— Досить кричати! Квартира моя, і жодну людину я тут не пропишу! — заявила Катя матері

Катя, зморена, ледве дотяглася до своєї квартири. П’ятничний вечір обіцяв нарешті довгоочікуваний відпочинок. Вісім років тому вона взяла іпотеку, і лише минулого місяця сплатила останній внесок.

На душі було тепло і радісно — тепер це точно її простір, тільки її.

З великим задоволенням вона потрясла ключами біля дверей. Цей звук завжди підіймав настрій, ніби нагадував: «Ти вдома, ти в безпеці». Недавно завершений ремонт тішив око новенькою плиткою у ванній та щойно наклеєними малюнками на стінах вітальні. Відчувався ще запах фарби, якою Катя пофарбувала стару тумбу, зробивши її білосніжною і наче новою.

Щойно Катя переступила поріг, як телефон задзеленчав. На екрані — «Мама». Палець завмер над кнопкою відповіді. Не хотілося починати вихідні з цієї розмови. Стосунки з матір’ю були, м’яко кажучи, напруженими.

— Алло, — Катя намагалася надати голосу максимум доброзичливості, хоча всередині все стиснулося.

— Їду до тебе, зустрічай, — почувся енергійний голос матері, перешкоди на лінії спотворювали звук, ніби вона була десь у дорозі.

— В якому сенсі? — Катя завмерла з пакетом продуктів, який не встигла поставити на підлогу. — Коли?

— Та вже скоро, десь за годину. Авто зловили на трасі, до міста дісталися, зараз їдемо маршруткою.

— Ми? Хто ми? Мам, у мене не прибрано, я не готова до гостей, — у роті пересохло. Такі сюрпризи мати влаштовувала нечасто, але кожного разу це оберталося неприємностями.

— А що там готуватись? Мати рідну зустріти. Коротше, будемо за годину. І Вадима, мого чоловіка, зустрінеш. Познайомишся з ним.

Зв’язок обірвався, але Катя ще довго дивилась на екран. Вадим? Чоловік? Мати й словом не обмовилася, що збирається заміж. Хоча, останнім часом вони майже не спілкувались. Усе більше перекидалися черговими повідомленнями у свята.

Довелося поспіхом прибирати — пропилососити, сховати розкидані речі, підготувати хоч якесь частування. Чого мати хоче? Похизуватися новим чоловіком? Просити гроші? Досвід підказував: просто так такі візити не трапляються.

Дзвінок у двері пролунав саме тоді, коли Катя домивала посуд. Вона глибоко зітхнула, витерла руки та пішла відчиняти, морально готуючись до зустрічі.

На порозі стояла мати — Валентина Петрівна, все така ж гучна, кремезна, з рудим пофарбованим волоссям. А поруч — невисокий лисуватий чоловік з животиком і ріденькою борідкою. Позаду них нагромаджувалися валіза, об’ємна сумка і пакети.

— Ну привіт, доню! — Валентина Петрівна обійняла Катю, обдавши запахом дешевих парфумів. — Знайомся, це Вадим, мій чоловік. А це Катя, моя дочка.

Вадим кивнув, простягнув Карті мляву руку і швидко її прибрав, ніби боявся заразитися.

— Проходьте, — Катя посунулась, пропускаючи гостей. — Я чай поставила.

— Та який чай, — махнула рукою Валентина Петрівна. — Ми з дороги втомились, півдня добиралися з села. Покажи кімнату, де ми зупинимось.

— Кімнату? — Катя відчула, як по спині пробіг холодок. — Ви залишаєтесь?

— А ти як думала? — мати вже скидала старі стоптані туфлі. — Вадим, затягни сумки, я зараз руки помию — і все розкажу.

Катя мовчки провела гостей на кухню. Думки плутались. Квартира однокімнатна, розмістити надовго двох дорослих людей просто ніде. Та й не хотілось.

— Слухай, доню, справа така, — почала Валентина Петрівна, вмощуючись за столом. — Ми з Вадимом нещодавно розписались. Познайомились у маршрутці, уявляєш? Він підсів, почали розмову. Він сам з міста, до брата їздив. Ну і закрутилось.

Вадим сидів поруч із підкреслено діловим виглядом, оглядаючи кухню оцінювальним поглядом.

— Рада за вас, — стримано відповіла Катя. — Але я не розумію, навіщо ви всі речі притягли?

— Вадим зараз без реєстрації, — мати подалася вперед. — Його квартиру продали, коли на брата оформлювали опікунство — той зовсім хворий. Історія непроста. А нам тепер разом жити треба, ми ж подружжя. У селі взимку робити нічого, роботи нема. От ми й до тебе.

— До мене? — Катя завмерла з чашками в руках. — В якому сенсі?

— У прямому. Пропиши нас тут, — Валентина Петрівна говорила, ніби просила передати сіль. — Вадимові роботу шукати треба, а без реєстрації ніде не беруть. Це ненадовго, поки на ноги станемо.

Катя повільно поставила чашки на стіл. У голові майнули спогади про те, як мати нав’язувалася пожити до брата з дружиною — «ненадовго» перетворилося на два роки мук. Як зникла дорога брошка тітки Тані, коли мати заходила «провідати» її після лікарні. Як зникли гроші на поїздку, які Катя збирала в студентські роки.

— Мамо, це моя квартира, — тихо, але твердо сказала Катя. Нещодавно зробила ремонт. Прописка — це серйозна справа. Я не можу зареєструвати тебе, а тим більше сторонню людину.

Кілька секунд Валентина Петрівна дивилася на доньку з недовірою, а потім її обличчя почало змінюватися — губи стиснулися, щоки налилися червоним.

— Це ми з Вадимом сторонні? — ображений тон матері межував із люттю. — Стороння людина? Ти про рідну матір так кажеш? Про ту, що тебе ростила, виховувала, ночей не спала? А тепер ти нас на поріг не пускаєш?

— Я вас пустила, — Катя схрестила руки на грудях. — Переночувати можете на дивані. Але реєструвати нікого не буду.

— Ах ти невдячна! — Валентина Петрівна гримнула долонею по столу так, що чашки підстрибнули. — Я все життя для тебе! А ти проти рідної матері? Ти уявляєш, як важко зараз без прописки? Як чужі живемо! Вадим не може роботу знайти!

— Це не мої проблеми, — Катя намагалася говорити спокійно, але голос тремтів. — Я вас не просила до мене переїжджати.

— Досить кричати! Квартира моя, і жодну людину я тут не пропишу! — заявила Катя матері, коли та продовжувала волати ще голосніше.

Валентина Петрівна навіть відсахнулася. Такого тону від зазвичай слухняної доньки вона не очікувала. Але швидко зібралася й перейшла до перевіреної тактики — тиску на жалість.

— Ось як ти зі мною розмовляєш, — театрально приклала руку до грудей. — Я ж твоя мати! Я тебе народила, ночей не спала, все для тебе! А тепер ти на матір підвищуєш голос? Через якусь квартиру?

Вадим мовчав, розглядаючи свої нігті. Кілька разів він кидав оцінювальні погляди по кімнаті, затримуючись на новій мікрохвильовці та телевізорі.

— Мамо, давай припинимо цю розмову, — Катя відвернулася, намагаючись упоратися з хвилею емоцій. — Переночуйте, а завтра вирішимо, що далі.

— Вирішимо?! — Валентина Петрівна підвелась. — Тут нема чого вирішувати! Я твоя мати! Ти ж донька! Як ти можеш відмовити рідній матері?

— А ти, значить, можеш ось так без попередження з’явитись і вимагати реєстрацію для себе й нового чоловіка, якого я вперше бачу? — Катя теж підвелась. — Мамо, це моя квартира. Я її купила, я її виплачувала. Я тобі нічого не винна.

— Та хто ти без родини? — Валентина Петрівна перейшла на крик, її обличчя перекосилося від злості. — У тебе ж нікого нема, а ми хоч поряд! Ти зобов’язана!

Сусіди, напевно, вже прислухались до крику через стіни. Катя стояла зі стиснутими кулаками, відчуваючи, як на очі навертаються сльози образи й гніву. У цей момент Вадим нарешті озвався.

— Знаєш, Валю, ти трохи не так підходиш, — Вадим говорив повільно, розтягуючи слова. — Катя має рацію, це ж її житло. Але ж можна домовитися по-доброму. Не обов’язково прописуватись. Можна просто трохи пожити…

Валентина Петрівна різко глянула на чоловіка, ніби не повірила власним вухам. У її погляді промайнуло роздратування, але вона швидко переключилася назад на доньку.

— Ось бачиш, ми ж не вимагаємо неможливого, — тон Валентини Петрівни став майже благанням. — Просто трохи пожити. А далі самі впораємось.

Катя похитала головою. Роки спілкування з матір’ю навчили її розпізнавати ці маніпуляції. Спочатку — вимоги, потім — тиск, потім — нібито скромне прохання, що згодом перетворюється на повноцінне втручання в життя.

— Ні, мамо. Я живу одна і хочу жити одна, — Катя говорила повільно, намагаючись залишатись спокійною. — Можете переночувати. Завтра допоможу знайти вам варіант оренди житла.

— Та де ми гроші на оренду візьмемо? — Валентина Петрівна сплеснула руками. — У Вадима роботи немає! Я ж на пенсії!

— А як ви планували тут жити? — Катя сперлась руками об стіл. — На мою зарплату?

— Ми ж не чужі люди! — мати знову підвищила голос. — Родина має допомагати одне одному! Я стільки років тебе тягнула, а тепер ти нас кидаєш?

Катя гірко всміхнулась, згадавши, як у дитинстві часто залишалась сама, поки мати «влаштовувала особисте життя». Як у підлітковому віці сама робила уроки, а потім і вечерю, бо Валентина Петрівна поверталась пізно. Як взяла перший кредит на навчання, бо мамині «я відклала тобі на освіту» виявились пустими словами.

— Ми переночуємо, чи як? — втрутився в розмову Вадим, перериваючи затяжну паузу.

— Переночуєте, — кивнула Катя. — На розкладному дивані.

— У тебе що, зовсім місця немає? — Валентина Петрівна окинула квартиру оком. — Квартира ж простора.

— Місця вистачить на одну ніч.

Вечір минув у напрузі. Валентина Петрівна то ображено мовчала, то починала голосно розповідати про труднощі сільського життя. Вадим здебільшого сидів у телефоні, лише іноді підтакуючи дружині. Катя постелила гостям на дивані й пішла спати на кухню, де влаштувала собі імпровізоване ліжко з пледа й подушки.

Заснути вона довго не могла. Чула, як мати з Вадимом перешіптуються в кімнаті, як рипить диван, коли вони ворушаться. В голові крутились думки. А що, якщо вони просто не поїдуть? Що, якщо доведеться викликати поліцію? Чи не здаватиметься вона монстром в очах сусідів, якщо виставить рідну матір за двері?

На ранок Катя прийняла рішення. Вона встала раніше за гостей, швидко зібралась і вийшла, не розбудивши їх.

Повернувшись за пару годин, Катя застала Валентину Петрівну і Вадима вже на кухні. Мати поралася біля плити, смажачи яєчню з Катіних продуктів.

— А, повернулась, — кинула Валентина Петрівна через плече. — Я тут сніданок приготувала. Сідай, поговоримо.

— Нам нема про що говорити, — Катя поклала на стіл папери. — Я знайшла кілька варіантів оренди. Недорого, з помісячною оплатою. Ось адреси й телефони господарів.

Валентина Петрівна застигла з лопаткою в руці, дивлячись на доньку з відвертим здивуванням.

— Ти серйозно думаєш, що ми поїдемо? Прямо зараз? — вона засміялась, але сміх був без радості. — Доню, ти що, не розумієш? Ми до тебе жити приїхали! Назавжди!

— Ні, мамо, — Катя похитала головою. — Це не обговорюється.

Валентина Петрівна відклала лопатку й підійшла до доньки впритул.

— Я твоя мати, — вона вимовляла кожне слово повільно й чітко. — Я тебе народила! Я стільки для тебе зробила! А тепер ти мене виганяєш? За що?

— Я не виганяю, — Катя відступила на крок. — Просто не пускаю до себе жити. Це різні речі.

— Різні? — Валентина Петрівна розсміялася. — Для мене однакові! Рідна донька відмовляє в допомозі! Та ти…

— Досить, — Катя підняла руку. — Я більше не буду це обговорювати.

Вона вийшла з кухні та прикрила за собою двері. Руки тремтіли, але обличчя залишалося холодним. Катя підійшла до вхідних дверей і рвучко їх розчинила.

— Досить кричати. Квартира — моя. Жодної людини тут не пропишу. Ні тебе, ні його. Ніколи, — твердо промовила Катя, коли мати з Вадимом вийшли в коридор.

Валентина Петрівна застигла, ніби не повірила своїм вухам. Але швидко отямилася й перейшла в наступ.

— Ти не маєш права так зі мною розмовляти! — закричала вона, розмахуючи руками. — Я тебе виносила! Народила! Виховала! Ти зобов’язана мені допомагати! Зобов’язана!

Вадим стояв осторонь, похитуючись і переминаючись з ноги на ногу. По його обличчю було видно, що він сподівався якось «прокрастися» у квартиру слідом за дружиною, не привертаючи до себе уваги.

Катя кілька секунд мовчала, збираючись із думками, а потім подивилась матері просто в очі.

— Родинні зв’язки не дають права розпоряджатися чужим. Навіть якщо це «чуже» — у рідної доньки, — промовила вона тихо, але чітко. — Я не зобов’язана тобі своєю квартирою. І не зобов’язана пускати у своє життя чужих людей лише тому, що ти за нього вийшла.

— Невдячна! — вигукнула Валентина Петрівна. — Ти ще пошкодуєш! Згадаєш мої слова!

Катя не відповіла. Вона просто стояла з відчиненими дверима, поки мати з Вадимом не забрали свої речі й не пішли. Лише коли вони зникли в ліфті, Катя зачинила двері та сперлась на них спиною.

Руки все ще тремтіли. Катя повільно сповзла на підлогу і закрила обличчя руками. Усередині вирувала буря з образи, гніву й дивного, незвичного полегшення. Вона довго сиділа так, не рухаючись, слухаючи тишу своєї квартири.

Нарешті Катя встала, пройшла на кухню і налила собі чаю. Звичайний день. Звичайний ранок. Але тепер щось змінилося — в ній самій.

Наступного дня телефон завібрував від нового повідомлення. Мати надіслала короткий текст: «Документи в тебе залишила. Заберу. Більше не приїду.»

Катя кілька разів перечитала повідомлення, але не відповіла. Натомість вона пішла до будівельного магазину і купила додатковий замок безпеки. Повернувшись, встановила його на двері та вимкнула дзвінок домофона.

Того ж вечора Катя сиділа на балконі, загорнувшись у плед і дивлячись на місто. Образа і гіркота поступово поступалися місцем новому почуттю. Вперше вона відмовила матері напряму — без виправдань і поступок.

«Погана дочка», як сказала б Валентина Петрівна. Але насправді Катя просто стала людиною з межами. Людиною, яка не дозволяє навіть найближчим розпоряджатися її життям і майном.

Телефон знову завібрував. Валентина Петрівна надіслала фото — вона і Вадим на фоні якогось будинку. «Зняли кімнату. Без твоєї допомоги. Раз вже рідна дочка відмовила.»

Катя відклала телефон, не відповівши. Значить, змогли знайти житло. Значить, насправді не так уже й потребували допомоги, як вдавали.

Вона зробила ковток чаю і подивилася на зоряне небо. Вперше за довгий час Катя відчула справжній спокій у своїй квартирі. У своєму маленькому світі, де тільки вона вирішує, хто може зайти, а хто — ні. Навіть якщо доводиться бути стіною — твердою й непроникною. Особливо — якщо стіною для своїх.