Весільна сукня Анни пахла нафталіном і чужими парфумами. Раніше вона належала старшій сестрі їхньої сусідки, і тепер, стоячи перед тьмяним дзеркалом, Анна все намагалася розгладити складку на талії, яка ніяк не хотіла зникати. Білий матеріал трохи пожовтів від часу, але мереживо, хоч і не нове, все ще створювало ілюзію святковості.
«В офіцерки вийдеш», – повторювала вона весь ранок, метушачись по хаті. – «Він до ліцею піде, людиною стане». І це «в офіцерки» звучало одночасно як надія і як випробування.
Віктор чекав біля церкви. Він приїхав раніше, ходив туди-сюди у новому сурдуті, явно почуваючись ніяково серед святково вбраних родичів. Сурдут, взятий напрокат, був трохи завеликий у плечах, але кравець запевняв, що «на вінчанні це навіть краще – солідніше виглядає».
Він нервово теребив манжету, поглядаючи на церковні куполи. Ранкове сонце заплуталося у позолоті хрестів, засліплювало очі. Сімнадцять років – не вік для одруження, це розуміли всі. Але батько наполіг: «Саме час. Дівка роботяща, господарська, та й рідня у них порядна. А головне – посаг дають».
Посаг був більш ніж скромним: перина, дві подушки, скриня з рушниками та відріз тканини на сукню. Але для родини Віктора й це здавалося багатством.
Коли Анна з’явилася у дверях церкви, він мимоволі завмер. Було в ній щось особливе – не краса навіть, а якась внутрішня сила. Вона йшла повільно, як учили, очі опущені, але спина пряма, гордовита. «Така не підведе», – раптом подумав Віктор, і від цієї думки йому стало спокійніше.
Священник, отець Миколай, говорив неголосно, але чітко. Його сива борода пахла воском і ладаном. Обручки здавалися незвично важкими. Анна тремтячими пальцями ніяк не могла надягнути обручку на руку нареченого, і від цієї незграбності на очах виступили сльози. Віктор обережно стиснув її пальці, допомагаючи – їхній перший справжній дотик, перший контакт чоловіка й дружини.
Потім було застілля – скромне, але галасливе. Тітка Марфа, розчервонівшись після другої чарки, все поривалася заспівати, але її стримували. Батько Віктора, розправивши плечі, розповідав про плани: «Вітя у військовий ліцей піде. У нього світла голова, він у люди виб’ється». Анна сиділа тихо, лише зрідка поглядала на чоловіка – чи то з надією, чи то з тривогою.
Їхня кімната – єдина у будинку батьків Віктора – була маленькою, але чистою. Анна сама побілила стіни ще напередодні, а мати Віктора віддала їм своє старе дзеркало – тріснуте у кутку, але все ще придатне. Над ліжком висіла фотографія родини гетьмана в потемнілій бронзовій рамці – єдина прикраса.
Увечері, залишившись наодинці, вони довго мовчали. Анна стелила постіль – нову, весільну, – а Віктор стояв біля вікна, дивлячись на двір, що темнів, де догорав захід. У цю мить він уперше по-справжньому усвідомив: ось вона, його доля, його вибір, його шлях. Ліцей, погони, кар’єра – все це буде потім. А зараз є тільки ця кімната, ця жінка, це ніякове мовчання між ними.
— Пізно вже, – тихо сказала Анна, і у її голосі Віктору почулося те саме занепокоєння, що мучило його самого. Вони обоє не знали, як почати це нове життя, як подолати сором’язливість, як стати по-справжньому близькими. Але щось підказувало: все прийде з часом. Повинно прийти.
Осінь видалася дощовою. Віктор готувався до іспитів в ліцеї, подовгу сидів над книгами, які брав у свого колишнього вчителя гімназії. Анна у такі вечори старалася ходити нечутно, лише іноді ставила на край столу чашку чаю з малиновим варенням – єдину баночку з посагу берегла для особливих випадків.
Гасова лампа чаділа, але гас був дорогий, і Віктор часто читав при свічці, низько схиляючись над сторінками. Анна навчилася по його спині вгадувати настрій: якщо плечі напружені – значить, матеріал складний, якщо трохи зсутулився – втомився, якщо випрямився й дивиться у вікно – щось зрозумів, розв’язав задачу.
Жили вони, як і раніше, в батьківському будинку, у своїй маленькій кімнаті. Вранці Анна вставала раніше за всіх – звичка, привезена з рідного села. Розпалювала піч, допомагала свекрусі по господарству. Та спочатку придивлялася до невістки з недовірою, але поступово відтанула – особливо після того, як Анна взяла на себе прання для всієї родини. «Руки у тебе правильні», – якось сказала свекруха, і це була найвища похвала.
Віктор тим часом усе більше занурювався в навчання. Історія, математика, іноземні мови – він жадібно вбирав знання, розуміючи: це його єдиний шанс. Вечорами іноді розповідав Анні про прочитане – про походи гетьманів, про європейські країни, про нові винаходи. Вона слухала уважно, але більше мовчала, лише іноді запитувала про прості, побутові речі: «А що вони їли в походах? А як же сім’ї військових без чоловіків живуть?»
У грудні Віктор почав готуватися ще старанніше – до іспитів залишалося всього пів року. Анна якось помітила, що він ховає книгу під подушку, щоб вранці, ще затемна, встигнути почитати. Тоді вона почала вставати ще раніше, розпалювати піч так, щоб до його пробудження в кімнаті було тепло.
«Вступлю – все зміниться», – казав він, коли вони вкладалися спати. «Квартиру отримаємо державну, платню будуть давати. Заходимо, як люди». Анна мовчки кивала, але щось у його голосі – чи то невпевненість, чи то страх – змушувало її міцніше стискати його руку під ковдрою.
Одного разу, серед зими, вона вперше побачила, як він плаче. Сталося це після того, як задача з геометрії ніяк не хотіла розв’язуватися. Він сидів над зошитом до глибокої ночі, гриз олівець, креслив якісь лінії. А потім упустив голову на руки, і плечі його затремтіли. Анна підійшла нечутно, обняла ззаду, притислася щокою до його потилиці. Вони просиділи так довго, не кажучи ні слова. А вранці він розв’язав задачу – наче та нічна слабкість дала йому нові сили.
Навесні місто змінилося. У палісадниках набухали бруньки бузку, брукованими вулицями гуркотіли вози торговців. Віктор тепер вставав із першими променями сонця – до іспитів залишалося зовсім трохи. Після безсонних ночей над підручниками його очі почервоніли, під ними залягли тіні, але у погляді з’явилася якась нова, вперта рішучість.
Анна завела особливий календар – щоразу ввечері закреслювала черговий день до іспитів. Цей саморобний листок, приколотий до стіни, став для них чимось на кшталт ікони – проходячи повз, Віктор щоразу крадькома торкався його пальцями, ніби просячи підтримки.
У травні прийшов лист від її батьків – кликали погостювати.
«Їдь», – сказав Віктор. – «Тут все одно від тебе користі не буде, тільки нервувати разом зі мною».
Але вона похитала головою:
«Потім. Разом поїдемо, коли вступиш».
У цьому «коли», а не «якщо» була така впевненість, що він мимоволі розправив плечі.
Напередодні іспитів Анна дістала зі скрині нову сорочку – берегла спеціально для цього дня. Прасувала особливо ретельно, кожну складку розправляла, кожен ґудзик перевірила. Віктор дивився на її зосереджене обличчя й раптом зрозумів: вона хвилюється навіть більше, ніж він сам.
«Ти б помолилася за мене», – раптово попросив він.
Анна завмерла з праскою в руках: за весь час їхнього життя він жодного разу не заводив розмову про віру.
«Я щодня молюся», – просто відповіла вона. – «І свічку ставлю. У Миколи Чудотворця, він допомагає».
У день іспиту вона провела його до воріт ліцею. Будівля здавалася величезною, гнітючою своєю суворою архітектурою. Біля входу юрмилися такі ж молоді хлопці – хто в нових сурдутах, хто в потертих гімназійних мундирах. Анна поправила на чоловікові піджак, обсмикнула комірець.
«Іди», – твердо сказала вона. – «Ти все знаєш».
Чекати довелося до вечора. Вона блукала вулицями, кілька разів заходила до церкви, потім сиділа у сквері навпроти ліцею, рахуючи голубів. Коли Віктор нарешті з’явився у воротах, вона відразу все зрозуміла по його ході – легкій, наче він не торкався землі.
— Пройшов, — видихнув він, обіймаючи її просто посеред вулиці, не звертаючи уваги на перехожих. — Перший етап пройшов!
Анна уткнулася обличчям у його плече, ховаючи сльози. У цей момент вона вперше по-справжньому повірила: усе правильно, усе буде добре. Їхнє життя тільки починається.
А ввечері, коли вони повернулися додому, Віктор дістав із кишені конверт – тонкий, але на гарному папері.
— Це список того, що потрібно купити до початку навчання, — сказав він, розгладжуючи листок на столі. — Форма, книги, різне приладдя…
Анна глянула на цифри й зблідла – сума здавалася непідйомною. Але одразу ж розправила плечі:
— Впораємося. Я ще можу брати шиття, вишивку… І на городі у твоєї матері допоможу – може, щось продамо.
Форму шили у найкращого міського кравця – довелося залізти в борги, але Анна наполягла:
— Інакше не можна, засміють.
Примірки затягувалися – кравець був педантичним, кожну складку вивіряв, кожен шов перевіряв по кілька разів.
— Військова форма – це вам не балаганні жупани, — бурмотів він, орудуючи голкою.
Віктор стояв нерухомо, дивлячись у дзеркало, і в його очах поступово з’являвся новий вираз – впевненість людини, яка знайшла свій шлях.
Жити вирішили окремо – зняли кімнату в будинку вдови поштового службовця, неподалік від ліцею. Кімната була трохи більша за ту, що в батьківському домі, з окремим входом і піччю. Головний скарб – письмовий стіл, старий, але міцний, із зеленим сукном на стільниці. Господиня віддала його за окрему плату, але Віктор не пошкодував грошей:
— За таким столом і вчитися інакше.
Анна швидко освоїлася на новому місці. Домовилася із сусідками про прання, взяла кілька замовлень на шиття. Вечорами, коли Віктор займався, вона сідала біля вікна зі своїм рукоділлям – навчилася працювати майже в темряві, економлячи гас для його занять. У такі моменти між ними встановлювалася особлива тиша – не порожня, а наповнена спільною справою, спільною метою.
Перший місяць навчання дався Віктору важко. Повертався пізно, втомлений, із червоними від напруги очима.
— Мови – найважче, — зізнавався він за вечерею. — Французька ще нічого, а от німецька…
Анна мовчки підкладала йому картоплі:
— Їж. На голодний шлунок яка вже наука?
Одного разу він приніс додому потертий французький роман – знайшов на книжковому розвалі.
— Буду практикуватися, — сказав із гордістю.
Читав вечорами вголос, спотикаючись на складних словах, а потім переказував Анні зміст. Вона слухала уважно, хоча половини не розуміла – не через мову навіть, а через чужу, незнайому реальність, описану в книзі.
До кінця осені Віктор помітно змінився – з’явилася виправка, погляд став твердішим. Навіть голос наче іншим став – командним, як у справжнього офіцера. Тільки вдома, з Анною, залишався колишнім – м’яким, подекуди невпевненим, тим, що шукає підтримки.
У їхній кімнаті з’явилися нові речі – карта Європи на стіні, стопка підручників на столі, шабля в кутку (навчальна, але все одно гордість). Анна протирала їх з особливою ретельністю, як реліквії. Кожна така річ була знаком їхнього нового життя, доказом того, що вони не дарма взялися за цю справу.
До Різдва Віктор став першим за успішністю у своїй групі. В ліцеї його хвалили – особливо за мови, які тепер давалися напрочуд легко. Вечорами він уже вільно читав французькі газети, виписані у знайомого букініста. Анна милувалася ним у такі миті: як швидко бігають його очі по рядках, як іноді губи беззвучно повторюють незнайомі слова.
Керівництво ліцею пророкувало йому викладацьку посаду після випуску – рідкісна честь для курсанта.
— Тут, знаєш, як, — розповідав він Анні за вечерею, — треба не просто мови знати, а ще й військову термінологію, стратегію, історію битв…
Вона кивала, помішуючи суп, який ставав дедалі рідшим – гроші доводилося заощаджувати на всьому.
У їхньому житті з’явилися нові люди – однокурсники Віктора, переважно з заможних родин. Іноді вони заходили вечорами – обговорити навчання, посперечатися про політику. Анна у такі вечори намагалася бути непомітною: подавала чай, змінювала свічки, але в розмови не втручалася. Тільки слухала, все більше розуміючи: чоловік віддаляється в якийсь інший, недоступний їй світ.
«Уявляєш, у Парижі зараз…» – починав він іноді розповідати, але замовкав, зустрівши її нетямущим поглядом.
Вона ж намагалася поділитися своїми новинами: як вдалося виторгувати на ринку дешеву крупу, які плітки ходять у пральні, що пишуть із села. Він слухав розсіяно, думаючи про щось своє.
Одного вечора, коли Віктор схилився над підручником з фортифікації, Анна дістала зі скрині своє вінчальне плаття. Воно вже пожовтіло від часу, мережива потріпалися.
«Може, перешити?» – сказала вона вголос.
Віктор підвів голову:
— А?
— Сукню, кажу, можна перешити. До Великодня ось…
— Так-так, як скажеш, – відгукнувся він, вже знову занурений у креслення.
Тієї ночі Анна довго не могла заснути. Лежала, прислухаючись до рівного дихання чоловіка, і думала: ось вони поруч, усього лише на відстані витягнутої руки, а між ними – наче ціла прірва. Прірва з книжок, чужих мов і незнайомих слів. Але вранці, збираючи його до ліцею, вона особливо ретельно розгладила комірець, пришила відірваний ґудзик і нишком поклала в кишеню загорнуте в чисту хустинку яблуко – єдине, що змогла купити на ринку.
Весна видалася ранньою. У квартирку через кватирку тягло талим снігом і вологою землею, коли Віктор повідомив новину: його відправляють на тримісячне стажування до столиці.
— Це велика удача, – говорив він, крокуючи по кімнаті. – Там бібліотеки, музеї, театри… І практика мов, звісно.
Анна сиділа на краю ліжка, механічно складаючи чисту білизну, і мовчала.
— Ти могла б поїхати зі мною, – запропонував він невпевнено, але обоє розуміли: це неможливо.
Грошей ледь вистачало на його подорож, та й жити там було ніде – курсантів селили у казармах.
— Я впораюся, – тихо відповіла вона. – Тільки пиши частіше.
Проводи були короткими – потяг відходив рано-вранці. На пероні Анна трималася прямо.
— Ось, – простягнула вона йому згорток. – Сорочки чисті. І вовняні шкарпетки – там ще може бути холодно.
Листи від нього приходили регулярно, але ставали дедалі коротшими й сухішими.
«Був у музеї, – писав він. – Бачив оригінали французьких майстрів. Неймовірне враження».
Або:
«Учора слухав оперу італійською. Дивовижно, скільки тепер розумію».
Анна перечитувала ці листи вечорами, водячи пальцем по рядках, намагаючись уявити все, про що він пише. Виходило погано. Музеї, опера, картини – все це здавалося частиною іншого світу, недосяжного й незрозумілого. У її світі, як і раніше, головними залишалися рахунки за квартиру, ціни на ринку й нові замовлення на шиття.
Одного разу, розбираючи його книги, вона знайшла французький роман – той самий, перший, який він читав їй уголос. Спробувала розібрати літери, але вони зливалися у незрозумілі візерунки. Тільки на форзаці помітила олівцеві позначки – перші переклади, зроблені його рукою. Чомусь саме тоді, дивлячись на ці нерівні рядки, вона заплакала – вперше за весь час його відсутності.
Три місяці тяглися нескінченно. Анна рахувала дні, закреслюючи їх у календарі – зовсім як тоді, перед вступом до ліцею. Тільки тепер це були не дні очікування спільного майбутнього, а дні, що розділяли їх усе більше.
Він повернувся іншим – ще більш підтягнутим, з новою впевненістю в голосі й рухах. Від його шинелі віяло незнайомими запахами великого міста.
— Я привіз тобі подарунок, – сказав він, дістаючи маленьку коробочку.
Усередині виявився флакон французьких парфумів – тонкий, витончений. Анна розгублено повертала його в руках.
— Дякую… Красиво…
Вона не наважилася сказати, що ніколи в житті не користувалася парфумами й навіть не знала, як їх правильно наносити.
В ліцею влаштовували офіцерський бал.
— Тобі потрібно піти, — сказав Віктор одного вечора. — Я тепер на гарному рахунку, і начальство має бачити мою родину.
Анна завмерла з недошитою наволочкою в руках. Бали, заходи – це був не її світ. Але вона лише кивнула:
— Звісно. А що вдягнути?
Нове плаття шила сама – темно-синє, строге. Витратила останні заощадження на відріз шовку та дрібні скляні ґудзики. Приміряла його перед сном, коли Віктор уже спав, навчалася робити реверанс, як бачила у панянок на вулиці. Нарешті знадобилися парфуми, які він привіз зі столиці – нанесла крапельку за вухо, як навчила сусідка.
На балу грав військовий оркестр. Анна трималася в тіні, біля стіни, спостерігаючи, як Віктор спілкується з офіцерами та їхніми дружинами. Він наче світився зсередини – такий упевнений, красивий у новому мундирі. Одна з дам запитала її про останню оперу в міському театрі.
— Я… не була, — чесно відповіла вона.
У погляді співрозмовниці майнуло щось схоже на жалість.
Додому поверталися мовчки. Віктор був незвично похмурий.
— Ти могла б хоч трохи поговорити з дружиною полковника, — нарешті сказав він. — Вона спеціально підійшла познайомитися.
Анна промовчала. Що вона могла розповісти дружині полковника? Про нові ціни на пряжу? Про те, як навчилася економити гас?
Наступного дня вона дістала з полиці французький словник – потертий, із загнутими кутами.
— Бонжур, — прошепотіла, розглядаючи незнайомі літери. — Мерсі.
Слова здавалися чужими, незграбними. Коли Віктор застав її за цим заняттям, вона почервоніла, наче її спіймали на чомусь ганебному.
— Навіщо тобі це? — запитав він м’яко.
— Хочу… хочу розуміти, про що ти читаєш, — відповіла вона, не підводячи очей.
Віктор зітхнув, сів поруч. Його пальці – тепер завжди чисті, з акуратно підстриженими нігтями – накрили її загрубілі від роботи руки.
— Анюто, — сказав він тихо, вперше за довгий час назвавши її домашнім іменем. — Ти не повинна… Ти й так…
Він не закінчив фразу.
Навесні в місті відкрили публічну бібліотеку. Віктор почав затримуватися там після занять – готувався до літніх іспитів. Анна іноді проходила повз масивну будівлю з колонами, сповільнюючи крок. Крізь високі вікна було видно ряди книжкових шаф, схилені над столами постаті. У такі моменти вона особливо гостро відчувала: ось він, той інший світ, у який пішов її чоловік.
Одного разу вона все ж наважилася зайти – принесла Віктору забутий удома конспект. У читальній залі було тихо, лише шелестіли сторінки та поскрипували пера. Вона не одразу його знайшла – він сидів у дальньому кутку, захоплено розмовляючи з якоюсь жінкою. Та щось пояснювала, водячи тонким пальцем по сторінці відкритої книги.
Анна завмерла за книжковою шафою. Жінка була вродливою тією особливою, витонченою красою, яка досягається не стільки природою, скільки вихованням – пряма спина, плавні жести, ледь насмішкувата усмішка. Але найбільше Анну вразило інше: вираз обличчя Віктора. Він дивився на співрозмовницю з жадібною увагою, так само як колись дивився на свої перші французькі книжки.
Вона тихо поклала зошит на край столу й вийшла, намагаючись ступати нечутно. Віктор навіть не помітив її присутності.
На вулиці було свіжо, пахло бузком із сусіднього саду. Анна йшла додому, машинально перебираючи в голові список вечірніх справ: поставити тісто, полагодити сорочку, забрати білизну…
— Затримаюся сьогодні, — сказав Віктор за вечерею. — Донька професора допомагає з вимовою. Такий шанс втрачати не можна.
Анна кивнула, розливаючи борщ:
— Звісно. Я залишу тобі вечерю на плиті.
Вона навчилася говорити рівно, не видаючи тремтіння в голосі.
Уночі, коли він уже спав, вона довго розглядала його обличчя. Риси загострилися, між бровами залягла складка – слід постійних занять.
— Господи, — беззвучно шепотіла вона, — збережи його. Збережи нас.
Але в цій молитві вперше з’явилося нове відчуття – не просто тривога, а справжній страх.
Все частіше Віктор повертався додому з новими книгами.
— Олена Павлівна порадила, — говорив він, дбайливо розставляючи томики на полиці.
Анна вже знала це ім’я – воно все частіше з’являлося в його розмовах.
— Олена Павлівна вважає… Олена Павлівна рекомендувала… На думку Олени Павлівни…
У їхній кімнаті тепер постійно пахло книжковим пилом. Анна протирала палітурки вологою ганчіркою, намагаючись не вдивлятися в назви французькою та німецькою. Лише одного разу затримала руку на потертій книзі – «Історія військового мистецтва». Розгорнула навмання: почерк Віктора на полях – тонкий, гострий, незнайомий. Поруч – інший почерк, витончений, жіночий. Позначки, питання, відповіді – ціла розмова на папері.
Якось, перебираючи його речі для прання, вона вловила незнайомий запах – тонкий, трохи гіркуватий. Не парфуми навіть, а радше легкий слід дорогого мила. Той самий аромат, який вона пам’ятала з бібліотеки. Анна машинально піднесла сорочку до обличчя, вдихнула глибше, але тут же схаменулася. Прала особливо ретельно, виполоскала з оцтом, щоб не залишилося жодних запахів.
— Знаєш, — якось сказав Віктор за вечерею, — Олена Павлівна каже, що в мене талант до мов. Міг би після ліцею викладати. Або навіть в академію вступити.
Він говорив із захопленням, будував плани, а Анна дивилася на його руки – вони вже не були руками сільського хлопця. Доглянуті, впевнені руки майбутнього офіцера.
Тієї весни вона часто прокидалася вночі. Лежала, дивлячись у темряву, і думала: ось як буває – живеш із людиною, дихаєш одним повітрям, а він іде. Не одразу, не різко, а поступово, непомітно, як вода витікає крізь пальці. І не втримаєш, і не окликнеш.
Одного разу, проходячи повз міський сад, вона побачила їх – Віктора та його «професорську доньку». Вони йшли алеєю, захоплені розмовою. Олена Павлівна щось пояснювала, витончено жестикулюючи, а Віктор слухав із тією особливою напівусмішкою, якої Анна раніше у нього не бачила.
Вони не помітили її – та вона й сама відступила в тінь акацій, намагаючись стати невидимою.
У червні Віктор блискуче склав іспити.
— Це треба відзначити, — сказав він незвично схвильовано. — Я запросив однокурсників. І… Олену Павлівну теж. Вона ж багато допомагала з підготовкою.
Анна тільки кивнула, прикидаючи, чи вистачить посуду, як розставити стільці в їхній тісній кімнаті.
Напередодні свята вона побілила стіни, випрала фіранки, начистила до блиску самовар – старенький, але ще парадний. Цілий день пекла пироги, готувала закуски. Руки механічно виконували знайому роботу, а в голові крутилися думки:
«Як вона увійде сюди? Як подивиться на ці стіни, на старі меблі, на мене?»
Олена Павлівна прийшла у світло-сірій сукні – простій, але явно дорогій. Принесла коробку французьких цукерок і книгу – якийсь військовий трактат.
— Це вам, — простягнула вона цукерки Анні. — Віктор Сергійович казав, що ви любите солодке.
Анна розгубилася – чоловік давно забув про такі дрібниці.
Вечір проходив дивно. Однокурсники Віктора жваво обговорювали іспити, будували плани на майбутнє. Олена Павлівна трималася трохи осторонь, але коли говорила – всі замовкали, слухаючи її співучий голос.
Анна розливала чай, змінювала тарілки, підкладала частування. У якийсь момент зловила погляд чоловіка – він дивився на Олену Павлівну, забувши про недопитий чай.
Пізніше, прибираючи зі столу, Анна знайшла надкушену цукерку в серветці – тонкий шоколад, незнайома начинка. Машинально поклала в рот, і в устах розлився гіркувато-солодкий смак – незвичний, але дивно притягальний.
«Ось, значить, як…» – подумала вона, дивлячись на коробку з рештою цукерок.
— Гарний вечір вийшов, — сказав Віктор, допомагаючи складати тарілки.
У цьому було щось нове – раніше він не помічав хатньої роботи.
— Так, гарний, — відгукнулася Анна. — Олена Павлівна – дуже… освічена жінка.
Вона вперше вимовила це ім’я вголос, і воно зависло між ними, як невидима перешкода.
Тієї ночі Віктор довго не міг заснути, ворочався, вставав пити воду. Анна лежала тихо, прикидаючись сплячою, і думала про те, що у високого почуття, мабуть, такий самий смак, як у тієї французької цукерки – гіркий і солодкий одночасно.
Після того вечора щось надломилося в їхньому звичному житті. Віктор став частіше мовчати за вечерею, довго дивився у вікно, ніби виглядаючи щось на вулиці. Іноді Анна заставала його з розкритою книгою на колінах – він не читав, просто сидів, розсіяно погладжуючи сторінки.
У домі з’явилися нові речі – чорнильниця з перламутровою кришкою («Олена Павлівна подарувала на удачу»), тонка порцелянова чашка («У неї таких цілий сервіз залишився від бабусі»). Анна розставляла ці предмети з особливою обережністю, наче вони могли обпекти пальці.
Якось вранці, провівши чоловіка в ліцей, вона дістала з комода свою єдину святкову сукню. Відпорола мереживо, перешила комірець, намагаючись зробити її більш «міською». Результат вийшов незграбним – тканина стовбурчилася, шви лягли нерівно. Анна заховала сукню назад, до крові закусивши губу.
— Може, сходимо в театр? – запропонувала вона ввечері, намагаючись, щоб голос звучав невимушено. – Ти давно хотів…
Віктор відірвався від конспектів:
— У театр? А… так, звичайно. Тільки зараз багато роботи. Може, пізніше.
Вони обоє знали, що це «пізніше» ніколи не настане.
У середині літа Віктор почав готуватися до важливої доповіді.
— Це моя перша серйозна робота, – пояснював він. – Професор слухатиме.
Олена Павлівна допомагала з перекладами, вони годинами сиділи в бібліотеці. Анна перестала туди ходити з обідами – не хотіла заважати.
Якось випадково знайшла чернетку доповіді. Рівні рядки французькою, згори олівцеві позначки – той самий жіночий почерк. А на полях – маленький малюнок: силует жіночої голівки, кілька штрихів пером. Анна довго дивилася на цей профіль, намагаючись зрозуміти: коли був зроблений цей рисунок? У який момент їхні схилені над паперами голови опинилися так близько?
— Знаєш, – сказав Віктор після успішної доповіді, – Олена Павлівна вважає, що в мене є всі дані для наукової роботи.
У його голосі звучала надія – на що? На нове життя? На інше майбутнє?
Анна промовчала, лише старанніше розгладила його парадний мундир, затримуючи пальці на ґудзиках, начищених до блиску.
У серпні зарядили дощі. Краплі барабанили по жерстяному підвіконню, створюючи монотонний, заспокійливий ритм. Віктор майже перестав бувати вдома – доповідь відкрила перед ним нові можливості, його запрошували на наукові зібрання, залучали до перекладів військових документів.
Анна завела звичку подовгу стояти біля вікна, вдивляючись у розмиті дощем силуети перехожих. Скло запотівало від її дихання, і вона пальцем малювала невидимі візерунки, як у дитинстві.
Хазяйка квартири, заходячи за платою, все частіше заставала її за цим заняттям.
— Щось ти зовсім бліда, – казала вона співчутливо. – Може, до лікаря піти?
Одного вечора Віктор повернувся мокрий, з новою стопкою книг під мундиром.
— Уявляєш, – почав він, не помічаючи накритого до вечері столу, – професор запропонував мені написати статтю для військового журналу. Олена Павлівна допоможе з редагуванням…
— Вітю, – тихо перебила його Анна, вперше за довгий час використавши домашнє ім’я. – Ти… ти щасливий?
Він завмер на пів слова. У кімнаті запала тиша, яку порушував лише стукіт дощових крапель. Віктор повільно поклав книги на стіл, провів рукою по вологому волоссю.
— Анюто… – почав він і замовк.
У всьому його вигляді раптом проступило щось безпорадне, майже дитяче – як тоді, у їхню першу шлюбну ніч.
— Я ж бачу, – продовжила вона все так само тихо, акуратно розправляючи скатертину. – Бачу, як у тебе очі світяться, коли ти розповідаєш про бібліотеку, про ваші розмови… Як ти змінюєшся, коли вимовляєш її ім’я.
— Перестань, – спробував зупинити її Віктор, але вона похитала головою:
— Дай договорити. Я не дорікаю. Просто… я повинна знати. Повинна зрозуміти.
Він опустився на стілець, зсутулився, ніби враз постарів на кілька років.
— Я ніколи… я не дозволю собі…
— Знаю, — Анна нарешті підняла на нього очі. — Ти чесний. Завжди був чесним. Тому й мучишся так.
Після того вечора в їхньому домі встановилася дивна, дзвінка тиша. Вони продовжували жити, як і раніше – снідали разом, обмінювалися незначними фразами про погоду, про господарство, про службу. Але щось невловимо змінилося. Наче тріснуло дзеркало – начебто й відображає все, як раніше, але через ледь помітну тріщину.
Анна почала ходити до церкви щоранку, до того як місто прокидалося. У сутінках храму тремтіли свічки, пахло воском і ладаном. Вона подовгу стояла перед іконами, беззвучно ворушачи губами. Молилася про що? Про те, щоб вистачило сил? Про мудрість? Про рятування їхньої молодої сім’ї?
Віктор став приходити додому раніше, ніж зазвичай. Сідав за свої книги, але погляд раз у раз зупинявся на дружині – наче бачив її вперше. Якось, коли вона штопала його сорочку при світлі свічки, він раптом сказав:
— У тебе красиві руки.
Анна завмерла з голкою в повітрі. За весь рік їхнього шлюбу він ніколи не говорив їй таких слів.
До бібліотеки він тепер ходив рідше. Олена Павлівна, здається, теж відчула зміну – їхні зустрічі стали коротшими, розмови стримано трималися в межах наукових тем. Але іноді, за вечерею, Віктор завмирав із ложкою в руці, і Анна знала: він там, у тих розмовах, у тому незбагненному світі, куди їй немає входу.
— Знаєш, – сказала якось господиня квартири, заходячи за черговою платою, – ти іншою стала.
Анна здивовано глянула на неї.
— Подорослішала раптом, – пояснила стара. – Недавно бачила тебе в церкві – стоїш перед іконою, спина пряма, погляд спокійний. А ж заміж виходила – зовсім дівчиськом була.
Дійсно, щось змінилося в її поставі, у ході, у погляді. Можливо, правда дає гідність? Чи це та сама сила, яку Віктор розгледів у ній колись давно, біля церковних воріт, у день їхнього вінчання?
Усе вирішив один осінній вечір.
Віктор готувався до випускних іспитів, засиджуючись допізна в бібліотеці. Того дня Анна вирішила занести йому теплий шарф – похолодало раптово, а він пішов без верхнього одягу.
У бібліотеці було незвично порожньо. Лише в далекому кутку горіла лампа, і в її жовтому світлі Анна побачила їх – Віктора й Олену Павлівну.
Вони стояли біля книжкових полиць, надто близько один до одного. Олена щось говорила – тихо, дивлячись не на книгу, а йому у вічі. А він… він дивився на неї так, як ніколи не дивився на дружину.
Анна повільно відступила до виходу.
Шарф вислизнув із її рук, упав на підлогу беззвучно, як падає сніг. Вона не підняла його.
Додому Віктор повернувся опівночі. Вийшов до кімнати, завмер на порозі. Анна сиділа за столом – пряма, нерухома, як статуя. Перед нею лежала стопка його конспектів із тим самим жіночим почерком на полях.
— Я більше так не можу, — сказав він глухо. — Це… це нечесно щодо тебе.
— А щодо себе? — тихо запитала вона.
Він опустився на стілець, сховав обличчя в долонях. Вперше за весь час їхнього шлюбу вона бачила його таким розгубленим.
— Я мушу поїхати, — вимовив він нарешті. — Попрошуся в інше місто. Після випуску все одно буде розподіл…
— Ні, — Анна встала, підійшла до нього. Поклала руку на плече – вперше за багато днів. — Ти залишишся. Ми залишимося.
— Чому?
— Тому що ти не пробачиш собі втечі. І тому що… — вона запнулася, підбираючи слова, — тому що справжнє почуття перевіряється не близькістю, а відстанню.
Він підняв голову, подивився на неї з подивом – наче вперше побачив у своїй простій дружині не лише берегиню домашнього вогнища, а й мудру жінку.
— Я буду гарним чоловіком, — сказав він твердо.
— Знаю, — просто відповіла вона. — Ти завжди ним був.
Зима видалася сніжною. Місто ніби сховалося під білим покривалом, що приглушувало всі звуки. Віктор з відзнакою закінчив ліцей, отримав перший чин. На церемонії випуску Анна сиділа в першому ряду – стримана, у новій темно-синій сукні.
Олена Павлівна теж була там – у задніх рядах, майже непомітна.
Увечері того ж дня прийшов наказ про розподіл – місце служби у тому ж місті, посада з перспективою зростання.
— Це завдяки вашим перекладам, — сказав начальник ліцею. — Такі спеціалісти нам самим потрібні.
Віктор продовжував працювати над військовими перекладами, тепер уже офіційно. Засиджувався допізна у штабі, розбираючи документи. Олена Павлівна інколи допомагала – на прохання свого батька, професора. Вони зустрічалися виключно у справах, завжди при свідках. З боку могло здатися, що між ними ніколи нічого не було – тільки робочі відносини, тільки взаємна повага.
Але іноді, за ранковим чаєм, Анна помічала, як чоловік завмирає з чашкою в руках, дивлячись кудись поверх її голови. У такі моменти вона тихенько виходила з кімнати, залишаючи його наодинці з його думками. Вона знала: час усе розставить на свої місця. Треба лише набратися терпіння.
Навесні Анна зрозуміла, що чекає на дитину. Сказала чоловікові за вечерею – просто, без передмов. Віктор раптом зблід, підвівся з-за столу, підійшов до вікна. А потім різко обернувся:
— Дякую.
І в цьому короткому слові було стільки всього – і вдячність, і обіцянка, і надія на майбутнє.
За тиждень він приніс додому новину: його відправляють до столиці на курси військових перекладачів. Три місяці.
— Поїдеш зі мною, — сказав він твердо. — Знімемо кімнату. Тобі не можна зараз залишатися самій.
У їхній останній вечір у місті Віктор затримався у штабі. Анна складала речі у стару валізу, коли у двері постукали.
На порозі стояла Олена Павлівна – пряма, бліда, з невеликим згортком у руках.
— Це для майбутньої дитини, — сказала вона, простягаючи пакунок. — Французька книжка з казками. Нехай… нехай росте розумним.
Їхні погляди зустрілися – два жіночі погляди, між якими лежало ціле життя одного чоловіка. Анна мовчки прийняла подарунок. Олена Павлівна кивнула й пішла, її кроки швидко розчинилися у тиші сходової клітки.
Тієї ночі Анна довго не могла заснути. Поклала руку на живіт, намагаючись відчути перші, ще невловимі рухи нового життя.
У вікно світив місяць, і в його світлі коричнева палітурка французької книжки здавалася майже чорною.
Борис приїздив до матері лише один раз на рік — неодмінно в День її народження