Чайник кипів уже кілька хвилин, а Аня все ще сиділа на дивані, склавши руки, і не могла поворухнутися. Вона знайшла цей чайник на смітнику — хтось дбайливо виставив його в картонній коробці з написом чорним маркером на боці: «працює». І він справді працював, тільки сам не вимикався — для цього треба було підійти й натиснути кнопку. На ватних ногах Аня піднялася й не стала його вимикати — просто зняла з підставки й вилила киплячу воду в пластиковий контейнер із локшиною. Накрила його кришкою — все одно доведеться чекати кілька хвилин, поки завариться — і приречено пішла до туалету.
Туалет був спільним на дві кімнати. Озираючись, вона проскочила туди, тримаючи в руках маленьку пластикову упаковку. Взагалі-то, вона ніколи не робила тест, але чомусь чудово знала, як це робиться.
Чи то від вічного смороду, що стояв у цьому напівгромадському місці, чи від вигляду двох смужок на вузькій паперовій смужці, але Аню знудило так, що пішла навіть гірка жовч. Вона вмилася холодною водою, прополоскала рот. Отже, це правда. Вона вагітна.
Локшина здавалася абсолютно безсмаковою, та й апетит щез. Але поки вона намотувала пластиковою виделкою кучеряві завитки, вдавалося не думати про те, що ж тепер робити. Цю дитину вона не хотіла народжувати за жодних обставин, але й позбавлятися від неї, як це робила мати, також не збиралася.
Мати часто робила аборти. І це були єдині дні, коли Аня її любила. По-перше, в ці дні мати не пила, а ще кілька днів після того — бо якось вона випила після першого аборту й потрапила до лікарні з таким крововиливом, що ледь не померла. А твереза мати була доброю, називала її «Анечка» і ніколи не била. По-друге, Аня співчувала її стражданням, бачила, що тій справді боляче, і ще тоді, років у п’ять, назавжди для себе вирішила: вона через таке не пройде нізащо. А ще мати казала:
— От, цінуй, тобі я життя зберегла, не те що сестрі.
Іноді замість сестри був брат. Тоді Аня думала, що мамі в лікарні кажуть, хто міг народитися, але тепер розуміла — та просто вигадувала. Проте й досі Аня не могла позбутися неіснуючої сімейної фотографії в голові — кожній ненародженій дитині вона потайки від матері давала ім’я. Усього їх було семеро чи більше, потім вона вже й сама збилася з рахунку.
Аня вирішила нічого не казати на роботі про своє становище, тим паче вона не збиралася йти в декрет чи щось таке — у призначений час народить дитину, залишить її в лікарні — й усе. Втратити цю роботу вона не могла — йти було нікуди. До матері вона не повернеться. Нізащо. Та, власне, вона й не почувалася особливо вагітною. Ранкова нудота минула, живіт не ріс, хіба що груди трохи збільшилися. Іноді вона навіть забувала, що всередині у неї хтось є.
Пригадати довелося тоді, коли цей хтось почав штовхатись. Спочатку вона навіть не пов’язувала дивне бурління зі своєю вагітністю. Лише пізніше, коли поштовхи стали чіткішими й упевненішими, здогадалась — це ж дитина, вона ворушиться. Це здалося їй дивним, і вона намагалася уявити, як він виглядає. За відчуттями — не більший за кошеня. І це порівняння їй не сподобалось — котів вона не любила, так само, як і дітей.
Небеса, немов почувши її думки, буквально наступного дня прислали цю нахабну прилипалу. Аня поверталася зі зміни до гуртожитку, втомлено брела коридором і ледь не наступила на темну грудочку. Пролунав жалібний писк, і Аня побачила невеличке кошеня, сіре, в смужку. Воно спочатку відскочило від її важкої ноги й зашипіло, але вже за мить почало тулитися до неї.
— Приніс тебе лихий, — пробурмотіла вона, озираючись у надії побачити прочинені двері, звідки він міг вискочити. Але в коридорі було тихо й темно. — Ну і чий же ти?
Кошеня жалібно нявкнуло у відповідь. Аня відштовхнула його й пішла до своєї кімнати. Воно подріботіло слідом.
— Гей, іди звідси! — прикрикнула вона.
Відштовхнувши кошеня, вона прикрила двері. Втомлено притулилась до одвірка, скинула черевики. Ноги почали набрякати. Вона поставила чайник, щоб заварити звичну порцію локшини. Їсти хотілося страшенно, але готувати вже не було сил. Відрізала скибку ковбаси, поклала її на хліб і почала жувати сухий бутерброд, чекаючи, поки закипить чайник. З того часу, як влаштувалася на роботу, в неї завжди була їжа, і Аня ніяк не могла до цього звикнути після голодного дитинства.
Вона так і не змогла зрозуміти, чому зробила це. Мабуть, ті самі гормони, про які всі говорять. Зітхнувши, вона відламала від ковбаси шматочок і прочинила двері. Кошеня сиділо під дверима й одразу підняло мордочку, дивлячись на Аню з надією.
— Май на увазі — це виняток, — буркнула вона, простягаючи йому ковбасу. — Іди, шукай господарів.
Кошеня вдячно замуркотіло й заходилося їсти. Аня зітхнула й зачинила двері.
Вранці кошеня знову виявилося на тому самому місці — згорнувшись клубочком, воно спало. Прокинувшись від руху, відразу почало голосно нявкати. Хтось уночі відчинив вікно, мабуть, щоб покурити, та не зачинив, і морозне повітря вистудило коридор. Аня відразу відчула холод підлоги — ніби це вона, а не кошеня, провела ніч на цьому мерзлому бетоні. Насправді це були спогади з дитинства, яких вона вперто намагалася позбутися.
— Що ж з тобою робити, — буркнула вона, потім відчинила двері й впустила його. — Іди, посидь тут, чи що.
Вона дістала з холодильника залишки молока й вилила їх у кришку з-під доширака. Кошеня радісно взялося його ласувати.
Відтоді воно стало жити з нею. Точніше — вона, якщо Аня правильно визначала стать. Вона назвала її Прилипала, бо та не відходила від неї ні на крок, ніби боялася, що Аня зникне. Спершу Аня її сварила, не дозволяла спати на ліжку, а потім змирилася — і навіть почала заспокоюватися від її муркотіння.
На роботі, звісно, помітили — живіт уже не можна було списати на щільну вечерю. Бригадир кричав, як різаний, доки Аня спокійно не сказала:
— Я залишу дитину в пологовому. Тож не переймайтесь.
Усі одразу замовкли. Бригадир якось дивно покашляв, потім розвернувся й пішов. А ввечері викликав її до себе.
— Батько дитини де? Покинув? — запитав він суворо.
Аня заплющила очі, намагаючись не згадувати чорні очі вітчима, його широку долоню, що затискала їй рота… Вона нічого не стала казати, боячись, що знову зірветься на ті самі відчайдушні слова, які колись кинула в обличчя матері — а та не повірила… І бригадир не повірить.
— Зрозуміло, — протягнув він. — Але на аборт, значить, не пішла. Чому? Думаєш, покинути — це гуманніше? Чи гріх на душу брати не хотіла?
Аня не знала, як пояснити той жах, що охоплював її при цьому страшному слові. Як розповісти бригадиру про своїх неіснуючих братів і сестер, як вона вигадувала їм імена?
— Гаразд, ти молодець, — підсумував він. — Не нам вирішувати, кому жити, а кому — ні. Але навіщо ж у пологовому залишати? Рідна кров, все-таки. Не зважай, що я сьогодні наговорив — це я так, у серцях. Все це — питання, що вирішуються. У тебе пральна машина вдома є?
Аня похитала головою.
Бригадир почухав підборіддя й сказав:
— Ну нічого, знайдемо. Слухай, декретні ж будуть, гуртожиток я за тобою залишу. Машинку дістанемо, зможеш трохи вдома підробляти. А там і ясла недалеко… Та й узагалі, тобі заміж треба, Анюто. Ну, покинув — знайдеш іншого. Знаєш, як це з чоловіками — вони не чужих дітей люблять, а дітей тієї жінки, яку кохають. Так що не сумуй, буде й у тебе щастя.
Аня підвела очі й холодно сказала:
— Дякую вам, Павле Андрійовичу, але дитина мені не потрібна.
Вона встала й вийшла з кабінету. Вдома, навіть не роззувшись, вона впала на ліжко й проплакала цілу годину. Прилипала крутилася поряд, тикалася в неї мокрим носом, жалібно нявкала. Зрештою Аня заспокоїлася, обійняла Прилипалу й заснула.
Бригадир усе ж оформив її у декрет, сказав, що так належить.
— Народиш, якщо залишиш дитину — тоді й повертайся, — сказав він.
— Ніяких «якщо», — виклично відповіла Аня.
Сутички почалися за два тижні до строку. Тільки тоді, викликавши швидку, Аня усвідомила: Прилипала залишиться сама. Але потім подумала — ну, до ранку народжу, до обіду вже вдома буду. Налила їй молока на всяк випадок і заспокоїлась.
Народжувати виявилось боляче. Аня кричала, й разом із цим криком з неї виходив увесь накопичений біль. За ненароджених братів і сестер, за той голод, коли мати зникала на три дні, залишаючи її з порожнім холодильником. За ті її слова: «Він не міг з тобою такого зробити». Як вона зможе бути хорошою матір’ю, якщо зовсім не знає, що це таке?
Народився хлопчик. Великий, рожевий, голосний. Його поклали їй на груди, і мимоволі Аня притримала його тепле тільце. Якісь дивні відчуття піднялись ізсередини — ніби величезна тепла хвиля накрила її. Ані стало так добре, як ніколи в житті. Раптом зник увесь біль, уся образа — ніби й не було нічого. На її грудях лежав син і кумедно чмокав губками. Такий чудовий, що в неї на очі навернулися сльози.
— Ім’я вже придумала? — запитала усміхнена медсестра. — Хороший хлопчик, одразу видно — твій.
Аня подивилася на його зморщене личко й відповіла:
— Павло. Я назву його Павлом. Скажіть, а коли можна буде подзвонити? У мене вдома кішка… Треба попросити когось доглянути за нею, поки нас не випишуть…
— Ви хочете розповісти, що я прийомний? — запитав син.