Сіли на шию

— Мої квіточки… Як же так?! — Повертаючись з роботи, Анна вирішила помилуватись своїми тюльпанами. Вони якраз розцвіли й прикрашали прибудинкову територію, про яку, до речі, ніхто, крім Анни, не дбав. Вона робила це за власною ініціативою, обожнюючи, коли бабусі з сусідніх квартир хвалили її за старанність і небайдужість.

От тільки Аннин труд цінували не всі. Особливо сусід із другого під’їзду. І просто зараз він паркував свій автомобіль прямо на клумбі, де росли тюльпани, які вона так дбайливо висадила.

— Зупиніться! Що ж ви робите?! — Аня майже кинулася сусідові під колеса, але він наче не бачив її й продовжив маневр. Анні довелося відскочити, інакше він міг би наїхати й на неї. — Чоловіче! Ви наїхали на клумбу!

— Не бачу тут ніякої клумби, відчепись! — байдуже сказав він і, вийшовши з автівки, зник у під’їзді, залишивши Анну наодинці з емоціями та понівеченими квітами.

— Немає на вас управи… — пробурмотіла Аня й поплелась слідом. Не битися ж із ним, зрештою. Де він — здоровань під два метри ростом, і де вона…

На перший погляд, Аня могла здатися школяркою — невисока, худенька, з косичкою й в окулярах у товстій пластиковій оправі. Незнайомці часто зверталися до неї «дівчинко», а одного разу в магазині на касі її навіть попросили покликати маму. Але їй було двадцять сім, і вона звикла бути непомітною.

— Ти дуже добра, мила й порядна! — говорили знайомі.

Але Аня знала — справа не в доброті. Просто вона не звикла сперечатися. Навіть на шкільних і університетських диспутах вона воліла мовчати й не встрявати в суперечки. Чомусь ніхто не сприймав Аню серйозно, і їй було легше промовчати й погодитись, хоча її думка часто відрізнялася, і обґрунтування вона мала.

Можливо, саме тому Аня закінчила школу зі срібною медаллю, а не із золотою, хоча знала всі предмети на відмінно. Просто, коли настав час іспитів, її тест загубився. А потім надійшов результат — 70 балів. Аня була впевнена, що це не її результат. Але подавати апеляцію не стала. Смирилася, мовляв, вчителям і перевіряльникам видніше.

Втім, четвірка з української не завадила Ані успішно вступити до хорошого вишу, закінчити його й влаштуватися на непогану посаду. Ані цілком подобалося її життя: бабуся залишила їй однокімнатну квартиру в старому будинку на першому поверсі, й Анечка облаштувала там затишок. А коли облаштувала, то взялась і за «ландшафт».

Перед будинком в Ані був невеличкий палісадник під її вікном. Серед бетону цей оазис був її маленькою віддушиною. Спочатку Аня посіяла газон, а потім вирішила облаштувати клумби з квітами. Вона посадила тюльпани, нарциси на весну, а влітку планувала висадити чорнобривці. Дуже вже вона любила квіти. І все було добре: вона вислухала подяки від мешканців і раділа, що всім подобається її ініціатива… Поки одного разу на початку травня не почула звук мотора. Сусід із сусіднього під’їзду припаркував свій чорний позашляховик просто біля її клумби. Тоді квітам пощастило, вони залишилися під днищем автівки. Але Аня добряче злякалась.

— Вибачте! Чоловіче! — невпевнено сказала вона, відчинивши вікно.

— Чого тобі? — буркнув він, кинувши погляд на «школярку» у вікні.

— Ви заїхали просто на квіти, можете, будь ласка, переставити машину?

— Тут тобі не ботанічний сад, дівчинко. Ставлю, де вільно, — не озираючись, буркнув, він грюкнув дверима.

Аня залишилася стояти біля вікна, думаючи, що ж робити.

Клумбу вона відновила того ж вечора, коли чоловік поїхав. Для надійності поклала біля клумби кілька великих каменів, але за два дні позашляховик знову стояв на тому ж місці. Камені його не зупинили.

— Відчепись! — лише відмахнувся сусід, коли Аня підбігла до нього й попросила переставити машину. Цього разу квіти постраждали. Ніжні стебла були розчавлені, а клумба безповоротно знищена колесами авто.

«Нема на них управи…» — бурмотіла Аня, прокручуючи в голові варіанти впливу. Поки вона думала й ішла до дверей через тамбур, вона ледь не перечепилася об дитячий велосипед. Схоже, в коридорі перегоріла лампочка.

Посвітивши ліхтариком на телефоні, Аня пробралася до своїх дверей.

— Михайле! Не бий сестру! Машо! Навіщо ти лупиш Мишка?! — сусідка, молода мати трьох дітей, зайшла в коридор слідом за Анею. Зайшла, тягнучи за собою ще один предмет коридорного «автопарку» — самокат для старшого сина. Аня вже здогадалася, що всі речі належать одній родині. Їхній спільний тамбур на три квартири поступово перетворився на склад: два велосипеди, візочок, самокат, ролики, «ватрушки», коробки з іграшками. При цьому сама Аня займала в коридорі лише один предмет — придверний килимок. Те саме стосувалося й іншої сусідки зліва. І все ж відкрити двері й нічого не зачепити ставало завданням на рівні циркового акробата.

Аня побачила цей гармидер і згадала, як одного разу зачепила кермо велосипеда — й з полиці посипались каски, м’ячики і якісь деталі від конструктора. Сусідка миттю вискочила з квартири, наче чатувала біля дверей:

— Обережніше треба бути! Це дорогі дитячі речі, між іншим!

— Просто важко пройти, — тихо відповіла Аня. — Може, ви розчистите прохід? Я не розумію, навіщо стільки речей у коридорі?

— От коли своїх народиш, тоді й зрозумієш! — різко кинула сусідка.

Аня замовкла. Знову. Бо відчувала: якщо продовжить говорити, якщо тільки почне сперечатися — це виллється в скандал. А скандалів вона дуже не любила й завжди уникала.

Вона просто мовчки пішла. Як завжди, проковтнула незручність, зберігаючи «поганий мир, що кращий за добру сварку».

На роботі в Ані теж усе було мирно. Ніхто не ставив питання: «Тобі зручно?» Усі просто щось просили, передавали, перекладали.

— Анечко, — якось сказала Тетяна Петрівна, бухгалтерка, — ось листи треба на пошту віднести. Ти ж якраз ідеш на обід.

— Я йду їсти в їдальню… у мене лише двадцять хвилин. А до пошти йти десять!

— О, якраз і встигнеш. Дякую, золотце! — Тетяна Петрівна сунула Ані стос листів.

І Аня пішла, прикусивши язик. Вона весь час була «зручною». Не тому, що хотіла. Тому що її протест ніхто не сприймав.

Коли втомлена Аня повернулась додому після довгого робочого дня, вкотре перечепившись об сусідський самокат, пролунав дзвінок від Лери, давньої подруги й знайомої.

— Алло?

— Привіт, Ань! Слухай, мені терміново треба до тебе приїхати. Батьки на літо поїхали до друзів на море, а мій хлопець, з яким я живу, собак терпіти не може. Ти ж завжди виручала. Візьми їхнього песика на час. Він крихітний, чих, його навіть не видно. Лежатиме собі в лежанці й тремтітиме. Тільки вигулюй раз на день. Ну й годуй за розкладом.

— Леро, в мене алергія. Серйозно, в мене сльозяться очі, дере горло… Та й вдома мене нема. Я ж працюю! — спробувала відмовити Аня.

— Анечко, ну що ти ниєш? Алергія — то не біда! Купи собі краплі й будеш як огірочок! Пес тихий, ти його навіть не помітиш, і він тебе теж. Виручай! Я вже, до речі, під’їжджаю. Відчиняй двері.

Аня хотіла проігнорувати, але не вдалося. Сусідка відкрила двері, і Лера зі своїм сімейством зайшла в під’їзд. А вже там почала стукати. Довелося відчинити.

Так у житті Ані з’явився чужий собака. І разом з ним — безсонні ночі, пігулки, подразнення, свербіж, шерсть по кутках. Аня стримувалась. Але всередині щось зріло: втома, змішана з відчуттям, ніби їй плюнули в душу.

***

Євген з’явився несподівано. Новий співробітник у компанії, де працювала Аня: високий, спокійний, уважний. Він зайшов до неї в кабінет ближче до вечора — нібито звірити пару цифр у звіті. Потім запропонував підвезти додому як подяку за витрачений час і… залишився на чай.

Аня не вперше приймала гостей, але такі приємні хлопці, як Женя, у неї були вперше. Євген багато жартував, розпитував Аню про роботу й хобі, і дуже здивувався, коли побачив, що Аня приймає антигістамінні.

— Ти добровільно на це підписалась? — запитав Євген, вказуючи на собаку. — У тебе ж з носа тече як з відра!

— Ну… Лера попросила. У всіх свої складнощі. А в мене… ну, наче все гаразд. Ні хлопця, ні дітей. Алергія теж минає, якщо пити ліки.

— Все гаразд, але тільки «наче»? — уточнив він.

Аня засміялася. Він пішов, але до самого понеділка думав про неї. Так і почалися їхні стосунки, не схожі на службовий роман.

Женя цінував Аннину репутацію, і вони зустрічались тільки після роботи. А на вихідних він часто залишався в неї, щоразу дивлячись на собаку й червоний від алергії ніс і думаючи, як допомогти своїй коханій дівчині.

В одну неділю, коли було особливо спекотно, Аня відкрила вікно, щоб провітрити, але в кімнату увірвався запах гарі.

Аня глянула у вікно.

— Це сусід. Паркується прямо під вікном. Я закриваю кватирку, коли він заводить мотор. А сперечатися марно.

— А ти пробувала?

— Ну… Не дуже. По ньому й так все ясно.

— Ага. І по сусідці з трьома дітьми все ясно. І по колегах, які на тебе навішують усе підряд. Ти ж учора замість Мілани півтори години терпеливо спілкувалася з тим проблемним клієнтом?

— Вона попросила, — Аня відвела погляд. — Вона ж вагітна, а там — клінічний випадок.

— Звісно. Мілані нервувати не можна, а з тебе все як з гуся вода?

— Думаєш, я — терпіла? — Аня похитала головою.

— Ні, я думаю, що вони просто знахабніли. Треба струсити з себе цих п’явок і відпочити.

— Якраз відпустка, — усміхнулась вона.

— І день народження, — додав він, вже знаючи, який подарунок зробить.

***

— У п’ятницю ти їдеш на турбазу. Я вже все організував. Там ліс, озеро й тиша. Ніяких сусідок із візочками та джипів під вікнами, — сказав Євген, простягаючи сертифікат на відпочинок. — З днем народження, Ань.

— Женю, у мене ж собака… Як я її залишу?!

— Все під контролем. Я займуся. Даси мені ключі — я її годуватиму і вигулюватиму.

— Справді?!

— Так.

Вона довго не вагалась. Поїхала. А він залишився, щоб усе владнати.

Першим він вирішив найпростішу проблему. Євген відвіз пса в елітний готель для тварин. Ранковий вигул, збалансоване харчування, відеонагляд.

Взявши номер Лери в Ані, він швидко надіслав повідомлення:

«Вашого собаку можна забрати будь-коли. 5000 грн на добу. Час уже пішов».

Лера забрала собаку того ж вечора. Вона, звісно, злилась на Аню, але розуміла, що справа не в ній. Утім, Аня все одно була на відпочинку без зв’язку.

Після того як питання з собакою було вирішено, Євген узявся за нахабного сусіда з автівкою. Поговоривши з ним і висловивши все, що думає про довготривале паркування на газонах, Євген викликав дільничного та евакуатор. Машину забрали, а на водія наклали штраф. Того ж вечора на місці клумби з’явилась табличка з камерою спостереження: «Паркування заборонено. Штраф 7500 грн».

Чоловік на джипі спробував щось заперечити, але Євген не був худенькою «школяркою», як Аня. В ньому було 180 см зросту і майже 90 кг м’язів. Тож сусід швидко зрозумів: час паркуватися подалі від вікон Ані.

Найдовше Євген думав, що робити з дитячим майном у тамбурі. З одного боку — діти, сім’я… Вороже ставитись якось негідно. Але коли мама трьох дітей накинулася на Євгена за те, що він голосно грюкнув дверима та посунув її «склад» ближче до квартири, він зрозумів, що жаліти їх не варто.

— Дверима я грюкнув, бо стрибав через ваші пожитки, — пояснив він. — А щоб потрапити додому, довелося зрушити велосипед. Він стояв на нашому килимку.

— Та ви взагалі хто такий?! Ви тут не живете — не вам і командувати!

— Я з інспекції. Даю вам добу, щоб усе звідси прибрали. Інакше приберу сам, — пригрозив він.

— З якої інспекції?

— З пожежної. У вас тут суцільні порушення. Буде штраф, і речі викинуть на смітник.

Через два дні тамбур був порожній. Лише старі санчата лишились. Поламані, іржаві. На них хтось поставив фікус, і Женя вирішив, що як декор — може стояти.

Коли Аня повернулась, вона не впізнала свій тамбур. Відпочила, з рум’янцем на щоках, щаслива, що нарешті вдома. Женя зустрів її біля під’їзду з букетом. Але Аня зраділа іншим квітам:

— Клумба ціла, а сусід тепер паркується у сусідньому дворі?! — ахнула вона. — Ти… серйозно? Як ти це все зробив? А де собака?

— Собака у хазяйки. А тут… Я просто поговорив з усіма. Допоміг, бо ти не маєш це вирішувати сама.

Вона усміхнулась і кинулась йому на шию.

— Дякую, Женю!

І раптом стало ясно: доброта — це не про те, щоб терпіти. Це про те, щоб хтось поряд сказав: «Я все владнаю».

До речі, зміни торкнулися й роботи. На дверях кабінету Ані з’явився аркуш:

«З усіх питань — до Євгена. Консультації та допомога — за прайсом».

Колеги посміялись, але перестали писати Ані на пошту й завалювати завданнями. Листи й документи носила тепер сама Тетяна Петрівна. А конфліктних клієнтів розподіляли між операторами кол-центру, а не скидали на ту, хто не вмів відмовити.

Подвиг Аня оцінила, і невдовзі Женя остаточно переїхав до неї. А за рік вони розписались. Аня знайшла свого принца. А він — тендітну дівчину Аню, яку хочеться захищати й берегти.