Мене звуть Артем, і я батько трьох чудових дітей. Але моя історія зовсім не схожа на казкову, попри її багатообіцяючий початок.
З Анею ми познайомилися ще в університеті. Вона була молодшою за мене на три роки — тендітна, красива, з чарівною усмішкою, яка одразу запала мені в душу. Наші стосунки розвивалися повільно, але впевнено, і я знав: це та жінка, з якою хочу провести все своє життя.
Через чотири місяці після початку стосунків я запропонував Ані жити разом. Вона погодилася. А ще через кілька місяців ми подали заяву до РАЦСу. Все складалося, як у романтичному фільмі. І ось через рік після весілля ми дізналися, що чекаємо дитину.
Вагітність стала для Ані справжнім випробуванням. Сильний токсикоз і загальний стан сильно підривали її здоров’я. Вона ледве дотягнула до пологів, які почалися передчасно. Лікар, який вийшов із палати, виглядав стомленим, але усміхненим.
— У вас трійня! Дві дівчинки та хлопчик! — сказав він із захопленням.
Я не міг повірити своїм вухам. Це було щастя, якого я навіть не міг уявити. Одразу вирушив додому, щоб привезти все необхідне, що попросила медсестра. Але коли повернувся до лікарні, сталося те, чого я ніяк не очікував.
Ані не було. Вона просто пішла, не залишивши жодного слова. Я одразу зателефонував її батькам, які приїхали швидко, але й самі нічого не розуміли. На мене лягли всі турботи про новонароджених. На щастя, мама та сестра підтримували мене у складні моменти.
Коли діти підросли й пішли до дитячого садка, стало трохи легше. Я зміг повернутися до роботи на повний день. Потім настала школа, університет… Мої малюки виросли, стали самостійними, і кожен пішов своїм шляхом. Я ж залишився один, так і не наважившись довіритися іншій жінці.
На свій сорокарічний ювілей я зібрав дітей у затишному сімейному колі. На суботу ми планували великий святковий обід із родичами. Вечір проходив у теплій атмосфері, коли раптом пролунав дзвінок у двері. Син пішов відчиняти.
Через хвилину на порозі з’явилася жінка. Я одразу впізнав її — це була Аня. Але від тієї чарівної дівчини, яку я знав раніше, майже нічого не залишилося. Зморшки, втомлений погляд і тьмяна зовнішність казали самі за себе.
— У мене немає виправдань, — сказала вона, ледь ступивши через поріг. — Я прийшла просити вибачення.
Я дивився на неї й не відчував нічого. Ні жалю, ні злості. Мої почуття давно належали тільки дітям. Аня розповідала, що залишилася без роботи, не може оплачувати житло і хоче повернутися в сім’ю, почати все спочатку. Вона виправдовувалася молодістю й нерозумінням того, що робила тоді.
Діти стояли поруч, мовчки слухаючи її слова. Вони знали про події минулого, але ніколи не зустрічалися з нею. Тепер вони дивилися на цю жінку з дивним поєднанням співчуття й холодної байдужості.
Я підійшов до дверей, відчинив їх і сказав:
— Пробач, але ми не можемо тобі допомогти. Ти зробила свій вибір багато років тому.
Аня пішла, залишивши за собою лише спогади про невдалу спробу. З того часу вона більше не з’являлася в нашому житті.
А як би ви вчинили на моєму місці?
Алла Пугачова публічно відповіла на хейт росіян щодо її сім’ї