Яна заколола останню шпильку у зачіску й із досадою подивилася на безлад у кімнаті. Господи, ну ж збиралася ж зранку прибрати! Завтра весілля, а в неї бардак скрізь — коробки, стрічки, якісь дрібниці для гостей, які вона пакувала вчора до другої ночі.
Треба було взагалі забити на всю цю метушню й замовити все, як радила мама. Але ж ні, захотілося зробити по-особливому, з душею… І ось результат — зморилася, як собака, а весілля ще навіть не почалося.
Яна штовхнула ногою зім’яту обгортку від букета, що валялася біля дивана. Через цей хаос не те що Данила соромно запросити — навіть кур’єра з доставкою піци.
Дзвінок у двері пролунав так раптово, що Яна підскочила на місці. Блін, тільки гостей їй зараз не вистачало! Поспіхом глянула на себе в дзеркало. Вигляд так собі — футболка з плямою від кави, спортивні штани, волосся як-небудь пригладжене…
— Хто? — крикнула вона, не підходячи до дверей, у глибині душі сподіваючись, що це помилилися адресою.
— Це я, красуне! Відчиняй! — голос Данила звучав незвично бадьоро.
Яна вилаялася й пішла відкривати. Тільки його їй бракувало. Ну ось навіщо він приперся без попередження? Вічно так — спершу робить, потім думає.
За дверима стояв Данило з таким величезним букетом білих троянд, що здавалося, ніби квіти ростуть просто з нього.
— Ого! — тільки й змогла вимовити Яна, приймаючи оберемок. — Ти що, квітковий магазин пограбував?
— А ти як думала! — задоволено вищирився Данило й потряс пляшкою шампанського. — Подумав, що треба хоч трохи відзначити нашу останню парубоцьку ніч. Завтра вже все, попалися!
Яна скривилася, запихаючи величезний букет у раковину — нормальної вази для такої краси в неї все одно не було.
— Блін, і куди мені його тепер? Ти взагалі думав? У мене тут і так Шанхай!
— Та забий, потім розберешся, — відмахнувся Данило, незвично метушливо оглядаючи квартиру. — Бокали де? Випиймо хоч трохи.
Яна насупилася. Щось із ним не так. Зазвичай спокійний, навіть трохи флегматичний, сьогодні Данило був якийсь нервовий, збуджений.
— Що сталося? — прямо запитала вона, дістаючи з шафи два бокали.
— Нічого не сталося, — занадто швидко відповів наречений, пораючись із пробкою. — Корок застряг…
— Давай я, — Яна відібрала в нього пляшку й спритно її відкрила. — Ти якийсь дивний сьогодні.
— Нормальний я, — пробурчав Данило, незграбно розливаючи шампанське. — Просто… хвилююся перед завтрашнім днем, ясно?
Яна хмикнула й цокнулася з ним.
— За нас, чи що? Щоб не прибити одне одного в перший рік.
— Ага, за нас, — кивнув Данило й відразу осушив бокал, наче горілку пив.
Яна зробила кілька ковтків і поставила келих.
— Ну, викладай, що сталося? На тобі лиця нема.
Данило зітхнув, ніби наважуючись, потім поліз у свою сумку й витягнув якусь синю теку.
— Коротше, нам треба дещо підписати. До завтра.
— Що ще? — Яна плюхнулася на диван. — Ми ж наче всі папери в РАЦС віднесли.
— Та не в тому річ, — Данило сів поруч, відкриваючи теку. — Мама, коротше, склала шлюбний договір. Ну, про всяк випадок.
— Що? — Яна так різко випросталася, що ледь не вдарилася чолом об його лоба. — Який ще шлюбний договір? Ти з дуба впав? Ми ж за весь цей час жодного разу про це не говорили!
— Ну так, якось не довелося, — Данило почухав потилицю. — Мама наполягла, ти ж її знаєш. У неї такий пунктик — усе має бути офіційно оформлено. Але це чиста формальність, повір.
Яна мовчки взяла папери й почала читати. З першими рядками кров прилила до щік — а з останніми всередині все похололо.
«У разі розірвання шлюбу квартира, що належить Яні Олександрівні Воробйовій, переходить у власність Маргарити Сергіївни Клімової.»
— Данило, — Яна підняла на нього невіруючий погляд, — ти серйозно думаєш, що я віддам свою квартиру твоїй мамі? Ти збожеволів?
— Та ти не розумієш, — Данило взяв її за руку. — Це просто на всяк випадок. Ну, раптом у нас діти будуть, а ми раптом розійдемося. Мама хвилюється, щоб їм було де жити.
— Твоїй мамі? З моїми дітьми? — Яна висмикнула руку й жбурнула папери на стіл. — Ти взагалі себе чуєш? І чому я дізнаюся про це за день до весілля?
— Та забудь ти, це просто папірець! — Данило спробував її обійняти. — Ми ж кохаємо одне одного, яке розлучення?
Яна відштовхнула його й пройшлася кімнатою.
— Якщо кохаємо, на біса цей папір? І чому тільки моя квартира? Ти теж не в курені живеш! У тебе машина є, від батьків квартира буде. Чому віддаємо тільки мою твоїй мамі?
— Та машина — то дрібниця! — відмахнувся Данило. — Це ж не зрівняти з квартирою! Яна, ну не тупи, це реально дрібниця. Не хочеш — не підписуй, чого ти відразу завелась?
Дзвінок у двері обірвав їхню перепалку. Яна завмерла з відкритим ротом.
— Кого ще чорти принесли?
— Поняття не маю, — відвів очі Данило, і Яна відразу зрозуміла — бреше.
Розчинивши двері, вона побачила на порозі матір Данила — Маргариту Сергіївну. Та, як завжди, виглядала бездоганно: ідеально укладене волосся, макіяж, костюм, наче з голочки.
— Яночко! — проспівала Маргарита Сергіївна, проходячи у квартиру. — Сподіваюся, я не невчасно? Вирішила заскочити, дізнатися, як у вас справи.
— Мамо, я ж казав, що сам подзвоню, — з досадою кинув Данило.
— Я хвилювалася, ти так довго, — відмахнулася Маргарита Сергіївна, окидаючи поглядом кімнату. — Ой, а що це у вас тут такий… хм… творчий безлад?
Яна схрестила руки на грудях.
— До весілля готуюсь. І ні, я не підписала ваш договір. І не збираюся.
— Яка ти категорична, — Маргарита Сергіївна підтиснула губи. — А ми ж говоримо про благо наших майбутніх онуків.
— Свою квартиру я й без посередників залишу онукам, — відрізала Яна.
— Бачиш, люба, — Маргарита Сергіївна буквально затиснула її назад на диван, — у Данила скоро буде власний бізнес, ми з батьком допоможемо. А якщо раптом щось між вами піде не так… ну, всяке буває! Тоді ти захочеш відсудити частину його майна. Це ж природно. А так усе буде чесно — ти нам квартиру, а ми тобі нічого з бізнесу Данилка, — Маргарита Сергіївна усміхнулася так, ніби щойно запропонувала угоду століття.
Яна підвелася з дивана й відійшла до вікна, намагаючись зібратися з думками. У голові був повний хаос. Ще пів години тому вона уявляла завтрашній день — біла сукня, щасливий наречений, фотосесія в парку… А зараз перед нею сиділа майбутня свекруха й буквально вимагала переписати квартиру на себе.
— Маргарито Сергіївно, я не буду нічого підписувати сьогодні, — твердо сказала Яна. — Мені потрібно все обдумати.
— Обдумати? — свекруха звела брови. — Але, люба, завтра ж весілля! Коли ти збираєшся думати?
— Значить, весілля зачекає, — Яна й сама здивувалася своїй рішучості.
— Що-що? — Маргарита Сергіївна аж підвелася. — Данило, ти чуєш, що вона каже?
Данило переступав з ноги на ногу, явно не знаючи, чию сторону прийняти.
— Мам, може, й справді не варто тиснути? — невпевнено промовив він. — Яна має рацію, такі речі з ні з того ні з сього не вирішують.
— Які ще «такі речі»? — обурилася свекруха. — Звичайна формальність! Мене ще моя мама цьому навчила. У нормальних родинах так заведено.
— В яких це «нормальних родинах» заведено забирати у невістки квартиру? — Яна відчула, як до горла підступає клубок.
— Ніхто нічого не забирає! — сплеснула руками Маргарита Сергіївна. — Просто якщо, не дай Боже, щось станеться… Ти ж кохаєш Данила? Тоді чому не довіряєш його родині?
Яна мовчки подивилася то на Данила, то на його матір і раптом ясно зрозуміла — ні, не довіряє. Ні йому, ні, тим більше цій жінці з холодними очима.
— Знаєте що, — Яна підійшла до дверей і демонстративно відчинила їх. — Уже пізно, а завтра важливий день. Продовжимо цю розмову після весілля.
Маргарита Сергіївна стиснула губи, але все ж підвелася й попрямувала до виходу.
— Гаразд, якщо ти наполягаєш. Даниле, ти йдеш?
— Я… — Данило зам’явся. — Я хотів ще трохи побути з Яною. Передвесільний вечір усе-таки.
— Як хочеш, — сухо кинула Маргарита Сергіївна й вийшла, голосно грюкнувши дверима.
Повисла важка тиша. Данило підійшов до Яни й спробував її обійняти, але вона відсторонилася.
— Яна, ну годі дутися, — з удаваною легкістю сказав він. — Мама просто перестраховується. Ніхто не збирається забирати твою квартиру.
— Тоді навіщо цей договір? — Яна схрестила руки на грудях.
— Та не знаю, — знизав плечима Данило. — Мамі так спокійніше.
— А тобі? — примружилася Яна.
— Що — мені?
— Тобі буде спокійніше, якщо я підпишу цей папірець?
Данило відвів очі.
— Мені все одно, чесно. Я знаю, що ми ніколи не розлучимося.
— Тоді чому ти так наполягаєш?
— Я? Я не наполягаю! — Данило спробував зобразити обурення, але вийшло непереконливо. — Просто хочу, щоб мама не лізла в наші стосунки.
— А вона буде лізти, так? — здогадалася Яна. — Якщо я не підпишу, вона продовжить тиснути?
Данило зітхнув і опустився на диван.
— Ти ж знаєш мою маму. Вона вважає, що найкраще розбирається в житті.
Яна нічого не відповіла. Голова розколювалася від думок. Невже весь цей час Данило був маріонеткою своєї матері? І що буде, коли вони одружаться? Маргарита Сергіївна вирішуватиме, як їм жити? Де працювати? Коли заводити дітей?
— Мені потрібно побути самій, — нарешті сказала Яна. — Будь ласка, іди.
— Але Яна…
— Іди, Даниле. Я подзвоню завтра вранці.
Коли за нареченим зачинилися двері, Яна впала на диван і розридалася. Вся казка розсипалася на очах.
Ранок почався з телефонного дзвінка. Яна нехотя розплющила очі й побачила на екрані ім’я майбутньої свекрухи. Годинник показував 7:30.
— Так? — хрипко відповіла вона.
— Добрий ранок, Яночко! — неприродно бадьорий голос Маргарити Сергіївни дратував навіть через телефон. — Ну що, подумала над нашою розмовою?
— Ще ні, — Яна сіла на ліжку. — Занадто рано для таких розмов.
— Рано? Люба, у тебе через п’ять годин весілля! — обурилася свекруха. — Ти що, справді хочеш залишити мого сина без житла?
— Вибачте? — Яна спершу навіть не зрозуміла, про що йдеться.
— Ну як же, — продовжила Маргарита Сергіївна. — Данило з’їжджає від нас, житиме у тебе. А в нього нічого свого немає. Квартира твоя, машина твоя…
— У Данила є машина, — нагадала Яна.
— Це не те, — відмахнулася свекруха. — Загалом, без підписаного договору ми з батьком не дамо благословення на шлюб.
Яна застигла. Ось воно що.
— Маргарито Сергіївно, — повільно промовила вона, відчуваючи, як усередині щось обривається. — Я не хочу залишати Данила без житла, але й моя квартира — не його і тим більше не ваша. Весілля сьогодні не буде.
— Що ти таке верзеш?! — заверещала свекруха. — Усе оплачено, гості запрошені!
— Це моє рішення, — твердо сказала Яна й натиснула «відбій».
Телефон тут же знову задзвонив — цього разу дзвонив Данило. Яна глибоко зітхнула й відповіла.
— Привіт, Даниле. Нам треба поговорити.
— Що ти наговорила мамі? — без передмов почав він. — Вона в істериці!
— Я сказала правду — весілля не буде, — Яна здивувалася, наскільки спокійно пролунав її голос.
— Ти жартуєш, так? — нервово засміявся Данило. — Через якийсь папірець усе зруйнувати?
— Не через папірець, а через твоє ставлення. І мамине. Ви обоє намагалися мене обдурити, підсунувши цей договір в останній момент.
— Ніхто нікого не обманював! — обурився Данило. — Просто не було часу обговорити раніше.
— Неправда, часу було вдосталь, — відрізала Яна. — Ви просто боялися, що я відмовлюся, і спеціально дочекалися останнього дня, щоб тиснути на мене.
Спочатку Данило злився, казав, що вона все ускладнює, що псує їм життя. Але коли зрозумів, що Яна не передумає, змінив тактику.
— Послухай, забудемо про цей договір, — примирливо сказав він. — Ти права, я був неправий. Весілля за кілька годин, усі гості вже їдуть…
— Пізно, Даниле, — похитала головою Яна, хоча він цього не бачив. — Справа навіть не в договорі. А в тому, що я побачила твоє справжнє обличчя. Ти готовий на все заради маминого схвалення, навіть обдурити свою наречену.
— Передзвони, коли заспокоїшся, — кинув Данило й поклав слухавку.
Яна обдзвонила подруг і повідомила новину. Вони примчали за годину, навантажені пакетами з їжею, вином і морозивом.
— Я не можу повірити, що вони намагалися провернути таке! — обурювалася Наталя, відкриваючи пляшку. — Ти правильно зробила, що скасувала весілля.
— Точно, — підтримала Ольга. — Краще зараз, ніж потім розлучатися й ділити майно.
У двері подзвонили. На порозі стояла Маргарита Сергіївна, з червоними від сліз очима.
— Яночко, можна зайти? — запитала вона незвично м’яким голосом.
— Ні, — відрізала Яна. — Нам нема про що говорити.
— Але послухай, — свекруха зробила крок уперед, — можливо, ми трохи перегнули палицю. Але так заведено в пристойних сім’ях! Нормальні родини укладають шлюбні договори, це просто юридична формальність.
— Нормальні родини не вимагають переписати квартиру на свекруху, — відрізала Яна.
— Ти не розумієш, — Маргарита Сергіївна почала втрачати терпіння. — У мого Данилка велике майбутнє, йому потрібна надійна підтримка! Якщо ти його справді любиш, то маєш зрозуміти…
— Досить! — Яна підвищила голос. — Я більше не хочу це слухати. Будь ласка, йдіть.
— Знаєш що, — обличчя свекрухи раптом змінилося, — мій син знайде собі когось кращого! Когось більш покладливого й розумного! А ти так і залишишся зі своєю дорогоцінною квартирою — сама!
Маргарита Сергіївна розвернулася й пішла, голосно грюкнувши дверима.
У кімнаті запала тиша, яку порушила Наталя:
— За це треба випити! — вона налила вино в келихи. — За те, що ти уникла великої помилки!
Дівчата цокнулися, і Яна відчула, як напруга останніх днів починає відпускати. Увечері вона надіслала повідомлення всім запрошеним, вибачаючись за скасування весілля. Організаторам теж довелося подзвонити — втратила частину грошей, але воно того варте.
Перед сном телефон пискнув від нового повідомлення від Данила:
«Ти справді через якийсь документ руйнуєш нашу сім’ю?»
Яна не стала відповідати. Не було сенсу пояснювати, що сім’ю зруйнував він сам, коли приніс цей договір.
Вона заснула майже миттєво, з відчуттям дивної легкості. Виявляється, навіть напередодні власного весілля, що не відбулося, можна відчути полегшення.
Зранку, збираючись на роботу, Яна спіймала себе на думці, що їй більше не страшно. Замість казки про кохання їй пропонували угоду, і добре, що вона вчасно це зрозуміла.
— Привіт, як ти? — запитала колега, коли Яна з’явилася в офісі.
— Знаєш, несподівано добре, — усміхнулася Яна. — Попереду нове життя. Без Данила, без маніпуляцій, але з власною квартирою й спокоєм.
І вперше за довгий час вона відчула, що це правда.
У далекобійника безслідно зникла дружина. Через рік він зупинився у глушині й побачив у однієї з торговок знайому річ