— Я підписала договір, як ти й просив, Коля. Тепер увесь сімейний бізнес повністю твій, — сказала Зоя, простягаючи теку з документами, перев’язану тонкою шкіряною стрічкою.
— Чудово, моя дорога. Ти все правильно зробила. А тепер присядь. Я скажу те, що тобі, можливо, не сподобається. Але прийми це гідно, — відповів він, не відриваючи погляду від полірованої поверхні столу.
Микола обережно прийняв документи з рук дружини, з неприхованим задоволенням переглянув сторінки, методично перевіряючи кожен підпис і печатку. Його тонкі губи торкнула ледь помітна посмішка. Він неквапливо підвівся з крісла з натуральної шкіри кольору бордо й розміреним кроком попрямував до масивної дубової шафи, де зберігалися важливі папери та секрети їхнього спільного життя.
Зоя уважно спостерігала, як чоловік акуратно вкладає теку з договором у нижню шухляду серед інших юридичних документів. Вона пильно стежила за його зваженими рухами, відчуваючи незрозуміле, але дедалі сильніше занепокоєння. Щось у його поведінці здавалося неприродним, ніби він грав давно ретельно підготовлену роль.
Микола рішуче зачинив шухляду маленьким золотистим ключем і повільно повернувся до Зої. Його завжди таке відкрите обличчя раптово набуло холодного, відстороненого виразу, ніби маска, за якою він ховався роками, нарешті впала.
— Я подав на розлучення, — промовив він спокійно, з якоюсь лякаючою буденністю, повертаючись за письмовий стіл з червоного дерева.
Зоя застигла.
— Що? Чому? Що сталося? — перепитала вона тремтячим голосом, сподіваючись, що почула не те або що це якийсь жорстокий жарт.
— Ти все правильно почула. Ми розлучаємось, і це не обговорюється, — Микола впевнено відкинувся на спинку крісла, склавши доглянуті руки на колінах.
— Ти… ти спеціально чекав, поки я відпишу тобі свою частку? — Зоя на непевних ногах підійшла ближче до столу, тримаючись пальцями за його край. — Ти це планував, Коля? Увесь цей час? Усі ці роки?
— Бізнес має належати тому, хто ним справді керує, — відповів він із дратівливою холодністю, недбало знизуючи плечима. — Я завжди був мозком компанії. Ти це знаєш.
— Ми починали разом! — вигукнула Зоя. — Я вклала всі свої гроші, всі сили, всю себе! Ти огидний брехун! Мерзотник!
— Не варто здіймати шум, — Микола демонстративно глянув на годинник. — Я не претендую на твою квартиру на проспекті Перемоги, BMW також залишається тобі. Розійдемось цивілізовано, як дорослі люди.
— Цивілізовано? — Зоя з силою сперлася тремтячими руками об холодну поверхню столу. — Ти обманом забрав справу мого життя і вважаєш це цивілізованим підходом? Ким ти став, Миколо?
— Я пропоную тобі швидке, безболісне розлучення без зайвих проблем і публічних скандалів, — відрізав Микола. — Або ж ти віддаєш перевагу довгій і брудній війні, в якій точно програєш? У мене достатньо зв’язків і ресурсів, аби зробити цей процес для тебе дуже неприємним.
Зоя повільно випрямилася, дивлячись на людину, з якою прожила сім років свого життя, і яку, як їй тепер здавалося, зовсім не знала.
***
Сестра Зої мовчки вислухала історію її краху, час від часу киваючи головою й доливаючи в чашку гарячий напій. За вікном падав м’який осінній дощ, створюючи затишний фон для цієї непростої розмови.
— Я була така дурна, — Зоя обхопила голову руками, скуйовджуючи темне волосся. — Як я могла підписати всі ці папери? У мене навіть думки не було, що так може вийти. Він буквально витяг з мене весь бізнес, усе, що я будувала.
Ірина задумливо помішувала свою каву; срібна ложечка тихо постукувала об порцелянові стінки чашки. Сімейна реліквія — ці чашки дісталися їм від бабусі, яка завжди казала, що у важкі хвилини ніщо не допомагає так, як відверта розмова за чашкою доброго напою.
— Знаєш, можливо, швидке розлучення — це не найгірший варіант, — нарешті промовила вона, відкладаючи ложечку на блюдце. — Ти отримаєш свободу від чоловіка, який, схоже, давно тебе вже не поважає. А матеріальна сторона… — Ірина зробила паузу, дивлячись у вікно на машини, що проїжджали повз, — квартира на проспекті Перемоги та BMW — це не так уже й мало. Багато хто пішов би з нічим.
— Ти серйозно? — Зоя недовірливо втупилася в сестру. — Він забрав у мене справу всього мого життя! Ми будували цей бізнес разом, з нуля. Я вкладала не лише гроші, а й душу. Кожен контракт, кожен клієнт — за всім цим стояли безсонні ночі, мої ідеї, моя енергія.
— Послухай, — Ірина пересіла ближче, акуратно взявши руку сестри у свою; її дотик був теплим і впевненим — як у дитинстві, коли вона захищала молодшу від дворових кривдників. — Бізнес, від якого ти фактично відмовилася, підписавши ті папери… Переважно це не майно, а інтелектуальна праця, контакти, управлінські рішення. Микола має рацію хоча б у тому, що він був мозковим центром компанії. Ти завжди це визнавала, пам’ятаєш?
— То ти на його боці? — Зоя з образою подивилася на сестру. Її вилиці стиснулись — знак, який Ірина знала з дитинства: сестра от-от вибухне.
Ірина похитала головою і спокійно відпила ковток остиглої кави.
— Я на твоєму боці. Завжди була й буду. Саме тому й кажу: погодься на швидке розлучення, збережи гідність і те, що в тебе залишилося. Квартира, машина, рахунок у банку — це вже щось. А потім… — її очі блиснули, і в них промайнуло щось, чого Зоя ніколи раніше не бачила, — потім подумаємо, що зробити з твоїм любеньким чоловіком.
Зоя дивилася на сестру довгим, пильним поглядом. У її голові поступово складалась мозаїка. Дивний спокій Ірини, її впевненість… Можливо, вона щось задумала?
— Ти маєш рацію, — повільно промовила вона, крутячи в руках напівпорожню чашку. — Я погоджуюсь на розлучення. Заберу те, що є. Але знаєш, Іро, я не пробачу йому цю зраду. Те, як він вчинив… Це було сплановано. Холодно і розважливо. Він чекав моменту і вдарив.
— Звісно, не пробачиш, — Ірина посміхнулася, і щось у цій посмішці нагадало хижачку, готову до стрибка. Вона відставила чашку і нахилилась уперед, знизивши голос майже до шепоту. — Я б теж не пробачила. Це не просто розлучення, це зрада у чистому вигляді. Betrayal, як кажуть англійці. А такі речі не прощають. Це питання не тільки справедливості, а й самоповаги.
— Я помщуся йому, — твердо сказала Зоя, і в її погляді з’явилась впевненість, якої не було ще пів години тому. Сльози висохли, плечі розправились. — Не знаю як, але він пошкодує, що вирішив грати зі мною в брудні ігри. Він думає, що я зламалась, що я опущу руки й змирюсь. Але він не знає мене так добре, як думає.
Ірина схвально кивнула, в її очах світилась гордість за молодшу сестру.
— Помста — це страва, яку подають холодною. І я з радістю допоможу тобі її приготувати. Микола навіть не підозрює, з ким зв’язався.
За вікном дощ посилився, барабанячи по склу, ніби підтримуючи бойовий настрій сестер і скріплюючи їхній мовчазний союз проти спільного ворога.
***
Зала суду, попри сучасний ремонт і кондиціонери, здавалася Зої задушливою і тісною. Процес розлучення минув швидко, майже формально — всі матеріальні питання були вирішені заздалегідь. Суддя оголосила про розірвання шлюбу.
Микола, який стояв за два метри від неї, не виявив жодних емоцій. Як тільки офіційна частина завершилась, він дістав телефон і, не звертаючи уваги на колишню дружину, почав набирати номер.
— Алло, Вікторе? Так, усе добре, процес завершено, — голос Миколи звучав впевнено й діловито, ніби він щойно уклав вигідну угоду, а не перекреслив сім років спільного життя. — Давай обговоримо умови контракту з «Альфа-Трейд», думаю, ми можемо підняти ставку на десять відсотків…
Зоя слухала ці переговори, збираючи свої документи в сумку. Микола продовжував говорити телефоном, але, помітивши її погляд, прикрив мікрофон долонею.
— Ну що, всі задоволені? Ти отримала квартиру й машину, я — бізнес. По-моєму, справедливо, — сказав він без тіні сарказму, щиро вважаючи такий розподіл майна рівноцінним.
— Ти задоволений, бачу, — сухо відповіла Зоя, застібаючи сумку. — Сподіваюсь, ти не забув, що мені належать вихідні виплати. Я працювала в компанії з самого її початку.
Микола на мить задумався, потім похитав головою.
— Зоя, ти ж розумієш, що тепер не працюєш у мене? — говорив м’яко, майже поблажливо. — З якого дива я маю платити тобі вихідну допомогу? Ти вже отримала більш ніж щедру компенсацію.
— За законом мені належить вихідна виплата, — наполягала Зоя. — Я не прошу милостині, тільки те, що мені належить по праву.
— По праву тобі не належить нічого, крім того, що вже отримала, — Микола перейшов на діловий тон. — Ти пішла за власним бажанням, а не через скорочення. Ніяких виплат.
Зоя дивилась на цю людину — свого чоловіка протягом семи років — і не впізнавала його. Чорний костюм, стрижка, холодний, розрахований погляд. Невже вона жила з цим чужим? Ділила з ним ліжко, мрії, плани на майбутнє?
— Значить, ось так? — тихо спитала вона.
— Саме так, — Микола знову підніс телефон до вуха. — Бізнес є бізнес, нічого особистого.
Зоя різко розвернулась і рушила до виходу. Кожен її крок по мармуровій підлозі суду луною відбивався в голові, нагадуючи, як легко вона дозволила себе обдурити. Її план помсти лише починав формуватися, але вона вже знала: Микола пошкодує про той день, коли вирішив її зрадити.
***
Ольга Дмитрівна заварювала трав’яний чай, час від часу зиркаючи на доньку. Зоя сиділа, обійнявши плечі руками, й дивилась у вікно на дощовий київський пейзаж. Тиждень після розлучення вона майже не виходила з дому.
— Доню, випий м’ятного чаю, — лагідно мовила мати, ставлячи перед Зоєю гарячу чашку. — Заспокоює нерви.
Зоя машинально взяла чашку в долоні, але не зробила жодного ковтка.
— Мамо, я не можу перестати думати про те, як він мене обдурив. Усе було сплановано. Чекав, поки я перепишу на нього свою частку бізнесу, а потім… як ножем по серцю.
Ольга Дмитрівна сіла поруч із донькою.
— Знаєш, у житті буває всяке. І зради, і розчарування. Я після розлучення з твоїм батьком теж думала, що світ обвалився…
— Це інше, мамо, — Зоя різко обернулась. — Тато хоча б не крав у тебе бізнес! Микола місяцями вмовляв мене оформити документи, говорив про податкову оптимізацію, про захист від рейдерів, обіцяв, що це просто формальність. А потім, коли отримав, що хотів… — Зоя стиснула кулаки. — Я ж навіть не підозрювала! Сім років разом, сім років я йому вірила…
— Донечко, ти молода, красива, розумна. Почнеш усе спочатку. Життя на цьому не закінчується.
— Справа не в цьому, — вперто продовжила Зоя. — Я не можу пробачити йому цю підлість. Він забрав у мене те, що ми створювали разом. Він забрав частину мого життя, моєї душі.
— А ти не думала, що помста лише продовжить твій біль? — тихо спитала мати. — Щоразу, коли будеш щось планувати, ти знову і знову переживатимеш цю травму.
Зоя опустила голову, її темне волосся закрило обличчя.
— Я маю відновити справедливість.
— Справедливість і помста — це різні речі, доню. Одна лікує, інша — калічить. Просто відпусти це. Забудь його, почни з нуля. У тебе залишились квартира і машина — багато хто й мріяти не може про такий старт.
— Ти говориш, як Ірина, — гірко посміхнулася Зоя.
— Твоя сестра завжди була практичною, — кивнула Ольга Дмитрівна. — І в цьому випадку я з нею згодна. Мститися — це отруювати себе. Забути й жити далі — ось справжня перемога.
Зоя нічого не відповіла, задумливо помішуючи чай. Але в глибині душі вона вже знала: забути й пробачити — це не про неї. Таке зрадництво не можна залишати безкарним.
***
Минуло три місяці. Вересневе ранкове повітря було на диво теплим. Зоя, щойно вийшовши з душу, почула дзвінок телефону. Вона глянула на екран і скривилась — Микола. Вже третій дзвінок за тиждень.
— Що тобі потрібно? — холодно запитала вона, натиснувши кнопку прийому.
— Доброго ранку, — голос Миколи звучав діловито, ніби не було ані зради, ані розлучення. — Я хотів обговорити питання з автомобілем.
— Яке ще питання? BMW за рішенням суду залишається мені, — відрізала Зоя.
— Бачиш, я переглянув фінансову сторону нашого розлучення, — в голосі Миколи з’явилися владні нотки. — Машину було куплено в шлюбі за спільні кошти. Я маю право на компенсацію половини її вартості.
Зоя від здивування навіть сіла на край ліжка.
— Ти що, з глузду з’їхав? Ми все обговорили до суду. Ти отримав бізнес, я — квартиру й машину. Сам на цьому наполягав!
— Обставини змінюються, — спокійно відповів Микола. — Я консультувався з юристами. Вони вважають, що я маю право на компенсацію.
— Твої юристи можуть вважати що завгодно. Рішення суду вже винесено. Ти відмовився від претензій на авто й квартиру.
— Є способи переглянути рішення. Я пропоную вирішити все мирно. Перекажи мені половину ринкової вартості BMW — і ми закриємо тему.
— Ти неймовірний, — прошипіла Зоя. — Спочатку шахрайством забрав бізнес, тепер ще й на машину зазіхаєш? Забудь. І не дзвони мені більше.
Вона скинула дзвінок. Щойно біль почала вщухати — і знову. Знову Микола вривається в її життя зі своїми вимогами.
Телефон задзвонив знову через два дні, коли Зоя поверталась зі співбесіди.
— Я подумав, що ти поводишся нерозумно, — почав Микола без привітання. — Якщо дійде до перегляду справи, тобі доведеться шукати адвоката, витрачати час і нерви. Хіба не простіше домовитись?
— Домовитись? — Зоя розсміялась. — А коли ти забрав у мене бізнес — це теж було «домовитись»? Перестань дзвонити. Я не хочу з тобою спілкуватись.
Такі дзвінки стали повторюватись з тривожною регулярністю — двічі, а то й тричі на тиждень. Микола методично вимагав компенсацію, погрожував судом, натякав на свої зв’язки.
А потім у цю виснажливу гру включилася його мати.
— Зоє, люба, це Вероніка Артемівна, — пролунав у слухавці медоточивий голос. — Давай поговоримо про те, як ти обійшлась із моїм сином.
— Ви жартуєте? Це ваш син обманом забрав у мене бізнес і виставив за двері.
— Не перебільшуй, люба, — протягнула Вероніка Артемівна. — Яка ще вулиця? У тебе ж чудова квартира й дорога машина. Дуже хитро все прорахувала — забрала собі ласі шматочки. А Коленька, бідолашний, залишився з якимись папірцями, з тим незрозумілим бізнесом…
Весь цинізм ситуації вражав — мати й син, схоже, жили в паралельній реальності, де вони — жертви, а не хижаки.
— Знаєте що, — нарешті сказала Зоя, ледве стримуючись, — передайте своєму «бідному хлопчику», що якщо він ще раз зателефонує мені з вимогами грошей — я звернусь до поліції із заявою про шантаж.
— Ах, так ти ще й погрожуєш! — обурилась Вероніка Артемівна. — Ми ж хотіли вирішити все по-доброму…
Зоя не стала слухати далі й скинула дзвінок. Через годину колишня свекруха зателефонувала з іншого номера. Зоя заблокувала і його. До вечора було заблоковано ще три невідомі номери, з яких дзвонила настирлива свекруха.
Ця облога тривала тижнями. Дзвінки лунали зранку й пізно ввечері. Якщо Зоя не брала слухавку — надходили повідомлення: то з погрозами, то з умовляннями, то з прямими вимогами грошей. Вона не могла зрозуміти, що ними керує — справжня жадібність чи бажання не відпустити, контролювати її навіть після розлучення.
— Вони хочуть війни? — прошепотіла вона в тишу своєї квартири. — Вони її отримають.
Зоя відкрила ноутбук і написала сестрі повідомлення: «Ірино, пам’ятаєш нашу розмову про помсту, яку подають холодною? Я готова. Коли зустрічаємось?»
Відповідь надійшла майже миттєво: «Завтра, о 19:00, в мене. Я знала, що цей день настане. Все буде добре, сестричко. Вони ще пошкодують, що зв’язалися з нами».
Період жертви завершився. Тепер вона діяла.
***
Минуло ще два місяці. Психологічні атаки з боку колишнього чоловіка та його матері стали звичним фоном. І саме в цей період Зої зателефонував Тимур. У студентські роки він був найкращим другом Миколи, але зберіг добрі стосунки з нею після розлучення.
— Ти вже чула новину? — запитав він після короткого привітання.
— Яку саме?
— Коля одружується. Цієї п’ятниці розпис у РАЦСі, — Тимур говорив обережно, ніби боявся її реакції.
Щось у Зої стиснулось всередині. Не через ревнощі — швидше через обурення. Три місяці після розлучення, а він вже під вінець?
— На кому? — тільки й змогла спитати вона.
— На Галині. Здається, вони працювали разом. Або працюють, точно не скажу…
— Галина? — Зоя насупилась. — Ніколи про неї не чула. Він що, завів її одразу після нашого розлучення?
Тимур помовчав кілька секунд.
— Не хочу тебе засмучувати, але… за моїми спостереженнями, вони разом вже близько року. Може, трохи менше.
Зоя повільно вирівнялась у кріслі. Рік? Тобто ще в шлюбі він уже…
— Ти впевнений?
— Точно сказати не можу. Просто бачив їх кілька разів минулої осені. Вони поводились… ну, не як колеги.
Виходить, поки вона працювала над спільною справою, її чоловік не лише готувався відібрати все, а ще й мав роман на стороні.
— Ти ще тут? — стурбовано спитав Тимур.
— Так, — нарешті відповіла вона. — Дякую за інформацію, Тимур. Бажаю Миколі щастя в особистому житті.
— Справді? — здивувався він. — Я думав, ти будеш…
— Злитися? Я злилась увесь цей час після розлучення. А зараз у мене до нього взагалі немає емоцій.
— Це добре, — з полегшенням мовив Тимур. — Якщо захочеш — можеш привітати особисто. Розпис у п’ятницю, о третій. Білий лімузин, урочистості — все по повній. Вероніка Артемівна у своєму репертуарі: організувала все, як для принца.
— Можливо, і привітаю, — задумливо сказала вона. — Це ж було б… цивілізовано, так?
Після дзвінка з Тимуром Зоя ще довго сиділа нерухомо, дивлячись у порожнечу. Потім рішуче набрала номер сестри:
— Іро, здається, час подавати холодну страву.
***
РАЦС у п’ятницю був святково прикрашений. Білий лімузин, кілька дорогих автівок із золотими кільцями на капотах стояли перед входом. Гості в ошатному вбранні юрмилися біля парадного входу — друзі, родичі, колеги. У центрі уваги, звісно, була Вероніка Артемівна в ліловій сукні й капелюшку з пишними штучними квітами.
Зоя спостерігала за цією сценою з таксі, припаркованого навпроти. Вона поправила темне волосся, провела пальцями по приталеній синій сукні.
— Ти точно цього хочеш? — запитала Ірина, яка сиділа поруч. — Ще не пізно передумати.
— Хочу. Хочу, щоб Микола зрозумів, наскільки він помилився, коли вирішив гратися зі мною. І дуже хочу, — Зоя глибоко вдихнула. — Цей урок він запам’ятає.
— Тоді вперед, — Ірина стисла її руку. — Я буду неподалік.
Зоя розрахувалась із водієм, вийшла з машини й випрямила плечі. Вона йшла повільно, впевнено, ніби несла в собі щось важливе. Кілька гостей обернулись — її, звісно, серед запрошених не чекали.
Микола стояв на сходах, сміючись над чимось у колі друзів. У світло-сірому костюмі, з бутоньєркою в петлиці, він виглядав бездоганно. Поруч із ним — мініатюрна білявка в білосніжній сукні, очевидно, та сама Галина.
Першою її побачила Вероніка Артемівна — посіріла, схопилася за серце і щось зашепотіла подругам. Потім обернувся Микола. Його обличчя змінилося — подив, зніяковілість, зневага.
— Зоя? — вимовив він, коли вона підійшла ближче. — Навіщо ти прийшла?
— Прийшла привітати тебе, Колю, — спокійно відповіла вона, усміхаючись так само люб’язно, як і він колись у своєму кабінеті з червоного дерева. — Хіба колишня дружина не може побажати щастя у новому шлюбі?
Микола виглядав розгублено. Його погляд ковзнув по фігурі Зої й зупинився на її помітно округлому животі. Очі розширились від шоку.
— Ти… ти… — він не міг закінчити речення.
— Вагітна? Так, — Зоя поклала руку на живіт. — Уже видно, правда? Кумедно, що ми обоє починаємо нове життя.
— Але як… коли? — Микола зблід.
— Це має значення? — вона все ще усміхалась, насолоджуючись кожною секундою його замішання. — Головне, що дитина з’явиться на світ вже скоро. І, звичайно, тобі доведеться платити аліменти. Чималі, враховуючи розміри твого бізнесу. Нашого колишнього бізнесу, хотіла сказати.
Вона побачила, як на його щоці сіпнувся м’яз. Микола зробив крок до неї, але Зоя вже звернулась до нареченої.
— А ти, мабуть, Галина? Рада познайомитись, — Зоя простягнула руку ошелешеній дівчині. — Сподіваюсь, ти зробиш Миколу щасливим.
Галина механічно потисла простягнуту долоню, її погляд метався між животом Зої та обличчям Миколи.
Зоя нахилилась трохи ближче й, переконавшись, що Микола, який стояв за крок, занурений у панічні роздуми, прошепотіла:
— Малюку скоро п’ять місяців. Уявляєш, який сюрприз для нас обох?
Очі Галини округлилися. Вона вміла рахувати — п’ять місяців тому Зоя й Микола вже були в розлученні. Тобто її наречений після розриву…
— Що ти їй сказала? — різко запитав Микола, підходячи ближче.
— Просто побажала щастя, — невинно усміхнулась Зоя. — Не хвилюйся, псувати свято не збираюсь. Просто хотіла, щоб ти знав. Юристи зв’яжуться з тобою з приводу аліментів.
Галина відійшла назад, її обличчя перекосилося від образи й розчарування.
— Коля, нам потрібно… Негайно… поговорити, — крізь зуби сказала наречена.
— Галя, це… це якесь непорозуміння, — пробурмотів Микола, розгублено дивлячись то на наречену, то на колишню дружину.
— Не буду вам заважати, — Зоя м’яко усміхнулась. — Бажаю щасливого подружнього життя. І, Миколо, не забудь про аліменти. Хочеш чи ні — але батьком ти вже став.
***
Зоя йшла вулицею, не озираючись, але кожною клітинкою відчувала хаос, що залишився позаду. Вітер тріпав її волосся, а сонце відбивалося в задоволеній усмішці. Вона чула, як за спиною наростав гул — голоси ставали голоснішими, різкішими.
— То всі ці балачки про вірність і сімейні цінності були брехнею? — кричала Галина. — Ти зраджував мені зі своєю колишньою?!
— Галя, послухай, це нісенітниця, якась пастка! — Микола намагався схопити її за руку, але вона різко відсмикнулася, ніби його дотик обпік.
— Пастка?! — Галина гірко розсміялася. — У неї живіт видно, Коля! Чи ти вважаєш мене повною дурепою?
— Клянусь, після розлучення в нас нічого не було! — Микола виглядав повністю спустошеним, його впевненість розсипалась.
Гості весілля скупчились навколо, з неприхованою цікавістю спостерігаючи за драмою. Жінки співчутливо хитали головами, чоловіки незграбно переминались із ноги на ногу.
— Я не хочу слухати твої виправдання! — Галина зірвала фату й кинула її на землю. — Весілля не буде. Ні сьогодні, ні будь-коли.
— Галя, послухай… — Микола зробив крок до неї, але дівчина вже мчала вниз по сходах, безглуздо підхоплюючи пишну сукню.
Вона різко зупинилась біля білого лімузина, обернулась і, звертаючись до гостей, голосно сказала:
— Вибачте всі, але сьогодні я не стану дружиною. Є речі, які не можна пробачити.
Галина підійшла до водія, щось швидко сказала — і за мить уже сиділа на задньому сидінні. Лімузин повільно рушив, залишаючи позаду зірване весілля.
Вероніка Артемівна, до цього моменту застигла мовчки, нарешті зірвалась:
— Коля, зроби щось! Зупини її!
Але було пізно. Лімузин розчинився в потоці машин, а Микола залишився стояти на сходах, оточений запитливими поглядами та шепотом гостей. Його мати метушилась, намагаючись врятувати ситуацію, але навіть вона розуміла — весілля зірвано.
***
Вечір опускався на Київ, приносячи з собою прохолоду й тіні. У квартирі на проспекті Перемоги Вероніка Артемівна крокувала вітальнею туди-сюди. Микола сидів у кріслі, розвалившись, з напівпорожньою склянкою в руці.
— Поясни мені, Колю, як ти дозволив своїй колишній зруйнувати весілля? — нарешті вибухнула Вероніка Артемівна. — Як ти міг так прорахуватись?
— Я не прорахувався. Вона прийшла без запрошення, без попередження. Що я мав робити? Виштовхати її?
— Краще б виштовхав! — закричала мати. — Подивись, що сталося! Вона з’явилась з цим… — жінка махнула рукою в бік власного живота, — і за п’ять хвилин зруйнувала все, що ми так ретельно готували!
— Я не знаю, чия це дитина, — глухо відповів Микола. — Хоча… може…
— І ти мені нічого не сказав? Ох, Коля, ти завжди був розумним хлопцем, але іноді… — вона похитала головою. — Як ти тепер виплутаєшся? Зал, фотографи, відео, машини… Це ж сотні тисяч гривень!
— Понад мільйон гривень, якщо точно, — похмуро уточнив Микола. — Плюс кредит на таку ж суму — на весільну подорож і подарунки для Галини.
— Господи! — Вероніка Артемівна впала на диван. — І що тепер? Гроші пішли на вітер?
— Не знаю, мамо, — Микола допив віскі й стукнув склянкою об стіл.
Десь глибоко всередині — чи то інтуїція, чи просто страх — підказувало йому: це не випадковість.
Він повернувся до барної шафки, налив собі ще. Поспішати нема куди. Додому повертатись — теж. Галина, певно, вже зібрала речі. Втрати великі, але не критичні.
Микола намагався зосередитися й мислити холодно, як звик у бізнесі. Потрібен план.
Він поглянув на телефон і набрав номер Галини. Гудки йшли в порожнечу — вона не брала слухавку. Очікувано. Завтра спробує знову. Або післязавтра. Або через тиждень. Вони ж були разом майже рік — невже вона не дасть йому шансу пояснити?
Микола заплющив очі й усвідомив, що повністю втратив контроль. Він, який завжди прораховував усе на кілька кроків уперед, тепер не мав жодного плану. І десь глибоко він відчував — так і було задумано. Зоя вдарила саме туди, де йому було найболючіше: по самовпевненості.
***
Наступного ранку у двері задзвонили різко й наполегливо. Зоя, яка щойно приготувала каву, здригнулась. Ірина, що сиділа за кухонним столом, підняла брову.
— Хто це може бути о дев’ятій ранку в неділю? — тихо запитала вона.
Зоя зазирнула в вічко і ледь не вигукнула від подиву.
— Вероніка Артемівна особисто, — прошепотіла вона. — Швидко, дай мені подушку з дивану!
Ірина, миттєво все зрозумівши, вскочила й через кілька секунд подала декоративну подушку з китицями.
— Я буду в спальні, — прошепотіла вона. — Клич, якщо що.
Зоя обережно поклала подушку під шовкову блузку, створюючи ілюзію округлого живота. Лише після цього відкрила двері.
— Доброго ранку, Вероніко Артемівно, — сказала вона з удаваним здивуванням. — Яка несподіванка. Чим зобов’язана такому ранньому візиту?
Свекруха оглянула Зою з голови до п’ят, затримавши погляд на її «животі».
— Можна увійти?
— Звичайно, — Зоя відступила, пропускаючи гостю. — Кави? А може, чаю?
— Не треба люб’язностей, — відрізала та, проходячи до вітальні. Вона залишилась стояти посеред кімнати, не знімаючи пальта й не сідаючи у запропоноване крісло. — Я прийшла поговорити про твою вчорашню витівку.
Зоя спокійно сіла, демонстративно погладжуючи подушку під блузкою з такою ніжністю, ніби це справді була дитина.
— Якщо ви про мій візит до РАЦСу, то я просто прийшла привітати Миколу з новим шлюбом, — спокійно відповіла Зоя, усміхаючись так само ввічливо, як колись він — у своєму кабінеті з червоного дерева. — Хіба колишня дружина не може побажати щастя?
Вероніка Артемівна презирливо фиркнула.
— Не вдавай, ніби не розумієш, про що я! Ти ж спеціально прийшла, щоб усе зіпсувати! Щоб зруйнувати весілля Коленьки!
— Не розумію вашого обурення, — Зоя зберігала спокійний вираз обличчя, хоча всередині все вирувало — вона добре пам’ятала нічні дзвінки цієї жінки. — Майбутня мати має право повідомити батькові дитини про вагітність. Або ви вважаєте, що Микола не повинен знати, що стане батьком?
— О, перестань! Ти могла зателефонувати, написати, призначити зустріч! Навіщо пертись на весілля? Ти ж чудово знала, чим усе це обернеться!
— Цікаво це чути від жінки, яка місяцями переслідувала мене дзвінками, вимагаючи гроші за авто, яке по праву належало мені. Ви не давали мені спати, погрожували. А тепер говорите про пристойність?
На мить в очах Вероніки Артемівни з’явилося замішання, але вона швидко оговталася.
— Я захищала законні інтереси Коля.
— Законні? — Зоя гірко усміхнулась. — Після того як ваш син обманом забрав бізнес, який ми створювали разом? Після того як він викинув мене зі свого життя, отримавши те, чого прагнув?
У погляді свекрухи щось промайнуло — можливо, тінь провини, яку вона тут же придушила.
— Я чудово розумію твої почуття, — несподівано змінила вона тон на майже співчутливий. — Розлучення — це завжди болісно. Особливо коли ініціатор — інша сторона. Але це не причина нищити нове життя Миколи.
— Які зворушливі слова, — з сарказмом сказала Зоя. — А де було ваше співчуття, коли ви дзвонили мені вночі й вимагали гроші? Де воно було, коли ваш син руйнував мою справу, в яку я вклала душу?
— Послухай, — Вероніка Артемівна раптово сіла навпроти, — давай без емоцій. Микола не відмовився б від аліментів, якби ти повідомила про вагітність конфіденційно. Навіщо було влаштовувати це шоу?
Зоя мовчки дивилася на свекруху, не збираючись полегшувати їй ситуацію жодними поясненнями.
— І взагалі, — очі Вероніки Артемівни звузились, — звідки нам знати, що дитина від Коля? Ти могла завагітніти від кого завгодно після розлучення.
Цього Зоя не очікувала. Невже свекруха справді вважає, що вона приписує чужу дитину Миколі?
— Тест ДНК усе покаже, — холодно відповіла Зоя. — Але можете не сумніватися: батько — Микола. І якщо буде потрібно — я це доведу.
— Боже мій, — пробурмотіла Вероніка Артемівна. — Який жах. Коля тільки почав нове життя, а тут ти з цим животом…
Зоя підвелась.
— Бачу, з вами марно розмовляти. Ви злісна, мстива людина, і думаєте тільки про власні образи. Але врахуйте…
Вона не закінчила. Різко обернулась і пішла до дверей. Коли за свекрухою зачинились двері, Зоя зітхнула і впала в крісло. Лише тепер вона помітила, як сильно б’ється серце.
Ірина визирнула з-за дверей спальні.
— Пішла? — прошепотіла вона, хоча це вже було зайвим.
— Так, — кивнула Зоя, витягуючи подушку з-під блузки. — І, здається, я щойно забезпечила собі ще кілька місяців телефонного терору.
Ірина вийшла і сіла поруч із сестрою.
— Може, ти трохи перебільшила? — обережно мовила вона, спостерігаючи, як Зоя кидає подушку на диван. — Ну, з цією вигаданою вагітністю…
— Чесно? Я й сама вже не впевнена. Але злість на Миколу нікуди не зникла. Він — підлий, Іро. Справжній мерзотник. І я не винна, що він настільки тупий, що не вміє рахувати, коли востаннє був зі мною в ліжку.
— А що щодо Галини? Її не шкода?
Зоя засміялась, але в її сміху не було радості.
— Галину? Цю дурепу? Вона сама себе покарала. Найсмішніше, що вона просто спроєктувала на мене власну поведінку. Закрутила роман з одруженим чоловіком, а тепер ображається, бо подумала, що він зраджує їй зі мною. Уявляєш? Вона вже вважає себе обдуреною дружиною, хоча навіть не встигла нею стати!
***
Минуло пів року.
Морозне грудневе повітря щипало щоки, але Зоя не поспішала надягати шарф. Після задушливого торгового центру прохолода здавалася благословенням. Вона неквапливо йшла засніженою доріжкою, насолоджуючись тишею й красою зимового парку, коли знайомий профіль майнув попереду.
Микола помітив її не відразу. Він стояв біля замерзлого фонтану, дивився кудись у далечінь. І лише коли Зоя наблизилася на кілька кроків, здригнувся й озирнувся.
— Зоя?
— Привіт, Миколо, — спокійно відповіла вона, зупинившись на безпечній відстані.
Вони мовчки вивчали одне одного.
— Як ти… як ви з… — він зробив невизначений жест рукою, уникаючи дивитись на її живіт, схований під вільним пальтом.
— Якщо ти про мою неіснуючу вагітність, можеш не соромитись у формулюваннях, — Зоя посміхнулась з легкою іронією.
Микола насупився, але все ж поставив запитання прямо:
— Ти вже народила?
— А як там твоя коханка Галина? — замість відповіді поцікавилась Зоя. — Весілля перенесли чи скасували остаточно?
Микола скривився.
— Галина вийшла заміж тиждень тому, — після паузи сказав він. — Але не за мене.
— От як? Швидко ж у неї пройшло. Виходить, любові й не було?
Він глянув на неї важким поглядом.
— Не зловтішайся. Після тієї сцени біля РАЦСу вона не хотіла мене бачити. Я намагався пояснити, але вона не слухала.
— Яка драма, — Зоя похитала головою без жодної тіні співчуття. — Але я справді не зловтішаюся, Колю. Мені байдуже.
Микола переступив з ноги на ногу, злегка згорбившись від холоду.
— То… кого ти народила? Хлопчика чи дівчинку?
Зоя довго мовчки дивилась на нього. В його очах читалося занепокоєння й справжній інтерес. «Цікаво, — подумала вона, — він справді вірить, що я народила його дитину, чи прикидається?»
— Я не народжувала, — нарешті сказала вона.
Микола здивовано кліпнув.
— Викидень?
— Нічого не сталось, — знизала плечима Зоя. — Я не була вагітна.
Кілька секунд він стояв, мов скам’янілий. Потім його обличчя скривилося від люті.
— Що?! — майже закричав він, змусивши пару перехожих озирнутись. — Ти… ти це все вигадала?! Навмисно?! Ти… ти…
— Обдурила тебе? — спокійно закінчила Зоя. — Так, Колю. Обдурила. Думаєш, тільки ти вмієш грати в ці ігри?
— Ти зірвала мені весілля! Ти взагалі розумієш, що наробила?!
Зоя розсміялась — щиро, голосно, з майже дитячою радістю.
— Хто б говорив про обман! Ти мав коханку ще в шлюбі, а мене вмовляв передати тобі свою частку бізнесу. Ти говорив про спільне майбутнє, а сам уже готував розлучення. Як тільки отримав папери — одразу подав заяву. Холодно. Цинічно.
— Це інше, — прошипів Микола.
— Звісно, інше! — очі Зої блиснули. — Ти роками планував, як мене надурити. А я… я просто прийшла до РАЦСу й сказала правду про твою зраду. Єдине, в чому я збрехала — це вагітність. Але якби ти хоч трохи думав головою, зрозумів би сам — ми не були в ліжку сім місяців! Чи ти вже плутаєш мене зі своєю Галиною?
Микола почервонів від люті.
— Ти… ти знищила моє весілля! Ти знаєш, скільки я втратив? Понад мільйон гривень на банкет, ще стільки ж — на весільну подорож!
— А ти знаєш, що втратила я, коли ти забрав мій бізнес? — тихо спитала Зоя. — Не гроші. Частину мого життя. Моє майбутнє. Мою незалежність. Усе, що для мене мало справжню цінність.
— Це був наш бізнес. І я завжди був його мозком, — автоматично повторив Микола.
— А я — його серцем і душею, — спокійно відповіла Зоя. — І знаєш що? Бізнес без серця не живе. Він помирає. Повільно, але впевнено.
Вона розвернулась, уже збираючись іти, але раптом зупинилась і додала:
— Ти — нікчема, Миколо. Не тому, що зрадив мене. Люди часто обманюють одне одного. А тому, що досі не розумієш, у чому саме був твій злочин.
Зоя пішла, не озираючись, залишивши колишнього чоловіка стояти посеред засніженого парку. Лише коли її постать зникла за поворотом, Микола отямився й з усієї сили вдарив кулаком по кам’яному бортику фонтану. Біль трохи привів його до тями, але не приніс полегшення.
Ніби на глум долі, в ту ж мить задзвонив телефон. На екрані світився номер секретарки.
— Так, Марино, що трапилось? — втомлено запитав він.
— Миколо Петровичу, до вас приходили Руслан Новіков і Аліна Морозова, — схвильовано повідомила вона. — Вони… вони подали заяви на звільнення.
Микола заплющив очі.
— Причину назвали?
— Новіков сказав, що йому запропонували кращі умови. А Морозова… вона сказала, що більше не вірить у майбутнє компанії.
Микола відключився, не попрощавшись. Це були вже двадцятий і двадцять перший співробітники, які звільнились за останні пів року. Колись у компанії було пів сотні працівників — тепер залишилось менше тридцяти. І з кожним місяцем ставало гірше.
Він пригадав графік, який колись склала Зоя. «Графік неповернення», як вона його називала — точка, після якої компанія почне валитись, і щоб її врятувати, знадобиться не один мільйон. Тоді він посміявся з її «любительських прогнозів». А тепер щодня переконувався: вона мала рацію. Компанія повзла до цієї точки з кожним днем.
— Стерво! — вилаявся він у порожнечу. — Чортова стерво! Вона все це спеціально робить! Розвалює мій бізнес!
Але десь глибоко всередині він розумів: Зоя нічого не робила. Вона просто перестала утримувати те, що трималось роками на її ентузіазмі, на довірі партнерів і відданості команди. Вона знала цей бізнес зсередини, відчувала його. А Микола, попри свій аналітичний розум, не мав цього зв’язку.
***
— Ну як зустріч із колишнім? — Ірина простягла сестрі стаканчик гарячого глінтвейну.
Вони йшли передноворічним Хрещатиком, милуючись святковими вітринами та вогниками гірлянд.
— Паршивий вигляд, — Зоя зробила ковток запашного напою. — Бізнес, схоже, валиться швидше, ніж я очікувала.
— І тобі його не шкода? — обережно запитала Ірина.
Зоя задумалась.
— Знаєш, я думала, що коли побачу його таким, відчую задоволення. А насправді… нічого не відчуваю. Ні радості, ні жалю. Просто… порожнеча.
— Це добрий знак, — Ірина стиснула руку сестри. — Значить, ти справді його відпустила. Усе це — злість, образа, жага помсти — тримало тебе у минулому. А тепер ти вільна.
Телефон Зої завібрував. Вона дістала його з кишені й усміхнулась, побачивши ім’я на екрані.
— Сергій! — вона відповіла, і її голос одразу потеплів. — Привіт!
— Привіт, Зоєчко, — озвався чоловічий голос. — Я тут подумав… У мене є квитки на новий фільм, вечірній сеанс. Складеш компанію?
— Я зараз не сама, — Зоя кинула запитальний погляд на сестру.
— То бери й сестру з собою! — запропонував Сергій. — Я на всяк випадок забронював цілий ряд.
Зоя розсміялась.
— От розтринькувач! Добре, прийдемо. Коли початок?
— О сьомій, але краще будьте десь о пів на — я чекатиму вас біля входу.
Зоя поклала телефон і усміхнулась сестрі.
— Нас запрошують у кіно. Йдеш?
— А хто такий Сергій? — поцікавилась Ірина з лукавим блиском в очах. — Щось ти про нього мовчала.
— Це той самий з нашої компанії, пам’ятаєш? Керівник IT-відділу. Пішов на другому тижні після мого звільнення — і за ним потягнулась половина технарів.
— О, змова проти Миколи! — Ірина підморгнула.
— Не змова, — заперечила Зоя. — Просто люди, які мене цінували — і зробили правильні висновки.
Вони пришвидшили крок — до початку сеансу лишалося зовсім мало часу.
«Зрада — це питання дати, а не принципу». — Франсуа де Ларошфуко
Колгосп та й годі: безнадійно застарілі речі, від яких без вагань варто позбутися