Ця квартира була для Інни не просто чотирма стінами й дахом над головою. Вона була її власним, вистражданим куточком, вимріяною фортецею, яку вона будувала цеглина за цеглиною – роками важкої праці на гуртовій базі, нескінченними змінами, жорсткою економією кожної копійки. Простора, світла, з великими вікнами, що дивилися на тихий зелений двір, ця оселя стала її надійним прихистком. Тут вона могла видихнути після виснажливого дня, скинути напругу і просто бути собою.
Максим, її чоловік, оселився тут через рік після весілля. Він працював майстром цеху на заводі, не хапав зірок з неба, але здавався людиною надійною та спокійною. Проте від самого початку їхнього шлюбу в Інни з’явилося одне випробування – його мати. Тамара Василівна була жінкою владною, яка не терпіла заперечень, і її життя будувалося на прагненні показати оточенню свою значущість та успіх, навіть якщо такого успіху й близько не було.
Вона обожнювала пускати пилюку в очі своїм подругам, сусідкам та колишнім колегам. Її син Максим завжди подавався як неймовірний талант, а його одруження з Інною, дівчиною зі звичайної робітничої родини, спочатку викликало бурю невдоволення. Та коли свекруха побачила простору квартиру невістки, гнів її вмить змінився на милість. Щоправда, милість ця виявлялася доволі своєрідно.
Тамара Василівна почала навідуватися без попередження. Вона могла з’явитися рано в неділю, впевнено відчиняючи двері ключем, який Максим зробив їй «про всяк випадок». Потім проходилася по кімнатах, критично оглядаючи все навколо, перекладала речі на полицях на свій розсуд і голосно коментувала якість прибирання. Інна терпіла довго. Вона намагалася поважати вік матері чоловіка, уникала відкритих конфліктів, переводила розмови на нейтральні теми. Але напруга зростала з кожним місяцем, немов стиснута пружина.
Того пам’ятного вечора ніщо не віщувало біди. Максим повернувся зі зміни стомлений, Інна розбирала робочі документи, сидячи за столом у вітальні. Аж раптом у замку повернувся ключ, і в коридорі пролунав гучний голос Тамари Василівни. Вона зайшла впевненим кроком, скинула взуття і одразу рушила до кімнати, несучи в руках об’ємний пакет. Обличчя її сяяло від передчуття грандіозної події.
— Ну що, молодь! — голосно промовила вона, вмощуючись на диван і господарським жестом розгладжуючи оббивку. — Готуйтеся. Через два тижні в мене ювілей. Шістдесят п’ять років. Дата серйозна, кругла. Я вже все продумала!
Максим втомлено посміхнувся і поцікавився, де саме вона планує збирати гостей.
— А чого тут думати? — Тамара Василівна щиро здивувалася запитанню сина. — У вас, звичайно! Площа дозволяє, вітальня величезна, стіл ми зі спальні перенесемо, стільці у сусідів позичимо. Гостей буде чоловік сорок. Уся моя рідня з області приїде, Зінаїда Петрівна з чоловіком, колишні колеги. Одним словом, збираю всіх.
Інна відклала ручку. Усередині повільно почало закипати обурення, але вона намагалася зберегти спокійний тон.
— Тамаро Василівно, сорок чоловік у нашій квартирі? Це неможливо. У нас тут не банкетний зал.
— Ой, Інно, не перебільшуй, — відмахнулася свекруха, наче від настирливої мухи. — Потіснимося. Зате як солідно! А то в кафе зараз ціни скажені, та й порції мізерні. А тут ми все своє поставимо. Отже, меню я вже накидала. Салатів штук п’ять зробиш, гаряче двічі подамо, закуски різні. Почнеш готувати з п’ятниці, я тобі список продуктів завтра напишу. Максим допоможе сумки донести. А потім, як гості розійдуться, все швиденько по місцях розставимо. Посуд помиєш, хіба це проблема?
Інна глянула на чоловіка. Максим відвів погляд, явно не бажаючи вступати в конфлікт з матір’ю. Він завжди вважав за краще відмовчуватися, сподіваючись, що проблема якось розсмокчеться сама собою. Але Інна мовчати не збиралася.
— Ви серйозно? Ви вирішили святкувати свій день народження у моїй квартирі, а я маю вам готувати, а потім ще й прибирати? Ні, Тамаро Василівно, так не буде, — голос Інни звучав рівно, але в ньому бринів метал. — Я працюю п’ять днів на тиждень з восьмої ранку до сьомої вечора. Вихідні — це мій єдиний час для відпочинку. Я не стоятиму два дні біля плити, не буду обслуговувати сорок чоловік, а потім до ранку відмивати цю квартиру.
Обличчя свекрухи вкрилося червоними плямами. Вона явно не очікувала такого прямого і різкого відсічі.
— Це як це — «так не буде»? — обурено задихаючись, промовила вона. — Я мати твого чоловіка! Я для вас стараюся, хочу, щоб усе було по-людськи. Щоб перед людьми не соромно! А ти мені тут умови ставиш? Максиме, ти чуєш, як твоя дружина зі мною розмовляє?
Максим важко зітхнув і спробував згладити гострі кути.
— Інн, ну, може, справді, допоможемо? Мама все ж таки. Ювілей. Ми ж сім’я.
— Допомогти — це скинутись грошима на кафе, — твердо відповіла Інна. — Допомогти — це прийти гостями, подарувати гарний подарунок і посидіти за накритим столом. А те, що пропонує ваша мама — це безкоштовна робоча сила і використання моєї житлової площі. Моя відповідь — ні. Свята тут не буде.
Тамара Василівна різко підвелася, схопила свій пакет і, кинувши на невістку спопеляючий погляд, процідила:
— Ну, дякую. Вшанували матір на старості років. Ноги моєї більше в цьому домі не буде!
Вона голосно грюкнула дверима. Вечір минув у важкому мовчанні. Максим дувся, вважаючи, що дружина перегнула палицю. Інна ж була абсолютно впевнена у своїй правоті. Її дім — її правила.
Минув тиждень. Тамара Василівна справді не дзвонила й не приходила. Максим кілька разів розмовляв з нею по телефону, відходячи на балкон, але подробиць не розповідав. Інна вирішила, що свекруха образилася і перенесла святкування в інше місце. Життя потекло у звичному руслі. У четвер Інна взяла відгул на роботі, щоб оформити деякі документи і спокійно зайнятися домашніми справами. Максим пішов на зміну рано вранці.
Близько полудня у двері подзвонили. Інна нікого не чекала. Вона підійшла до вічка і побачила незнайому жінку років п’ятдесяти, з об’ємною сумкою через плече. Жінка невпевнено переминалася з ноги на ногу. Інна трохи прочинила двері.
— Доброго дня, — привіталася незнайомка. — А Тамара Василівна вдома?
— Тамара Василівна тут не живе, — здивовано відповіла Інна. — Це квартира її сина та невістки. А ви з якого приводу?
Жінка розгубилася.
— Як це не живе? Вона ж мені сама цю адресу дала. Я з клінінгової компанії, точніше, я приватниця. Тамара Василівна мене найняла на генеральне прибирання. Сказала, у неї завтра важливі гості приїжджають з іншого міста, ювілей святкуватимуть. Веліла вимити всі вікна, почистити килими і натерти підлогу до блиску. Аванс навіть переказала. Сказала: «Приїжджай у мою нову квартиру, ключі у консьєржки візьмеш». А у вас тут домофон, я ледве сусідів дочекалася, щоб зайти.
Інна застигла. У голові миттєво склався пазл, але від його картини віяло повним абсурдом.
— Зачекайте, — повільно промовила Інна. — Вона прямо так і сказала: «у мою нову квартиру»? І що гості приїжджають сюди?
— Ну так, — кивнула жінка, показуючи екран телефону з перепискою. Там чорним по білому була вказана адреса Інни та інструкції від свекрухи. — Вона ще додала, що син з невісткою в неї тимчасово туляться, поки своє житло шукають, але завтра вона їх до родичів відправить, щоб під ногами не плуталися. Гості, мовляв, люди поважні, Зінаїда якась приїде, треба, щоб все було ідеально.
Інна відчула, як земля йде з-під ніг від масштабу цієї брехні. Тамара Василівна не просто не скасувала свято. Вона збиралася провести його тут, таємно, виставивши їх із Максимом з дому під якимось приводом, і при цьому видаючи квартиру невістки за свою власну!
— Вибачте, — голос Інни став лячно спокійним. — Сталася величезна помилка. Це моя квартира, і ніякого свята тут не буде. Я перекажу вам компенсацію за даремний виклик, а з Тамарою Василівною розбирайтеся самі.
Провівши приголомшену прибиральницю, Інна повернулася у вітальню. Вона сіла на диван і почала аналізувати останні розмови з Максимом. Учора він обережно цікавився, чи не хоче вона на вихідні поїхати до своїх батьків у село, відпочити на природі. Пропонував купити квитки на автобус. Виходить, він був у курсі. Виходить, вони удвох вирішили провернути цю аферу за її спиною.
Раптом задзвонив домашній телефон. Інна підняла слухавку. Дзвонила сусідка знизу, Антоніна Павлівна.
— Інночко, привіт. Слухай, тут така справа. Твоя свекруха мені щойно дзвонила. Просила на суботу стільці позичити і пару кришталевих ваз. Каже, ви в п’ятницю ввечері їдете, а вона тут буде ювілей святкувати. Це правда? А то я хвилююся, народу ж багато обіцяється. Вона там з Зінаїдою з області по телефону сперечалася, доводила, що у неї хороми царські, що вона тут повноправна господиня.
Інна подякувала сусідці й поклала слухавку. Інтрига свекрухи зайшла надто далеко. Тамара Василівна вирішила піти ва-банк, щоб утерти носа своїй давній суперниці Зінаїді, довівши свою спроможність за чужий кошт. І тепер вона впевнено вела справу до катастрофи.
У голові Інни визрів план. Вона не стане скандалити зараз. Вона не стане дзвонити чоловікові на завод і з’ясовувати стосунки по телефону. Вона зробить все набагато витонченіше.
Увечері Максим повернувся додому в піднесеному настрої.
— Іннусь, слухай, — почав він, старанно відводячи погляд. — А давай справді на вихідні до твоїх поїдемо? Я тут подумав, давно не бачилися. Я тобі квитки купив на п’ятницю вечір. Погуляєш, повітрям подихаєш. А я тут вдома залишуся, дещо доробити з ремонту.
Інна дивилася на чоловіка довгим, немиготливим поглядом.
— Добре, Максиме. Давай поїду. Мені справді потрібно відпочити.
У п’ятницю ввечері вона демонстративно зібрала валізу, поцілувала чоловіка і вийшла з квартири. Але на вокзал вона не поїхала. Вона зняла номер у недорогому готелі за два квартали від свого будинку і стала чекати ранку суботи. Настав день великого спектаклю Тамари Василівни…
— Твоя дружина заявила, що не зобов’язана скидатися на комуналку та продукти, живучи в моїй квартирі! А я повинна вас, ледарів, утримувати на…