Федір — спадкоємець Федора

Робочий день уже добігав кінця, коли несподівано задзвонив телефон. Федір глянув на екран — номер був незнайомий. Зазвичай він на такі дзвінки не відповідав, але щось смикнуло всередині, і він натиснув зелену кнопку.

Дзвонив Ілля Михайлович — сусід дідуся, їхні будинки та городи розділяв лише невисокий парканчик.

— Федю, коротше, того… помер Федір Васильович. Колов дрова — так і впав біля дровітні, з сокирою в руках, — сказав сусід.

Дід усе життя здавався хлопчику старим, але міцним і сильним. Коли Федя прочитав у підручнику літератури про Іллю Муромця, той чомусь уявився йому схожим на діда — високим, кремезним, з сильними руками та ногами, з бородою й добрими очима.

— Дурний ти, Федько, Іллі Муромцю було тридцять три, як він з печі встав, а твоєму дідові скільки? — посміявся з нього друг Сашко.

Федя сперечатися не став, але своєї думки не змінив.

Йому завжди здавалося, що дід Федір Васильович — вічний. Мабуть, тому, що скільки він себе пам’ятав — дід у потрібну мить завжди був поруч.

І ось тепер його нема. Вісімдесят сім років прожив він на цьому світі. Мав двох доньок і сина — Івана. А ще п’ятеро онуків, і Федя, названий на його честь, — один із них.

Іван одружився з Ніною — скромною дівчиною, яка працювала медсестрою в сільській лікарні. У них народився маленький Федько. Коли хлопчику виповнилось чотири роки, роботи в селі зовсім не стало, й Іван поїхав, як тоді казали, «на заробітки», аби хоч якось прогодувати сім’ю.

Та грошей це родині не принесло — гірше того, Іван загинув під час аварії на будівництві. Сім’я навіть не отримала жодних виплат, бо сказали, що все сталося в неробочий час. А те, що виконроб просив працівників затриматись, бо не вкладалися в графік і могли позбавити всю бригаду премії — ніхто не згадав.

Тож дід став маленькому Феді за батька. Поки хлопчик був зовсім малий — ним займалася бабуся Маша, а років із семи — онук від діда не відходив ні на крок. Федір Васильович у ліс — віники для лазні заготовляти, і Федя з ним, на риболовлю — теж разом.

Коли хлопчик закінчив початкову школу, Ніна з сином переїхали до міста, але всі канікули Федя проводив у селі.

У п’ятнадцять років хлопець на рівні з дідом міг виконувати будь-яку чоловічу роботу й у хаті, й на подвір’ї: вони разом лагодили паркан, перекривали дах на лазні, ремонтували ґанок. А дрова Федя колов не гірше за дорослого.

А коли дід овдовів, два Федори разом стали вести господарство. Повернувшись додому, Федя на мамин день народження сам спік ціле деко пиріжків з капустою, чим неабияк здивував її подруг, які зібралися на чай.

Якось, коли Федя вже навчався в університеті, дід телефоном поскаржився онукові, що міські хлопчаки, яких батьки вивезли на дачі, стали навідуватись у його город.

— Не стільки крадуть, скільки топчуть, — нарікав Федір Васильович. — Мені ж не шкода, прийшли б, спитали — я б і сам дав.

Склавши сесію, онук приїхав до діда з повною сумкою якихось дротів і незрозумілих деталей. Два дні вовтузився в городі, заліз на дах, прилаштував там якийсь флюгер, трохи нижче встановив великий ліхтар і сказав:

— Тепер чекатимемо твоїх розбишак, перевіримо мою систему.

У першу ніч ніхто на город не залазив, зате на другу сигналізація розбудила пів села.

Спрацювали датчики руху, ліхтар, як прожектор, засвітив город пульсуючим світлом, а флюгер закрутився, видаючи звук, схожий на сирену швидкої допомоги. Хлопчаки кинулись до паркану, й перескочивши його, влетіли прямо в кропиву, що росла з іншого боку.

Більше в город Федора Васильовича ніхто не ліз. А коли онук зібрався їхати, дід попросив:

— Звук вимкни. Хай ліхтар лишається, а лякати все село серед ночі — не треба.

І от діда більше нема.

На похорон, які організували Ніна та Федір, зібралася вся нечисленна рідня: дві доньки Федора Васильовича з чоловіками й дітьми та молодша сестра бабусі Маші, яка жила тут же, в селі.

Родичі з подивом оглядали будинок — міцну, високу хату на надійному фундаменті, під новим дахом — кухню з побіленою піччю та дві світлі чисті кімнати внизу. На горищі, в мансарді, дід разом з онуком облаштували ще дві невеликі кімнати. В одній був «кабінет» Феді — стояв комп’ютер і вся потрібна техніка. У другій — майстерня Федора Васильовича: останні кілька років він захопився виготовленням різьблених лиштв. Спершу прикрасив власну хату, потім почав робити на замовлення для сусідів.

Чоловікам дуже сподобалась лазня — з великим передбанником, широкими лавами в парильні.

— Добре було б перед від’їздом баньку натопити, — запропонував один із них.

— Так, непогано тут батько все облаштував, — сказала Людмила, молодша донька Федора Васильовича. — І газ провів, і опалення зробив по всьому будинку, взимку можна й піч не топити. І воду до хати під’єднав — з відрами бігати не треба.

— Коли ж він усе це встиг зробити? — здивувалася її сестра Надія.

Звісно, такого вони не очікували побачити: відтоді як Федір Васильович овдовів, доньки до нього не приїжджали, хоча маршруткою — півтори години, а машиною — й того менше.

Але навіщо витрачати літні відпускні дні на старого? Їх же так мало! А взимку — тим паче краще кілька тижнів провести на пляжах Єгипту чи Туреччини. Тому спілкувалися з батьком лише телефоном, питали про здоров’я та вітали зі святами.

Навідувались лише Федір, який разом із дідом відновлював будинок, і Ніна, яка допомагала свекру по господарству.

Ще сидячи за поминальним столом, Людмила почала прикидати, скільки може коштувати батькова спадщина:

— Будинок міцний, усі господарські будівлі є, кухня, виходить, чотири кімнати, опалення, вода, до міста шістдесят кілометрів, ділянка — дванадцять соток. Є автобус, у селі — два магазини, школа, амбулаторія. Думаю, тисяч 250–300, не менше.

— А може, й більше, — підхопила Надія. — Треба глянути, скільки тут хати коштують.

— Продамо — кожній із нас по сто тисяч вийде, — прикинула Людмила.

— А що ти так усміхаєшся, Федю? Ми з Людою — спадкоємці першої черги, ти — другої, а твоїй матері взагалі нічого не належить. Якби Іван був живий, ділили б на трьох, — сказала Надія, помітивши, як Федя посміхається, слухаючи їх з Людмилою.

— Ти нам свідоцтво про смерть батька віддай, ми з Надею, як до міста приїдемо, підемо до нотаріуса заявляти про спадщину. Заповіту ж нема? — продовжила Людмила.

— Заповіту ніякого нема, тітко Людо. Та й спадщини особливої нема. Хіба що на банківській картці, на яку дідові пенсія надходила. Але там навряд чи щось лишилося — тисяч три-чотири, місяць майже скінчився. Хочете — сходіть у банк, дізнайтесь, — усміхнувся Федя.

— Як це нема спадщини? А будинок? — здивувався чоловік Людмили.

— А будинок — мій. Дід мені його ще п’ять років тому подарував. А все, що вам тут так сподобалося — ми з ним разом робили, — сказав Федір.

Піднявся такий крик, ніби до кімнати злетіла зграя щонайменше з п’ятдесяти чайок.

Накричавшись, родичі зібралися й поїхали. Але ще два-три тижні Федору дзвонила то одна тітка, то інша, пропонуючи «справедливий» варіант поділу спадку.

Нарешті йому це набридло, і він додав їхні номери до чорного списку.

P.S. Ніна вийшла на пенсію й тепер жила в будинку з травня до жовтня. Федір приїжджав щовихідних, а коли у фірмі, де він працював, почали переводити працівників на дистанційку по черзі, він став жити у своєму домі постійно.

Минуло два роки. Федір одружився, а ще через рік у будинку з’явився новий мешканець — Іван Федорович.