Завагітніла від іноземця. Мені 40, йому 65. Ми кохаємо одне одного, але ті обставини, за яких ми познайомилися, не дозволяють мені народити цю дитину, адже я була його… Може, все-таки варто відмовитися від дитини? Допоможіть порадою!
Розповідаю свою історію нижче ⬇️⬇️😢
Мені 40, і все моє життя, здавалося, змінилося в одну мить. Я нещодавно переїхала до іншої країни, залишивши за спиною розлучення, самотність і розчарування.
Там я знайшла своє кохання – чоловіка, якому 65. Його звали Марк (ім’я змінено). Ми були щасливі разом, але життя вирішило випробувати нас: я завагітніла.
Ця історія почалася не з романтики, а з болю. Мій чоловік, із яким ми прожили понад 20 років, зрадив мені. Дізнавшись про це, я виставила його з дому.
Діти, вже дорослі, пішли своїми шляхами: старша донька вийшла заміж, молодша навчалася в університеті й жила в гуртожитку. Залишившись одна у порожньому будинку, я почувалася розгубленою. Тоді моя найкраща подруга, яка давно переїхала за кордон, запропонувала мені приїхати до неї.
Я довго вагалася, але наважилася. Нова країна зустріла мене теплими заходами сонця біля моря, шумом хвиль і відчуттям свободи.
Я влаштувалася на роботу медсестрою, знайшла затишне житло й навіть купила невелику ділянку біля берега – моя давня мрія про будинок із видом на океан стала трохи ближчою до реальності.
Одного разу доля звела мене з Марком. Його син найняв мене доглядати за хворим батьком. Марк був літнім, але його очі світилися життєрадісністю, а голос звучав твердо й упевнено.
Попри хвороби та вік, у ньому було щось притягальне. Він умів слухати, жартувати, а головне – підтримувати. Я й не помітила, як між нами спалахнуло почуття.
Що було далі, ніби з фільму: попри його вік, ми почали зустрічатися. Наші стосунки були наповнені теплом і щирістю. Але в один момент усе змінилося. Я зрозуміла, що вагітна.
Марк зрадів новині. Він хотів цієї дитини. Але мене роздирали сумніви.
З одного боку, я бачила щастя в очах Марка. Він був готовий на все, аби дитина з’явилася на світ. З іншого боку, я боялася. Боялася осуду своїх дітей: що вони скажуть, якщо дізнаються? А його родина? Вони точно подумають, що я полюю на спадок.
І ще один страх. Марк – не молодий, він хворий. Чи зможе він дожити до народження дитини, а тим більше побачити її перші кроки? Я уявляла, як у разі чого залишуся одна з немовлям на руках, із тисячею турбот і мрією про будинок біля моря, яка ніколи не стане реальністю.
Щоночі я засинала в сльозах, розмірковуючи, що мені робити. Відмовитися від дитини? Це ніби зрадити кохання, яке я знайшла. Залишити? Але як упоратися з усіма труднощами?
Що ви думаєте? Чи може любов перемогти страхи й упередження?