Проводжаючи поглядом останніх гостей, Юля сиділа в альтанці заміського будинку й чекала, поки повернеться Кирило — тепер уже не наречений, а її законний чоловік.
Їхнє скромне, але по-домашньому затишне весілля, на якому були лише родичі та найближчі друзі, пройшло саме так, як планувала Юлія. За одним винятком: у самий розпал святкування, на очах у всіх, свекри з загадковим виглядом вручили молодятам ключі від квартири.
— Що, не чекали? — усміхався Ігор Семенович, батько Кирила. — Живіть, живіть! Скільки хочете!
Така фраза одразу насторожила Юлю. Як юрист за професією, вона за звичкою шукала підступ у будь-якій ситуації чи словах. От і зараз, чекаючи на чоловіка, дівчина обмірковувала почуте від свекра.
— Про що думаєш? — запитав Кирило, непомітно підійшовши ззаду.
Юлія дуже хотіла поставити йому кілька запитань: що означає «Живіть, скільки хочете», чому свекри не сказали прямо, що дарують квартиру, де документи на неї, зрештою? Але вона розуміла: зараз не найкращий момент для такої розмови. Усе спитає завтра…
Наступного дня Кирило сам порушив цю тему.
— Юль, не хочеш на квартиру глянути? — з усмішкою запропонував він.
— Сама хотіла тобі запропонувати! — ухопилася за цю можливість дівчина. — Тільки я не знаю, де вона знаходиться… Твої батьки дали нам ключі, а більше нічого. Ні документів, ні адреси.
— Мабуть, подумали, що конверт із документами виглядав би не дуже урочисто, — знизав плечима Кирило. — А квартиру я знаю, де шукати. Там раніше жила моя бабуся.
Ця фраза насторожила Юлію ще більше.
— А зараз на кого оформлена ця квартира?
— На нас, на кого ж іще, — посміхнувся Кирило.
— А за документами?
Чоловік замислився:
— Не знаю…
— А знати б не завадило! — похитала головою Юля. Потім зітхнула й додала: — Гаразд, вирішуватимемо проблеми в міру їх надходження. Пішли дивитись наше житло.
Звичайна, нічим не примітна дев’ятиповерхівка у спальному районі зустріла молодят різким нудотним запахом у під’їзді. Піднімаючись сходами на другий поверх, Юля раптом зупинилася: просто на сходах лежало тіло. Але Кирило зреагував на це дивно спокійно:
— Не бійся, це дядько Валера. Він живе на п’ятому поверсі.
— А що він тоді робить тут?
— Його п’яного додому не пускають, — пояснив чоловік.
— О Боже… — пробурмотіла Юлія, боком протискаючись повз сплячого алкоголіка й майже бігом прямувавши до дверей квартири.
Всередині їх чекав старенький, але охайний ремонт, характерний запах ліків літньої людини й шари пилу.
Молоді досліджували однокімнатну, обговорюючи все на ходу.
— Нічого, жити можна, — сказав Кирило, оглядаючи приміщення.
— Ну вже точно не найгірший варіант, — погодилась Юля. — Особливо якщо ремонт зробити.
Протягом двох тижнів молодята переїхали з орендованого житла до «однушки», паралельно складаючи плани щодо покращення квартири. Але перший же вечір на новому місці пройшов зовсім не так, як вони уявляли.
Розриваючи тишу та сонну атмосферу, згори долинули гучні крики й тупіт.
Юля з Кирилом переглянулися.
— Що це? — розгублено запитала дівчина.
— Без поняття, — відповів Кирило. — Раніше такого не було.
Крики переростали у сварку, хтось бив посуд і лаявся матом.
Минуло пів години, а сусіди й не думали зупинятися. Юля зітхнула:
— Сподіваюсь, це просто привітальне шоу на нашу честь і більше таке не повториться.
Як же вона помилялася. Мало того, що скандали були щодня, до них періодично додавалася гучна музика, танці й пересування меблів. Шумні сусіди, судячи з усього, жили зверху й у сусідньому під’їзді, у квартирі зі спільною стіною.
Загалом, єдиним плюсом нового житла було те, що не треба платити за оренду. І Юлю це не влаштовувало.
Зрештою вона запропонувала цілком логічне рішення: на подаровані її батьками гроші зробити ремонт, продати квартиру дорожче й купити нову двокімнатну в новобудові, оплативши її грошима з продажу. А там уже й про дітей можна подумати.
Кирило спершу промовчав. Він розумів, що ідея дружини слушна, але залишалося одне питання: а що з документами на квартиру? Кому вона офіційно належить? Вирішувати це, звісно, мав він, адже саме його батьки подарували їм ключі.
Але Юля наполягала, знову й знову повертаючись до цієї теми. Вона говорила спокійно, але чоловік відчував: дружина на межі. І нічого доброго це не обіцяло.
— Ти розумієш, що ми зараз просто марнуємо час? — вкотре повторювала Юлія. — Чим швидше вирішиться питання з квартирою, тим краще.
— Я все розумію, Юль… Просто згадую, як батько подарував мені авто, коли я вступив до університету, а на третьому курсі відібрав. Сказав, що просто дав покататися.
— Ну тобто ти сам усвідомлюєш, наскільки все погано!
— Юль, заспокойся. Не кричи. Я поговорю з батьками.
У найближчі вихідні Кирило спеціально обрав час, коли батько був у гаражі, й приїхав до мами. На питання, кому офіційно належить квартира, вона відвела погляд і пробурмотіла:
— Ну на тата твого оформлена, ну і що… Але ви живіть, живіть…
— Тобто й угоду про продаж теж через нього оформлятимемо, — якомога спокійніше сказав Кирило. — А потім він просто перерахує мені гроші.
— Яку угоду? — насупилась мама.
— Та там жити неможливо. Сусіди дуже гучні, постійні крики, музика, ще й алкоголік у під’їзді. Гаразд ми — дорослі люди, а коли діти будуть? Вони ж спати не зможуть, як мінімум.
— Сину, не драматизуй. Бабуся ж там скільки часу жила, ти у неї в гостях також був. І нічого страшного не сталося.
— Зараз там набагато гірше, мамо. Повір.
— Але й дітей треба одразу до шуму привчати.
— Ага, особливо немовлят. Мам, я серйозно. Юля говорить по суті. Ми дуже хочемо завести дітей, але не в цій квартирі.
— А, так це Юлін план? — протягнула мама.
— Так, а що не так?
— Синку, вона ж просто хоче спільну квартиру. Щоб при розлученні забрати собі.
— Яке розлучення, мамо? Ми ж тільки-но весілля справили.
— Кирилку, ти такий наївний!..
Увечері Кирило переповів цю розмову Юлії. Дружина спершу насупилася, але потім засміялась:
— Я, звісно, ще та стерва. Але тільки на роботі, не вдома. Ми ж сім’я, яке розлучення?
— Я їй те саме сказав. Гаразд, спробую переконати батька переписати на мене квартиру.
Юля хмикнула:
— Ти досі не зрозумів? Вони на весілля просто ключі подарували, розумієш? Не квартиру. І нам зараз залишається лише терпіти й накопичувати. Гроші моїх батьків тоді теж витрачати не будемо. Чим швидше зберемо хоча б пару мільйонів гривень, тим краще. Про дітей, звісно, поки навіть мріяти не варто. Та й про ремонт теж.
— Але ж усе може змінитися. Якщо ті сусіди, наприклад, з’їдуть.
— А якщо ні? І що мені тепер — до тридцяти чекати? Ти сам подумай!
— Але ти уяви, скільки доведеться збирати…
— І що? Зате потім це буде справді наша квартира. Розумієш?
Минуло ще пів року. Вечірні скандали сусідів продовжувалися, музичні вечірки тепер влаштовували вдень, а алкоголіка вигнали з дому, і він оселився прямо в під’їзді — його підгодовували жалісливі мешканці. А Юля ставала все похмурішою з кожним днем.
Та одного дня вона повернулася з роботи дуже натхненною. Виявилось, їй запропонували керівну посаду з хорошою зарплатнею — але в іншому місті. Зі службовою квартирою в новому будинку, оплаченою підприємством. І вона була готова прийняти пропозицію.
Кирило так втомився від сварок із дружиною за цей час, що, побачивши її колишньою — веселою, життєрадісною, як до переїзду в цю квартиру, — одразу ж підтримав Юлю. У нього був власний невеликий бізнес, але його особиста присутність вимагалась рідко, а всі організаційні питання можна було вирішити телефоном.
Батьки Кирила, почувши новину про переїзд сина, привітали їх, посміхнулися… А наступного ж дня попросили перед від’їздом повернути ключі від квартири.
Юля з цієї «прохання» сміялася цілий день.
— Що вони там казали? Живіть, скільки хочете? Ну от і пожили! — єхидно прокоментувала вона вчинок свекрів.
А через сім років, коли Юля, Кирило та їхні діти вже жили у власній квартирі, молодший брат Кирила запросив його на весілля.
— От побачиш, твої батьки подарують йому ключі від тієї квартири! — сміялася Юля.
І вона мала рацію.
Нікому не віддам. Оповідання.