.
— Дзвони та клич. Шашлик, напої, коротка сукня. Нехай Саша, повернувшись, побачить, що його місце вже зайняте! — хижо усміхнулась свекруха.
На подив, Микола погодився приїхати, хоча раніше вони майже не спілкувалися напряму. Приїхавши, він одразу запитав:
— А де Саша?
— Лише ввечері буде. Я просто не вмію смажити м’ясо, потрібні чоловічі руки, — скромно усміхнулася Марія.
Світлана Геннадіївна спостерігала за ними через вікно.
— Додати вина? — Коля потягнувся до пляшки.
— З задоволенням, тільки закусуй активніше, бо я швидко захмелію, — продовжувала фліртувати Маша.
— Гарна ти, Машко, — Микола передав їй тарілку з фруктами. — Шкода, що в мене немає такої жінки. Тільки Саші не кажи — це так, вголос подумав.
Марія почервоніла. Вона не очікувала такого повороту. А що, якщо він почне залицятись? Адже Саша скоро повернеться. Хоча… яке їй тепер до нього діло?
У голові Маші все перемішалось. Вона зробила ще один ковток, як раптом почула звук автівки, що під’їжджає.
Саша поспішав і різко загальмував, ледве не в’їхавши у власний паркан.
— Що тут у вас відбувається за моєї відсутності?! — закричав він, вистрибуючи з машини.
— Саш, а ти чого так рано повернувся? — здивувалась Маша.
— Мама подзвонила й сказала, що до тебе одразу після мого від’їзду приїхав якийсь залицяльник! І хто це? Мій найкращий друг Микола!
— А тобі яке діло? Розбирайся зі своєю пасією. Я скоро стану вільною жінкою.
— З якою пасією?
— До якої ти сьогодні мчав у місто! Я бачила твоє повідомлення.
— Я теж бачив це смс, але подумав, що хтось помилився номером. У мене нікого немає, — Олександр почав заспокоюватися, але ситуація залишалась напруженою.
Першою отямилася Маша і кинула погляд на вікно будинку. Світлана Геннадіївна поспіхом затягнула штори.
— Мамо! Виходьте негайно!
— Ой, та я просто пожартувала! — свекруха реготала, витираючи сльози хустинкою. — Ви б бачили свої обличчя!
— Ви вважаєте, що зруйнувати сім’ю — це жарти?! — вибухнула Марія.
— Гаразд, я піду, потім розберемося, — заквапився Микола, але на нього вже ніхто не зважав.
— Це ви спеціально все підлаштували? А повідомлення?
— Ну так, моє. У мене два телефони з собою, — Світлана Геннадіївна навіть не намагалася вибачитись.
— Мамо, це не смішно. Я ледь не втратив і сім’ю, і друга, — серйозно сказав Олександр.
— Але ж не втратив! Та й взагалі, я ж ваш шлюб зміцнюю! Просто заодно і себе розважаю. Що вдієш — нудно на пенсії.
— От і розважайтесь далі, але не тут. Саша винесе вам речі, які привіз, а вранці відвезе вас на вокзал, — твердо заявила Марія.
Вона взяла свекруху під лікоть і рішуче повела до воріт.
— Ви що, виганяєте мене? — до Світлани Геннадіївни лише зараз почав доходити сенс того, що відбувається.
— Мамо, ви вже достатньо «розважились» на нашій дачі. До побачення, — невістка безапеляційно вивела її за межі ділянки.
— А де ж я ночуватиму?
— У машині. Не зима ж, не замерзнете.
Вранці Олександр відвіз маму на вокзал і посадив на поїзд. Всю дорогу вони мовчали.
— Твоя премія тепер піде на оплату навчання мого племінника, — заявив чоловік за вечерею з сестрою, навіть не поцікавившись моєю думкою