— Мама тепер у люті! — Вона ж чітко сказала: щомісяця ти маєш віддавати їй зарплату! — обурювався чоловік

Ліза неквапливо завершувала розставляти книги на полиці. Невелика двокімнатна квартира на дев’ятому поверсі поступово набувала затишного вигляду. За два тижні наполегливої праці Ліза відмила всі вікна, вичистила кухню від застарілого жиру, розібрала антресолі та замінила старі обдерті шпалери в спальні на нові — світло-блакитні, з ледь помітним візерунком.

З дня весілля минув місяць. Медовий тиждень, проведений на дачі у батьків Андрія, подарував молодятам кілька днів безтурботного щастя. А потім почалося справжнє сімейне життя — у квартирі, яку Ніна Сергіївна, мати Андрія, «великодушно надала» молодій сім’ї.

— Ти молодець, — сказав Андрій, обіймаючи Лізу за плечі й оглядаючи оновлену кімнату. — Вже зовсім по-іншому виглядає.

— Подобається? — Ліза притулилася до чоловіка. — У мене для цієї кімнати ще стільки ідей!

— Тільки не захоплюйся надто, — Андрій насупився. — Не забувай, квартира ж мамина.

— Та я пам’ятаю, — кивнула Ліза. — Але ж Ніна Сергіївна сама сказала — живіть, як вам зручно.

— Так і живемо, — Андрій легко поцілував дружину. — Тільки без фанатизму з ремонтами.

Ліза познайомилася з Андрієм на роботі. Вона — молодий фахівець у бухгалтерії великої компанії, він — співробітник IT-відділу, невисокий, з м’якими рисами обличчя та добрими очима, завжди готовий допомогти й вирішити будь-яку технічну проблему. Їхні стосунки розвивалися неспішно. Спочатку розмови під час перерв, потім — обіди в сусідньому кафе, походи в кіно. Андрій не балував Лізу дорогими подарунками, не водив у дорогі ресторани. Зате завжди уважно слухав, пам’ятав дрібниці, умів знайти потрібні слова підтримки.

Коли Андрій зробив пропозицію, Ліза погодилася без вагань. Батьки з обох боків схвалили вибір дітей. Весілля було скромним — тільки близькі родичі та друзі. Єдине, що трохи бентежило Лізу, — Ніна Сергіївна постійно втручалася в організацію свята: обирала ресторан, меню, навіть наполягала на певній весільній сукні. Андрій тільки знизував плечима:

— Мама завжди така. Їй важливо все контролювати. Не зважай.

Після весілля молодята планували орендувати квартиру. Але тут Ніна Сергіївна зробила несподівану пропозицію:

— Навіщо вам витрачатися на оренду? У мене є вільна квартира — живіть там спокійно.

Квартира справді пустувала — Ніна Сергіївна давно переїхала в просторе житло на іншому кінці міста. Цю «двушку» вона здавала, але останні орендарі виїхали, а нових, за її словами, шукати не збиралася.

— Живіть спокійно, здавати не буду, я тільки за ваше щастя, — сказала тоді Ніна Сергіївна з усмішкою.

Ліза була зворушена таким подарунком. На сімейній вечері, де обговорювалися ці деталі, вона щиро дякувала свекрусі:

— Дуже вам дякую, Ніно Сергіївно! Ми так вдячні.

— Та що ти, дорога, — лагідно поплескала її по руці свекруха. — Мій син — твій чоловік, а значить, ми одна сім’я.

Квартира потребувала косметичного ремонту. Ліза енергійно взялася до справи. Андрій допомагав у міру сил, хоча частіше обмежувався моральною підтримкою.

— Знаєш, я ніколи не був сильним у таких справах, — зізнавався він, коли Ліза просила потримати драбину чи допомогти з наклеюванням шпалер. — Ти ж у нас господарська, в тебе краще виходить.

Ліза не ображалася. Чоловік компенсував відсутність навичок у ремонті іншими якостями — добротою, турботою, умінням знайти підхід до складних колег або сусідів.

На облаштування квартири пішли майже всі заощадження Лізи. Вона купила нові штори, постільну білизну, посуд, деякі дрібні меблі. Затишний світильник у спальню, нову мікрохвильову піч на кухню, електрочайник — безліч дрібниць, необхідних для комфортного життя.

Свекруха періодично заходила до молодят, хвалила порядок, залишала домашні пироги. Але приблизно через місяць Ліза почала помічати зміни. Ніна Сергіївна все рідше телефонувала, а коли все ж виходила на зв’язок, у її голосі з’явились нотки офіційності.

— Лізо, а ти подумала про мою пропозицію щодо штор? — якось запитала свекруха, прискіпливо оглядаючи нові фіранки у вітальні.

— Яку пропозицію? — здивувалась Ліза.

— Я ж казала, що ці штори краще зняти. Мої виглядали солідніше.

— Але ваші були зовсім вицвілі, Ніно Сергіївно. І малюнок… такий застарілий.

— Це класика! — свекруха стиснула губи. — Я їх спеціально замовляла. Але якщо ти вважаєш, що моя квартира потребує переробки…

— Ваша? — тихо перепитала Ліза, але свекруха вже перейшла до інших тем.

Увечері того ж дня Андрій повернувся з роботи мовчазний, замислений.

— Все гаразд? — спитала Ліза, накриваючи на стіл.

— Та так, — чоловік невизначено махнув рукою. — Мама дзвонила.

— Мені теж, — кивнула Ліза. — Заходила вдень.

— А мені — щодо квартири.

— Щось сталося?

Андрій довго мовчав, ніби підбирав слова, тоді прокашлявся:

— Мама сказала, що тепер ти щомісяця переказуєш їй орендну плату — як усі орендарі.

Ліза завмерла з тарілкою в руках:

— Що? Яку оренду? Ми ж не обговорювали жодних умов.

— Як це не обговорювали? — Андрій насупився. — Мама сказала, що ви точно про це говорили.

— Ні! — Ліза поставила тарілку на стіл. — Вона сказала: «Живіть спокійно, здавати не буду». І все!

— Не вигадуй, — похитав головою Андрій. — Ти просто не зрозуміла. Мама не могла так сказати.

— Я чудово пам’ятаю її слова!

— Слухай, — Андрій почав дратуватись, — квартира мамина. Ти ж це розумієш? Вона може робити з нею що хоче. Хоче — здає, хоче — нам дає. Але якщо вирішила брати з нас плату — що тут такого?

— Справа не в платі, — Ліза відчувала, як сильно б’ється серце. — А в тому, що умови раптово змінились.

— Та не було тут ніяких раптових змін, — відрізав Андрій. — Просто мама вважає, що ми вже дорослі й маємо бути самостійними.

Тиждень Ліза переживала цю розмову. Звісно, платити за квартиру — нормально. Але неприємно, що свекруха подала своє рішення як доконаний факт, наче так було з самого початку. І ще прикріше, що Андрій навіть не намагався з’ясувати правду, просто прийняв слова матері як істину.

Наприкінці місяця Ліза переказала на картку свекрухи суму, яку назвав Андрій. Цифра була нижча за ринкову, але все одно відчутно вдарила по бюджету молодої родини.

Наступні три місяці минули спокійно. Ліза працювала, облаштовувала квартиру, будувала плани. З Ніною Сергіївною бачилася рідко — лише на сімейних обідах неділями. Свекруха була коректна, але вже без колишньої теплоти.

Криза настала раптово. Ліза повернулася додому раніше звичайного — закінчувався квартал, і бухгалтерія здала звіти швидше. У квартирі несподівано виявився Андрій, який голосно розмовляв телефоном:

— Так, мам. Звісно. Розумію. Давай я сам з нею поговорю.

Андрій не помітив дружину, що стояла у дверях.

— Що цього разу? — спитала Ліза, коли чоловік завершив розмову.

— А, ти вже вдома, — Андрій виглядав розгубленим. — Мама дзвонила.

— Я зрозуміла. Щось сталося?

Андрій зітхнув:

— Лізо, мама каже, ти затримуєш оплату за квартиру.

— Сьогодні тільки двадцять п’яте, — здивувалась Ліза. — Ми ж домовлялися до кінця місяця.

— Так, але мама каже, що ти маєш платити на початку. Як усі нормальні орендарі.

— Які орендарі? — Ліза почала дратуватись. — Ми ж не підписували договір оренди! І взагалі, ми домовлялися до кінця місяця.

— Ні, — похитав головою Андрій, — мама каже, що вона чітко вказала — до п’ятого числа.

— Вона мені нічого не вказувала! Всі умови я дізнаюсь від тебе, заднім числом!

Андрій подивився на дружину з неочікуваною суворістю:

— Слухай, я не хочу це обговорювати. Мама незадоволена, і це проблема. Переказуй гроші сьогодні — і все.

— Але в мене зараз немає такої суми! — заперечила Ліза. — Зарплата через три дні.

— А куди поділися гроші? — насупився Андрій.

— Ми ж купили нове ліжко. І холодильник полагодили.

— Лізо, ти маєш планувати витрати, — чоловік похитав головою. — Оренда — це святе. А в тебе інші витрати на першому місці.

— Та які витрати? Все в дім! У нашу сім’ю!

— Мама чекає сьогодні, — відрізав Андрій. — Не змушуй її нервуватись.

— У мене немає грошей, — повторила Ліза. — Можу переказати післязавтра, коли дадуть аванс. Або через п’ять днів, у день зарплати. Як зазвичай.

Андрій пішов в іншу кімнату, грюкнувши дверима. За хвилину звідти долинув його роздратований голос — знову телефонував матері.

Коли чоловік з’явився на кухні, його обличчя було червоним від злості:

— Мама тепер у люті! — Вона ж чітко сказала: щомісяця ти маєш віддавати їй зарплату! — обурювався чоловік.

Ліза подивилася на Андрія з розгубленістю. Усю зарплату? Не частину, не фіксовану суму, а все, що заробила? Вперше за час їхніх стосунків Ліза побачила чоловіка таким — роздратованим, агресивним, несприйнятливим до аргументів.

— Андрію, це неможливо, — тихо сказала Ліза, вирішивши не підвищувати голос. — На що ми будемо жити? Їсти, платити за світло, телефон?

— У мене є зарплата! — відрізав Андрій. — Вистачить на все.

— А якщо в мене виникнуть особисті витрати? Мені потрібно купувати одяг, косметику, іноді зустрічатися з подругами.

Чоловік знизав плечима:

— Мама вважає, що я маю повністю забезпечувати сім’ю. А твій заробіток — це оренда. Так справедливо.

Ліза замовкла. Безглуздо сперечатися з людиною, яка дивиться на ситуацію очима іншої. Вона підвелася з-за столу й пішла до спальні.

— Ти куди? — крикнув услід Андрій. — Ми ще не закінчили!

— Мені треба подумати, — відповіла Ліза.

До пізньої ночі Ліза не могла заснути. Було ясно, що всі рішення Андрія — насправді рішення Ніни Сергіївни. І зараз, коли у їхньому конфлікті чоловік став на бік матері, Ліза вперше замислилась — а що далі? Що, якщо ситуація не зміниться? Якщо Андрій завжди буде обирати сторону свекрухи, а не дружини?

Дочекавшись, поки Андрій міцно засне, Ліза увімкнула ноутбук і почала переглядати сайти оренди квартир. Ціни кусалися, але кілька варіантів знайшлися — кімнати в комуналках, студії на околиці. Ліза тихо занесла контакти в нотатки телефону й закрила ноутбук.

Вранці, збираючись на роботу, Ліза намагалась не розбудити Андрія. Але чоловік уже не спав — сидів на кухні з телефоном у руках.

— Мама надіслала реквізити, — сказав Андрій, навіть не піднявши очей на дружину. — Просила передати.

Ліза мовчки взяла телефон Андрія. У повідомленні від Ніни Сергіївни були реквізити картки й приписка: «Чекаю до 5-го числа щомісяця. Без затримок».

— Добре, — Ліза повернула телефон чоловікові. — Я запам’ятала.

На роботі Ліза не могла зосередитися. Думки знову й знову повертались до ранкової розмови, до холодного повідомлення свекрухи, до поведінки чоловіка. Подруга Світлана, помітивши стан Лізи, покликала її на обід.

— Ти якась загублена сьогодні, — сказала Світлана, поки вони чекали на замовлення в кафе. — Щось трапилось?

Ліза вагалась. Ділитися сімейними проблемами було не в її правилах. Але зараз їй конче потрібна була порада, погляд збоку.

— Розумієш, — почала Ліза, — коли ми з Андрієм одружились, його мама запропонувала нам жити в її порожній квартирі. Сказала: «Живіть спокійно». І от уже кілька місяців вона вимагає з нас гроші. Спочатку — фіксовану суму, а тепер — всю мою зарплату.

— Стоп, — Світлана насупилась, — ви ж не оформлювали ніяких документів? Договір оренди, щось таке?

— Ні, — похитала головою Ліза. — Навіщо? Ми ж родина.

— І що твій Андрій?

— Він… на боці матері. Каже, я маю віддавати гроші.

— А ти що думаєш?

Ліза зітхнула:

— Я не проти платити розумну суму. Але умови постійно змінюються. І до того ж, я вклала стільки сил у цю квартиру. Там же був повний безлад, коли ми заїхали. Я все там відмила, переклеїла шпалери, купила нові штори, постільну білизну…

— А що, як, — Світлана задумливо помішувала чай, — а що, якби тобі зняти інше житло?

— Піти від чоловіка? — Ліза аж здригнулась від цієї думки.

— Не піти, а зняти інше житло, — поправила Світлана. — Якщо з тебе беруть як зі звичайного орендаря — будь ним. Але за всіма правилами.

Усю решту дня Ліза думала над словами подруги. Увечері, повернувшись додому, вона застала Андрія за комп’ютером.

— Ти переказала мамі гроші? — спитав чоловік, не відриваючись від монітора.

— Сьогодні отримала лише аванс, — відповіла Ліза. — До зарплати ще тиждень.

— І? — Андрій повернувся до дружини. — Ти ж працюєш, у чому проблема?

— У тому, що в мене є й інші витрати, — спокійно сказала Ліза. — І, до речі, якщо я орендар, то хочу договір, розписку, акт прийому-передачі. Як належить.

Андрій подивився на Лізу так, ніби побачив її вперше:

— Ти що мелеш? Який ще договір?

— Звичайний, — знизала плечима Ліза. — Якщо я плачу — отже, офіційно знімаю квартиру. З документами.

— Це мамина квартира! — Андрій встав з-за столу. — У неї документи!

— От саме, — кивнула Ліза. — У неї. А я що — маю просто віддавати гроші без жодних гарантій? Це неправильно.

— Мама в люті буде! Як ти смієш вимагати папери?! — Андрій зірвався на крик. — Ти її весь час провокуєш! Я ж думав, ви порозумієтесь, а ти! А ти!

— Я що? — запитала Ліза. — Працюю, плачу, прибираю, готую. Уклала всі гроші в ремонт. Чим я ще завинила?

— Поводишся, ніби чужа! — викрикнув Андрій. — Документи їй подавай!

— Знаєш, — Ліза всміхнулася, хоча всередині все стислося, — ти правий. Я справді чужа для вас із мамою. І якщо так, то я краще піду.

— Що значить — піду? — Андрій розгубився.

— Виїду, — пояснила Ліза. — Якщо я плачу за житло — то буду платити там, де мене не вважають служницею. Де є договір, чіткі умови, і ніхто не дивиться на мене як на банкомат.

Ліза розвернулася й пішла до спальні. Андрій залишився на кухні, бурмочучи щось собі під ніс.

Наступного дня Ліза взяла вихідний і обдзвонила всі варіанти квартир зі свого списку. До вечора вона знайшла підходящу студію — маленьку, але чисту, з адекватною власницею і фіксованою орендною платою.

— Я переїжджаю за тиждень, — сказала Ліза Андрієві за вечерею. — Знайшла квартиру.

— Ти серйозно? — чоловік виглядав ошелешеним.

— Більш ніж.

— А як же ми? Наша сім’я?

— Сім’я — це повага, Андрію. Довіра. А в нас що? Я для тебе — ніхто. Для твоєї мами — банкомат і служниця.

— Ну, з’їзди до батьків на тиждень, охолонь, — запропонував Андрій. — І повертайся. Усе налагодиться.

— Нічого не налагодиться, — похитала головою Ліза. — Ти завжди обиратимеш маму. А я завжди почуватимусь чужою. Це глухий кут.

Протягом тижня Ліза поступово збирала речі. Особистого в неї виявилося не так багато — одяг, книги, ноутбук, улюблена чашка. Усе інше залишилося у квартирі — нові штори, постіль, посуд. Нехай буде внеском в оренду, яку вона так і не заплатила.

Останній вечір перед переїздом був важким. Андрій метався між злістю і каяттям — то звинувачував Лізу в зраді, то благав залишитися.

— Я поговорю з мамою, — обіцяв Андрій в сотий раз. — Ми переглянемо умови.

— Справа вже не в умовах, — відповіла Ліза. — А в тому, що я побачила справжнього тебе. І це не та людина, з якою я хочу бути.

Вранці по Лізу заїхала Світлана на машині. Андрій навіть не вийшов зі спальні попрощатися.

Нова квартира виявилася меншою, ніж Лізі здалось під час перегляду. Тісна студія зі старими шпалерами та скрипучою підлогою. Але тут був договір оренди, де чітко прописано права й обов’язки сторін. Тут була власниця, яка не приховувала своїх намірів і не змінювала правила посеред гри.

Ліза підписала документи, отримала ключі, сплатила перший внесок — і залишилась наодинці у новому помешканні. Вперше за багато місяців вона відчула дивне полегшення. Наче скинула рюкзак із камінням.

Через кілька днів зателефонувала Ніна Сергіївна.

— Лізо, це обурливо! — почала свекруха без вітання. — Як ти могла так вчинити з моїм сином?

— А як ви вчинили зі мною? — спокійно спитала Ліза. — Обіцяли одне, а робили інше. Постійно змінювали умови. Вимагали всю мою зарплату.

— Не вигадуй! Я просто хотіла, щоб ви з Андрієм були самостійними! — обурилася Ніна Сергіївна.

— Самостійними? — Ліза гірко усміхнулась. — Це коли я віддаю вам всю зарплату, а Андрій питає у вас дозволу на кожен крок?

Ніна Сергіївна зітхнула:

— Давай домовимось. Повертайся. Платитимеш фіксовану суму, як раніше.

— Ні, дякую, — відповіла Ліза. — У мене вже є житло. З договором і без сюрпризів.

— А як же Андрій? — у голосі свекрухи з’явились жалібні нотки. — Він же тебе любить!

— Дивна любов, коли чоловік ставить маму вище за дружину, — зауважила Ліза. — Передайте йому: я подаю на розлучення. І більше не телефонуйте мені.

Ліза поклала слухавку й озирнулася. Маленька студія здавалася порожньою — бракувало меблів, затишку, домашнього тепла. Але тут було щось важливіше — почуття власної гідності й право бути собою.

А «родичам» залишилась порожня кімната. Без любові, без довіри й без тієї, хто не хотіла бути ні орендаркою, ні служницею — але в чиїх очах було більше гідності, ніж у всій їхній квартирі.