Чоловік знаходить на своєму порозі немовля, загорнуте в ковдри

Леонід був рибалкою. Його життя пливло у спокійній рутині біля моря. У 54 роки його руки були загрубілі від багаторічної праці, а суглоби нили від найменшого руху. Його старий рибальський човен похитувалась біля причалу, поки він зав’язував останній вузол, вдивляючись у спокійні води.

Його невеликий будинок на краю села чекав на нього, як завжди. Чекав, але вже без тепла. Відтоді як не стало Марії, його дружини, тут більше не лунали дитячі голоси, не було обіймів — лише тиша, порушена лише спогадами про жінку, яку він любив усім серцем.

— Добрий вечір, Леоніде! — гукнув з ґанку старий Тимофій. — Як сьогодні з уловом?

— Досить, — відповів Леонід, підіймаючи кошик. — Знаєш, Тимофій, здається, риба не така вже й самотня, як ми.

— Завів би собаку, — як завжди порадив Тимофій. — Бо в тебе в хаті надто порожньо.

Невдовзі в каміні розгорівся вогонь, потріскуючи в вечірній тиші. Леонід сів у крісло, втупившись у фотографію Марії на камінній полиці.

— Знаєш, Маріє, ти мала рацію, коли хотіла дітей, — прошепотів він. — А я все відкладав, думав, ще встигнемо… А тепер сиджу й розмовляю з твоїм фото, ніби ти мені відповіси.

Та раптом тишу прорізав звук. Тихий, ледь чутний. То чи схлип, то чи плач.

Леонід завмер. Серце закалатало частіше.

Звук повторився, тепер гучніше, вимогливіше.

Він повільно підвівся, відчуваючи біль у суглобах. Дошки старого ґанку заскрипіли під його кроками. Вдивляючись у темряву, він знову почув той звук — тихий дитячий плач.

— Гей, тут хтось є? — покликав він, але у відповідь пролунала лише тиша.

І тоді він побачив це.

На порозі стояв кошик, дбайливо поставлений біля дверей. Ковдри в ньому ледь ворушились.

Леонід опустився на коліна, і в місячному світлі побачив крихітні пальчики, що тягнулися до прохолодного нічного повітря.

— Господи… — прошепотів він, голос тремтів. Обережно взяв дитину на руки. Це було немовля, хлопчик, не старший кількох місяців. Він дивився на Леоніда великими, допитливими очима.

Леонід оглянув вулицю, але довкола — нікого.

У кошику лежала записка:

«Не шукайте мене. Подбайте про нього. Полюбіть, як рідного. Дякую і прощавайте».

Малюк тихенько заплакав, і Леонід відчув, як у грудях спалахнуло щось забуте, давно втрачене.

— Тихо, малюче, все добре, — прошепотів він, міцніше притискаючи дитину до себе.

Він підвів очі до неба.

— Маріє… Це ти? Ти ж завжди казала, що дива трапляються тоді, коли їх зовсім не чекаєш.

Тієї ночі Леонід загорнув дитину в одну зі старих Маріїних ковдр. Немовля заспокоїлося, мирно сопучи, а Леонід підігрів молоко, пригадуючи, як донька Тимофія годувала своїх немовлят.

— Тобі ж треба ім’я, — пробурмотів він, спостерігаючи, як малюк міцно стискає його палець.

Леонід усміхнувся.

— Ти міцний. Тримаєшся, як справжній рибалка.

Він замислився.

— Матвій… — тихо вимовив він. Це було ім’я батька Марії. Сильне, гарне ім’я для хлопця. — Як тобі, малюче? Подобається?

Дитина усміхнулася, і серце Леоніда остаточно розтануло.

— Значить, вирішено, — сказав він з легкою усмішкою. — Ти будеш моїм сином, Матвію. У мене не так багато, але все, що є — тепер твоє. Ми впораємось разом.

Тієї ночі Леонід спорудив колиску зі старого дерев’яного ящика, устеливши її м’якими тканинами. Поставив біля свого ліжка — не хотів залишати немовля самого.

Місячне світло проникало в кімнату, а Леонід спостерігав, як Матвій спокійно спить, стискаючи його палець крихітною ручкою.

— Обіцяю тобі, синочку, — прошепотів він, і голос його тремтів від емоцій. — Я буду для тебе тим батьком, на якого ти заслуговуєш.

Минуло сімнадцять років…

Дім наповнився життям і сміхом. Матвій виріс, став енергійним, добрим юнаком.

— Добрий ранок, тату! — кричав він із саду. — Ружа знесла два яйця! Вона ж твоя улюблениця, правда?

— Як і ти, сину, — усміхався Леонід.

— Я ж у тебе один, — сміявся Матвій.

Але якось, коли вони працювали в саду, Матвій раптом зупинився.

— Тату, а ти пам’ятаєш той день, коли знайшов мене?

Леонід витер руки об джинси.

— Звісно, пам’ятаю.

— А ти коли-небудь думав… що було б, якби мене знайшов хтось інший?

Леонід обійняв сина.

— Матвію, тебе не покинули. Тебе подарували мені. Ти — найбільше щастя в моєму житті.

Та одного разу до їхнього будинку під’їхала червона машина.

З неї вийшов чоловік у дорогому костюмі.

— Ви Леонід? — запитав він, голос рівний і спокійний. — Мене звати Євген. Я приїхав по хлопця.

— Що?! — Леонід відчув, як усе навколо рушиться. — Хто ви такий?!

— Привіт, Матвію, — сказав Євген, і погляд його став м’якшим.

— Звідки ви знаєте моє ім’я? — запитав Матвій, голос тремтів.

— Бо ти мій небіж, — відповів Євген. — І я шукав тебе 17 років.

Виявилося, що його мати залишила його тут, бо хотіла, щоб він виріс у любові. Вона спостерігала за ним здалеку.

— Він заслуговує на більше, — сказав Євген. — Кращі школи, інше життя.

Леонід стиснув кулаки.

— Він уже має все, що потрібно.

Але Матвій вагався.

— Тату, а якщо він має рацію? Якщо я справді заслуговую на більше?

Ці слова боліли, як удар.

— Сину, я не прошу тебе залишитись…

Матвій кивнув.

— Я маю дізнатись, звідки я. Але я повернусь, обіцяю.

Прощання було коротким. Леонід допоміг йому зібрати речі.

— Не забувай про сад, тату. Не дай маминій троянді загинути.

Леонід кивнув, не маючи сил промовити й слова.

Але невдовзі дзвінки стали рідкими.

А потім, одного вечора, у двері постукали.

Леонід відчинив — і побачив Матвія.

— Тату… — прошепотів він. — Я зрозумів… мій дім — тут.

Леонід ступив уперед і міцно його обійняв.

— Ласкаво просимо додому, сину.