— Так, звісно, тітко Лідо. Будемо чекати, — Марина повільно опустила телефон і подивилася на чоловіка тим особливим поглядом, у якому читалося все — від втоми до відчаю.
— Тільки не кажи, що знову… — Ігор завмер із недопитою чашкою кави, вже знаючи відповідь.
— А то ти не зрозумів! Твоя дорога тітка Ліда вже в дорозі. З Олесею, її чоловіком і… — Марина зробила театральну паузу, — сюрприз-сюрприз, із сім’єю Вадика. Каже, «випадково зідзвонилися» і вирішили нас провідати.
Липневе сонце безжально припікало дах дачного будиночка, який вони з Ігорем купили три роки тому. «Наше укриття», — так вони називали це місце. Хоч яке там укриття — прохідний двір!
Марина нервово стягнула волосся у хвіст і почала вивантажувати продукти з холодильника. Салати, м’ясо для шашлику, овочі… Все це треба приготувати за три години, щоб нагодувати натовп із восьми людей, які навіть не потрудилися попередити заздалегідь.
— Ігорю, ми ж говорили про це, — Марина намагалася контролювати голос, але виходило погано. — Минулі вихідні — твій брат із дітьми, позаминулі — хрещена. Тепер ось ця орда… Ми що, кейтерингова служба?
Ігор винувато знизав плечима, уникаючи прямого погляду.
— Ну що я можу зробити? Вони вже їдуть. Це ж сім’я, Марино.
— Сім’я? — Марина гучно поставила миску на стіл. — Яка приїжджає з порожніми руками, з’їдає все дочиста, а потім їде, навіть не сказавши «дякую»? Це не сім’я, це… споживачі!
— Та не нервуйся, — Ігор підійшов і незграбно обійняв її ззаду. — Я все владнаю. Обіцяю, це востаннє.
Марина гірко усміхнулася. Скільки разів вона чула цю фразу? «Востаннє» тривало вже третє літо.
— Знаєш що? Готуй сам, — вона скинула його руки. — Раз уже твоя родина, от і приймай.
— Мариш, ну ти ж краще це робиш…
— А може, мені просто треба відпочити? Хоч раз, а? Хоч один клятий вихідний, коли я не стоятиму біля плити для твоїх родичів!
Ігор примирливо підняв руки:
— Добре-добре. Давай разом. Я займуся м’ясом, ти — рештою. А потім… потім я серйозно поговорю з тіткою Лідою.
Марина лише зітхнула. Вона знала, що розмови не буде. Ігор не вмів відмовляти родичам, особливо старшому поколінню. З дитинства звик бути «хорошим хлопчиком». А вона — звикла бути «хорошою дружиною». Тільки ось втома накопичувалася, як пісок у годиннику. І колись цей пісок мав закінчитися.
***
Близько третьої години дня двір наповнився шумом автівок і гучними привітаннями. Марина, натягнувши усмішку, вийшла на ґанок.
— Маринко! — тітка Ліда, кремезна жінка за шістдесят, розкинула руки для обіймів. — Як же ми за вами скучили!
За її спиною вивантажувалися інші: Олеся з чоловіком, їхні двоє підлітків, Вадик із дружиною та маленьким сином. Усі вони усміхалися, махали руками й… в руках у них не було нічого, окрім сонцезахисних окулярів і пляшки коньяку.
— Проходьте, — Марина посунулась, пропускаючи гостей до будинку.
— А що у нас на обід? — тітка Ліда безцеремонно пройшла на кухню, заглядаючи в каструлі. — Ой, а шашличка ще немає? Вадику, допоможи Ігореві з мангалом!
Марина стиснула зуби. Звісно, яке там «привіт, як справи». Одразу — «де їжа».
— Ігор займається м’ясом. Буде готове за годину, — сказала вона якомога спокійніше.
— Годину? — Олеся театрально схопилася за живіт. — А перекусити чимось можна? Ми з дороги вмираємо з голоду!
Марина мовчки дістала тарілки з нарізкою, які готувала весь ранок. Минулого разу вона дала собі слово, що більше не метушитиметься. Але ні — знову накриває на стіл, знову наливає напої, знову усміхається через силу.
— Маринко, а салатик де? — поцікавилася дружина Вадика, Христина, навіть не торкнувшись до нарізки.
— В процесі, — коротко відповіла Марина, нарізаючи помідори.
— Давай допоможу, — запропонувала Олеся, але замість допомоги просто обперлася об стільницю з бокалом вина. — Слухай, у місті такі ціни зараз… Просто грабунок! Ми нічого не привезли, вибач. Думали, у вас тут усе своє, з городу.
Марина мовчки кивнула. Їхній «город» складався з кількох грядок зелені та пари кущів помідорів. Все інше вона купувала в супермаркеті за тими ж цінами, що й у місті.
— Баня буде? — крикнув із вітальні хтось із чоловіків.
— І басейн дітям надуйте! — додала Христина, навіть не глянувши на Марину.
За годину, коли стіл був накритий, а шашлик допікався на мангалі, Марина на хвилину вислизнула до спальні. Просто щоб перевести подих. Руки тремтіли, у скронях стукало. Вона почувалася не господинею дому, а служницею, яка мала передбачати бажання гостей.
Повернувшись на веранду, вона застала розмову між тіткою Лідою й Олесею.
— …зовсім не вміє гостинно приймати, — долинув до неї голос тітки. — А ще й усіх критикує. Ігорчик заслуговує на жінку простішу, без цих міських замашок.
— Та годі тобі, мамо, — відмахнулася Олеся. — Зате годує смачно і дачу тримає в чистоті.
Марина завмерла за дверима, відчуваючи, як до горла підкочується клубок. Ось у чому справа! Її цінність — тільки в приготовленій їжі та вимитих підлогах? Заслінка чайника для цих людей, не більше?
За вечерею вона майже не розмовляла, механічно подавала страви й прибирала порожні тарілки. Ігор, розчервонілий від випитого, розповідав байки з Вадиком, зовсім не помічаючи її стану.
— Маринко, а десерт буде? — гучно спитала тітка Ліда, промокаючи губи серветкою.
— У холодильнику торт, — коротко відповіла Марина.
— А чай? А кава? — не вгамовувалася тітка. — І можна музику голосніше? Що ми як на поминках сидимо!
Щось усередині Марини здригнулося й зламалося. Вона мовчки встала й пішла на кухню. Дістала торт, поставила чайник. Механічно взяла сміття винести…
І завмерла над смітником, побачивши знайому пляшку. Марина повільно дістала її. Італійське вино, яке вони з Ігорем привезли з тогорічної поїздки. Берегли до річниці весілля, яка мала бути за два тижні. І от тепер — порожня пляшка в смітнику.
Навіть не спитали. Просто взяли й випили те, що було для них особливим, цінним.
Марина дивилася на пляшку, і всередині щось закипало, підіймалося, як лава у вулкані перед виверженням. Вона повернулася на веранду, тримаючи пляшку перед собою як речовий доказ.
— Хто це випив? — спитала вона неочікувано голосно, перекриваючи музику й розмови.
Розмови стихли. Гості переглядалися.
— А, це я відкрив, — безтурботно відгукнувся Вадик. — У холодильнику стояло, я думав, для гостей.
— Це вино ми з Ігорем привезли з Італії, — голос Марини дзвенів від напруги. — Ми берегли його для нашої річниці.
— Ну вибач, — знизав плечима Вадик. — Хто ж знав? Треба було підписати.
Це була остання крапля.
— Підписати? — Марина відчула, як всередині щось обривається. — ПІДПИСАТИ?! Що ще мені треба підписати у МОЄМУ домі? Може, кожну чашку? Кожну виделку? А може, на лобі написати «Не прислуга»?!
Вона кинула пляшку в смітник. Дзвін розбитого скла змусив усіх здригнутися.
— Марина! — Ігор підскочив.
— Ні, Ігорю! — вона підняла руку, зупиняючи його. — Три роки! Три роки кожні вихідні я готую, прибираю, перу, розважаю твою родину! Три роки я чую тільки «де салатик» і «а десерт буде»! Ні подяки, ні допомоги, ні навіть елементарної поваги! І знаєш що? Я БІЛЬШЕ НІКОМУ НЕ ЗОБОВ’ЯЗАНА БУТИ МАМОЮ!
Вона зірвала з себе фартух і кинула його на стіл.
— Маринко, ну що ти так нервуєш… — почала тітка Ліда.
— А ви! — Марина повернулася до неї. — Ви за спиною обговорюєте, яка я погана дружина? Що Ігор «заслуговує жінку простішу»? Так нехай шукає! А я більше не буду вашою безкоштовною куховаркою!
Вона розвернулася й пішла в дім, відчуваючи, як тремтять коліна. Схопила сумку, ключі від машини.
— Марина, зачекай! — Ігор догнав її біля дверей. — Ти куди?
— До Світланки, в місто, — вона навіть не обернулася. — Проведу ніч там. А завтра… завтра вирішимо, що робити далі.
— Але…
— Ніяких «але», Ігорю. Або ти нарешті зрозумієш, що у нас має бути СВОЄ життя, або… або я не знаю, що буде.
Гучно грюкнувши дверима, вона сіла в машину й завела мотор. У дзеркалі заднього виду вона бачила, як на ґанок вибігли інші, як Ігор стояв, опустивши руки.
Вперше за довгий час вона відчула, що зробила щось справжнє. Для себе.
***
Два дні в міській квартирі подруги дивним чином заспокоїли її. Світланка не ставила зайвих питань, просто була поряд. А Марина думала. Про себе, про шлюб, про те, що дозволяла робити з собою всі ці роки.
На третій день пролунав дзвінок у двері. Відкривши, вона побачила Ігоря — з букетом польових квітів і винуватим виразом обличчя.
— Можна? — тихо спитав він.
Марина мовчки відступила, впускаючи його у квартиру.
— Я все зрозумів, — почав він, дивлячись їй у вічі. — Справді. І… я вперше поставив тітці умову: без їжі — не приїжджати. Взагалі нікому не можна приїжджати без попередження. І… я сказав їм, що це я наполіг, що це моє рішення. Щоб вони не думали про тебе погано.
Марина схрестила руки на грудях:
— І навіщо ти це зробив?
— Бо ти права. Увесь цей час ти була права, — він зробив крок до неї. — Я не помічав, скільки всього було на тобі. Просто… звик, що ти все встигаєш, все можеш. І не думав, якою ціною.
— А тепер подумав?
— Тепер я сам прибирав дім після їхнього від’їзду. І зрозумів, як це… виснажує.
Марина відчула, як губи самі собою розтягуються в усмішці. Вперше за довгий час вона відчувала не гіркоту, а якусь внутрішню силу.
— Знаєш, що дивно? — сказала вона, нарешті приймаючи букет. — Поки я відпочивала тут, ніхто не помер з голоду. Світ не завалився через те, що я не нагодувала твоїх родичів. Виявляється, я нікому нічого не винна.
Ігор обережно взяв її за руку:
— Я хочу, щоб наступне літо ми провели інакше. Тільки ти і я.
***
Рік потому. Липень. Берег Одещини.
Марина напівлежала на шезлонгу, потягуючи коктейль через трубочку. Книга на колінах була відкрита, але погляд раз по раз зупинявся на морі, де Ігор плюскався у хвилях.
Телефон завібрував. Повідомлення від тітки Ліди: «Любі! Як ви там? Ми з Олесею подумали… може, все-таки приїдемо? Ненадовго, на тиждень. Сумуємо!»
Марина усміхнулася. Палець ковзнув по екрану, натискаючи «Заблокувати відправника».
— Що там? — спитав Ігор, підходячи з рушником на плечах.
— Нічого важливого, — вона відклала телефон. — Іди сюди, я хочу зробити фото на заході сонця.
Тепер вона точно знала: це літо — тільки їхнє. І наступне теж.
Мені здається, ми й не розставалися…