Підлість

— Синочку, ти б поговорив із дружиною. Щось у неї там трапилось, раз вона дитину забрала і з міста до нас приїхала.

Ні, ти не подумай, ми раді — онука тепер щодня бачу і їздити до нього не треба. Але ж вона жила в мами, там і поліклініка, і до тебе ближче, а тут раптом зібрала речі — і до нас перебралася.

— Ну а чим хоч пояснила?

— Сказала, що посварилися. Але ж дивно, вони ніколи наче не сварились.

— Мамо, я б волів у це не лізти, — чоловік похитав головою.

Він би ще й глянув на матір із багатозначним докором, але очі були закриті пов’язкою, і, за словами лікарів, поки що навіть невідомо, чи вдасться повернути зір хоча б на одне око.

Одна втіха — увага громадськості й те, що один із постраждалих мав сина-юриста, давали хоч якісь гарантії, що справу не зіллють в архів із формулюванням «не виявлено складу злочину», а все ж знайдуть винних і змусять їх виплатити компенсацію.

Втім, це поки що була не основна проблема Микити, судячи з вигуків матері.

Явно щось недобре коїться в Оксани в родині, але чи варто лізти з розпитуваннями до й так виснаженої дружини, яка розривається зараз між лікарнею, зустрічами з іншими родичами постраждалих і вихованням маленького сина Льоші?

Микита вважає, що краще не лізти.

Правда розкривається за тиждень, коли теща сама приходить до нього в лікарню.

— Ну привіт, Микито.

— Добрий день, Євгеніє Михайлівно.

— Чула, тобі вже дату операції призначили.

— Так, усе так і є.

— А ще чула, що ти можеш таким назавжди лишитися. Без зору, хоч би на одне око.

— Є таке.

— «Є таке»?! І це все, що ти можеш мені сказати? Мало моїй доньці дитини на шиї, так ти ще й сам зверху сів? Хочеш довічно на неї свою інвалідність повісити, у доважок до інших її проблем?!

Знаєш, якби в тобі хоч крапля чоловічої гідності була, ти б сам із нею розлучився.

Микита міцніше стиснув зуби. Що ж, тепер йому зрозуміло, чому Оксана так швидко зібрала речі й переїхала до його батьків, хоча від її мами й до лікарні ближче, і по інших справах зручніше.

— Скажіть, Євгеніє Михайлівно, а якби ми з Оксаною помінялись місцями, ви б теж зараз мені казали, що треба кинути «баласт»?

Чи навпаки — нагадували б обітниці, які дають у РАЦСі, і закликали до всіх моїх людяних і моральних якостей?

— Це ти до чого зараз?

— Та до того, що хоч я й сліпий тепер, і можливо — назавжди, але ваша дволикість так і світиться в цій палаті, — хмикнув Микита. З боку двох сусідів по палаті пролунав чіткий сміх. — Забирайтесь і не повертайтесь більше ніколи.

— На неї тобі байдуже — так про дитину подумай! У Льоші має бути нормальний батько, повноцінний! А ти тепер куди…

— Мамо, а ти що тут робиш?! — почувся з боку входу до палати голос Оксани.

— Не даю тобі життя зруйнувати! Ти хоч розумієш, що тебе тепер чекає, га? Розумієш?!

Льошка-то виросте за п’ятнадцять років і піде жити своїм життям, а ти до самого кінця своїх днів будеш прив’язана до свого дорогого «овоча»!

Він же ні заробити, ні з дитиною погратись, ні по господарству щось зробити — нічого не зможе.

Цього разу дуже голосно засміявся сусід, що лежав ближче до дверей. А потім, ще до того як хтось устиг щось сказати, промовив:

— Пані, я вже десять років сліпий. Якщо ви зараз не заткнетеся і не зникнете звідси, я вам на власному прикладі покажу, що, як мінімум, робота руками й ногами ніяк не залежить від зору.

— Що?

— Звалила, кажу, поки не огребла. Тут двоє нічого не бачать, третій он до стінки повернувся й спати ліг, а дівчина першою скаже, що ви самі десять разів нирками на мої ноги впали, — все з тим же глузливим тоном додав сусід.

— Згадаєш ще мої слова, потім не прибіжиш допомоги просити, — пригрозила мати наостанок.

— А може, й справді тобі краще піти? — тихо запитав Микита. На що тут же отримав від Оксани порцію крику з рефреном: «Як ти міг так погано про мене думати?!»

— Та все, все, пані, заспокойся, всі вже зрозуміли, що від мами в тебе тільки голос.

Приглуши його хоч трохи, тут дехто, на відміну від тебе, довічно на слух покладається — не псуй його раніше часу. Я Павло, до речі.

— Вибачте, — ніяково відповіла Оксана. Микита потис новому знайомому протягнуту руку, а після того, як дружина пішла, завів з ним розмову. Так і з’явився в нього новий друг.

Зір повернути не вдалося. Але для Микити це навіть не стало ударом — він уже звик сподіватися на краще, але бути готовим до найгіршого сценарію.

А в нього ще не найгірший виявився: чоловік так і не почав бачити після операції, але зникли періодичні головні болі, що виникали після травми.

А з ясною головою і до нового життя звикати, і нову професію опановувати було легше.

— Я влаштувався на роботу, — порадував він дружину за кілька років.

На той момент Льоша вже ходив у садочок, а Оксана повернулася на стару роботу. Її зарплати й Микитиної пенсії вистачало на життя, але буквально впритул.

Ще пощастило, що за рішенням суду родині виплатили чималу компенсацію, якої якраз вистачило, щоб достроково закрити іпотеку за квартиру.

Якби не це — невідомо, як би вони викручувалися. Виручали й мама з татом Микити.

Батько завжди був готовий допомогти з чоловічою роботою по господарству, а мати — посидіти з онуком.

Не байдикував і сам чоловік: вирішив, що раз уже їх із дружиною ролі певною мірою змінилися, то нема чого сидіти вдома цілий день перед телевізором або комп’ютером — треба займатися справою.

Добре, що до травми, ще з дитинства, був привчений і готувати, і пил витирати, а вже пральну машинку на дотик увімкнути чи пилосос — взагалі не проблема.

Єдине, що Оксані доводилось робити самій — відпирати плями й заздалегідь сортувати брудну білизну на три кошики. І от тепер він зміг, закінчивши курси від центру зайнятості, знайти собі нове місце.

— А це куди ж?

— Масажистом у наш реабілітаційний центр. Поки що так, а там, дивись, і приватних клієнтів знайду — руки в мене добре працюють.

— Ну і чудово, — Оксана завжди підтримувала чоловіка в будь-яких починаннях, тож не була проти ні курсів, ні нової роботи. — Зачекай, а як із дорогою?

— Тут автобус зупиняється й висаджує за два провулки від поліклініки, біля магазину. Там на обох дорогах світлофори зі звуковим сигналом, тож проблем не буде.

— Ти в мене розумничок, усе вже продумав.

— Просто коли вимикається одна система, вільна енергія переходить на інші.

У моєму випадку пріоритет пішов на мізки, — хмикнув Микита. — От раніше я про безпеку не думав, а тепер почав. Бачиш, як добре на мене той політ зі сходів вплинув?

— От за твоє нове почуття гумору мені вже хочеться Пашу прибити, — зітхнула Оксана.

Друг чоловіка з лікарні став частим гостем у їхньому домі. Враховуючи, що з колишньої компанії друзів лишилося всього двоє — Оксана раділа приїздам Паші не менше, ніж Микита.

Той, звісно, не дуже переймався втратою кола спілкування, але було видно, що засмучений, як швидко про нього забули колишні товариші.

А от маму Оксани, як виявилося, пам’ять не підвела. Не забула і, можливо, нишком стежила за їхньою родиною.

І поки вони ледь зводили кінці з кінцями, рахуючи кожну копійку, вона про себе не давала знати.

А ще через п’ять років, коли Микита пішов у приватну практику і почав приймати клієнтів зовсім за іншими розцінками, вона з’явилася на порозі доньки й зятя.

— Бачу, Микито, я таки в тобі помилилася, — це було навіть близько не схоже на «вибач», але теща, схоже, вважала конфлікт вичерпаним. — Батькам своїм допомагаєш, мабуть, а от у матері дружини — і сарай похилився, і дах на хаті треба б полагодити.

— То лагодь, мамо. Чим тобі мій «дорогий овоч» допоможе? — єхидно відповіла Оксана. — Це, між іншим, твої слова.

— Ага. Я ж сліпе, дур…не, безруке, безноге… Сів от на шию вашій доньці, ніжки звісив, який із мене толк?

— Ага, знала ж, що будеш жадібним. От правильно я Оксану відмовляла, знала, що ти з гнильцем! Пам’яттю тебе не обділили. Я ж, між іншим, доньці як краще хотіла!

— А я тепер, мамо, хочу краще і для себе, і для чоловіка. Ти про нас не згадувала, коли ми в допомозі потребували, ще й намагалася зруйнувати нашу родину.

Так що йди звідси й ґанок свій із дахом лагодь сама, за свої гроші, — договоривши, Оксана зачинила двері прямо перед обличчям матері.

І з подивом усвідомила, що навіть нічого не відчула з цього приводу. Наче до неї прийшов чужий чоловік просити грошей.

Втім, так воно і було. Бо для справжньої близькості кров не завжди має вирішальне значення: Оксана тепер радше Пашу братом назве, ніж оту жінку — своєю матір’ю. Бо зраду й підлість — прощати не можна.