Останні кілька тижнів родина Самойлових жила в радісному передчутті довгоочікуваної відпустки. Цього разу подружжя збиралося до Туреччини — Ангеліна давно мріяла про цю подорож. Бізнес Степана процвітав, робота Ангеліни також приносила хороший дохід. На утримання дому та двох дітей вистачало коштів, тож Степан вирішив відкладати частину прибутку з кожної угоди, щоб зробити своїй родині приємний сюрприз.
Ангеліна була в нестямі від щастя. Коли чоловік повідомив їй про поїздку, вона влаштувала справжню святкову вечерю і навіть спекла свій знаменитий торт із «пташиним молоком» — на це вона наважувалася нечасто. Діти вже хизувалися перед однокласниками, а Ангеліна перед подругами, збираючи валізи для всієї сім’ї та приміряючи наряди, які неодмінно взяла б із собою.
Після виснажливого робочого тижня Степан планував трохи розслабитися, але друзі покликали його до бару — вони давно не збиралися разом. У кожного накопичилося чимало новин, а ці хлопці завжди були Степанові як рідні. Їхня дружба зародилася ще в університеті й витримала безліч випробувань. Компанія любила згадувати старі часи, сміятися і, часом, сумувати.
— Красень ти все-таки, — сказав Павло, дізнавшись про майбутню поїздку до Туреччини. — Ми минулого року з Олею літали до Італії. Досі згадуємо цю відпустку. Прямо другий медовий місяць. Такі емоції!
— Так, балувати своїх жінок — це важливо, — підхопив Артур. — А пам’ятаєш, як ти сох по Олі, тій самій, що навчалася на курс молодше за нас?
Він любив ставити людей у незручне становище, особливо Павла.
— Та годі тобі! Ті її хвостики були милими, між іншим. Саме вони тоді й привернули мою увагу, — заперечив Павло.
— Усе, досить! — Степан ляснув у долоні. — Жодних спогадів про колишніх. Ми всі тепер сімейні люди, у нас діти й відповідальність. Давайте краще у щось зіграємо.
— В карти на бажання! Згадаємо молодість. Хто за? — запропонував хтось.
Друзі погодилися. Один із них попросив у офіціанта колоду карт. Кожен написав на аркуші паперу бажання, скрутив його і кинув у невелику вазочку, яку позичили у персоналу закладу. Програвший мав витягнути записку й виконати написане.
Перші три раунди Степану щастило, і він спостерігав за тим, як його друзі виконують безглузді завдання, червоніючи від сорому чи мирячись із ситуацією. Відвідувачі навколо теж веселилися, ніби вболівальники на футбольному матчі. Нарешті, прийшла черга Степана. Він розгорнув листочок, уважно прочитав його й усміхнувся.
— Ну, маячня! Це просто безглуздя! — підсумував він.
— Що там? Не тупи! Читай!
— Я повинен передати управління своїм бізнесом першому-ліпшому безхатьку на час відпустки? А якщо він відмовиться, то розділити тижневий прибуток між усіма вами? Це ж повний абсурд! Як я можу довірити свою справу кому завгодно? Ні, звісно, я цього робити не буду.
— Та годі тобі! — розчаровано протягнув Артур. — Угода дорожча за гроші. Ти не можеш відмовитися. Ми будемо перевіряти щодня, що робить цей чоловік. Якщо що — допоможемо. Ну, а якщо ніхто не погодиться, то просто заплатиш нам. Ось і все.
— Давай, Степане, ризикни! — підтримав Павло. — Запам’ятаєш цей випадок на все життя! Ми допоможемо, нічого страшного не станеться. Головне — знайти людину, яка погодиться.
Степан вагався. Йому завжди здавалося, що тільки він може контролювати всі процеси в бізнесі. За тиждень могла набігти серйозна сума. Але, зваживши всі «за» і «проти», він зважився.
— Гаразд, ризикну.
— У-у-у! Оце по-нашому! Ходімо, треба знайти щасливчика.
Друзі розрахувалися й вийшли на вулицю, не знаючи, з чого почати. Вони бродили деякий час, жартуючи один з одного, але підходящих кандидатів не траплялося. Тоді компанія почала обходити двори, заглядаючи у місця біля сміттєвих баків. Безхатька знайшли не одразу.
Друзі підштовхували Степана, який готувався вимовити, мабуть, найдивніші слова у своєму житті.
— Добрий вечір. Вибачте за неприємності, — звернувся він до безхатька, що рився у пакетах.
Безхатько повернувся на голос, здивований такою ввічливістю. Він був одягнений у тонку куртку, спортивні штани та капці на босу ногу. Чоловіки з його компанії хихикали, і він подумав, що це чергова витівка п’яних жартівників.
— Чого треба? — буркнув він неприязно.
— Вибачте, не хочу вас налякати. У мене є пропозиція. У мене власний бізнес, і незабаром я лечу до Туреччини у відпустку.
— Вітаю. І що вам від мене потрібно?
— Мені потрібен заступник, який би наглядав за працівниками під час моєї відсутності. Щоб усе працювало, як зазвичай. Розумієте?
Чоловік недовірливо дивився на нього, думаючи, що з нього просто знущаються. Зазвичай люди тільки кричали або жбурляли в нього недоїдки.
— Що це за пропозиція? Ви серйозно?
— Ми з друзями уклали парі. Розумію, що звучить дивно, але чи не могли б ви стати цією людиною? Керівником, поки мене не буде?
— А що з цього матиму? У мене своїх проблем вистачає. Не до ваших жартів.
— Я оплачу всі робочі години за тиждень. Якби це була моя зарплата. По-чесному. Що скажете?
— А якщо щось пропаде? Не боїтеся? Хоча мені втрачати нічого — все одно нічого не візьмете.
— Тим більше погоджуйтеся.
— Так, погоджуйтеся! — вигукнув Артур. — Степан чесна людина. Не образить.
— Гаразд, по руках, — безхатько простягнув брудну руку, і Степан її потиснув.
Тепер перед чоловіком стояло непросте завдання — організувати все правильно. Було б простіше передати керівництво друзям: у них були житло, пристойний одяг і досвід. Але вибір уже зроблено.
Степан підійшов до друзів, попросив їх допомогти, а потім повернувся до безхатька.
— Скажіть, де ви зазвичай ночуєте? Завтра вранці близько дев’ятої я заїду за вами, приведемо вас до ладу й поїдемо до офісу, щоб представити колективу. Подробиці обговоримо завтра. Сьогодні, на жаль, не можу допомогти, але питання з ночівлею вирішу. Мене звати Степан.
— Мене звати Матвій Аркадійович. Я тут живу, так би мовити, на постійній основі. Цей двір — моя територія. Але завтра підійду до альтанки. Не годиться вести серйозні розмови біля смітників.
Степан відзначив про себе дивовижну правильність мови чоловіка. Під світлом ліхтаря він розгледів його обличчя: не пропите, з акуратними зубами й звичайними зморшками людини середнього віку. У голові промайнула думка: якщо помити, підстригти й поголити цього чоловіка, він буде виглядати цілком пристойно.
Тим часом друзі вже повернулися, тримаючи в руках пакет із готовою їжею: гарячий борщ, картопляне пюре, котлети й олів’є.
— Тримайте, це вам як аванс. І не хвилюйтеся, я дотримуюся свого слова, — сказав Степан.
Безхатько кілька разів подякував їм за доброту, притискаючи пакет до себе. Потім вибачився й додав, що піде їсти, поки їжа ще тепла.
— От і морока тобі на голову, — усміхнувся Павло на прощання.
— Та вже, дякую, «друже» називається, — похитав головою Степан.
Вранці, дочекавшись, поки Ангеліна поснідає й вирушить на роботу, Степан подзвонив своїй секретарці Альоні. Він повідомив, що першу половину дня його не буде в офісі, а якщо знадобиться — нехай зв’язуються з ним безпосередньо.
До призначеного часу він приїхав у двір, де біля альтанки його вже чекав Матвій Аркадійович.
— Добрий ранок! Ну що, почнемо? Зараз відвезу вас у сауну, там поснідаємо. Я прихопив із собою кілька своїх костюмів. Сподіваюся, розмір підійде.
— Добрий ранок. Гаразд, поїхали, — кивнув Матвій.
У машині Матвій мовчки дивився у вікно, спостерігаючи за вулицею. Степан тим часом розповідав йому про свій бізнес, основні завдання й обов’язки керівника, які доведеться взяти на себе.
— Звучить не так складно, як можна було б подумати. Знаєте, ви дуже цікава людина, Степане. Дуже, — відзначив Матвій.
— Сам у шоці, але, здається, у нас усе вийде. За гроші не хвилюйтеся — усе чесно. Кожен день буде оплачений.
Після водних процедур Степан відвіз Матвія до кафе. Офіціанти тепло зустріли гостей, пропонуючи страву дня та ввічливо спілкуючись. Матвій дякував їм буквально за кожну дрібницю, адже давно відвик від такого ставлення. Пізніше вони вирушили до перукарні, де майбутнього заступника підстригли, поголили щоки та підборіддя.
Через кілька годин перед Степаном стояла зовсім інша людина. Тільки щоки залишалися трохи запалими, а піджак висів на худих плечах. Зате запонки блищали у світлі ламп.
Працівники офісу були розчаровані, дізнавшись, що за ними все одно будуть стежити. Вони сподівалися трохи розслабитися під час відсутності начальника, а тепер не лише доведеться працювати у звичайному режимі, а й придивлятися до нового заступника.
Матвій Аркадійович без тіні збентеження оглянув підлеглих, представився й виголосив коротку заздалегідь підготовлену промову.
— Що ж, удачі вам. Я на зв’язку. Якщо щось потрібно, звертайтеся до секретарки Альони. Вона все пояснить, — попрощався Степан, потискаючи руку Матвію. — Щасливої дороги!
— Гарного відпочинку, — відповів Матвій.
Після прильоту Степан першим ділом написав Альоні, щоб дізнатися, як справи в офісі.
— Ваш заступник — просто знахідка! Повертайтеся швидше, — відповіла вона.
Повернувшись додому, Степан намагався зв’язатися з Альоною, але вона вже кілька днів не відповідала на повідомлення. Наступного ранку він приїхав до офісу.
Перше, що впало в очі, — на місці молоденької Альони сиділа жінка років сорока, приємної зовнішності. Побачивши його, вона встала та представилася:
— Добрий ранок, Степане Миколайовичу. Я ваша нова секретарка, Марина Ігорівна.
— Приємно познайомитися. А що сталося з Альоною?
— Вам краще запитати про це у Матвія Аркадійовича.
— Гаразд, дякую. Гарного дня.
Степан зайшов до свого кабінету. Матвій сидів на дивані, розклавши документи на журнальному столику. Побачивши Степана, він підвівся. Робоче місце директора залишалося недоторканим. У діях заступника Степан почав помічати характерні риси.
— Вітаю! З поверненням. Як відпочили? Готові до екскурсії?
— Вітаю, Матвію. А де Альона?
— Безтолкова дівчина. Не міг її залишити. Є ще деякі зміни. Ходімо, покажу.
При їх появі співробітники припинили роботу й привітали керівника. Степан помітив нові обличчя. Матвій розповів, що деяких звільнив за зв’язки з конкурентами, а решту попередив, щоб більше такого не допускали. Під його керівництвом працівники почали приходити вчасно, менше засиджуватися на кухні з чаєм, а продуктивність зросла.
Степан був вражений: такі зміни за один тиждень здавалися неможливими. Виявилося, що Матвій у минулому був військовим, і порядок під його керівництвом був нормою.
Директор висловив захоплення й запропонував чоловіку залишитися на постійній посаді заступника.
— Ви просто знахідка! Не можу дозволити вам піти.
— Початок покладено. Все налагодиться.
— І знайте, я пропоную це не з жалю. Як співробітник, ви мене повністю влаштовуєте. Я у питаннях дисципліни слабкий. У нас удома діти бояться дружину, а на мені їздять верхи.
Матвій із радістю прийняв пропозицію. З часом він зміг орендувати квартиру й повернутися до нормального життя. Він часто дякував долі за зустріч зі Степаном. Продовжуючи працювати сумлінно, він ніколи не забував тих, хто допомагав йому в період поневірянь, і намагався підтримувати їх, чим міг.
— Збирай свої речі й іди, — сказав Сергій дружині холодним тоном. — Мені байдуже, куди ти підеш, до мами чи ще кудись