Ліза тягнула важку сумку з продуктами до машини, коли задзвонив телефон. Вона поставила сумку на асфальт, витерла піт з чола і побачила ім’я свекра — Михайло Іванович. Весняне сонце припікало, і Ліза, вже втомлена від зборів на дачу, відповіла з легким роздратуванням:
— Михайле Івановичу, ми вже виїжджаємо, що трапилось?
— Лізонько, я прихворів, не приїду, — його голос був хрипкий, але бадьорий. — Але мій брат Григорій з родиною їде до вас. Організуйте там шашлички!
Ліза завмерла, не вірячи власним вухам. Вона стояла біля під’їзду, готова до спокійних вихідних на дачі з чоловіком Василем, а тут свекор, навіть не спитавши, надсилає до них свого брата з родиною.
— Михайле Івановичу, ви серйозно? — Ліза намагалась говорити спокійно. — Ми не кликали гостей.
— Та які там гості, Лізонько! — хмикнув він. — Родина ж, Гриша з дружиною та сином. Ви ж впораєтесь!
— А попередити не можна було? — Ліза підвищила голос, ігноруючи погляд сусідки, яка проходила повз.
— Та не кип’ятись, — Михайло Іванович закашляв. — Василь знає, я йому сказав.
Ліза скинула слухавку, відчуваючи, як у ній закипає злість. Вона знала, що свекор не вперше вирішує за них, але відправити сторонніх людей на їхню дачу — це вже занадто.
Михайло Іванович був гучним і владним чоловіком. Колишній військовий, він звик командувати й вважав, що його слово — закон. Спершу він їздив на дачу сам, потім з друзями, вимагаючи від Лізи й Василя «гарного прийому».
Ліза згадала, як торік він привіз свого товариша по службі, і вони до півночі співали під гітару, поки вона прибирала за ними сміття. Василь тоді лише знизав плечима: «Ліз, тато такий, потерпи». Але терпіння Лізи тануло.
— Вась, ти знав, що твій батько відправляє до нас свого брата? — Ліза влетіла у квартиру, де Василь пакував вудки.
— Ну, щось він таке говорив, — відповів Василь, не дивлячись на неї. — Сказав, що Григорій з родиною приїде.
— І ти мені не сказав? — Ліза підвищила голос. — Ми ж збирались відпочити вдвох!
— Ліз, ну навіщо ти так? — зітхнув він. — Тато захворів, а Григорій вже їде. Не виганяти ж їх.
— Не виганяти?! — фиркнула Ліза. — Твій тато вирішує за нас, з ким нам проводити вихідні, а ти мовчиш!
— Він не зі зла, — знизав плечима Василь. — Давай не сваритись.
Ліза пішла пакувати речі, відчуваючи, як у ній наростає рішучість. Вона знала, що Михайло Іванович знову перегинає палицю, і була готова поставити його на місце.
По дорозі на дачу Ліза намагалась відволіктись, згадуючи, як усе починалось. Коли вони з Василем тільки почали їздити туди, це було їхнє сховище. Вони смажили м’ясо, гуляли в лісі, і Василь навчав її ловити рибу. Але Михайло Іванович швидко зробив дачу своєю територією.
Ліза пригадала, як у перший спільний сезон він приїхав із двома друзями й заявив: «Лізонько, організуй нам баньку!» Вона тоді пів дня топила піч, поки Василь допомагав татові з дровами. Вона промовчала, але відчула — її відпочинок вкрали.
Михайло Іванович завжди був таким. Василь розповідав, що в дитинстві батько вимагав повного підкорення, і навіть тепер, дорослим, він боявся йому перечити. Ліза намагалась говорити з чоловіком, але той відмахувався: «Ліз, тато звик командувати, не зважай». Але для Лізи це було неприйнятно.
На дачі Ліза з Василем тільки-но почали розкладати речі, як під’їхала машина. Григорій Іванович, брат свекра, вийшов із дружиною Тамарою та їхнім сином Ванею, років п’ятнадцяти.
— Ну, добрий день! — Григорій широко посміхнувся, обіймаючи Василя й Лізу. — Міша казав, що ви нас чекаєте!
— Добрий день, Григорію Івановичу, — холодно відповіла Ліза. — Ми не знали, що ви приїдете.
— Та годі вам, — Тамара махнула рукою, ставлячи сумку. — Кімната ж вільна, Михайло казав!
— Взагалі-то в нас не готель, — сказала Ліза, дивлячись на Василя.
— Ліз, давай без цього, — зам’явся Василь.
— Без цього? — Ліза відчула, як у ній закипає злість. — Це наша дача, а не хостел!
— Лізонько, не гарячкуй, — хмикнув Григорій. — Ми ж на пару днів, шашлички посмажимо, відпочинемо!
Ліза пішла в будинок, щоб не зірватися. Вона згадала, як одного разу Михайло Іванович притягнув на дачу свого друга з собакою, яка перекопала її клумби. Ліза потім усе пересаджувала заново, а свекор тільки посміявся: «Лізонько, не переймайся!» Тепер він узагалі вирішив, що може надсилати до них кого завгодно — і це була остання крапля.
— Вась, це ненормально, — сказала Ліза, коли вони залишилися наодинці. — Твій батько тримає нас за прислугу!
— Ліз, ну це ж родина, — відповів Василь, чистячи мангал. — Не виганяти ж Григорія.
— Родина? — підвищила голос Ліза. — А ми хто? Це наш відпочинок, Васю!
Вона зателефонувала своїй мамі, Ользі Сергіївні.
— Мамо, свекор зовсім знахабнів, — скаржилась Ліза. — Своїх родичів надсилає, навіть не спитавши!
— Лізо, ну що вдієш, — мама намагалася заспокоїти доньку. — Урешті-решт, яка різниця: приїхав би він сам чи його брат. Просто нехай самі собі готують, а в усьому іншому — чим вони тобі заважають?
Ліза не могла погодитися з мамою, але не стала сперечатися — розуміла, що не стримає емоцій. Попрощавшись, вона поклала слухавку і пішла до хати.
Конфлікт спалахнув наступного дня, коли Григорій Іванович із родиною почали поводитись як у себе вдома. Тамара хазяйнувала на кухні, Ваня врубив музику на повну, а Григорій вимагав, щоб Василь натопив баню. Ліза, повернувшись з грядок, де намагалася заспокоїтись, не витримала.
— Григорію Івановичу, це не ваш дім, — сказала вона, стоячи у дверях. — Ви тут непрохані гості, а вже роздаєте вказівки!
— Лізонько, та ти що? — засміявся Григорій. — Михайло казав, що ви раді нам!
— Раді?! — Ліза зробила крок до нього, її голос став твердим. — Михайло Іванович вирішив за нас, а ми нікого не запрошували!
— Лізо, не кричи, — втрутилася Тамара, насупившись. — Ми ж родина, що в тому поганого?
— Родина? — Ліза розсміялася, подивившись на Василя, який мовчав. — Це наша дача, і я тут господиня!
— Васю, ти чуєш? — Григорій повернувся до нього. — Твоя жінка виганяє нас!
— Лізо, досить, — тихо промовив Василь. — Давай без сварок.
— Без сварок? — Ліза подивилась йому у вічі. — Твій батько взагалі нас за людей не вважає, а ти мовчиш! Досить!
Вона пішла в сарай, взяла пакет вугілля, потім пройшла на кухню, дістала сире м’ясо з холодильника, повернулася й кинула все на стіл перед Григорієм.
— Забирайте і їдьте, — сказала вона, її голос тремтів від люті. — Смажте шашлики на балконі у Михайла Івановича, заодно й компанію складете!
— Та ти жартуєш? — Григорій побліднув. — Михайло дізнається!
— Та нехай дізнається! — підвищила голос Ліза. — Це не готель!
Тамара ахнула, Ваня вимкнув музику, а Григорій почав збирати речі. Василь стояв, дивлячись на Лізу, але мовчав.
— Лізо, ти перегнула, — нарешті промовив він, коли гості поїхали.
— Перегнула? — Ліза повернулася до нього. — Васю, твій батько нами постійно командує! Я втомилася!
— Це мій батько, — тихо сказав Василь. — Я не хочу з ним сваритися.
— А зі мною хочеш? — Ліза подивилась йому у вічі. — Якщо ти не поговориш із ним — я сама це зроблю.
Василь кивнув, і Ліза відчула, як напруга спадає. Наступного дня Михайло Іванович зателефонував, вимагаючи пояснень, але Ліза відповіла твердо:
— Михайле Івановичу, це наша дача, і ми самі вирішуємо, кого запрошувати. Хочете гостей — кличте до себе.
Свекор хмикнув, але замовк. Ліза знала: він може затаїти образу, але їй було байдуже.
Він назвав її жалюгідною служницею й подався до іншої. А повернувшись, почув зовсім не те, чого чекав