Концерт для свекрухи
— Ти що, з глузду з’їхала?! — Кирило влетів у квартиру, навіть куртку зняти не встиг. У руках — якийсь яскравий буклет і чек. Очі на лоба. — Я тут гарую з ранку до ночі, а ти мої гроші на всякий непотріб спускаєш! «Розкриття жіночої енергії»… Це взагалі що таке?!
Портфель гепнувся на підлогу. Кирило стояв посеред передпокою, червоний від люті, і розмахував цим буклетом, мов прапором.
Лєра спокійно вимкнула плиту. Вийшла з кухні — як завжди охайна, волосся зібране у вузол, без косметики. Стала у дверях і дивиться. Мовчить.
Кирила це спокій ще більше дратував. Він звик — сказав щось різке, вона одразу червоніє, вибачається. А тут… стоїть собі, дивиться.
— По-перше, — голос у неї рівний, ніби про погоду говорить, — я теж працюю, якщо ти забув. По-друге, це — вклад у себе. Тобі не обов’язково це розуміти.
— Вклад?! — Кирило аж захлинувся. — У це шарлатанство для нудьгуючих дуреп?! Все, Лєро! Досить! Завтра приїжджає моя мама. Вона тебе швидко на місце поставить! Подивимось, як ти заспіваєш!
Він чекав, що вона злякається. Заплаче. Почне вибачатися. Свекруха — це ж страшно, всі невістки її бояться.
Але Лєра навіть не моргнула. Дивилася на нього так… ніби вперше бачить. Не чоловіка — якогось дрібного капосника.
— Бити будете? — спитала вона таким голосом, що у Кирила аж мурахи по шкірі побігли. — Думаєш, раз я маленька й тендітна, не зможу дати відсіч? Запам’ятай раз і назавжди: ще хоч одна погроза — або твоя мамця спробує мене тут «виховувати» — я вам такий концерт влаштую, що мало не здасться. Зрозумів?
Кирило застиг. Рот відкрив — закрив, мов риба на березі. Де його тиха Лєрочка? Та, що завжди знизу вгору дивилася, боялася зайве слово сказати? Перед ним стояла чужа жінка. І ця жінка його лякала.
— Ти… ти що несеш? — нарешті видушив він. Хотів грізно, а вийшло жалюгідно. — З ким ти так розмовляєш?
Лєра усміхнулася. Зло так, по-дорослому.
— З тобою, любий. І з твоєю мамцею — якщо полізе. Думаєш, я не знаю, як вона тобі вуха продзижчала? Яка я погана дружина, як неправильно господарюю? Я все це терпіла. Роками. Але всьому є межа. Тож передай Галині Сергіївні — хай краще вдома сидить, носки в’яже. Бо я можу й не розрахувати сили. Я ж «маленька й тендітна».
Розвернулася й пішла на кухню. Спокійно так, не поспішаючи. А Кирило залишився стояти посеред кімнати. Один. З розкиданими буклетами та своїм зруйнованим авторитетом.
Вечір минув у тиші. Лєра приготувала вечерю, поїла — на Кирила нуль уваги, ніби його й не було. А він носився по квартирі, то сідав, то схоплювався. Хотів щось сказати, гаркнути, пригрозити — але слова застрягали в горлі. Перед очима стояла Лєра з тим страшним, крижаним поглядом.
Кирило намагався себе переконати — жіноча істерика, поплаче й заспокоїться. Але черв’ячок сумніву точив ізсередини: щось тріснуло. Безповоротно. І мамин приїзд, який зранку здавався порятунком, тепер виглядав катастрофою.
Ближче до ночі Лєра взяла книжку й влаштувалася на дивані у вітальні. Типу — спальня сьогодні лише її.
— Довго дутись будеш? — спитав Кирило. Хотів твердо, а вийшло жалібно.
— Я не дуюсь, — відповіла вона, не відриваючись від книги. — Я живу так, як вважаю за потрібне. Звикай. А щодо цирку… справжня вистава ще попереду. Якщо не скасуєш гастролі головної актриси.
І знову втупилась у книгу. Все, розмова закінчена.
Кирило ледь стримався, щоб не закричати. Хотів дверима грюкнути — але тихо причинив. Боявся розбудити сплячого звіра. Усю ніч провалявся на дивані в кабінеті, дивився в стелю. І все в голові крутилося: «Я вас як Тузик грілку порву…» Чомусь здавалося — не жартує вона. Зовсім не жартує.
Вранці — дзвінок у двері. Настирливий такий, вимогливий. Кирило схопився, до дверей кинувся. На порозі — мамця. Галина Сергіївна у власній персоні. Жінка кремезна, з високою зачіскою, губи в тонку нитку стиснуті. В руках — здорова сумка, з якої виглядає картатий плед.
— Ну, привіт, — голос крижаний. — Що у вас тут відбувається? Ти мені вчора таке наговорив! Де твоя… дружина? Ще спить?
— Заходь, мамо, — пробурмотів Кирило. — Не спить, мабуть… Вона останнім часом трохи… не в собі.
Галина Сергіївна зайшла у вітальню, як танк. Все оглянула — кожну порошинку помітила. На підлозі валяється вчорашній буклет — скривилася з огидою.
— Не в собі? — брови поповзли догори. — Голова, значить, захворіла? З твоїх слів, вона зовсім з рук зірвалася. Я так і знала — добром цей шлюб не закінчиться. Занадто вже тихою прикидалася.
І тут вийшла Лєра. Спокійна, охайна. Кивнула:
— Доброго ранку, Галино Сергіївно.
— І тобі не хворіти, — прошипіла свекруха. — Думала, відлежишся, поки ми твої проблеми обговорюємо? Ну, викладай — що це за «вклади в себе» за рахунок мого сина?
Лєра взяла книжку, сіла в крісло. Вмостилася зручно.
— Мої особисті витрати — не тема для обговорення. Тим паче, йдеться про мої гроші. Кирило забув згадати, що я працюю.
— Працює вона! — фиркнула Галина Сергіївна. — Кирюша, чуєш? Огризається! Я до неї з усією душею, допомогти приїхала, а вона про якісь «особисті витрати»! Які в тебе можуть бути витрати, коли чоловік усе в дім несе?
Кирила вже потом пробило. Опинився між двох вогнів. Хотів щось на підтримку мами сказати, але Лєра його випередила:
— Давайте одразу розставимо крапки над «і». У ваших порадах я не маю потреби. Особливо коли це «виховання» або спроби вибити дурь. Я доросла людина й сама вирішую, як жити. Не подобається — ваші проблеми.
Галина Сергіївна аж захлинулась. Обличчя стало багровим.
— Ти… що собі дозволяєш?! Як ти смієш так розмовляти з матір’ю твого чоловіка?! Я йому життя присвятила!
— А як ще говорити з людьми, які приїхали «вибивати норовливість»? — парирувала Лєра. — Чаю з печивом запропонувати? Вибачте, але такий формат не підходить. Приїхали з миром — будь ласка. З війною — не ображайтеся. Я Кирила попереджала.
— Значить, з війною?! — прошипіла свекруха. — Побачимо, хто кого! Кирюша, ти будеш мовчки дивитись, як ця особа твою матір принижує?!
Кирило остаточно розгубився. Хотів щось грізне сказати, але Лєрине спокійне обличчя його паралізувало.
— Мамусю, а що я можу…
— Що можеш?! — глянула на нього так, що він скулився. — Я сама цій вискочці язика укорочу! Думала, я твої витівки терпіти буду? Син тебе в дім привів, а ти чим віддячуєш? Я життя на нього поклала, щоб він людиною став!
Кирило, підбурений маминим гнівом, нарешті знову знайшов голос. Став поруч із матір’ю.
— Так, Лєра! Мама права! Ти береги поплутала! Раніше була тихенька, скромна. А тепер? Гроші тягнеш, огризаєшся! Я тобі все дав! Все!
Лєра повільно підвелася. На обличчі — усмішка зневаги.
— Все дав? Серйозно? А хто нас тягнув, коли ти після чергового «геніального» проєкту залишався без копійки? Хто слухав твої нічні стогнання про невизнаного генія?
Кирило відсахнувся. Обличчя витяглося.
— Ти… брешеш!
— Брешу? А ви, Галино Сергіївно, — вона перевела погляд на свекруху, — ви «життя поклали»? Може, нагадати, як контролювали кожен його крок? Як цькували всіх його дівчат? Досі за мамину спідницю ховається! Ви виростили не чоловіка — а інфантильного егоїста!
— Ах ти ж стерва! Гадюка! — заверещала Галина Сергіївна. Хотіла кинутися, але Лєра стояла так спокійно й непохитно, що свекруха пригальмувала.
— Що, «ви мене»? — спокійно уточнила Лєра. — Кирилу поскаржитесь? Так він уже тут, за вашою спиною трясеться. Ударити спробуєте? Не раджу. Я хоч і невеличка, але самообороні навчена. Хотіли «норовливість вибити»? Спробуйте. Але я попереджала — порву вас обох. І це не метафора.
Повисла тиша. Така густа, що її можна було різати ножем. Галина Сергіївна важко дихала. Кирило стояв блідий, із жахом на обличчі. Усвідомлював: усе. Кінець.
Свекруха різко розвернулася, схопила сумку.
— Я в цьому вертепі ані хвилини більше! Ти, — тикнула пальцем у Кирила, — сам винен! Привів цю гадину! Не син ти мені більше! А ти, — погляд на Лєру повен злоби, — ще поплатишся! Згниєш у самотності!
І вилетіла з квартири. Двері не грюкнули, але відчуття було — наче бомба вибухнула.
Кирило впав на диван, голову в руки. Не плакав — просто сидів, розчавлений. Лєра стояла посеред кімнати, рівна. На обличчі — ані торжества, ані жалю. Лише втома.
— Ну що ж, Кириле. Концерт завершено. Можеш вважати — з мене «вибили» все, що можна. І навіть те, чого не можна.
Розвернулася й пішла в спальню. Не озираючись.
Між ними тепер не стіна — випалена пустеля. Де вже нічого не проросте. Ніколи.
Ось чоловік, його 39 дружин і 94 дитини! Найбільша родина у світі?