Чому ви в моєму домі вказуєте, що на стіл подавати? Ідіть геть

Будинок вони обирали довго. Об’їздили всі села в радіусі п’ятдесяти кілометрів від міста, оглядали похилені хати з печами та криницями, новозбудовані котеджі з непомірними цінниками, і все здавалося не те. Поки на початку травня, коли сади вже зазеленіли, а в повітрі запахло квітами, не натрапили на оголошення про продаж невеликого будиночка в селі Сонячна Долина.

— Смішна назва, — зауважила Олена, гортаючи фотографії на телефоні. — Як у пісні.

— І недорого, — відповів Ігор, вдивляючись в екран через її плече. — І будинок міцний, судячи зі знімків. Просто занедбаний.

Вони приїхали подивитися тієї ж неділі. Будиночок виявився справді добротним — брусовий, з мансардою, ділянка у вісім соток заросла бур’яном, але яблуні в саду були ще живі, хоч і здичавілі. Господиня, літня жінка в чорній хустці, поспішала продати — переїжджала до доньки в Київ.

— Хороший будинок, — казала вона, відчиняючи скрипучу хвіртку. — Чоловік мій, царство йому небесне, сам будував. Руки золоті були.

Олена з Ігорем перезирнулися. Ціна була смішна за міськими мірками, і вони, не роздумуючи, внесли завдаток.

Ремонт почали в червні. Ігор брав відпустку частинами, Олена працювала віддалено і могла сидіти тут по кілька днів поспіль. Міняли проводку, утеплювали стіни, перестилали підлогу. Вечорами, втомлені, сиділи на ґанку з чаєм, дивлячись, як над полями сідає сонце, і відчували — це було правильне рішення. Місто з його спертим повітрям, заторами та вічною метушнею залишилося позаду, немов чуже, обридле життя.

На третій день їхнього перебування до хвіртки підійшла сусідка.

— Доброго дня, любі! — гукнула вона дзвінко. — Я Ніна Петрівна, ось у цьому домі живу. — Вона показала на охайний дерев’яний будинок із різьбленими лиштвами через дорогу. — Бачила, що нові господарі приїхали, думаю, дай познайомлюся.

Ніна Петрівна була рухливою жінкою років шістдесяти, з живими карими очима та швидкими рухами. Говорила багато, перестрибуючи з теми на тему, розпитувала звідки вони, чим займаються, навіщо в село перебралися.

— Втомилися від міста, — просто відповіла Олена. — Хочемо тиші.

— Ну тиші тут повно, — засміялася Ніна Петрівна. — Особливо взимку. Ви тільки утеплюйтеся краще, а то Марія, колишня господиня, все навмання жила. Я їй казала — утепли горище, а то промерзнеш, так ні ж, не слухалася.

Наступного дня Ніна Петрівна принесла пиріг із капустою, ще через день — банку малинового варення.

— Шкода було таке добро викидати, — казала вона, ставлячи банку на стіл. — У мене погріб повний, я сама, мені стільки нізащо не з’їсти.

Олена дякувала, пригощала чаєм. Ніна Петрівна охоче розповідала про село, про сусідів, про те, де краще купувати будматеріали, до якого майстра звернутися, якщо знадобиться допомога.

— Ось Толік, що через три будинки живе, він електрику будь-яку зробить. А за парканом, бачите синій будинок? Там Валера — він по сантехніці спец.

Ігор слухав, кивав, записував телефони. Сусідка здавалася знахідкою — знала всіх, усе, могла підказати, направити. У місті такого не буває, там люди роками живуть поруч і не вітаються.

До кінця липня основний ремонт був закінчений. Ігор з Оленою перевезли речі, розставили меблі. Ніна Петрівна заходила подивитися чи не щодня.

— Ой, а диван-то ви сюди поставили, — казала вона, оглядаючи вітальню. — Я б ось туди поставила, до вікна. Світла більше буде.

— Нам так зручніше, — м’яко відповідала Олена. — Ми ввечері телевізор не дивимося.

— Ну-ну, як знаєте, — Ніна Петрівна хитала головою, але сперечатися не стала.

Через тиждень вона з’явилася з пакетом розсади.

— Ось, принесла вам, огірочків. Посадіть, поки не пізно. У мене своя розсада, перевірена, завжди врожай гарний.

— Дякую, Ніна Петрівна, але ми поки що не планували город розбивати, — сказав Ігор. — У нас ще сарай полагодити треба, паркан…

— Та що там планувати! — замахала руками сусідка. — Он земля порожня стоїть! Грядки розіб’єте швидко, я допоможу. А огірочки ж які будуть! Свої ж, без хімії.

Відмовити було незручно. Олена з Ігорем перезирнулися, і Ігор узяв пакет із розсадою.

— Ну дякую, спробуємо.

— От і молодці! Я завтра зайду, покажу, де краще грядки зробити.

І вона справді прийшла наступного дня, і ще через день, і потім просто почала з’являтися в них, як у себе вдома. Хвіртка не замикалася — навіщо, у селі всі свої — і Ніна Петрівна заходила у двір, не питаючи.

Серпень видався спекотним. Олена працювала в будинку, Ігор їздив у місто тричі на тиждень, а Ніна Петрівна стала заходити частіше. То принесе солоних огірків, то компот сливовий, то просто зайде «дізнатися, як справи».

— Оленочко, а ти картоплю як чистиш? — запитала вона якось, зайшовши на кухню, де Олена готувала обід. — Ой, та ти ж вічка не вирізаєш! Не можна так, вони гірчать. Дай-но я покажу.

І, не чекаючи відповіді, взяла ніж з Олениних рук.

Олена промовчала. Подумала — літня жінка, самотня, хоче бути корисною, що тут такого. Нехай ріже, якщо їй важливо.

Але Ніна Петрівна почала все частіше висловлювати свою думку. То квіти не так посадили («Троянди треба з південного боку, а у вас що, з північного? Вони ж мерзнути будуть!»), то білизну не так розвісили («На ніч залишати не можна, роса холодна, не висохне!»), то вікна не вчасно миють («Після дощу треба мити, а не до!»).

Олена терпіла. Ігор віджартовувався.

— Сільське життя, — казав він. — Тут усі одне одному поради дають. Нічого, звикнемо.

Але у вересні Ніна Петрівна немов остаточно освоїлася. Вона вже не просто радила — вона вимагала. Вимагала, щоб Ігор допоміг їй залатати дах на сараї.

— Ігорко, ну ти ж чоловік молодий, тобі це раз плюнути, — казала вона, стоячи біля хвіртки. — А мені Валеру викликати — він грошей дере, як не знаю що.

Ігор ліз на чужий дах, латав дірявий шифер. Потім лагодив насос у Ніниній криниці. Потім міняв кран у її ванній.

— Ігорю, може, досить? — обережно запитала Олена одного вечора. — Ти кожні вихідні в неї щось лагодиш.

— Та годі, стара людина, їй допомогти нікому, — Ігор знизав плечима, хоча втому в його голосі Олена почула.

А Ніна Петрівна тим часом почала з’являтися в них зовсім безцеремонно. Могла зайти зранку-рано, коли вони ще пили каву на кухні, і сісти з ними за стіл, розповідаючи новини. Могла з’явитися ввечері, коли вони збиралися вечеряти, і залишатися допізна. Олена стала помічати, як сусідка поглядає на них через паркан — старий паркан був ґратчастим, видно все, що відбувається у дворі.

— Вона за нами стежить, — сказала Олена Ігорю одного разу. — Бачила, як вона стоїть біля вікна і дивиться сюди.

— Та облиш, — відмахнувся Ігор. — Їй нудно, от і дивиться.

Але незабаром Ігор сам відчув: щось не так. Ніна Петрівна заходила до їхнього будинку, як до свого, відчиняла холодильник («Ой, у вас молоко ще свіже? А я думала, вже скисло»), переставляла речі («Цукор треба в шафі тримати, а не на столі, а то мурахи прийдуть»), давала вказівки Олені, як готувати борщ, як прати, як розвішувати штори.

Олена відчувала, як усередині неї зростає глухе роздратування. Але стримувалася. Літня жінка, сама живе, може, й справді так звикла, що всі навколо — її люди, її будинок, її територія.

А наприкінці вересня сталося те, що переповнило чашу.

Була субота. Рідкісний вихідний, коли Ігор міг не їхати в місто, і вони планували просто побути вдвох, посмажити шашлик, посидіти в саду. Олена вже замаринувала м’ясо, Ігор розтопив мангал, коли у хвіртку зайшла Ніна Петрівна.

— О, шашлички! — зраділа вона. — Як добре, що я зайшла!

Олена та Ігор перезирнулися. Запрошувати не запрошували, але що робити — проганяти незручно.

— Проходьте, Ніно Петрівно, — натягнуто усміхнулася Олена.

— Ой, я ненадовго, — сусідка вже пройшла в будинок. — Ви тут сидіть, я зараз.

Олена пішла слідом, відчуваючи, як стискаються кулаки. Ніна Петрівна вже стояла біля холодильника, заглядаючи всередину.

— Ой, а сметану ж забули дістати! І огірочки солоні мої де? — Вона почала витягувати банки, розставляти їх на столі. — Ось це треба подати, і це, і помідорчики… А зелені ж у вас немає! Зараз збігаю до себе, принесу кропу.

— Ніно Петрівно, — Олена зробила крок уперед, голос тремтів. — Не треба. Ми самі…

— Та що ти, люба, не дякуй, — відмахнулася сусідка, вже дістаючи з холодильника пакет із сиром. — Я ж бачу, ви молоді, не знаєте ще, як стіл накривати по-справжньому. Ось я вас навчу.

Щось усередині Олени клацнуло. Вона підійшла до столу і вихопила з рук Ніни Петрівни пакет із сиром.

— Чому ви в моєму домі вказуєте, що на стіл подавати? Ідіть геть.

Тиша зависла важка, дзвінка. Ніна Петрівна завмерла, дивлячись на Олену з подивом. Потім обличчя її спотворилося.

— Як ти розмовляєш зі мною?! — голос сусідки став різким, ображеним. — Я тобі, дівчинко, в матері годжуся! Де повага до старших? Я вам добро роблю, допомагаю, а ти…

— Я не просила вас допомагати, — Олена намагалася говорити спокійно, але голос зривався. — Не просила приходити без запрошення. Не просила порпатися в моєму холодильнику і вказувати, що мені готувати.

— Олено, ти зовсім знахабніла! — Ніна Петрівна підійшла до неї, тицьнувши пальцем у груди. — Невдячна! Я вам стільки допомагала, все на ноги поставила, а ти…

— Ніно Петрівно, — у дверях з’явився Ігор, обличчя його було жорстким. — Олена має рацію. Ви перейшли всі межі.

Сусідка обернулася до нього, очі блиснули сльозами.

— І ти туди ж! Невже совість не загризе? Я вам, як рідна…

— Ви не рідна, — Ігор перебив її твердо. — Ви сусідка. Ми вдячні за перші поради, за допомогу, але це не дає вам права порядкувати в нашому домі. Олена вас попросила піти. Будь ласка, ідіть.

Ніна Петрівна дивилася на них, переводячи погляд з одного на іншого, і на обличчі її відбивалися і образа, і злість, і щось іще — можливо, нерозуміння, як же так сталося.

— Ну що ж, — нарешті, промовила вона, голос тремтів. — Ось так значить. Добре ж. Допомагай потім сусідам, добра їм бажаєш.

Вона різко розвернулася і вийшла, голосно грюкнувши дверима. Через хвіртку пройшла, не озираючись, і зникла у своєму будинку.

Олена опустилася на стілець, відчуваючи, як підкошуються ноги. Ігор підійшов, обійняв її за плечі.

— Ти правильно зробила, — тихо сказав він. — Я мав раніше підтримати тебе. Пробач.

— Мені так ніяково, — прошепотіла Олена. — Вона ж стара людина…

— Стара — не означає, що можна дозволяти собі все, — Ігор похитав головою. — Повага має бути взаємною. Вона давно перейшла межу. Ти терпіла, я терпів, а треба було одразу межі позначити.

Вони сиділи на кухні, дивлячись у вікно, де за парканом виднівся Нінин будинок. Шашлики так і не посмажили того дня. Їсти не хотілося.

Наступного дня Ніна Петрівна не з’явилася. І післязавтра також. Олена кілька разів ловила себе на тому, що прислухається — чи не скрипне хвіртка, чи не обізветься знайомий голос. Але було тихо. Надто тихо.

— Може, даремно ми так? — запитала Олена якось увечері. — Може, треба було м’якше…

— Ти спробувала м’яко, — нагадав Ігор. — Скільки разів натякала? А вона не чула. Деякі люди розуміють тільки прямоту.

— Все одно неприємно, — Олена зітхнула. — Ми ж не хотіли сваритися із сусідами.

— Ми не сварилися, — Ігор обійняв її. — Ми просто позначили межі. Це наш будинок, наше життя. І ніхто не має права вказувати нам, як жити.

Жовтень приніс дощі та холоди. Олена часто стояла біля вікна, дивлячись на мокру дорогу, на Нінин будинок із темними вікнами. Сусідка немов зникла. Не виходила на подвір’я, не показувалася. Олена іноді помічала, як ворушиться фіранка на вікні — значить, Ніна Петрівна вдома, дивиться. Але назустріч не йшла.

Десь глибоко всередині Олена відчувала полегшення. Не потрібно було більше вислуховувати поради, не потрібно посміхатися, коли хочеться послати подалі, не потрібно терпіти чужу людину у своєму домі. Але був і смуток. Можливо, Ніна Петрівна і справді хотіла допомогти, просто не вміла дотримуватися дистанції. Можливо, самотність зробила її такою нав’язливою.

Але Ігор мав рацію. Повага має бути взаємною. Не можна дозволяти людям витирати об себе ноги, навіть якщо це літні люди, навіть якщо вони самотні і їм потрібна увага.

— Я замовив матеріали для нового паркану, — сказав Ігор наприкінці жовтня. — Наступного місяця будемо ставити. Високий, суцільний, із профнастилу.

— Щоб вона не бачила, чим ми тут займаємося? — усміхнулася Олена.

— Щоб ніхто не бачив, — поправив Ігор. — У нас своє життя. Ми переїхали сюди за тишею та спокоєм, а не за тим, щоб жити на очах у всього села.

Олена кивнула. Паркан. Високий, суцільний паркан, за яким буде їхній світ, їхні правила, їхнє життя.

На початку листопада випав перший сніг. Олена стояла біля вікна, дивлячись, як білі пластівці кружляють у повітрі, лягають на дахи, на дерева, на старий похилений паркан. Скоро його замінять. Скоро між ними та Ніною Петрівною постане суцільна стіна.

І чомусь від цієї думки ставало легше.

— Коли поставимо паркан? — запитала Олена.

— До середини листопада впораємося, якщо погода не зіпсується, — Ігор поцілував її в маківку. — Буде у нас фортеця. Справжня фортеця.

— Тільки не від усіх, — тихо сказала Олена. — Просто від тих, хто не вміє стукати.

Ігор усміхнувся і міцніше пригорнув її до себе. А за вікном сніг все падав і падав, вкриваючи землю, старий паркан, сліди на дорозі — все, що було раніше. І здавалося, що разом зі снігом падає і старе життя, старі помилки, стара невпевненість. А попереду чекає зима, довга і тиха, коли можна буде просто бути вдвох, у своєму домі, за своїм парканом, і ніхто не зможе сказати їм, як жити та що робити.

Тому що це їхній дім. Їхнє життя. Їхній вибір.