У дверях мелодійно подзенькав маленький дзвіночок. Марина підвела очі й щиро усміхнулася відвідувачеві. У невеличкому приміщенні кондитерської пахло свіжою випічкою, що надавала атмосфері затишку та майже родинного тепла.
— Вам, як завше, Зінаїдо Петрівно? — поцікавилася Марина, водночас дістаючи коробочку для улюблених солодощів незмінної клієнтки.
— Ой, дитино, тепер візьму трохи більше. Онуки скоро приїдуть, — літня пані з теплом розглядала вітрину. — У тебе тут усе таке гарне, а головне — неймовірно смачне. Якось спробувала в одній відомій кондитерській у центрі — зовсім інше враження.
Від цих слів Марина відчула легкий рум’янець. Кожен схвальний відгук був надзвичайно цінним, бо доводив: її мрія успішно втілилася в реальність. Іще студенткою вона працювала в крамничці солодощів та з цікавістю стежила за всіма деталями. Саме тоді вирішила твердо: відкриє власний заклад, особливий і неповторний.
Пізнього вечора, зачинивши кондитерську, Марина відчула втому та сіла на стілець, щоб перепочити. День виявився дуже насиченим: дві пари замовили весільні торти, тож треба було вигадати унікальні дизайни. Вона розкрила блокнот, почала робити нариси, проте наполегливий дзвінок телефону змусив відкласти олівець.
— Ти де зараз? — пролунав роздратований голос Олексія. — Уже ж десята вечора!
— Я ще на роботі, любий. Маю доробити деякі невідкладні справи.
— Знову? Марин, скільки ж можна? Удома, до речі, й поїсти нічого немає.
Марина здригнулася від його різкого тону. Раніше він собі такого не дозволяв. Усе змінилося приблизно рік тому, коли чоловік звільнився у пошуках «чогось кращого». Відтоді нового місця так і не знайшов, а от претензій у нього помітно побільшало.
— У холодильнику лежать котлети, просто розігрій, — зітхнула Марина.
— Не збираюся я нічого розігрівати! І взагалі, чому маю харчуватися недоїдками? — все сильніше дратувався Олексій. — Ти дружина чи хто? Замість приготування вечері сидиш у своїй забігайлівці!
Марина заплющила очі, стримуючи сльози. «Забігайлівка?» Її кондитерська, створена фактично з нуля і в яку вкладено стільки зусиль та заощаджень, для нього просто якась дешева «харчевня»?
— Льош, але ж цей заклад уже рік як нас годує. Без нього важко уявити, за що ми б жили, — спокійно відказала вона.
— Ага, от і все! — пирхнув він із сарказмом. — Тепер ще й докори мені? Мама мала рацію: ти задерла носа, Марин. Надто діловитою стала.
Ім’я свекрухи викликало в Марини гіркий щем. Ніна Михайлівна від самого початку недолюблювала її кондитерську: «Жінці не належить займатися бізнесом. Он я все життя чоловікові присвятила, й він став людиною з ім’ям. А ти що? Лишаєш чоловіка без уваги, бігаєш невідомо куди».
Колись Олексій обороняв дружину: «Мамо, Марина сама справу відкрила! Це круто, я нею пишаюся!». Куди ж поділися тепер і та гордість, і та підтримка?
Наступного ранку Марина з’явилася в крамничці раніше, ніж зазвичай: треба було приготувати свіжу партію тістечок. Увімкнувши світло, вона відчула щось химерне: шухляда столу була відчинена, а тека з кредитним договором лежала майже навскіс, ніби хтось порпався в ній. Марина добре пам’ятала, що завжди ховала ці документи в найдальший кут. Недобре передчуття охопило її.
Учора ввечері, як тільки вона повернулася додому, Олексій знічев’я сховав телефон і прикинувся, ніби уважно дивиться телевізор. Ба більше, останнім часом вона не раз застукувала чоловіка на пошепках із матір’ю: коли вона заходила в кімнату, вони тут-таки замовкали.
— Добридень, Маринко! — долетів раптом знайомий голос. На порозі стояла Ніна Михайлівна. — Зайшла поглянути, чим ти тут займаєшся цілісінькими днями, — додала вона, зневажливо ковзаючи поглядом по приміщенню. — А мій синочок тим часом удома сам. Може, ти тут просто відпочиваєш?
— Я, між іншим, працюю, а не розважаюся, — Марина старанно викладала свіжі тістечка, намагаючись не реагувати на провокації.
— Працюєш, кажеш?! — фиркнула свекруха. — Справжня дружина вдома порається й чоловікові догоджає, а не мотається бозна-де. Он Льошенька мій себе шукає, йому потрібна увага. А тобі байдуже?
Марина мовчала, хоча руки вже легенько тремтіли. Ніна Михайлівна повільно обходила прилавки, придивляючись до товару.
— І скільки ти на цій забаві заробляєш? — скептично примружилася свекруха. — Мабуть, сущі копійки. Он якби продала все, поки не запізно — більше користі було б.
Тут задзеленчав дзвіночок — перші покупці цього дня зайшли до крамниці. Марина з полегшенням перемкнулася на роботу, та слова свекрухи крутилися в голові: що означає «поки не запізно» й чому їй раптом стали цікаві прибутки?
Того ж вечора Марина, щойно повернувшись, почула з кухні приглушені голоси: чоловік і свекруха про щось пристрасно сперечалися.
— Мамо, чи треба? — пролунав нерішучий голос Олексія.
— Звісно, треба, синку! — наполягала Ніна Михайлівна. — Бачиш, вона знахабніла зовсім. Не можна зволікати, поки…
Марина аж прикипіла на порозі, боячись зайти. Серце калатало, горло пересохло. Що вони замислили?
Упродовж кількох наступних тижнів вона почувалася наче в дивній п’єсі. Олексій раптово став уважним, ніби турботливим. Щодня зустрічав її з роботи, розпитував про успіхи й особливо про фінансові справи.
— Ти знаєш, люба, — якось обережно почав він під час вечері, — а чи не подумати нам про просторий будинок?
Марина здивовано на нього глянула:
— У якому сенсі?
— Ну як — твій бізнес приносить зиск, можемо дозволити собі заміський дім. Уяви: жодних сусідів, тиша, чисте повітря…
— Але навіщо нам будинок за містом? — заперечила Марина. — Ми й так добре влаштовані, до магазину ще й близько.
— І знову ти про свою крамницю! — розсердився Олексій, відсуваючи тарілку. — Тобі тільки робота й цікава. А сім’я? Наше майбутнє?
— А хіба кондитерська — не частина майбутнього? — тихо поцікавилася Марина. — Це ж надійний дохід. Єдиний у нас обох.
Олексій почервонів, але відмовчався. За кілька днів він знову завів мову, та вже іншими словами:
— Може, все-таки продамо твою кондитерську?
— Що? — Марина спочатку подумала, що ослухалася.
— Та нічого тут такого! Продати — отримати гроші й вкласти їх у серйознішу справу, як-от нерухомість. Це надійніше за твої десерти.
— Мої тістечка нас уже понад рік годують, — ледь тремтячи, відказала Марина. — І взагалі, залиш ці думки. Я не продам свою справу.
Почувши таку відповідь, Олексій замовк. Більше він не зустрічав її з роботи й не питав про магазин. Час від часу йшов до матері й повертався мовчазним, майже відстороненим.
Марина була впевнена, що щось готується, й від цього нервації тільки більшало. Якось Олексій повернувся додому напрочуд веселим. Вона саме готувала вечерю, коли він сів навпроти з урочистим виглядом:
— Нам слід серйозно поговорити.
— Про що саме? — Марина поставила рушник набік.
— Сідай, — він кивнув на стілець навпроти. — Розмова важлива.
Марина присіла, а Олексій почав здалеку:
— Ти ж знаєш, як мама тяжко працювала, щоб мене виростити? Вона завжди думала тільки про мої потреби.
— І до чого тут я? — не второпала Марина.
— А до того, — гнівно обірвав Олексій, ляснувши долонею по столу, — що їй тепер важко самій на життя заробляти. Але є прекрасна нагода допомогти.
— І яка ж? — Марина насупилася.
— Елементарна, — знизав плечима він, відводячи очі. — Продаси свою крамницю, а за ці гроші придбаємо мамі будинок біля моря. Вона ж давно мріє про узбережжя.
Марина дивилася на чоловіка, не вірячи: він казав це так ніби йшлося про покупку звичайного дивана.
— Ти, бува, не здурів? — прошепотіла вона. — Як ти можеш таке пропонувати…
— А що я роблю поганого? — перебив її Олексій. — Я маю право піклуватися про свою матір! А ти, як дружина, зобов’язана стати на мій бік.
— Зобов’язана? А ти, як чоловік, не мусиш працювати й утримувати сім’ю? — Марина насилу впізнавала в ньому колись люблячого Олексія.
— Із чого ти взяла, що я не хочу працювати?! — вигукнув він і схопився зі стільця. — Може, я шукаю щось вартісне, а не першу-ліпшу вакансію! Ти ж думаєш лише про свій магазин.
Марина мовчала, та в її голові все вибудувалося в логічний ланцюжок: його раптова турбота останнім часом, розпитування про фінанси, перемовини з матір’ю.
— А ти не розглядав, — промовила вона рівним тоном, — що твоя мати могла б сама відкласти на будинок біля моря? Вона ж роками працювала.
— Та що ти розумієш! — пирхнув Олексій. — Вона все життя тяжко гарувала, тепер їй час відпочивати. А ти — невдячна невістка, навіть допомогти не здатна.
— Допомогти — значить віддати всю свою справу? — гірко всміхнулася Марина. — Оце ти називаєш допомогою?
— А то ж як! — вигукнув він із насмішкою. — Годі ставити власні інтереси понад усе. Продай бізнес, щоб ми мали кошти на мамине щастя біля моря. І що люди скажуть, коли дізнаються, що свекруха мріє про узбережжя, а невістка скупиться?
Марина просиділа так до пізньої ночі, нескінченно прокручуючи в голові його слова. Перед внутрішнім зором миготіли то Олексій із його вимогами, то свекруха зі своїми зауваженнями, то її власні спогади про те, як колись усе виглядало інакше.
Телефон завібрував: прийшла SMS від свекрухи. «Льошенька мені все розповів. Гадаю, ти зробиш правильний вибір. Не хочеш же ти розбивати сім’ю?»
Марина відклала слухавку, позирнула на двері спальні, де Олексій спокійнісінько сопів. Він і гадки не мав, що рішення вже прийнято. Тихенько діставши валізу, вона почала складати речі. Ще тиждень тому Марина проконсультувалася з юристом, зібрала документи та написала заяву на розлучення — про всяк випадок. Її передчуття не підвело: вранці, щойно чоловік прокинувся, вона повідомила, що йде від нього, і буквально виставила з квартири.
Того дня крамницю Марина не відчиняла. Вона замінила замки, генерально прибрала житло. Телефон розривався від дзвінків і повідомлень. Олексій сипав звинуваченнями, що не можна так просто піти, треба все з’ясувати. Свекруха строчила цілі промови, докоряючи невдячністю і нагадуючи про «святі сімейні обов’язки».
Марина все ігнорувала і з головою поринула в роботу. Справи йшли вгору, замовлень більшало, довелося навіть узяти помічницю. Вечори минали спокійно, без сварок і нарікань.
Минув місяць. Одного дня знайомий дзвіночок мелодійно пролунав над дверима. Марина підвела погляд і побачила Олексія: неголений, змарнілий, із явним почуттям провини на обличчі.
— Пробач мені, — сказав він, переступаючи з ноги на ногу. — Я зробив дурницю. Це мама мене підмовляла. Я не хотів тебе втрачати…
Марина спокійно протирала вітрину, слухаючи його розгублені пояснення. Дивовижно, але вона не відчувала ні образи, ні злості. Тільки якусь порожнечу.
— Знаєш, Льошо, — промовила вона після паузи, — краще йди туди, де тебе чекає мама. Мені не потрібен чоловік, який ігнорує мої прагнення.
— Та я ж щиро перепрошую! — забриніли істеричні нотки в його голосі. — Чого тобі ще треба?
— Нічого, — усміхнулася Марина з сумом. — Взагалі нічого. Просто йди й більше сюди не приходь.
Коли двері зачинилися за ним, Марина наблизилася до вікна. За склом вирувало життя великого міста: перехожі квапилися у справах, діти гралися на вулиці. Звичайний день, звичайний світ. Та відтепер це життя належало лише їй.
Швuдкuŭ тa лeгкuŭ peцenт для чaю тa кaвu! Baфeльні тpy6oчкu нa скoвopoді зa лічeні хвuлuнu