— Я більше так не можу жити, — ці слова Сергія прозвучали як грім серед ясного неба. Настя завмерла з недомитою тарілкою в руках, не в змозі повірити своїм вухам.
Десять років шлюбу розсипались, мов картковий будинок, від однієї короткої фрази.
— Що означає — не можеш? — її голос тремтів, хоча вона з усіх сил намагалася здаватися спокійною. Вода продовжувала текти з крана, створюючи дивний фоновий шум для драми, що розгорталась.
Сергій стояв у дверному проході кухні, уникаючи дивитися їй в очі. Його пальці нервово перебирали ремінець наручного годинника — подарунок Насті на минулий день народження.
— Я зустрів іншу. Її звати Ольга. Вона… вона краще мене розуміє.
Настя відчула, як земля йде з-під ніг. У голові зашуміло, а до горла підкотився зрадницький клубок.
— Краще розуміє? А як же десять років спільного життя? Як же наші плани, мрії, спільне майбутнє?
— Пробач. Я вже зібрав речі, — Сергій говорив тихо, наче просив вибачення, але в його голосі не було справжнього каяття.
Перша думка була — закричати, розбити кляту тарілку, влаштувати істерику. Але Настя лише повільно витерла руки рушником і повернулась до чоловіка:
— І давно ти з нею?
— Три місяці. Настю, я не хотів робити тобі боляче.
— Звичайно, не хотів. Просто вирішив нишком завести коханку, а потім поставити мене перед фактом, — гірка іронія в її словах була гострішою за ніж.
Свекруха зателефонувала наступного дня. Настя наївно сподівалася почути слова підтримки — зрештою, Лідія Павлівна стільки років називала її донечкою.
— Настю, я все знаю, — голос свекрухи звучав незвично офіційно. — Сергій мені все розповів. Знаєш, у житті всяке буває. Якщо пішов — значить, так треба.
Настя відчула, як до зради чоловіка додалася нова порція отрути.
— Лідіє Павлівно, ви це серйозно? Ваш син три місяці мені зраджував!
— Любонько моя, чоловіки просто так не йдуть. Значить, ти щось робила не так. Може, борщі не ті варила? Або уваги мало приділяла?
Настя аж задихнулась від обурення:
— Тобто, якщо він зрадив родину — це я винна?
— Ну навіщо так драматизувати? Ольга — хороша дівчина, з порядної родини. Та й молодша за тебе, до речі. З нею Сергієві буде краще.
— Ви навіть не уявляєте, як я у вас розчарована, — вперше в житті Настя поклала слухавку, не попрощавшись зі свекрухою.
Увечері вона сиділа в порожній квартирі, перегортаючи сімейний альбом. Ось вони з Сергієм у день весілля, такі щасливі. Спільна відпустка в Туреччині. Новорічний корпоратив. Фото множилися перед очима, перетворюючись на розмиті плями від сліз.
— Нічого, — прошепотіла вона, закриваючи альбом. — Я впораюся. Я мушу впоратись.
Перші тижні після того, як Сергій пішов, були справжнім кошмаром.
Настя механічно ходила на роботу, готувала їжу, яку не могла їсти, і довго дивилася у вікно вночі. Квартира, колись затишна, тепер здавалася величезною і порожньою.
— Може, подзвонити їм? — іноді промайнула зрадницька думка. Але щоразу, проходячи повз сусідній під’їзд, де жила свекруха, Настя згадувала її слова про «не ті борщі» й вперто стискала губи.
Зміни почались несподівано. В один дощовий вівторок керівник викликав її до кабінету.
— Анастасіє Володимирівно, у нас відкривається новий проєкт. Потрібен тямущий керівник відділу. Я подумав про вас.
Настя розгублено заморгала:
— Але в мене ж немає досвіду.
— Зате є розум і характер. Я давно за вами спостерігаю. Особливо останні місяці — багато хто зламався б, а ви тримаєтесь.
А через тиждень у супермаркеті вона випадково почула розмову двох сусідок:
— Ти чула? Наш Сергій влетів! Його ця молоденька красуня з якимось бізнесменом закрутила. Кажуть, днями застав їх разом.
Час минав, і життя Насті справді змінювалося.
— Ви ніби заново народилися, — зауважив один із колег. — Такою енергійною я вас ще не бачив.
А потім сталося те, чого ніхто не очікував.
Пізно ввечері у двері подзвонили. На порозі стояла заплакана Лідія Павлівна.
— Настю, прости стару дурепу, — схлипнула вона. — Сергій зовсім пропадає. Ця Ольга… вона його вигнала. Виявилося, крутила роман із якимось багатієм. А тепер мій син п’є, на роботі проблеми…
Настя мовчки дивилася на колись владну свекруху, яка перетворилася на жалюгідну стареньку.
— Він тебе постійно згадує. Каже, яким дурнем був. Може… може, ти пробачиш його? Ви ж стільки років разом…
— Заходьте, — Настя відступила вбік. — Чаю будете?
За чаєм Лідія Павлівна продовжувала плакати:
— Він зовсім змінився. Знімає квартиру в спальному районі, грошей не вистачає. А ти… ти так розквітла. Я все думаю — як же я тоді могла стати на його бік?
Настя розмішувала цукор у чашці, спостерігаючи, як ложка створює маленький вир. Такий самий вир почуттів вирував і в її душі.
Наступного дня Настя довго не могла заснути. Слова свекрухи луною віддавалися в голові, змушуючи знову й знову прокручувати події останніх місяців. Вона ввімкнула нічник і підійшла до вікна. Місто мерехтіло вогнями, байдуже до її переживань.
У двері подзвонили. На порозі стояв Сергій — пом’ятий, із червоними очима.
— Можна зайти? — його голос був хрипким.
Настя мовчки відступила вбік. Сергій пройшов у коридор, ніяково переступаючи з ноги на ногу.
— Ти змінилася, — нарешті промовив він.
— А ти — ні, — відповіла вона спокійно.
— Настю, я був ідіотом. Повним кретином. Ольга… вона просто використала мене. Увесь цей час у неї був заможний коханець. А я…
— А ти думав, що знайшов щось краще? — Настя гірко посміхнулася. — Знаєш, що найдивніше? Я маю подякувати тобі.
Сергій здивовано подивився на неї.
— Якби не твоя зрада, я б ніколи не зрозуміла, чого справді варта. Не почала б розвиватися, не отримала б підвищення. Не стала б тією, ким є зараз.
— Я все усвідомив, Настю. Давай почнемо спочатку. Я клянусь, більше ніколи…
— Ні, Сергію, — вона похитала головою. — Знаєш, що я зрозуміла за ці місяці? Кохання — це не лише про почуття. Це про повагу, вірність, підтримку. Все те, що ти знехтував.
— Але ж ми стільки років були разом…
— Були. Тепер я навчилася бути щасливою сама. І знаєш що? Мені подобається ця нова я.
Сергій опустився на диван, схопивши голову руками.
— Що мені робити, Настю? Я все втратив. Роботу, тебе, повагу батьків…
— Почни з того, що припини себе жаліти, — вперше за вечір вона посміхнулася. — Ти зробив вибір. Тепер живи з ним.
Коли за Сергієм зачинилися двері, Настя відчула неймовірну легкість. Наче остання нитка, яка пов’язувала її з минулим, нарешті обірвалась.
Наступного дня вона підписала договір на купівлю нової квартири.
У тому ж будинку, де жила Лідія Павлівна, на поверх вище. Рієлтор здивовано підняла брови, коли Настя наполягла саме на цьому варіанті.
— Ви впевнені? Є схожі квартири в інших районах.
— Абсолютно впевнена, — Настя поставила розмашистий підпис. — Іноді треба дивитися своїм страхам в обличчя. Щодня.
Увечері вона отримала повідомлення від мами: «Доню, може, все-таки варто дати Сергію шанс? Він же так кається…»
Настя набрала відповідь:
«Мамо, я нарешті зрозуміла одну важливу річ. Не можна дозволяти іншим визначати твою цінність. І знаєш що? Я варта набагато більше, ніж роль запасного варіанта».
Переїзд до нової квартири збігся з важливим етапом у кар’єрі Насті.
У день виступу вона вдягла те саме червоне плаття. Проходячи повз Лідію Павлівну біля під’їзду, помітила, як та відвела очі.
— Доброго ранку, — промовила Настя навмисне голосно.
Свекруха здригнулась, але відповіла стриманим кивком.
В офісі панувала напруга. Колеги перешіптувались, обговорюючи майбутню зустріч. Інвестор, Андрій Михайлович Сєверов, був відомий своєю вимогливістю й різкістю в оцінках.
— Готові? — запитав керівник, зазираючи в переговорну.
Настя розправила плечі:
— Більше ніж.
Презентація йшла як по маслу. Настя почувалася неймовірно впевнено, відповідала на всі запитання чітко й по суті. Сєверов уважно слухав, роблячи нотатки в блокноті.
— Вражає, — сказав він після завершення. — Особливо аналіз ризиків. Ви давно в бізнесі?
— Якщо чесно, це мій перший проєкт як керівниці.
— Тим цікавіше. Пропоную обговорити деталі за обідом.
У ресторані розмова несподівано вийшла за рамки ділового спілкування. Андрій виявився цікавим співрозмовником із чудовим почуттям гумору.
— Знаєте, — зізнався він, — я рідко зустрічаю людей із таким поєднанням професіоналізму й щирості.
Настя відчула, як червоніє:
— Просто роблю те, що вважаю правильним.
— Саме це й підкупає.
Повертаючись додому, вона натрапила на Сергія біля під’їзду. Він виглядав ще більш пом’ятим, ніж минулого разу.
— Ти тепер тут живеш? — запитав він глухо.
— Так. Проблеми?
— Навіщо? Хочеш добити остаточно?
— Ні, Сергію. Хочу щодня нагадувати собі, що більше нікому не дозволю вважати мене недостатньо хорошою.
У його погляді промайнуло щось схоже на розуміння.
— Ти справді змінилася.
— А ти все ще чіпляєшся за минуле, — вона дістала ключі. — Прощавай, Сергію.
Піднімаючись у ліфті, Настя думала про те, як дивно влаштоване життя. Іноді потрібно втратити все, щоб знайти себе справжню.
Пів року промайнули як один день.
Проєкт «вистрілив» і став рідкісним прикладом успіху, а діловий тон із Сєверовим змінився на побачення. Андрій виявився зовсім не таким, як Сергій.
Якось увечері, повертаючись із чергової вечері, вони натрапили на Лідію Павлівну біля під’їзду. Та окинула їх довгим поглядом.
— Настю, можна тебе на хвилинку? — голос свекрухи звучав незвично м’яко.
— Я почекаю в машині, — тактовно сказав Андрій.
Вони піднялися на поверх Лідії Павлівни.
— Я мушу попросити вибачення, — почала вона, перебираючи край кофти. — Усі ці роки я була несправедливою до тебе. Вважала тебе недостатньо хорошою для Сергія, а виявилось…
— Що він недостатньо хороший для мене? — закінчила Настя.
— Так. Знаєш, він так і не зумів піднятися. П’є, змінює роботи. А ти… ти розквітла.
Настя подивилась на колись грізну свекруху, яка тепер здавалася маленькою й загубленою.
— Знаєте, Лідіє Павлівно, я давно не тримаю на вас зла. Ви любили сина і хотіли для нього найкращого. Просто іноді наші уявлення про «найкраще» — помилкові.
— Цей чоловік… він добре до тебе ставиться?
— Так. Але головне — я нарешті добре ставлюсь до себе.
Того вечора, лежачи в ліжку, Настя перечитувала старі щоденники. Записи піврічної давнини дихали болем і відчаєм. Як же багато змінилося з того часу.
Телефон сповістив про повідомлення від Андрія: «На добраніч, моя сильна жінко».
Настя усміхнулася. Так, вона справді стала сильною. І річ була не в кар’єрних досягненнях чи нових стосунках. Головне — вона навчилася цінувати себе, свої бажання й мрії.
Наступного ранку, проходячи повз стару квартиру, де вони жили з Сергієм, вона навіть не озирнулася. Минуле залишилося позаду, а попереду чекало нове життя — яскраве, наповнене змістом і любов’ю. Передусім — любов’ю до себе.
Батьки дружини приїхали на Новий рік, хоча знали, що діти полетіли на зимовий відпочинок з друзями. Але двері їм усе ж таки відкрили (не господарі)