У палаті було тихо, чисто й затишно, майже як удома. Це й не дивно, адже вона була платною, і потрапляли туди виключно заможні породіллі. Оля якраз належала до їх числа. Дівчині було двадцять чотири роки, вона мала миле обличчя з привітною усмішкою та добрими очима. До того ж характер у неї був спокійний і лагідний. Але зараз Оля була сама на себе не схожа – вона нервувала, ходила туди-сюди й не могла знайти собі місця. Ще б пак, адже вона готувалася стати мамою трійні! Такий випадок був дуже рідкісним для їхнього пологового будинку та міста загалом, тому навколо Олі весь час крутилися лікарі та медсестри. Вони постійно перевіряли та оглядали її великий живіт, брали безкінечні аналізи та вирішували на консиліумі, чи робити їй кесарів розтин. Операції Оля дуже боялася й хотіла будь-що її уникнути, але акушери сумнівалися, що вона зможе народити сама. Все це сильно виснажувало породіллю.
Але ще більше Олю лякало те, що вона стане матір’ю-одиначкою, хоч формально й був чоловік! Ох і заплутана ж вийшла історія, а всьому виною її суворий батько! Варто було їй прилягти й задрімати хоч на хвилинку, як у пам’яті спливали всі події її непростого життя, і від цих думок ставало зовсім недобре…
Справа в тому, що Оля була прийомною донькою свого багатого батька, відомого бізнесмена Євгена Щербака. Він удочерив її у п’ятирічному віці й ніколи цього не приховував, навпаки – пишався своїм вчинком. Про інше життя в дитбудинку дівчинка майже нічого не пам’ятала, лише уривки спогадів: крики неприємної нянечки тьоті Поли, несмачний прісний суп і постійні підштовхування та глузування інших дітей. Ще з того часу Оля звикла підкорятися старшим і не перечити. Так повелося й після удочеріння. Звісно, тепер вона жила у розкішному особняку, і їй більше не доводилося ховати хліб і цукерки під подушкою – всього було вдосталь. Але батько був занадто суворим і вимогливим. Все її життя було розплановане, як по нотах, так, як вважав за потрібне батько. Дівчинка, як заведена, ходила до школи, потім на заняття з плавання й англійської мови, а вже потім додому. І так щодня. Оля вчилася на відмінно, їй це давалося легко, але ж вона була просто дитиною! Їй так хотілося інколи побешкетувати, побігати з дітворою у дворі або поспати досхочу до обіду та хоч раз прогуляти школу! Але батько не схвалював такого марнування часу й суворо стежив за тим, щоб донька добре навчалася та відповідала його статусу.
Після школи був університет. І тут Оля не підвела – закінчила з червоним дипломом. Ніяких компаній і нічних клубів – батько цього не схвалював. Євген намагався прищепити їй ділову хватку, розповідав, як вести бізнес і як захищатися від конкурентів, але в цьому його чекала повна поразка! Оля була занадто м’якою, тихою й покірною, зовсім не підходила для підприємницької діяльності.
Тоді Євген Борисович змінив тактику й почав наполягати на якнайшвидшому заміжжі Олі та народженні спадкоємців. Адже комусь потрібно передати справу всього його життя, якщо донька не здатна керувати бізнесом! Батько недовго думав і сам знайшов для Олі перспективного нареченого – Олега Бєлова, сина губернатора. Він уже передбачив усі вигоди такого родинного союзу й потирав руки від задоволення!
Оля не сміла перечити суворому батькові й почала зустрічатися з хлопцем-мажором. Спочатку між ними навіть виникла симпатія. Але незабаром стало зрозуміло, що вони зовсім різні, як небо і земля! Олег був запальним, різким і любив екстрим. Йому як повітря потрібні були гострі відчуття в усьому! Оля ж була зовсім іншою. Їй це було чуже й лякало її. Вона любила спокійно прогулятися парком, почитати в тиші або послухати спокійну музику. У клубах і на рок-концертах, куди її регулярно водив Олег, їй ставало зле від гучної музики й шумного натовпу, хотілося втекти подалі! Олег же смертельно нудьгував удома, злився й незабаром завів інтрижку з крутою байкеркою Мілою. Так вони й розійшлися, не зумівши створити сім’ю. Євген Борисович був у гніві, дорікав Олі:
– Та що ж це таке? І працювати в моїй сфері не можеш, і заміж йти не хочеш! Такого нареченого згаяла! Ну як же так… Знаєш що, люба моя, роби що хочеш, але онука мені дай, ясно? Завтра ж поїдемо в центр репродукції, я домовився з чудовим професійним лікарем, він тебе огляне й скаже, чи зможеш ти народити чи ні! Пів року з Олегом жили, а ти так і не завагітніла! Може, у тебе проблеми якісь?
Оля спочатку дуже образилася на батька, їй здавалося, що він грубо втручається в її життя, вже й до жіночого здоров’я добрався! Ставиться до неї, як до ляльки, це так набридло! Але, звикнувши підкорятися, дівчина знову погодилася піти на консультацію. Вона й сама хвилювалася, чому так?
Після тривалого й ретельного обстеження професор виніс вердикт, який убив Олю наповал:
– Послухайте мене, люба. Присядьте. Те, що я вам зараз скажу, може вас дуже засмутити. У вас є вроджені аномалії, саме через це ви ніколи не зможете завагітніти. На жаль…
Оля від несподіванки розплакалася, вона ніяк не очікувала такого почути. Невже вона ніколи не зможе стати мамою?
Але лікар заспокоїв її:
– Ну, досить вам, не плачте, все не так безнадійно, як здається. Медицина давно зробила крок уперед, і тепер немає нічого неможливого. Так, ви не можете завагітніти природним шляхом, але для цього існує процедура штучного запліднення, або ЕКЗ. Ми візьмемо у вас і вашого партнера матеріал і перенесемо його до матки. А далі ви самі впораєтеся! Не приховую, це дорого, але зате є великий шанс народити одразу двійню або навіть трійню! Ми ж на всякий випадок підсаджуємо кілька ембріонів. Повірте, у нас вісімдесят п’ять відсотків успішних випадків, сотні сімей стали батьками! Тож не впадайте у відчай, у вас є шанс!
Оля посміхнулася крізь сльози:
– Дякую вам, лікарю, ви мене дійсно заспокоїли. Як тільки вийду заміж і зважуся, одразу до вас прийду! До побачення. Але поки що про це рано думати, у мене навіть хлопця немає.
Дівчина й не підозрювала, що за дверима кабінету стояв її батько й чув увесь їхній діалог із лікарем. Євген Борисович ніби помішався на цій ідеї! Він буквально марив онуками й весь час вмовляв Олю зробити цей божевільний крок! Дівчина спочатку пручалася:
– Тату! Ну як ти це собі уявляєш? З Олегом ми розійшлися, у мене навіть кандидата на роль батька немає! Які ще діти? Від кого? Хто стане татом дитини? І навіщо так поспішати? Мені ж не сорок років, у кінці кінців…
Але бізнесмен тільки розпалювався:
– Доню, люба, спробуй мене зрозуміти! Так, тобі не сорок, але мені вже шостий десяток! Я ж удочерив тебе в зрілому віці! Я ростив тебе, як рідну, ти ж ні в чому не знала відмови! Найкращі репетитори, дорогий одяг і телефони. А тепер я прошу про таку дрібницю – подаруй мені онука на старості літ! Тобі ж лікар сказав, що сама ти все одно не зможеш завагітніти! То чого тягнути? Я особисто перегляну базу донорів, вивчу їхні досьє та виберу найкращого! Якщо не зараз, то коли? Ти розумієш, я можу не встигнути поставити онука на ноги! І що тоді? Моя імперія, яку я будував роками, зруйнується або дістанеться конкурентам? Ти не хвилюйся, я все влаштую якнайкраще! Навіть чоловіка фіктивного знайду, щоб іноді з тобою на людях з’являвся! Ніхто нічого не запідозрить! А потім скажемо всім, що ви розлучилися – і все! Ну ж бо, погоджуйся! Благаю тебе!
В голові у Олі ніяк не вкладалася така дикість, їй здавалося, що все, що задумав її батько, – це протиприродно, і нічого доброго з цієї затії не вийде! Виходить, тато використовує її як інструмент для народження онуків, і не більше! І від цього чомусь було так образливо, так нудотно! Знову він усе вирішив за неї! Але, з іншого боку, частка правди в його словах була! Оля не хотіла й дуже боялася залишитися бездітною! А так у неї народиться синочок чи донечка, буде радість у житті! Ну і що, що від чужого чоловіка. Скільки таких випадків, коли наречений покидає, а наречена вже вагітна! І нічого, живуть якось, ще й заміж потім виходять. Розміркувавши над усім цим, Оля, як завжди, поступилася батькові й погодилася на процедуру ЕКЗ. Усе на диво пройшло успішно, Оля завагітніла з першої спроби. Але коли на УЗД з’ясувалося, що всі три ембріони прижилися, і народиться трійня, у дівчини стався ступор! Вона, звісно, мріяла стати мамою, але не трьох же дітей одразу! До такого Оля була точно не готова! Зате Євген Борисович радів! Ну як же, одразу троє спадкоємців, тим більше що двоє з них – хлопчики! Це ж щастя!
У бізнесмена ніби відкрилося друге дихання, він почав будувати плани на майбутнє, оточив доньку турботою, буквально примушував їсти вітаміни, купував тільки екологічно чисті фермерські продукти, стежив, щоб Оля обов’язково гуляла й вчасно проходила обстеження! А за два тижні до пологів для перестраховки поклав її до цього елітного пологового будинку. Мало що, раптом перейми почнуться раніше, а тут вона під наглядом досвідчених лікарів. Та Оля з кожним днем усе більше сумувала, на неї накочував липкий страх, у голові плуталися думки: «Як пройдуть пологи? Невже буде операція? Як я взагалі з трьома малюками впораюся? Чи зможу я їх полюбити взагалі? Господи, навіщо я тільки погодилася на цю авантюру… Почуваюся ходячим інкубатором!
Тато, як завжди, усе вирішив за мене! Ну скільки це буде тривати? Я ж навіть не кохала по-справжньому жодного разу! Олег не рахується, це теж татів подарунок! Таке враження, що я живу не своє життя, а татове! А до моїх бажань узагалі нікому з самого народження нема діла!»
Від усіх цих думок і сумних спогадів у Олі раптом почав тягнути живіт, різко закололо в боці, і раптом під нею на ліжку ніби розлився океан! Дівчина злякалася й несамовито закричала:
– Допоможіть! Я народжую! Сестро!
На її крик одразу збіглися всі, почався переполох, викликали її лікаря, якого найняв батько задовго до пологів, і почалося…
Якби Оля знала, як це боляче й страшно народжувати, вона б точно взяла всі свої слова назад, що категорично відмовляється від операції! Чотири години пекельного болю й страждань, професіоналізм і витримка лікаря, і нарешті один за одним на світ з’явилися троє близнюків: Боря, Віталик і Юля! Імена теж були придумані батьком заздалегідь, Оля лише доньку назвала так, як хотіла! Коли до її грудей по черзі приклали малюків, Оля раптом розтанула, усі її сумніви зникли! Як можна їх не любити? Ці рідні носики й оченята-намистинки? Немовлята сопіли, намагаючись ухопити груди, а по щоках Олі текли сльози щастя! Ні, усе-таки діти – це диво! Одразу зателефонували батькові, повідомили радісну новину, той кричав і плакав у слухавку, настільки був щасливий! А змучена довгими пологами Оля нарешті поринула в забуття…
Дні летіли швидко, невдовзі намічалася виписка. Звісно, батько про все подбав заздалегідь, і в палаті вже чекали свого часу три красиві білосніжні конверти з одягом для немовлят. А Оля раптом засумувала. Вона ж не була ані сліпою, ані глухою й чула, як про неї шепотілися медсестри й санітарки в кутках:
– Дивна якась ця багатійка! Трійню народила, а хто батько дітей – ні слова! Мовчить, як риба! Батько тільки біля неї клопочеться – і все! Нагуляла, видно, безсоромна! А на вигляд така тиха! Недарма кажуть: у тихому болоті чорти водяться! Ох, і молодь пішла! Нічого святого немає!
Від цих пересудів Олі ставало не по собі, на душі було так образливо! Їй хотілося крикнути всім, що вона зовсім не безсоромна! І нічого не нагуляла! Або хоча б зробити так, щоб її забирав із пологового будинку не батько, а якийсь чоловік! Утерти їм усім носа! Вона вичитувала батька по телефону:
— Ось де твій підставний чоловік? А, тату? Чому його зараз немає поруч? Ти хоч знаєш, що про мене тут говорять? Соромно навіть переказувати!
Євген Борисович лише виправдовувався:
— Та вже, з чоловічком неув’язка вийшла! Гроші взяв, а сам, мерзотник, втік із ними за кордон! Поганець такий! Злякався, видно, що справді змушу одружитися! Ну нічого, не переймайся так, доню! Мені плювати на ці бабські плітки! І ти не бери в голову, а то ще молоко пропаде! Я тебе зустріну, як годиться! Навіть лімузин найму! Думай про дітей, а решта – моя турбота!
Оля роздратовано поклала слухавку! Ну, звісно, тато, як завжди, у своєму репертуарі! Подумаєш, плювати йому, про що вона там переживає! І тут у її голові визрів один доволі безумний, зовсім не властивий її тихому характеру план!
З самого ранку Оля погодувала й переодягла малюків, поклала їх спати. А потім покликала до себе медсестру Лізу й стала їй шепотіти:
— Люба, допоможи мені! Відпусти на пів годинки! Я хоч на вулицю вийду, повітрям подихаю і в магазин забіжу на хвилинку! Все одно малюки ще годину як мінімум спатимуть! Тільки за моїми дітками догляньте, будь ласка, поки мене не буде!
Ліза ошелешено дивилася на неї:
— Та ви що, Ольго Євгенівно! Це ж пологовий будинок, а не прохідний двір, у нас стерильність, так не можна! Мені дістанеться по повній, якщо хтось дізнається! А раптом ви взагалі не повернетеся, що тоді? Такі випадки теж бувають! Після пологів у жінки свідомість змінюється! Може у вас післяпологова депресія? Хіба мало що!
Оля дістала з гаманця крупну купюру і сунула її в кишеню медсестрі:
— А так? Теж не можна? Не кажіть дурниць! Куди я подінуся? Ви ж знаєте, чия я донька! Ну, сьогодні ж вихідний, нікого немає, а черговий лікар зараз в іншому відділенні, я все дізналася! Я швидко, одна нога тут, інша там! Мені дуже треба вийти!
Пошурхотівши грошима в кишені, медсестра подобрішала і махнула рукою:
— Ідіть! Але якщо що раптом з’ясується, я вас не бачила і не відпускала! І повертайтеся швидше, не підведіть мене, будь ласка! За малюками я догляну, не хвилюйтеся.
Оля поцілувала своїх крихіток, поправила ковдрочку, нашвидкуруч одяглася й тихенько вийшла на вулицю! Перейшла дорогу, озирнулася! Вона була настільки поглинута своєю ідеєю, що була готова на будь-яке безумство! Помітила молодого симпатичного хлопця, який ішов назустріч! Тут же підбігла до нього й заторохтіла:
— Вибачте, як вас звати? Можна вас про щось попросити?
Хлопець здивовано підняв брову:
— Михайло я, а що? У чому справа? Ми хіба знайомі?
Дівчина почала збивчато пояснювати:
— Мене звати Оля! У мене до вас величезне прохання! Розумієте, я трійню народила днями, скоро виписка, а забрати мене нікому! Так уже сталося. Ви не могли б зіграти роль мого чоловіка на годину? Забрати мене з пологового будинку, щоб усі бачили? А я вам щедро заплачу! А потім просто розійдемося в різні боки – і все! Ви ж нічого не втрачаєте, навпаки – заробите!
Хлопець покрутив пальцем біля скроні:
— Ви що, геть з глузду з’їхали? У вас усе гаразд? Ні, я в такі ігри не граю! Знаю я таких, дівчат ушлих: спочатку понарошку, а потім ви на мене своїх дітей ще повісите! Моє прізвище в документи впишете, змусите аліменти платити! Мені таких сюрпризів не треба! Вибачте, я поспішаю!
І молодий чоловік швидко ретирувався, пришвидшуючи крок! Оля впала у відчай! Дійсно, на що вона розраховувала? Що перший-ліпший зустрічний погодиться забрати її з пологового будинку? Дурниця якась! Але як же їй не хотілося, щоб увесь персонал відділення витріщався у вікна, спостерігаючи, як її забирає батько, і знову перемивав їй кістки! Що ж робити? І раптом вона помітила вдалині безхатька, який перебирає вміст смітника, шукаючи порожню тару. Оля придивилася до нього! Парубок молодий, на вигляд ровесник. Приємної зовнішності, не пияк. Так, одягнений бідно: старі потерті джинси й сорочка в клітинку, стоптані запилені кеди. Але не зовсім уже й бомж, видно, що недавно опинився на вулиці! Ризикнути, чи що? Хоча це вже зовсім сором, якщо її забере безхатько – тоді вже краще батько, мабуть…
Незнайомець помітив, що дівчина дивиться на нього пильно й задумливо, відірвався від свого заняття й чемно поцікавився:
— Добрий день, панянко! Що це ви так на мене дивитесь? Помилилися чи вам якась допомога потрібна? У вас такий вигляд, наче ви на краю прірви, просто безнадія в очах…
Оля раптом зважилася й запитала:
— Так, ви маєте рацію, мені дуже потрібна допомога! Хочете заробити великі гроші? Лише за одну годину?
Хлопець аж підстрибнув:
— Хто ж не хоче? Я готовий на будь-які подвиги заради такої красуні, тільки якщо це законно, бо проблем із поліцією мені не треба, своїх вистачає…
Оля зітхнула, ризикнула й розповіла безхатькові все. Наприкінці додала:
— Ось, Ігоре, тримайте банківську картку. Пін-код я написала на листочку. Знімете гроші, приведете себе до ладу, купите гарний костюм, квіти, повітряні кульки, і завтра рівно об одинадцятій чекатимете мене біля пологового будинку, і таксі викличете на цей час! Якщо добре зіграєте роль чоловіка, я ще доплачу! Згодні?
Хлопець усміхнувся:
— Звісно, прохання більш ніж дивне, якщо чесно, але й гроші мені дуже потрібні, самі бачите! Тож усе зроблю якнайкраще, не сумнівайтеся! Я не підведу!
Оля теж усміхнулася:
— Ну й добре, тоді до завтра! Чекатиму! Не знаю чому, але я вам вірю! Мені вже час до дітей, бувайте, до завтра!
Жінка побігла назад у пологовий будинок. Слава Богу, її не помітили, та й діти міцно спали – все минуло гладко! Її серце мало не вискакувало з грудей! Вона вперше в житті дозволила собі не послухатися батька й зробити по-своєму! За ті кілька хвилин, що вони спілкувалися з Ігорем, Оля пройнялася до нього симпатією й внутрішнім чуттям розуміла: він не обдурить, не зникне з її карткою! Хоча ризик, звісно, був великий! Але що зроблено, те зроблено. Оля зателефонувала батькові й сказала, що виписка буде о першій дня! Олі дуже хотілося вірити, що завтра її, як і всіх інших породіль, чекатиме симпатичний чоловік біля воріт пологового будинку, а не її тато! Нехай це й не її чоловік, нехай вони знайомі лише п’ять хвилин, але зате всі побачать, що вона не сама, що вона не нагуляла дітей! Її безумний порив був швидше криком відчаю, ніж простою примхою багатої панянки, адже Олі, як і будь-якій жінці, неймовірно хотілося бути коханою й щасливою. Але батько весь час заганяв її в жорсткі рамки, нав’язував те, що потрібно лише йому, і їй ніяк не вдавалося вирватися з цих тенет.
Настав день виписки. Оля зранку була схвильована, передчуваючи цю подію. Рівно об одинадцятій вона вийшла на вулицю з малюками й розгублено озиралася, шукаючи поглядом Ігоря серед тих, хто зустрічав. І тут вона побачила дивну картину. Двоє поліцейських вели під руки її найнятого «чоловіка». Той був при повному параді – у дорогому красивому костюмі, з величезним букетом квітів і повітряними кульками. Умитий і причесаний, з модною стрижкою, хлопець виглядав свіжо й зовсім не нагадував безхатька! «Але до чого тут поліція? Що взагалі відбувається? Тільки цих неприємностей мені зараз бракувало!» — дивувалася Оля. Медсестри теж приготувалися подивитися на цей спектакль – таке не щодня побачиш!
Один із правоохоронців звернувся до Олі:
— Добрий день. Ви, мабуть, Щербакова Ольга Євгенівна? Цей громадянин знімав гроші з чужої картки, а саме з вашої іменної, і суми там були чималі. Скажіть, він її вкрав у вас? Нам повідомили пильні громадяни. Але цей чоловік клянеться, що він ваш чоловік. Це правда?
Оля кивнула, намагаючись зберігати непримушений і безтурботний вигляд:
— Ой, вибачте, сталося непорозуміння! Так, це мій чоловік, Ігор, усе вірно! І картку я йому сама дала. Тож усе в порядку. Вибачте, у нас свято, ось, забираємо малюків додому, у нас трійня! Можна ми поїдемо?
Поліцейський зніяковів:
— Це ви нас вибачте. Вітаємо! Бачите, трохи перестаралися з пильністю. Усього вам найкращого!
Поліцейські пішли, а Ігор, як ні в чому не бувало, обійняв Олю, вручив їй букет квітів і взяв на руки двох малюків у медсестри, поки Оля тримала третього. Хлопець щебетав:
— Кохана, дякую тобі за наших діток! Пробач, що раніше не міг приїхати з відрядження, сама розумієш, бізнес! Як же я люблю тебе, моя хороша! Ну що, поїхали додому? Як ти себе почуваєш?
Пара сіла в таксі й поїхала, а персонал ще довго дивувався й пліткував, адже ніхто не очікував, що у цієї загадкової багатійки все ж є чоловік!
Оля була задоволена, незважаючи на неприємний випадок із поліцією! Вона буквально сяяла, адже все пройшло чудово. Молода мама щиро подякувала хлопцеві:
— Дякую тобі величезне, Ігоре, ти мене так виручив! Здається, всі повірили, що ми пара, ти просто молодець, так чудово вжився в роль чоловіка! Картку можеш не повертати, зніми собі решту грошей із неї, вона у мене все одно резервна, я там великі суми не тримаю. Тобі вони знадобляться! Ну що, ось я і вдома! Прощавай, удачі тобі у всьому!
Хлопець засмутився і тихо відповів:
— Дуже радий був допомогти, Олю, мені було зовсім не важко! А роль чоловіка такої красуні мені навіть сподобалася! Шкода, що все це не по-справжньому. Я ж тобі нічого не можу запропонувати, ти принцеса, а я ніхто. Тобі також удачі, Олю! А діти у тебе чудові! Навіть не уявляю, як ти впораєшся з трьома одразу! Радий був знайомству!
Так вони й розійшлися в різні боки. Євген Борисович буквально знітився, коли побачив Олю з дітьми вдома. Він почав обурюватися:
— Доню, як же так? Ти що, приїхала сама? Чому? Ми ж домовлялися на годину, я вже майже виїхав!
Оля лише махнула рукою:
— Виписку перенесли, так сталося! Не хвилюйся, все нормально. Ну, діду, зустрічай довгоочікуваних онуків! Бери, роздягай Бореньку, а я Юлю і Віталика! Як я тільки буду з ними трьома одна справлятися, навіть не знаю! Потрібно буде няню найняти!
Батько тут же насупився і різко відповів:
— Нічого, впораєшся, вчись долати труднощі, доню! Няню найму, але лише на три години, не більше. Нема чого тобі розслаблятися! Ти ж мати, от і виховуй дітей! Чим тобі ще займатися?
Оля навіть образилася! Батько сказав це так, наче вона більше ні на що не здатна. Чому він так до неї ставиться? Сам же просив подарувати йому онуків, а тепер усі турботи на неї переклав!
Далі життя Олі стало нагадувати суцільний кошмар. Особливо в перші пів року. Малюки не хотіли їсти й спати синхронно, тільки один засне, другий уже плаче — і так по колу до нескінченності. У діток боліли животики, потім різалися зубки, і клопотів було невимовно багато. Трохи рятувала ситуацію досвідчена няня, Олена Іванівна. Вона бачила, що молода мама на межі, тому одразу збирала малюків на прогулянку, а Олі наказувала:
— Плюньте на всі справи й ідіть спати! Інакше скоро звалитесь із ніг. Від вас уже тінь залишилася! Не розумію я Євгена Борисовича! Я б могла приходити на весь день, вам було б набагато легше! Адже піднімати трьох дітей самій ой як нелегко! І чому ваш батько такий впертий, адже я йому не раз пропонувала свою допомогу?
Оля лише зітхала і знизувала плечима:
— Не знаю, Олено Іванівно, сама не можу цього зрозуміти. Але я так втомилася, очі просто злипаються. Піду приляжу…
І вона тут же, миттєво, провалювалася в глибокий сон. Коли діткам виповнилося по пів року, стало легше, вони вже сиділи й могли зайняти один одного в манежі, поки Оля займалася домашніми справами. Дівчина звикла й виробила для себе свій графік дня, і начебто все стало виходити.
Батько не тямився від щастя, проводячи час із онуками, і в вихідні з величезним задоволенням доглядав за ними, очікуючи, коли вони підуть.
Одного разу няня захворіла, і Оля вийшла на прогулянку в парк сама з малюками. Ноги самі понесли її до тієї стежки, якою вона колись йшла і зустріла Ігоря. У це було важко повірити, але він і зараз був тут, ніби час зупинився. Хлопець завзято махав пензликом і фарбував лавочки. Оля першою окликнула його:
— Ігоре, привіт! Оце так зустріч! Як ти? Дивлюсь, роботу вже знайшов? Молодець!
Хлопець засмутився і почервонів, але явно зрадів зустрічі:
— Привіт, Олю! А ти все гарнішаєш, схудла, як Дюймовочка стала! А малюки як підросли, тьху-тьху, такі славні бутузи! Донька дуже на тебе схожа, а от хлопчаки, мабуть, у батька! Яка там робота? Так, тимчасовий підробіток, все краще, ніж пляшки по смітниках шукати. Мені соромно, якщо чесно.
Оля присіла на лавочку, стала поїти діток водичкою й обережно запитала Ігоря:
— Послухай, а чому ти нормальну роботу не знайдеш? По тобі ж видно, що ти розумний, нормальний хлопець. Чому ти блукаєш? Де ночуєш? Не хочеш поділитися? Може, я допомогти зможу? Хіба тобі не набридло таке життя? Не ображайся, я просто хочу зрозуміти.
Ігор тяжко зітхнув і почав ділитися наболілим, видно було, що йому давно хотілося з кимось поговорити:
— Так, ти права, Олю, це не життя, а покарання. І мені зовсім не подобається так жити. Але що поробиш, сам винен. Ріс я в звичайній нормальній сім’ї, з мамою. І квартира була, хоч і «хрущовка». Батька я ніколи не знав, скільки не намагався дізнатися. А мама була дуже хороша, любила мене, балувала. Вона все життя працювала кухарем у їдальні, приносила мені завжди гарячі пиріжки та інші смаколики. Уставала сильно, бо одна мене виховувала. А я цього не розумів, бігав із хлопцями, вчитися не хотів, вимагав то телефон новий, то комп’ютер. Мама працювала на межі своїх сил, брала зміни у вихідні, щоб я ні в чому не потребував. А мені хотілося красивого життя, як у телевізорі, щоб витрачати гроші направо і наліво.
Після школи закінчив технікум, мама влаштувала мене на завод токарем через знайомих. А я все фиркав, сварився з нею, вважав, що вона мислить старими стереотипами й не дає мені розвернутися. Хотів швидких і легких грошей — виграти в лотерею чи ще якось розбагатіти без зусиль. Ось і зв’язався з поганою компанією, почав випивати, грати на гроші. Став як хворий. Всю зарплату спускав на азартні ігри, сподіваючись зірвати великий куш. Мама переживала, сварилася, намагалася достукатися до мене. А я її не слухав. І вона не витримала. Не могла бачити, як я деградую. Лягла й померла від інфаркту. Це я винен, довів її.
Коли мама була поруч, я її ніби й не помічав. А коли її не стало, раптом опам’ятався. У квартирі стало пусто. Ніхто більше не запитував з любов’ю:
— Ну як ти, синочку? Як твої справи? Я так люблю тебе…
Раніше мене так дратувало її вічне запитання, а тепер я все б віддав, аби тільки обійняти свою матусю! Ну от, я на якийсь час зав’язав із азартними іграми, але дружки не відставали, ходили по п’ятах, і я знову взявся за старе! Так, у пориві азарту, і квартиру втратив, точніше, програв одним бандитам! А коли намагався повернути її кулаками, мене побили й наказали зникнути назавжди. Інакше погрожували вбити! Щоб я точно нікуди не побіг скаржитися, відібрали паспорт. Так я й став безхатченком!
Добре хоч від покійної бабусі залишився старенький будиночок на околиці, так, лише назва від нього. Ось у ньому і живу тепер. Без документів, ясна річ, ніде не можу влаштуватися на роботу, тож підробляю там, де вдається. Ось такі справи, принцесо! Це моя розплата за все, що я накоїв!
Оля була шокована, вона не розуміла:
— Але ж паспорт можна відновити? Скажеш, що загубив, напишеш заяву, і тобі новий дадуть. Штраф, звісно, треба сплатити, але я дам тобі грошей, не хвилюйся!
Ігор почухав потилицю:
— Та не в грошах справа, хоча й у них теж. Боюся я цих відморозків, розумієш? Вони ж обіцяли мене вбити. Але ти права, треба щось вирішувати, таке життя вже остогидло! А ти як? З батьком дітей так і не помирилася? Одна їх виховуєш? Важко, мабуть?
Оля, сама від себе не очікуючи, раптом випалила:
— А не було ніякого батька дітей! Я, як Діва Марія, зважилася на непорочне зачаття! За волею батька погодилася на процедуру ЕКЗ! Кому скажи — не повірять! Знаєш, ось я багата, у батька грошей кури не клюють, але хіба мені від цього легше?
І вона розповіла хлопцеві все, починаючи з дитинства, все, що так наболіло за ці роки… Навіщо? Вона й сама не знала… Просто потрібно було, щоб її хтось вислухав! А в кінці додала:
— Але знаєш, попри всі труднощі, я дуже люблю своїх діток! І неважливо, від кого вони! Мої — і все! Шкода тільки, що про особисте життя тепер можна забути! Кому я потрібна з таким «причепом»? Ну нічого, житиму заради своїх крихіток! Знати б, що така моя доля!
Тепер уже Ігор був шокований почутим і сказав:
— Нічого собі! Ти ж справжня мати-героїня! На таке не кожна наважиться! Твій батько, звісно, ще той фрукт, навіщо він так жорстко з тобою поводиться? Хіба це любов? Схоже, ми з тобою обоє невдахи! Наробили справ, і не розгребеш! Знаєш, Олю, я так радий, що ми зустрілися! Часто тебе згадував, бо наша перша зустріч для мене була, як справжня пригода! А ще зі мною так легко і добре поруч із тобою! Отак посидіти, поговорити! Здається, дрібниця, а на душі набагато легше.
Оля усміхнулася:
— Це точно! А давай тут, у парку, частіше зустрічатися? Мені з малюками щодня гуляти потрібно, і ти приходь. Завтра, десь о другій годині, знову побалакаємо. Згода?
Так вони й почали бачитися майже щодня, не могли наговоритися, з’ясувалося, що вони дуже схожі за характером, мали однакові смаки в їжі, музиці та фільмах! Оля подарувала Ігорю недорогий телефон, і тепер вони завжди були на зв’язку. Звісно, незабаром Євгену Борисовичу донесли, що його донька регулярно зустрічається з якимось підозрілим бродягою в парку! Бізнесмен був розлючений і влаштував Олі справжній скандал:
— Доню, ти в своєму розумі? Чи після пологів зовсім голову втратила? Чого ти з бродягами дружбу водиш? Які у тебе можуть бути з ними справи? Чому я дізнаюся про це від сторонніх людей? Мало зі сорому не згорів, коли почув таке!
Оля схилила голову й, як завжди, почала виправдовуватися:
— Тату, не кричи, будь ласка, бо дітей розбудиш! Ігор хороший хлопець, і ми просто друзі! Він вихований, начитаний, з ним цікаво спілкуватися. А бродяга він тимчасово, через дурість. Скоро відновить документи й буде, як усі!
Євген Борисович розлютився ще більше:
— Ну от скажи, Олю, чому ти така не від світу цього? Знайшла з ким дружити! Може, ти взагалі закохалася в цього жебрака? Знай, я забороняю тобі з ним бачитися! Не ганьби моє прізвище, якщо вже носиш його!
Оля раптом вийшла з себе, мабуть, уперше в житті, і пішла в наступ:
— Та мені вже поперек горла твоя прізвище, таточку! Краще б ти залишив мене в спокої тоді, у притулку! Благодійник! Ти ж мені не те що жити, дихати не даєш! Усе має бути лише по-твоєму! Невже ти не розумієш, що зруйнував мою молодість і життя мені зламав? Ти ж ні разу за все моє дитинство не поцікавився, чого я хочу! Ти навіть не уявляєш, як я ненавиділа це дурнувате плавання, я досі води боюся! А це ЕКЗ? Ти думав про мене, коли змусив це зробити? Хіба це любов батька до доньки? Кому я тепер із трьома малюками потрібна? Так, я люблю своїх дітей, живу заради них! Але ж мені всього двадцять чотири роки! І я маю право на особисте життя! Досить! Набридло! Це моє життя, і я буду зустрічатися чи дружити з тими, з ким сама захочу!
Бізнесмен був у шоці, його донька ніколи раніше не дозволяла собі такого. Він стиснув кулаки і просичав:
— Ах ось як ти заговорила? Невдячна! Це все твій новий дружок так на тебе впливає! Ну нічого, я це виправлю! Щоб із дому ні ногою! Сиди з дітьми, це твоя робота!
Оля гірко заплакала й побрела до дитячої кімнати. Почувши плач Борі, вона взялася міняти йому підгузок. Їй було так погано, так прикро! Чому батько її не любить? Чому не хоче її почути, зрозуміти? Чому він їй жити не дає? Невже так буде завжди?
Євген Борисович кипів від злості, ходив кабінетом і гарячково думав, як же віднадити доньку від цього пройдисвіта! Ще й справді закохається та приведе його додому, тільки цього бракувало! Тоді він викликав начальника охорони й наказав:
— Степановичу, слухай уважно. Прослідкуй, із ким моя донька в парку на Садовій зустрічається, і гарненько його налякай, щоб більше до неї не підходив. Скажи, що посаджу його, а за що — знайду, за цими бродягами точно грішки водяться! І не барися, це дуже важливо!
Оля, звісно, не послухала батька і вже через кілька днів знову зустрілася з Ігорем. Вона була так засмучена поведінкою тата й розповіла про все своєму другові. Той лише хитав головою, а потім гаряче відповів:
— У тебе тиран, а не батько! Хіба можна так з дочкою поводитися? Знаєш, Олю, після зустрічі з тобою я дуже змінився і зовсім по-іншому дивлюся на життя. Я вирішив почати все спочатку, з чистого аркуша. Завтра ж піду до паспортного столу й вирішу все з документами. Досить дурня клеїти. Обіцяю, як тільки все владнаю, почну шукати нормальну роботу й допомагатиму тобі. Я хочу, щоб ти пішла від батька й спробувала жити для себе, так, як хочеш ти сама. Розумію, що з трьома дітьми тобі буде нелегко, але я буду поруч, разом ми впораємося. Що скажеш?
Оля була вражена, наскільки точно Ігор висловив її власні думки й мрії, і тихо відповіла:
— Це моя нездійсненна мрія, щоб тато залишив мене в спокої й не втручався в моє життя. Але сама я точно не наважуся на такий відчайдушний крок. А якщо ти будеш поруч… Мені цього дуже б хотілося! Але давай ти спершу вирішиш свої проблеми, а потім буде видно… Ти мені дуже подобаєшся, Ігорю, чесно, ми з тобою рідні душею, і я дуже сподіваюся, що ми не розстанемося… Ладно, мені треба бігти, мої крихітки вже галдять, обідати час! Ну що, тоді до вихідних? Дуже чекатиму нашої зустрічі. Бувай!
Ігор тепло її обійняв, потім погладив по щічках малюків, які вже щосили йому посміхалися, і пішов додому в піднесеному настрої, із твердим наміром усе змінити! Оля буквально перевернула все його життя, увірвавшись у нього вихором. Тепер усі його думки були лише про неї! Він захоплювався її мужністю, дивувався терпінню й милувався її милою, відкритою усмішкою. Таких сильних почуттів він ще ніколи ні до кого не відчував. Це була не просто пристрасть чи закоханість, а щось більше — глибока душевна прив’язаність і страх її втратити!
Хлопець навіть не підозрював, що його чекає на повороті до власного дому! На нього накинулися якісь кремезні чоловіки, почали бити ногами і повторювати:
— Щоб тебе біля доньки Щербакова і близько не було! Не підходь до неї, ясно? Інакше живим звідси не підеш!
Хлопець захищався, впав, і вже втрачаючи свідомість, усе одно шепотів уперто:
— Можете робити зі мною що завгодно, але я її все одно не покину…
Оля ледве дочекалася вихідних, зібрала малюків на прогулянку й пішла туди з усмішкою, передчуваючи зустріч із Ігорем! У неї було стільки новин! Боренька з Віталіком якраз учора навчилися смішно, як крабики, повзати, а Юля вже чітко казала «мама», «діда»! А ще у малюків майже пройшов діатез, і це теж була Оліна маленька перемога! Їй так кортіло поділитися! Але, на її здивування, Ігоря не було біля їхньої улюбленої лавки. Вона чекала його годину, прогулюючись із малюками туди-сюди, обривала телефон, але гудків не було… Оля дуже засмутилася й почала хвилюватися, роздумуючи, що могло трапитися? Чому й куди зник Ігор? Тоді вона вирішила піти до його старенького будинку, вона знала адресу. Це було зовсім недалеко. Дивно, на дверях висів замок, нікого не було. І тут Оля помітила прим’яту траву неподалік, а ще — засохлу калюжу крові! У неї все стиснулося всередині! Оля, не тямлячи себе, почала стукати в двері сусідів. Вийшов літній сивий чоловік. Молода матуся почала його схвильовано розпитувати:
— Вибачте, ви не бачили вашого сусіда, Ігоря? Я не можу до нього додзвонитися. Його немає вдома?
Сусід зітхнув:
— Та тут таке сталося днями, у четвер. Я якраз із магазину йшов, дивлюся — лежить наш Ігорко непритомний, у калюжі крові, весь побитий. Ну, я швидку викликав. Його у третю міську лікарню забрали, здається. Шкода хлопця, хто ж його так відлупцював?
Ноги в Олі підкосилися. Їй стало зле. Вона тут же викликала няню, залишила малюків із нею й помчала в лікарню. Думала тільки про одне: «Боже, як там Ігор? Що з ним? У нього ж немає документів, хто його там сумлінно лікуватиме? Треба йому допомогти, не можна покидати людину в біді!»
Оля довго з’ясовувала, куди ж поклали хлопця, нарешті медсестра на посту все дізналася і, відводячи погляд, тихо сказала:
— Я вам дуже співчуваю, але ваш знайомий учора впав у кому, у нього сильні побої та струс мозку, він на межі життя і смерті…
Жінка плакала й тараторила:
— Як же так? Що ж це за нелюди його побили? Він же такий спокійний. Може, якісь ліки потрібні? Я все дістану! Тільки врятуйте його, благаю…
До неї вийшов лікар, вони довго розмовляли, і він пообіцяв сповіщати її про всі зміни в стані Ігоря. Оля оплатила всі процедури й догляд за ним і почала регулярно навідуватися до хлопця в лікарню. Але їй казали одне й те саме:
— Стан критичний, динаміки немає, готуйтеся до найгіршого…
Ольга ридала, вона не могла змиритися з тим, що Ігор може померти! Вона молилася за його здоров’я й вірила, що він усе ж одужає! А ще вона так ненавиділа тих мерзотників, які його побили!
Але біда, як відомо, не приходить одна! І через тиждень до будинку Щербакових прийшла поліція! Батька забрали й звинуватили в побитті Ігоря! Заяву написав його ж заступник і надав відео, зняте на телефон, із побиттям безхатченка. Оля не могла повірити в почуте й билася в істериці:
— Тату! Скажи, що це все неправда! Ти ж не міг такого зробити? Як можна побити людину до смерті? За що? Відповідай мені! Я хочу знати правду!
Приголомшений бізнесмен не став відмовлятися і тихо відповів:
— Так, я наказав своєму начальнику служби безпеки налякати цього бродягу, щоб він від тебе відчепився! Але ж не вбивати його! Я не хотів цього, доню! Пробач мене! Невже я нелюд якийсь?
Оля ошелешено дивилася, як ведуть батька, і шепотіла:
— Я ненавиджу тебе, тату! Ти знову зіпсував мені життя! Ти зруйнував його! За що? Як ти посмів? Що тобі Ігор зробив?
Євген Борисович і сам нічого не розумів! «Що це за самоуправство? Адже я наказав лише словесно налякати, а не вбивати! Мене явно хтось підставив! Уся ця справа шита білими нитками! Але як довести це Олі? Адже донька тепер мене ненавидить, вважає вбивцею! А якщо цей нещасний і справді помре? Що тоді? Скільки мені дадуть? Господи! Що ж я наробив? І навіщо я причепився до нього? Ну спілкувалися вони — і що з того! Це все мої амбіції винні! Хлопця шкода, молодий же, ровесник доньки…»
Для Олі настали важкі часи! Вона буквально розривалася між лікарнею і дітьми, усе лягло на її тендітні плечі. Хоч вона й була дуже зла на батька, але все ж передала йому в ізолятор теплі речі й усе необхідне, а ще найняла досвідченого адвоката. Не могла вона інакше… Оля з раннього дитинства бачила й точно знала — батько міг бути жорстким, суворим, іноді холодним, але брехати він не стане! За жодних обставин, він ненавидів брехню! Отже, тата хтось дійсно підставив, спеціально побили Ігоря до півсмерті, щоб посадити його за ґрати!
Одного дня Оля йшла з лікарні, сил у неї вже не було. Ігореві не ставало краще, лікарі лише знизували плечима. У батька на нервовому ґрунті стався серцевий напад, і він лежав у тюремній лікарні. А вдома на неї чекали троє малюків, які вимагали уваги…
Вона вирішила ненадовго зайти до храму по дорозі, поставити свічку і замовити молебень за здоров’я Ігоря й тата! Адже як не крути, це два найрідніших для неї людей у житті! Не дай Боже їх втратити… Вона так гаряче молилася, шепотіла від душі, від серця, просила не забирати в неї близьких людей!
Неймовірно, але наступного дня сталося справжнє диво! Олі зателефонував лікар і повідомив, що Ігор опритомнів, вийшов із коми! Оля не могла в це повірити, вона тут же поїхала до лікарні провідати свого найкращого друга! Хлопець був ще надто слабким, він лише слабо усміхався, дивлячись на Олю. Вона сиділа поруч і розповідала йому все, що їй довелося пережити за ці дні! Потім додала:
— Ігоре, мій тато клянеться, що не давав команди тебе бити, просив лише серйозно поговорити, щоб ти до мене не підходив. Він сам не знає, хто тебе так жорстоко побив! Я думаю, він не бреше. Він за все життя ні разу не збрехав мені! У тата в тюрмі стався серцевий напад. Я злюся на нього, це правда, і все ж мені його шкода. Він сам заплутався. Зайшов занадто далеко. Якщо ти вирішиш написати на нього заяву, я зрозумію. Тобі ж так дісталося, ти ледь не загинув, і мій тато, як не крути, до цього причетний…
Хлопець тихо відповів:
— Я не буду писати заяву. Не хвилюйся… Все буде добре… Дякую, що була поруч зі мною, мені сказали, ти й лікування моє оплатила. Ти чудова добра людина, Олю, я ніколи не зустрічав таких. А твій тато… Сподіваюся, він сам зрозуміє, що накоїв. Тюрма його добрішим не зробить…
Оля ридала і шепотіла:
— Дякую, сподіваюся, тепер тата відпустять. Коли вже все це закінчиться? Наче дурний кошмарний сон. Врахуй, я не відпущу тебе в твій старенький будинок, де немає жодних умов і страшенний холод. Як тільки тебе випишуть, ми знімемо квартиру й почнемо нове життя, як і мріяли. Якщо ти не проти. Зрештою, я можу продати свої прикраси, на перший час нам точно вистачить.
Ігор слабо кивнув і так ніжно на неї подивився:
— Я згоден, тепер усе буде по-іншому, вір мені. У нас буде своя сім’я, і ніхто нам не завадить у цьому…
Євгенія Борисовича справді незабаром відпустили, оскільки Ігор не став нічого писати й претензій до банкіра не висунув. Чоловік радів, він нарешті вийшов за ворота в’язниці й із насолодою вдихнув запах свободи! Біля воріт на нього чекав джип, водій відкрив двері. Бізнесмен думав, що його зустріне донька, але її не було. Приїхавши додому, він не відразу зрозумів, що Оліних речей немає, як і дитячих. Ні ліжечок, ні колясок. А на кухонному столі лежала записка:
-Тату, не шукай мене. Ми з Ігорем тепер разом, прийми це і більше не руйнуй мені життя… Я цього не заслужила…
Бізнесмен сів, немов підкошений, на стілець і схопився за голову: «Старий дурень, кретин, ідіот! Ну чого ж ти досяг? З чим залишився? Тиснув, тиснув на доньку, характер загартовував! А в результаті втратив і Оленьку, і онуків…»
Величезний особняк раптом став таким порожнім і холодним, не було чутно ні веселого гомону, ні лепету малюків, ніхто не готував смачних сніданків і не чекав його вдома. Спочатку Євген Борисович вирішив з’ясувати, хто ж його підставив. Він провів власне розслідування і з’ясував, що його заступник таємно працював на конкурентів, а побиття Ігоря — саме його рук справа! Це він умовив начальника служби безпеки діяти на свій розсуд, порушивши накази боса. Мовляв, господар вже старий, посадимо його до в’язниці, а самі тут розгорнемося на повну! Євген Борисович вигнав всю цю шайку з вовчим квитком! Але від цього легше не стало. Дім залишався таким же сумним, він нестерпно сумував за донькою та онуками, а совість гризла його. Якось усе це не по-людськи вийшло. Навіть пробачення у хлопця не попросив, а той через нього ледве не помер…
Бізнесмен вирішив виправити свою помилку і попросити пробачення у доньки та Ігоря. Нехай живуть, якщо покохали одне одного! Дізнатися адресу не було проблемою, і він вирушив до них у гості. Дуже хвилювався, як його приймуть. А раптом навіть на поріг не пустять? І будуть праві! Стільки зла завдав доньці, хоч і з найкращими намірами.
Оля якраз годувала всю сім’ю обідом. Ігор їв і нахвалював борщ, а малюки у ходунках стукали ложечками по столику та смішно розмазували овочеве пюре по обличчях. Раптом у двері подзвонили. Оля напружилася: «Хто б це міг бути? Ми нікого не чекаємо. Може, господиня квартири прийшла?»
Молода мама пішла відчиняти і завмерла. На порозі стояв батько з великим пакетом і букетом червоних троянд. Він переминався з ноги на ногу й тихо сказав:
– Пробач мені, доню. Я прийшов помиритися. Впустиш? Не виженеш?
Серце Олі тьохнуло. Вона ніколи не бачила його таким: без зверхності, з щирим каяттям у голосі. Вона не витримала і обняла його:
– Заходь, татусю! Мий руки. Ми якраз обідаємо. Зараз тобі борщу наллю.
Ігор недовірливо дивився на бізнесмена, не до кінця вірячи, що той дійсно прийшов з добром. Але Євген Борисович заговорив одразу:
– Зачекай, доню. Я потім поїм. Мені треба сказати дещо важливе. Ігорю, я дуже винен перед тобою. Каюсь. Але я не наказував тебе вбивати, клянусь! Пробач мене, якщо зможеш. Я завинив перед вами обома. Надто пізно я зрозумів, що щастя у кожного своє. Оля не така, як я, і я довго не міг цього прийняти. Хотів бачити її рішучою, щоб вона продовжила мій бізнес. І я навмисно створював їй труднощі, ніби випробовував її. Думав, що, долаючи їх, вона загартує свій характер. А Оля, бідна, стільки років терпіла. Коли я її втратив, то зрозумів, як сильно її люблю! Як мені бракує онуків! Я все переосмислив, діти, і більше не буду вам заважати. Обіцяю. Ну що, Ігорю, мир?
Парень усміхнувся і потиснув руку бізнесмену:
– Мир, Євгене Борисовичу! Радію, що ви все зрозуміли. Оля — чудова, дивовижна! Я її люблю. І малюків теж. Дивіться, чому я їх навчив!
Ігор плескав у долоні, і діти повторювали за ним, сміючись. Всі веселилися, і кімната наповнилася радістю.
Євген Борисович підняв на руки Юлечку, потім Борю і Віталика, обіймав їх і цілував, а на очі наверталися сльози:
– Мої солодкі! Мої хороші! Як же я за вами скучив! Дідусь без вас не може!
Потім бізнесмен запропонував:
– Ігорю, якщо потрібна допомога з документами, тільки скажи. Я все владнаю. Запиши свої дані, рік і місце народження. Я прискорю видачу нового паспорта.
Парубок зрадів:
— Оце дякую, буду радий! Я вже три тижні тому подав заяву, але все стоїть на місці. Так, записуйте: Ковальчук Ігор Євгенович.
Євген Борисович застиг із блокнотом у руці:
— Як ти сказав, Ковальчук? Не може бути! А як звали твою маму?
Парубок зніяковів:
— Ксенія Валеріївна Ковальчук. Мама вже померла, на жаль…
Отець Олі зблід і схопився за серце. Оля злякалася, принесла валідол і склянку води:
— Тату, що з тобою? Тобі погано? Ось, випий водички! І валідол розсмокчи. Знову серце?
Євген Борисович трохи отямився і почав схвильовано розповідати:
— Ох і давно це було… Я ще студентом був, як заведено, любив не тільки навчатися, а й по дівчатах бігати. Стався у мене роман із однією дівчиною, Ксенькою! Пристрасний, але короткий. Вона була з бідної родини, її виховувала бабуся. Але мої батьки Ксюшу одразу не злюбили й усе наполягали, щоб я покинув її! Потім мені довелося поїхати на заробітки на північ, надовго. Ми розійшлися, а я думав, що це тимчасово. Виявилося, мої батьки підлаштували все це, щоб нас розлучити. Вони думали, що я повернуся й забуду Ксюшу, одружуся з кимось багатшим. Але сталося все інакше. Саме там, на півночі, я захворів і вже не зміг мати дітей. Кар’єру зробив, бізнес збудував, але так і не одружився. Усе шукав схожу на Ксюшу, та не знайшов. Тому і взяв Олю з дитячого будинку! Але виходить, що в мене є син! Потрібно зробити генетичну експертизу, але я майже впевнений, що це ти, Ігорю! Ти і є мій син! Господи, як соромно! Ледь не вбив рідного сина! Пробач, якщо зможеш!
Ігор був шокований, усе почуте не вкладалося в голові. Він дивився на бізнесмена і бурмотів:
— Не знаю… Мама нічого про батька не розповідала. Іноді казала, що він полярний льотчик. Я думав, це вигадки. Виходить, правда все ж була! Дайте мені час… І взагалі, це ще не точно…
Євген Борисович раптом почав благати:
— Доню, Оленько, Ігорю, повертайтеся додому! Особняк величезний, із трьома малюками там буде зручніше, а для мене це буде радість. Я не можу бути сам! Обіцяю, жодного втручання, живіть, як хочете. Тільки б поруч…
Молоді люди обміркували пропозицію й погодилися. Справді, навіщо платити за оренду квартири, якщо є свій дім?
Генетична експертиза підтвердила родинний зв’язок між Євгеном Борисовичем та Ігорем. Але їхні стосунки налагоджувалися не одразу. Ігор довго не довіряв бізнесмену, чекав на підступ або докір. Та час минав, і Євген Борисович справді змінився. Він пишався своєю сім’єю і всіма силами намагався налагодити стосунки із сином. Він допоміг Ігорю відновити документи, влаштував у свою компанію менеджером, навчав усьому з нуля. Це щоденне спілкування принесло свої плоди — батько й син стали справді близькими. Вони радилися один з одним, поважали думку кожного, між ними з’явилася душевна теплота.
Євген Борисович не забував і про Олю. Він тепер хвалив її, показував, як цінує й любить. Сім’я стала дружною та згуртованою, і через пів року вирішили зіграти пишне весілля. Бізнесменові тепер було байдуже, що говоритимуть люди. Головне, що всі щасливі, а решта не має значення.
Діти підростали й радували всіх. Ігор виявився вірним, турботливим чоловіком і чудовим батьком. Оля жодного разу не пошкодувала, що колись обрала цього хлопця — спочатку понарошку, а потім по-справжньому, на все життя! Життя іноді дарує такі несподіванки…
– Ви можете стати моєю мамою хоча б на один день? – з надією запитав хлопчик