Галина стояла біля вікна і дивилася, як чоловік квапливо сідав у машину. Знову кудись поспішав. Останнім часом він все частіше затримувався на роботі, їздив у відрядження. Тридцять п’ять років шлюбу навчили її не ставити зайвих запитань.
— Галю, я пізно сьогодні, — крикнув він із передпокою. — Не чекай на вечерю.
— Добре, — відповіла вона, але двері вже грюкнули.
Вона взяла чашку охололого чаю і пішла на кухню. Телефон чоловіка лежав на столі. Забув, як завжди. Галина взяла його і хотіла наздогнати, але машина вже зникла за поворотом.
Екран засвітився від вхідного повідомлення.
«Сонце моє, коли вже розповіси дружині? Я втомилася ховатися. П’ять років — це багато. Хочу офіційно бути твоєю дружиною. Люблю. Віка.»
Галина опустилася на стілець. Серце билося так, що здавалося, зараз вискочить із грудей. Сонце моє? П’ять років? Офіційно?
Руки тремтіли. Вона перечитала повідомлення ще раз. Може, це помилка? Може, не тому номеру написали?
Але ні. У листуванні були фото її чоловіка. Він обіймав молоду блондинку в ресторані. Цілував її в губи. На одному фото вони лежали у ліжку.
— Господи, — прошепотіла Галина.
Вона гортала листування далі. Повідомлень було безліч.
«Моя королево», «Сумую шалено», «Дружина знову пиляє, дякую, що ти в мене є».
А вона нікого не пиляла. Вона готувала, прибирала, прала. Зустрічала його з роботи усмішкою. Тридцять п’ять років.
«Скоро все вирішиться. Просто потрібен час. Вона вже стара, їй буде простіше прийняти розлучення.»
Стара. Їй п’ятдесят дев’ять. А цій Віці, судячи з фото, років тридцять максимум.
Галина поклала телефон на стіл і заплющила очі. Що тепер робити? Влаштувати скандал? Ридати? Дорікати?
Ні. Досить. Тридцять п’ять років вона була зручною. Покірною. Розуміючою.
А він за її спиною будував нове життя.
Вона відкрила ноутбук і зайшла в інтернет-банкінг. Пароль знала — він ніколи нічого не приховував. Навіщо, якщо дружина довіряє?
Перекази. Щомісяця по п’ятнадцять тисяч гривень Вікторії Смирновій. Ресторани, готелі, ювелірні магазини. На спільні гроші. На її гроші теж.
— Досить бути дурепою, Галю, — сказала вона собі вголос.
Телефон чоловіка завібрував знову.
«Ти забув телефон? Дружина не читає листування?»
Галина набрала відповідь:
«Читає. І тепер знає все.»
Відправила і вимкнула телефон.
Встала і пройшлася по квартирі. Їхній квартирі. Точніше, тепер вже не їхній.
На стіні висіли сімейні фотографії. Молоді, щасливі. Потім із дітьми. Ювілеї, свята. А останні п’ять років він паралельно жив іншим життям.
Галина зняла одну фотографію і подивилася на своє обличчя двадцятирічної давнини. Тоді вона вірила, що вони назавжди.
— Наївна дурепа, — тихо сказала вона.
Але тепер усе зміниться. Тепер вона буде грати за своїми правилами.
Галина відкрила шафу і дістала теку з документами. Час дізнатися, що саме належить їй, а що він уже встиг переписати на свою Віку.
Вранці чоловік повернувся розпатланий і винуватий. Галина пила каву на кухні, телефон лежав поруч з її чашкою.
— Галю, ми повинні поговорити, — почав він.
— Повинні, — погодилася вона спокійно.
— Це не те, що ти думаєш. Просто… вона чіпляється. Я не знаю, як її позбутися.
Галина подивилася на нього поверх окулярів.
— П’ять років позбуваєшся?
— Ну… це складно пояснити.
— А п’ятнадцять тисяч гривень щомісяця теж складно пояснити?
Він зблід.
— Ти лазила в банкінг?
— Лазила. І не тільки туди.
Наступні два тижні Галина жила подвійним життям. Вдень була колишньою дружиною — готувала, прибирала, усміхалася. А вечорами сиділа за комп’ютером.
Копіювала листування. Роздруковувала банківські виписки. Фотографувала документи на квартиру і дачу.
— Ти чимось зайнята вечорами, — зауважив чоловік за вечерею.
— Та так, дурницями, — відповіла Галина.
А дурниці назбирувалися пристойні. Вікторія Смирнова виявилася не просто коханкою. На неї були переписані частки у двох квартирах — тій, що здавали, і дачі.
— Підлабузник, — видихнула Галина, дивлячись на довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Ще він відкрив на неї вклад. На один мільйон гривень. Їхніх спільних грошей.
Галина зателефонувала подрузі Люді.
— Ти юристкою працювала?
— Працювала. А що таке?
— Можеш допомогти з розлученням?
Люда помовчала.
— Твоїм?
— Моїм.
— Приїжджай завтра. Все розповіси.
Люда жила в старій «хрущовці», але приймала клієнтів вдома вже десять років.
— Розповідай, — сказала вона, наливаючи чай.
Галина виклала на стіл теку документів.
— Господи, Галю. Ти ж справжній детектив.
— Я дурепа тридцять п’ять років. Досить.
Люда гортала папери, хитала головою.
— Майно можна повернути. Переписував без твоєї згоди — це незаконно. Але справа не швидка.
— Скільки часу?
— Місяці три-чотири мінімум.
— А гроші з вкладу?
— Їх він уже зняв. Бачиш? Закрив вклад тиждень тому.
Галина стиснула кулаки.
— Відчув небезпеку?
— Мабуть, так. Але є виписки, є перекази. Усе можна довести.
Вдома Галина сіла за стіл і склала план. За два тижні їхня річниця весілля. Зазвичай вони ходили в ресторан, він дарував квіти, говорив гарні слова.
Цього разу буде по-іншому.
Вона зателефонувала дітям.
— Сашко, ти не планував у гості на річницю?
— А, мам, вибач. У нас плани на вихідні.
— Нічого. А Олена?
— Вона у відпустці з сім’єю.
Чудово. Будуть самі.
Галина купила його улюблене вино, замовила торт із тієї кондитерської, де брали на першу річницю. Накрила стіл красиво, як у молодості.
— Ой, Галю, — сказав чоловік, побачивши накритий стіл. — Ти пам’ятаєш.
— Пам’ятаю все, — відповіла вона. — Сідай.
Він був розслаблений, задоволений. Розповідав анекдоти, сміявся, наливав вино.
— Знаєш, я думав… може, нам поїхати кудись? Як у старі часи?
— Можливо, — погодилася Галина.
Після торта вона встала і принесла ще одну теку.
— Це тобі. Подарунок до річниці.
Він відкрив теку і завмер.
— Що це? — голос затремтів.
— Дивись уважно.
Перший аркуш — роздруківка листування з Вікою. Другий — банківські перекази. Третій — фотографії з ресторанів. Четвертий — довідки про переписане майно.
Він гортав мовчки, обличчя ставало все сірішим.
— Галю, я можу пояснити…
— Поясни.
— Це було… я не хотів. Вона сама почала. Чіплялася на роботі, казала, що закохалася. Я намагався відшити, але вона погрожувала розповісти тобі.
Галина налила собі вина.
— І тому ти почав давати їй гроші?
— Ну… вона вимагала. Казала, якщо не розлучаєшся, то хоча б допомагай матеріально.
— А квартири навіщо переписував?
Він ковтнув.
— Вона шантажувала. Сказала, що накладе на себе руки, якщо я не доведу серйозність стосунків.
— Зрозуміло. Вона тебе змушувала п’ять років. Бідолашний.
— Так! Саме так!
Галина відкрила телефон і ввімкнула запис.
Голос Віки: «Сонечко, дякую за ресторан учора. Як там справи з розлученням?»
Голос чоловіка: «Потерпи ще трохи. Скоро я їй скажу. Просто треба правильно вибрати момент.»
«А коли ми будемо жити разом?»
«Скоро, рідна. Я вже почав переоформлювати майно. Квартира на Вишневій вже твоя.»
Галина вимкнула запис.
— Це що?
— Твоє листування. Голосові повідомлення.
Він схопився за голову.
— Галю, пробач. Я ідіот. Я все виправлю.
— Виправиш?
— Так! Завтра ж із нею порву. Поверну все майно. Забудемо про це.
Галина дістала останні папери з теки.
— А це що, на твою думку?
Він узяв аркуші. Заява про розлучення. Позовна заява про поділ майна. Вимога про відшкодування збитків.
— Ти що, з глузду з’їхала?
— Навпаки. Уперше за тридцять п’ять років прийшла до тями.
— Але ми ж усе обговоримо! Я ж сказав, що виправлю!
— Як виправиш п’ять років обману?
— Ну… час не повернути, але ми можемо почати заново.
Галина розсміялася.
— Серйозно? Після того, як ти називав мене старою і казав, що мені легше прийняти розлучення?
— Я не це мав на увазі…
— А що ти мав на увазі, коли один мільйон гривень зняв із рахунку минулого тижня?
Він побілів.
— Звідки ти знаєш?
— Знаю все. І про вклад на Віку, і про переписані квартири, і про те, що ти планував подарувати їй мій бабусин ланцюжок.
— Який ланцюжок?
— Ти вчора лазив у скриньку. Думаєш, я не помічаю?
Він встав і почав ходити по кухні.
— Добре, винен. У всьому винен. Але ми можемо вирішити це без розлучень і судів. Мирно.
— Мирно?
— Ну так. Я поверну гроші, переоформлю квартири назад. З Вікою порву. Все як було.
— А я буду вдавати, що нічого не було?
— Ми забудемо. Почнемо з чистого аркуша.
Галина відпила вина.
— Знаєш, що найобразливіше?
— Що?
— Ти досі думаєш, що я дурепа.
— Не думаю!
— Думаєш. Інакше не пропонував би таку нісенітницю.
Вона встала і поклала перед ним ручку.
— Підписуй.
— Що?
— Угоду про розлучення. І визнання про переказ грошей.
— Я не буду підписувати!
— Будеш. Або завтра Сашко й Олена дізнаються, на що тато витрачав їхню спадщину.
— Ти не наважишся!
— Наважуся. І колеги твої дізнаються. І сусіди.
Він сів назад, узяв ручку тремтячими руками.
— Галю, не роби цього. Ми ж тридцять п’ять років разом.
— Ти п’ять років був не зі мною.
— Але я ж повернувся!
— Не повернувся. Тебе спіймали.
Він підписав перший аркуш, потім другий.
— Тепер збирай речі, — сказала Галина спокійно.
— Як збирай? Куди?
— До своєї Віки. Або в готель. Мені все одно.
— Куди я піду об одинадцятій вечора?
— Не мої проблеми.
Він сидів із підписаними паперами й дивився на неї так, ніби бачив уперше.
— Галю, ти справді мене виганяєш?
— Виганяю.
— Але я ж чоловік тобі! Тридцять п’ять років!
— Був чоловіком. Тепер ти колишній.
Він встав, пройшов у спальню, повернувся з сумкою.
— Це тимчасово, так? Ти охолонеш, і ми поговоримо нормально?
— Ні.
— Як ні?
— Ніяк. Іди до Віки. Вона чекала п’ять років, дочекалася.
Він зупинився біля дверей.
— А як же діти? Онуки? Сімейні свята?
— Діти дорослі. Розберуться.
— Галю…
— Іди.
Двері зачинилися. Галина прибрала зі столу, помила посуд, лягла спати.
Уранці він телефонував кожні пів години.
— Алло, Галю? Ти подумала?
— Ні.
— Може, зустрінемося, поговоримо?
— Ні.
— Хоча б поясни, що тобі потрібно!
— Розлучення. Уже пояснила.
Через тиждень він приїхав із квітами.
— Не відчиняй, — сказала Люда. Вона прийшла допомогти розбирати його речі.
— Галю! Відчини! Я знаю, що ти вдома!
— Іди звідси! — крикнула Галина з передпокою.
— Ми повинні поговорити!
— Не повинні!
— Я з Вікою порвав! Зовсім! Ось, дивись!
Він приклав до вічка довідку про закриття її вкладу.
— Гроші повернув! Все чесно!
Галина відчинила двері на ланцюжку.
— А квартири?
— І квартири переоформлю. На тебе. Завтра ж.
— Пізно.
— Чому пізно?
— Тому що я тобі більше не вірю.
— Але я ж виправляюся!
— Через тридцять п’ять років пізно виправлятися.
Вона зачинила двері. Він ще пів години стояв під дверима, потім пішов.
Діти дізналися через місяць.
— Мам, тато сказав, що ви розлучаєтеся, — подзвонила Олена.
— Сказав правду.
— Але чому? Що сталося?
— У нього інша жінка. П’ять років уже.
Олена помовчала.
— Серйозно?
— Серйозно.
— Зрозуміло. А ти як?
— Нормально.
— Точно?
— Точно.
Сашко приїхав через тиждень.
— Мам, може, ви помиритеся?
— Ні.
— Але ж він кається.
— Пізно каятися.
— Ви ж стільки років разом…
— Сашко, я втомилася бути зручною дружиною. Хочу пожити для себе.
— Для себе?
— Так. Спробувати.
Суд тривав три місяці. Галина туди їздила з Людою, чоловік приходив з адвокатом. Сиділи в різних кінцях коридору, не розмовляли.
У результаті квартира і дача залишилися Галині. Гроші він повернув майже всі. Аліменти не просила — гидко було.
— Вільна, — сказала Люда, виходячи з будівлі суду.
— Так, — погодилася Галина.
Увечері вона сиділа на кухні сама. Тихо, спокійно, ніхто не питав, що на вечерю, не вмикав телевізор на повну гучність.
Дивно було. Але добре.
Подзвонила сусідка.
— Галю, а правда, що ти з Миколою розлучилася?
— Правда.
— Ой, як шкода. Така гарна пара була.
— Нічого. Переживу.
— А що тепер робитимеш?
Галина подумала.
— Жити буду.
Через пів року вона записалася на курси англійської, почала ходити в театр, з’їздила до Львова з подружками. Купила собі гарне пальто — уперше за десять років.
Колишній чоловік одружився з Вікою через рік. Галина дізналася від сусідки та знизала плечима.
— І як тобі? — запитала Люда.
— Ніяк. Не моя справа.
— Не шкодуєш?
Галина подивилася у вікно. Надворі була весна, цвіли дерева.
— Про що шкодувати? Про те, що нарешті почала жити?
І це була правда.
– Мама нікуди не піде! Це ти підеш на вулицю! – кричав чоловік, забувши, хто власник квартири