Вероніка поверталася з дачі, яку вже другий місяць безуспішно намагалася продати. Виїхавши на трасу, вона пригальмувала, помітивши пару сільських торговок, що сиділи на узбіччі.
Здавши назад, вона з подивом виявила, що продавчинями були дівчатка років десяти. Вони вишикували на табуреті пірамідку з банок із варенням і чекали покупців, по-дорослому схрестивши руки на грудях.
Вероніка згадала, що її хвора свекруха просила привезти щось солодке, а з солодкого їй можна було лише мармелад, печені яблука та варення. Вона вийшла з машини й запитала дівчаток, із яким смаком ласощі вони продають.
— Я не продаю, — жваво відповіла старша. — Я просто з Настею за компанію.
— А з чого твоє варення, Настю? — звернулася Вероніка до молодшої дівчинки.
— Там усе написано, — відповіла маленька продавчиня, показавши пальчиком на наліпку.
Вероніка взяла банку в руки й прочитала назву, написану чорними друкованими літерами від руки: «Варення з передбаченням». Нижче, червоними літерами дрібніше, було приписано «смородина». Кришка була накрита папером і перев’язана грубою ниткою.
— Цікаво, — сказала Вероніка. — Це хто ж робить таке варення, майже брендовий продукт? — усміхнулася вона.
— Це мій дідусь Дмитро. Він працює лісником і збирає багато різних ягід.
— А де ж передбачення? — запитала Вероніка.
— Усередині, під обгорткою. Хто перший відкриє, у того й збудеться, — серйозно сказала дівчинка.
— А передбачення теж твій дідусь складає? — знову запитала покупчиня.
— Він не складає, вони йому уві сні сняться, а вранці він їх записує.
— Треба ж, — здивувалася Вероніка. — Прямо заінтригували. Ну, мабуть, візьму ось цю баночку.
Вероніка віддала гроші, поклала покупку в сумку й поїхала до лікарні. Увійшовши в палату, вона відразу дістала баночку й трохи помахала нею.
— Тамаро Василівно, у мене для вас сюрприз.
Жінка слабо усміхнулася й попросила поставити варення на тумбочку біля ліжка. Але тут у палату зайшов лікар.
— Добрий день, Вероніко. Ви не забули, що Тамарі Василівні слід дотримуватися суворої дієти? Ми ніяк не можемо досягти стабільної ремісії. Що це ви їй принесли?
— Варення. Їй же можна варення, — пробурмотіла Вероніка, яка завжди ніяковіла в присутності цього лікаря.
— Можна, — погодився той, — але обережно. Ось, наприклад, смородина може бути досить кислою. А зараз будь-яка кислота буде для шлунка…
Не встигла Вероніка ахнути, як лікар швидко зняв обгортку з кришки. Він глянув на папірець і застиг…
Свекруха Вероніки злягла одразу після того, як загинув її єдиний син Олексій. Він працював виконавчим директором невеликої компанії, познайомився з Веронікою, одружився. Зняли невеличку квартиру-студію й планували назбирати на іпотеку. Але доля розпорядилася інакше: Олексій загинув у ДТП, а Тамара Василівна одразу після похорону злягла.
Вероніка пожаліла самотню свекруху, яка пережила страшну втрату, тому переселилася з квартири-студії й почала за нею доглядати, розриваючись між роботою й поїздками. У медзакладі вже всі знали дивну невістку, яка живе з колишньою свекрухою й доглядає за нею, як за рідною.
А тут ще й мати Вероніки попросила її зайнятися продажем їхньої дачі, куди ніхто не хотів їздити — ні дочка, ні син із невісткою.
Дача знаходилася в мальовничому селі на краю соснового лісу. Колись на ділянці стояв дерев’яний будинок, але пізніше збудували новий цегляний у два поверхи, сподіваючись, що влітку тут відпочиватимуть і діти, і онуки. Однак Вероніка до 34 років не вийшла заміж, а її молодший брат терпіти не міг поїздок у село, де для нього завжди знаходилося безліч справ. Так і стояла дача, заростаючи бур’янами й втрачаючи товарний вигляд.
Так сталося, що в цьому селі і жив той самий лісник, п’ятдесятирічний дідусь Дмитро, який більшу частину літа проводив у лісовій хатині в глибині лісу, а зимував у сільському будинку.
До лісника іноді привозили внучку Настю, яка часто кашляла, тому дід варив для неї варення з соснових бруньок та молодих шишок. Вона не любила терпкий смак хвойного варення, тому дідусь вигадав хитрість: під кожну обгортку банки з ласощами він підкладав записки.
Треба було обов’язково їсти лікувальне варення хоча б по одній чайній ложці тричі на день із чаєм. Так винахідливий дідусь привчив внучку приймати солодкі ліки й незабаром вилікував її від настирливого кашлю.
Згодом ідея із записками дуже сподобалася його дочці, мамі Насті, яка почала продавати варення з передбаченнями знайомим у місті. Люди купували незвичайну продукцію як подарунки для рідних. Але особливо цікавилися оригінальними сувенірами власники невеликих компаній, які замовляли лісове варення як подарунки співробітникам на Новий рік.
Тож несподіваний бізнес дідуся Дмитра процвітав, і йому не було необхідності виставляти свій товар на трасі.
Але з тією банкою, яку купила Вероніка, був особливий випадок…
Знявши обгортку з банки варення, лікар виявив під нею невелике фото, явно зроблене «полароїдом» для моментальної зйомки.
На ньому був зображений хлопчик років дев’яти зі зв’язаними мотузкою руками біля лісової хатини. Позаду його тримав за капюшон кремезний чоловік у камуфляжній формі. На зворотному боці фото олівцем було написано:
«Сріблянка, лісництво, квартал 50, 325», і стояла дата.
Лікар подивився на Вероніку:
— Де ви взяли цю банку?
— На трасі біля Сріблянки, — відповіла вона.
— Це потрібно негайно передати в поліцію, — сказав лікар. — Схоже, хтось став свідком викрадення і не знайшов іншого способу повідомити.
Вероніку охопив жах. Скоріш за все, свідком був дідусь Насті, який дав дівчинці варення! Але чому дідусь вирішив діяти так дивно? Чому не звернувся до дільничного? Можливо, йому погрожували?
У неї похололо під ложечкою. І навіщо він так ризикував онукою, подумала вона і сказала:
— Давиде Євгеновичу, а раптом це якимось чином зашкодить дитині? Ви ж знаєте, деякі служителі закону самі можуть бути пов’язані зі злочинцями.
Лікар, який мало не забув, що хотів спробувати варення на вміст кислоти, задумливо почовгав ложкою і підніс її до рота.
— Так, цілком може бути. Якщо це досвідчені викрадачі, у них напевно є інформатори в органах.
— І що в такому разі робити? — розгублено запитала Вероніка. — Ми ж не можемо ігнорувати крик про допомогу.
— Не знаю… — буркнув лікар. — У мене ціле відділення кричить про допомогу, всіх треба лікувати, тож вибачте, без мене.
Він уже майже вийшов із палати, але, озирнувшись, додав:
— Варення досить солодке, тож Тамарі Василівні можна потроху їсти.
Повернувшись додому в задумливій прострації, Вероніка увімкнула місцевий канал новин і раптом підскочила, побігла до сумочки. Діставши фото з хлопчиком, вона стала звіряти його з тим, яке транслювали у новинах.
Повідомлялося, що з двору спорткомплексу викрадено дев’ятирічного сина відомого в області бізнесмена. Зловмисники знешкодили охоронця і винесли дитину з будівлі у великій спортивній сумці. Камери спостереження показали, що вони пройшли повз стоянку і зникли з зони видимості. Наприкінці були наведені номери телефонів поліцейського відділу та батьків хлопчика.
Вероніка сфотографувала екран із даними й затремтіла, як лист на вітрі. Хлопчик був той самий, що й на знімку зі Сріблянки. У цей момент пролунав дзвінок лікаря свекрухи.
— Добрий вечір, Вероніко. Ви випадково не дивитесь регіональні новини?
— Дивлюсь, Давиде Євгеновичу. Це ж той самий хлопчик! Я хочу подзвонити його батькам.
— Правильно, краще відразу до них. Люди там, мабуть, з розуму сходять. А я подумав, у мене ж теж… Загалом, я вже збирався надати вам помічника для порятунку дитини. У мене друг дитинства працював у спецназі якраз із таких справ.
— Ні, ні, ми не можемо діяти самостійно. Нехай батьки самі вирішують.
— Гаразд, але ви все-таки майте його на увазі.
Вероніка подякувала й почала набирати номер. Руки тремтіли від хвилювання. Коли слухавку взяв батько хлопчика, вона ледве промовила:
— Добрий день. У мене є інформація про вашого сина. Давайте десь зустрінемося.
Батько хвилину помовчав, а потім сказав:
— Ви знаєте, за нами можуть стежити. Тож я навіть не уявляю, де нам краще зустрітися.
Вероніка, подумавши, запропонувала:
— А давайте в лікарні, у терапевтичному відділенні на другому поверсі. Там є хол для відвідувачів.
— Чудово, — сказав бізнесмен, подякував і попрощався.
Вона піднялася у відділення й присіла на плаский диван у холі. За хвилину зайшли чоловік і жінка, представилися Валерієм і Валентиною Корсаковими.
Вони сіли поруч. Вероніка дістала фото й передала його Валерію. Той, побачивши сина зі зв’язаними руками, схопився за серце. Його дружина простягнула руку, щоб узяти фото, але він притиснув знімок до себе.
— Не треба, Валю. Нашого сина водять на прив’язі, тобі краще цього не бачити.
Валентина закрила обличчя долонями, і її плечі затряслися від плачу.
— Бідний Костик, що він пережив…
— Звідки у вас це фото? — тихо спитав Валерій.
— У мене в Сріблянці дача. Я туди їздила зустрічатися з потенційними покупцями… — Вероніка розповіла, як у банці з варенням знайшлася фотографія.
— Просто у варенні? — здивувався чоловік.
— Ні, під обгорткою. Дівчинка сказала, що її дідусь — лісник. Мабуть, це він і зробив. Виходить, у нього не було іншої можливості якось повідомити про це.
— Так, — підвівся Валерій, — потрібно терміново їхати туди. Цей негідник вимагає такий викуп, що я й за тиждень не зберу готівки.
— Ти що, Валерію? Вони ж, мабуть, озброєні. Що ми можемо зробити? — злякалася Валентина.
— Я ж теж не з порожніми руками. Усіх покладу! — відповів похмурий Валерій.
— Почекайте, — зупинила його Вероніка. — Мій лікар пропонував допомогу свого знайомого. Може, краще цю операцію провести під керівництвом фахівця?
Валерій нетерпляче подивився на Вероніку.
— Його ж ще чекати доведеться.
— Валерику, ну що ти гарячкуєш? Справа ж серйозна. Давай попросимо людину допомогти, — вмовляла Валентина.
Вероніка зателефонувала лікарю й попросила зв’язати їх із його другом. На її подив, лікар, сказавши «одну хвилинку», майже одразу вийшов із терапевтичного відділення разом із кремезним мускулистим чоловіком.
— Знайомтесь, мій друг Арсен. Він готовий вам допомогти.
Компанія разом із Веронікою вийшла з лікарні, сіла в машину Валерія й вирушила в бік заміської траси. На одному з перехресть Валерій раптом звернув праворуч і поїхав до котеджного містечка.
— Ти куди? — стривожилася Валентина.
Він зупинився біля воріт особняка й сказав:
— Валю, виходь. Тобі там нема чого робити, це чоловіча робота. Вероніку ми беремо тільки для того, щоб вона допомогла знайти дівчинку й лісника.
Валя спробувала заперечити, але чоловік так прикрикнув, що вона, схлипуючи, вийшла з машини й кілька разів судомно перехрестилася.
Коли автомобіль під’їхав до того самого повороту, де Вероніка купила варення, на місці нікого не було. Вирішили поїхати в село, розпитати жителів про дівчинку Настю.
Раптом Вероніка побачила другу дівчинку, яка того дня була з Настею за компанію. Вона попросила Валерія зупинитися й вийшла з машини.
— Гей, — покликала вона, — не підкажеш, де можна знайти Настю?
Дівчинка обернулася й, упізнавши Вероніку, усміхнулася.
— А Настя поїхала до батьків. А ви що, хочете ще її варення купити? Сподобалося?
— Так-так, хочемо, — зраділа Вероніка простому поясненню свого приїзду.
— Тоді вам потрібно їхати цією дорогою до самого кінця, а там, біля лісу, побачите будинок із зеленою дахівкою. Там і живе дідусь Дмитро.
Вероніка сіла в машину. Арсен сказав Валерію:
— Їдемо не до кінця вулиці, а трохи не доїжджаючи. За будинком можуть стежити, тож не варто його підставляти. Нехай Вероніка сходить до будинку й поговорить із господарем.
Так і зробили. Побачивши в кінці вулиці будиночок із зеленою металевою дахівкою, зупинилися й випустили Вероніку. Та, взявши сумочку, пішла до будинку. За невисоким парканом загавкав пес. Вероніка покликала господаря, і з будинку вийшов невисокий літній чоловік із сивою шевелюрою.
— Ви з якого питання?
— Я щодо варення та смородини, — відповіла Вероніка й побачила, як дідусь Дмитро змінився на обличчі.
— Проходьте швидше, — сказав він і пропустив гостю, закривши віником будку собаки.
У будинку Вероніка одразу розповіла ліснику історію покупки.
— Зараз нижче по вулиці стоїть машина, у ній батько хлопчика та його помічник, обидва озброєні.
Дмитро похитав головою.
— Вони що, збираються влаштувати в лісі бій?
— Ви б бачили Валерія, коли він подивився на фото сина. Рвався їхати без жодних помічників. Ну як я могла його зупинити? — схвильовано сказала Вероніка.
Лісник розповів, що сталося.
— Коли ці люди з’явилися в нашому лісі, до мене приїхав начальник єгерської служби. Він сказав, щоб я в той квадрат взагалі не заходив і зайвих питань не ставив. А щоб я не накоїв дурниць, як він висловився, вимагав здати йому на час мій смартфон, залишивши тільки рацію. Вони в мисливській хатині, вона мало кому відома, чудове місце для тайника, — продовжив Дмитро. — Ну я й не ходив у той бік. Але якось, обходячи інші квартали, почув із того боку дитячий крик, а потім звук, ніби тому, хто кричав, затулили рота. У лісі чутність гарна. Я просто остовпів — отже, ось що там відбувається! І відтоді цей крик постійно стояв у мене у вухах. Я вирішив, що все-таки маю допомогти дитині, не знав, хлопчик це чи дівчинка. І ось вибрав день, коли звуки в лісі заглушав вітер. Я знаю підходи до цієї хатини, де не те що машина, але й людина не пройде. Засів у кущах, стежу, фотоапарат із собою взяв. І тут бачу: відчиняються двері, якийсь бугай веде на мотузці хлопчика. Клацнув фотоапаратом і заліг. Полежав, чую, бугай у двері вбиральні стукає: «Гей, ти що там заснув? Давай швидше!» Ну, я ще один знімок зробив, але там хлопчика гірше видно. Думаю, докази в мене є, а куди їх подіти? Донька з чоловіком якраз у гори поїхали, а внучку мені залишили. От я й вигадав цю торгівлю на трасі. Сам не міг вийти, відчував, що за мною стежать. У нашого дільничного свої підглядачі в селі. От Настеньку й попросив, — зітхнув Дмитро.
— Виходить, ми правильно зробили, що не стали до вашого будинку під’їжджати? — спитала Вероніка.
— Звісно! — відповів Дмитро. — Зараз потрібно вийти на вулицю й показати, що ви в мене варення купили. А потім, як стемніє, до хатини підемо. Там уночі лише один охоронець залишається, маємо впоратися.
Вони вийшли за хвіртку, тримаючи в руках дві баночки варення. Вероніка підняла їх до світла й сказала:
— Дякуємо вам величезне, свекруха сказала, що варення дуже смачне, ніде такого не варять. Ми до вас іще обов’язково приїдемо. Тож приготуйте, будь ласка, з ожини й морошки.
Дмитро підіграв, галантно поцілувавши їй руку. «От артист», — подумала вона.
Сівши в автомобіль, Вероніка повідомила:
— Загалом, хлопці, застрягли ми тут до темряви. Давайте від’їдемо кудись перекусимо, а ближче до ночі повернемося. Дядько Дмитро сказав, у хатині лише один охоронець залишається.
— Дядько Дмитро? — перепитали чоловіки.
— Ну так, дідусь цей, лісник. Доволі приємним чоловіком виявився, — усміхнулася Вероніка.
Вони виїхали на трасу й через кілька кілометрів зупинилися біля кафе. Замовивши обід, почали телефонувати рідним: Віка — матері та свекрусі, Валерій — дружині. Тільки Арсен нікуди не дзвонив, а коли інші закінчили, наказав вимкнути телефони. Валерій потягнувся за сигаретою, але Арсен заборонив:
— Чому це? Ну гаразд, у машині не можна, а тут чому? — здивувався Валерій.
— Просочитеся запахом, так що в лісі відразу себе видасте. Потерпіть заради сина.
Валерій винувато сховав сигарети.
Коли стемніло, вони повернулися до села, залишили машину біля повороту на вулицю й пішли пішки до будинку лісника. Сторожова собака на той час уже була замкнена в будці, і гості безперешкодно потрапили в дім. Там вони розподілили ролі.
Арсен заявив:
— Бугая я беру на себе.
— Дивись, щоб менше крові, — попросив Валерій, — не налякай дитину.
— Жодної крові не буде, — заспокоїв його Арсен, помахавши пляшечкою. — Давид у лікарні хлороформ дав. Тож клієнт спатиме до ранку.
Дід мав залишатися зовні, слухати ліс і, якщо що, подати сигнал. Валерій мав зайти в хатину й забрати сина. Окрім мисливських рушниць, вирішили взяти із собою ножі, щоб розрізати мотузку на руках хлопчика. Ну й мало що може трапитися.
Вероніка залишалася в будинку лісника, створюючи видимість присутності господаря вдома.
Нарешті Дмитро вивів гостей через чорний хід на заднє подвір’я, наказав лягти на землю й прислухатися. Полежали, прислухалися, поповзли, і тільки опинившись серед густих заростей, піднялися на ноги й тихенько пішли. До місця дісталися приблизно за годину. Місяць зрадницьки підсвічував стежку, а в єдиному вікні хатини горіло світло й виднілася постать бугая.
Дмитро приклав палець до губ, і всі завмерли. Незабаром вони почули скрип вхідних дверей. Арсен роззувся й босоніж увійшов на подвір’я. Було чути, як він із кимось бореться, а потім щось важке впало на землю. Арсен виглянув із-за рогу будинку й тихо покликав Валерія. Батько хлопчика підбіг до Арсена, і вони разом вскочили в хатину.
Хлопчик, накритий тонким пледом, спав на вузькому тапчані, застеленому ведмежою шкурою. Поруч стояло розкладачне ліжко, очевидно, для бугая. Валерій помітив мотузку, прив’язану до великого гака в стелі, і різким рухом ножа розрізав її.
Мотузка впала, хлопчик заворушився. Валера підхопив його на руки разом із пледом і вибіг із хатини. Арсен побіг узуватися, а Дмитро та Валера із сином на руках кинулися геть уже прокатаною ґрунтовою дорогою.
— Тату, — пробурмотів Костя, не вірячи своїм очам. — Як ти мене знайшов?
— Тихо, сину, тихо, потім поговоримо, — відповів запиханий батько.
Незабаром їх наздогнав Арсен і підмінив Валерія, який явно вибився з сил. Нарешті вони опинилися на краю лісу. Тут Дмитро знову наказав усім лягти на землю й прислухатися. У селі було тихо, навіть собаки не гавкали. Вони пішли за Дмитром, який міг ходити знайомими стежками навіть із заплющеними очима.
Дійшовши майже до Сріблянки, чоловіки нарешті зітхнули з полегшенням, але Арсен сказав, що розслаблятися рано.
— Вероніко, ви водите машину? — спитав він.
Та кивнула. Валерій віддав їй ключі, і вона помчала пригнати автомобіль. Сина посадили на заднє сидіння, попросили Вероніку сісти поруч, а сам Валерій сів за кермо.
Арсен тихо спитав лісника:
— А вам не небезпечно тут залишатися?
— Ні, — прошепотів дід, нахилившись до Арсена. — Я на світанку в далекий квартал піду. Мене там ніхто не знайде, ділянка оточена болотом, а дорогу лише я знаю.
— Ну, бережіть себе, — сказали всі троє, а Валерій додав: — Їдемо вже.
У дорозі Вероніка поклала голову Кості собі на коліна. Хлопчик, схоже, дуже ослаб. Арсен і Валерій про щось тихенько розмовляли, і Вероніка незабаром теж задрімала. Прокинулася від того, що машина зупинилася.
Вони стояли на подвір’ї двоповерхового будинку Корсакових, а навколо метушилася вся їхня родина: мама, старший брат і сестра, бабуся, дідусь, кухарка, сторож і вся прислуга. Арсен, якому чоловіки тиснули руки, а жінки кидалися на шию, не знав, куди подітися від збентеження. Тому, коли побачив заснулу Вероніку, одразу привернув увагу всіх:
— Наша Вероніка, це все завдяки їй. Якби не вона…
Вероніка відразу опинилася в обіймах, рукостисканнях і поцілунках. Такого сімейного захоплення вона не бачила ніколи. Ледве звільнившись від вдячних родичів Корсакових, вона подивилася на Арсена:
— Ну що, треба якось нам додому добиратися.
— Куди це ви зібралися? Та ще й посеред ночі, — заперечила Валентина. — Давайте хоч по чашці чаю вип’ємо після такого дня.
Вероніка й Арсен не відмовилися, щоб не образити господиню. Зайшовши в яскраво освітлену їдальню, Арсен побачив, що його одяг красномовно свідчив про нічні пригоди: на куртці та штанах виднілися грудочки сухої землі та прилипла трава. Але господарі вже посадили збентеженого чоловіка за стіл, на який до обіцяного чаю поставили безліч закусок. Вероніка ніколи ще не снідала о четвертій ранку, тим більше так ситно.
Потім гості подякували господарям за теплий прийом і почали прощатися.
Валерій викликався їх підвезти, і з’ясувалося, що Арсен живе неподалік від будинку Веронічиної матері, практично у сусідньому дворі.
— Давайте побачимось ще раз? — запропонував Валерій. — Хочу всіх вас по-справжньому віддячити, особливо сміливого дідуся Дмитра, який не побоявся зробити знімок. Тож, зателефонуємо одне одному?
Через тиждень велика компанія знову приїхала до Сріблянки. Дід Дмитро щось майстрував на подвір’ї, а навколо нього стрибала онучка Настя. Побачивши знайомі обличчя, Дмитро розсміявся:
— О, наші герої завітали! Чому ж ви Костю з собою не взяли?
— Костик приходить до тями, залишився вдома з мамою. А ми ось приїхали дізнатися, як ви тут поживаєте, чи не турбують вас запеклі недруги?
— Ні, більше не турбують. Начальник єгерської служби терміново звільнився, мисливську хатину перенесли в інше місце, ближче до села. А я тут кілька днів не з’являвся. Потім сусідка розповіла, що приїжджали якісь люди на джипі, питали, чи не бачила вона тут чужих. А вона, молодець, сказала, що тільки моя донька й онучка приїжджають. Ну й покупці варення. От і поїхали ні з чим.
Тут із будинку вийшла рум’яна усміхнена жінка, привіталася й запросила всіх на чай зі свіжими оладками. Гості посміхнулися, але відмовилися, а Валерій сунув Дмитру в руки конверт. Той замахав руками, але Валера твердо сказав:
— Батьку, візьміть, не ображайте. Ви ж розумієте, що для мене зробили.
У конверті лежала банківська картка з кругленькою сумою на рахунку. Такі ж конверти Валерій мало не силоміць вручив Вероніці й Арсену. Спецназівцю, крім іншого, Корсаков запропонував стати новим охоронцем Кості. Арсен, який останнім часом перебивався випадковими заробітками, то густо, то пусто, був приємно здивований.
Було незручно залишатися безробітним.
Ну, а дачу матері Вероніки, яка ще стояла в Сріблянці, вирішили не продавати. Через рік Арсен, що став чоловіком Вероніки, перетворив цей дім на доволі привабливе житло. І, звісно, в ньому почали збиратися нові друзі на посиденьки.
Завдяки фотографіям Дмитра й свідченням учасників рятувальної операції всі, хто брав участь у викраденні, отримали заслужене покарання.
Свекруха, якій Вероніка розповіла про події, дуже переживала за всіх. Вона слухала розповідь із захопленням, хитала головою в небезпечні моменти й радісно кивала, коли все благополучно завершилося. Давид Євгенович, нарешті, констатував настання ремісії й виписав пацієнтку додому, на її величезну радість.
Не спитав дозволу: наречений заселив всю сім’ю у квартиру нареченої перед Новим роком