Будь ласка, потерпи…

У суботу Валерія знову взялася до генерального прибирання, доводячи її до ідеальної чистоти. Вона витирала пил навіть там, де його не було, мила підлогу вдруге й розкладала речі, хоч вони вже й так лежали акуратно. Після цього дівчина продумала меню і взялася до приготування вишуканих страв — хотіла вразити матір В’ячеслава своєю гостинністю.

Але щойно вона вийшла винести сміття, як на сходовому майданчику наткнулася на сусіда. Неголений, як завжди, проте цього разу від нього не віяло алкоголем.

Валерії було не до нього, і вона вже збиралася пройти повз, та чоловік заговорив грубим тоном:

– Слухай, сусідко, а що це за півень у тебе завівся? Якщо вже курить у під’їзді – хай курить, але недопалки нехай не розкидає! Я зробив йому зауваження, а він мене мало не послав. Попередь його, інакше поговорю з ним по-іншому.

Валерія зупинилася й звела брови.

– Ви, певно, щось наплутали. Слава – порядна людина, він не курить і тим більше не дозволив би собі грубіянити, – холодно відповіла вона. – До речі, я вже просила вас не втручатися у мої справи.

– Ой, яка ж ти наївна, – посміхнувся сусід. – Ти б краще придивилася до свого кавалера. Він навіть сміття за собою не може винести, посадив тебе на шию і насолоджується.

– Нахаба! – обурилася Валерія, гордо піднявши голову, і рішуче рушила до ліфта. Але вже за кілька кроків почула його тихий голос:

– Дурненька…

Вона різко обернулася, але двері квартири сусіда вже зачинилися. Настрій був зіпсований, проте невдовзі все змінилося, коли приїхала Надія Павлівна – мила, приємна жінка. Вечір минув у теплій, затишній атмосфері.

Гостя залишилася у них на кілька днів, а потім, тепло попрощавшись із сином і його нареченою, вирушила додому, пообіцявши приїжджати ще. Валерія не заперечувала – зрештою, мати має право бачитися з сином.

Але відвідування почали ставати дедалі частішими. Часом вона залишалася на ніч, іноді гостювала всього кілька годин, зазвичай у той час, коли Валерія була на роботі. Спочатку дівчина не надавала цьому значення, але з часом відчуття незручності почало зростати.

Якось, повернувшись з роботи, вона сказала:

– Славо, принеси мені йогурт, будь ласка. У холодильнику було чотири пляшечки, а сьогодні так болить шлунок… Хочеться чогось прохолодного.

У відповідь почула:

– Малятко, йогурт закінчився. Мама приїжджала, ми посиділи. Я хотів запропонувати їй чай, але вона захотіла йогурту. Тож випили все. До речі, їй більше подобається вишневий, ніж полуничний. Наступного разу купуй із вишнями, гаразд?

Або ж таке:

– Славо, дістань із морозилки курку, я її запечу з овочами на вечерю.

– Кицю, пробач, але я віддав її мамі. Вона ж на дієті, виразка знову турбує. А курячий бульйон їй якраз потрібен.

І навіть:

– Слава, а де засіб для миття посуду? Я ж тільки нещодавно купувала…

– Сонечко, – з лагідною усмішкою відповів В’ячеслав, – у мами пенсія ще не скоро, тож я подумав, що їй він потрібніший. Я віддав його. Ти ж не проти? Не злись, рідна, ти ж знаєш, як я тебе кохаю…

Валерія тихо зітхала. Вона не хотіла здаватися меркантильною, але її фінанси вже не витримували нескінченних витрат. Зарплати ледве вистачало на них двох, а тепер ще й В’ячеслав із його мамою стали повністю залежати від неї.

Якось вона не стрималася:

– Славо, ще восени ти говорив, що шукаєш роботу. Але вже лютий, а змін ніяких. І твоя пенсія зникає кудись. Може, варто звернутися до кадрового агентства? Я більше не можу тягнути все на собі…

– Кохана, пробач… – зітхнув В’ячеслав, опустивши голову. – Я мав розповісти тобі все одразу, але не хотів засмучувати. Останнім часом серце сильно дає про себе знати. Я звернувся до лікаря, він призначив обстеження. Це коштувало мені чималу суму. А ще додалися дорогі ліки…

Він зробив паузу, піднімаючи на неї очі.

– Я щиро хотів допомогти тобі, але всі гроші пішли на лікування… Потерпи трохи…

Валерія мовчки кивнула, але її голос зрадницьки затремтів:

– Я терплю… Просто це стає дедалі важче. І твоя мама… Здається, вона вже вважає цю квартиру своїм домом.

– Лерочко, вона тебе дуже любить! Каже, що я неймовірно щасливий із тобою, – поспішив відповісти В’ячеслав.

– Так, я знаю, – Валерія відвела погляд. – І я теж ставлюся до неї добре… Просто… Забудьмо про це. Але мені було б значно легше, якби ти хоча б трохи допомагав мені в побуті й з рахунками.

Він усміхнувся, обійняв її, прошепотівши:

– Я зроблю все, щоб ти була щаслива, моя люба…

Але дні минали. Березень змінив лютий, за ним прийшов квітень, а В’ячеслав усе так само не працював. Здавалося, що пошук роботи навіть не входив у його плани. І коли настало потепління, він без жодних вагань перебрався на дачу, яка залишилася Валерії від батьків.

– Яка ж тут краса! – з насолодою вдихнувши повітря, розправив плечі В’ячеслав. – Лерко, можна я залишуся тут хоч на тиждень? Я так стомився від міського галасу…

– Але ж у мене робота, я не можу тут залишитися, – розгублено відповіла вона.

– А тобі й не треба! Приїжджатимеш на вихідні. Але перед цим купимо всього побільше – тут же нічого немає! До речі, погода чудова, можна буде шашликів посмажити, свіжу зелень нарізати…

– Шашлики? – з легкою іронією перепитала Валерія.

– Я тебе маю на увазі! – розсміявся він і швидко поцілував її в щоку.

Але Валерії було не до сміху. Вона повернулася до міста, але в її серці більше не було тієї теплоти, яку вона колись відчувала. Весна не радувала, а поцілунки В’ячеслава вже не викликали щасливих мурашок.

Як так сталося, що вона дозволила йому сісти їй на шию? Що вона взагалі про нього знає? Фактично нічого. Вона бачила його паспорт, знала про його сільську прописку, але хіба це щось значить?

Хто вони одне для одного? Сім’я? Але ж сім’я – це щось інше… Заручені? Він ніколи не пропонував їй одружитися, а вона ніколи не запитувала. Просто знайомі? Але ж тоді чому вони ділять одне ліжко?..

Її думки плуталися. Вона йшла додому, заглиблена в себе, і навіть не помітила, як майже врізалася в сусіда, ледь не збивши його з ніг.

– Дівчино, обережніше! – вигукнув він, відступаючи вбік. – Очі вдома забули?

Вона підняла погляд, і її очі були такими розгубленими й нещасними, що Віктор навіть розгубився. Її губи злегка тремтіли, а в очах блищали сльози.

Щоб не дати йому можливості побачити свою слабкість, Валерія кинулася до під’їзду, ледь попала ключем у замок, зачинилася у квартирі й обперлася на двері.

– Господи, яка ж я дурепа… – прошепотіла вона, торкнувшись пальцями чола.

Її плечі здригнулися від ридань, але вона швидко взяла себе в руки. Попрямувала до ванної, вирішивши умитися холодною водою, щоб хоч трохи заспокоїтися.

Проте щойно вона повернула вентиль, він раптово відламався в її руках, і з труби ринула потужна цівка води.

– О ні! Тільки не це! – закричала вона, в паніці намагаючись затиснути трубу рушником.

Але вода не зупинялася, стрімко розливаючись по підлозі. Вона згадала, як просила В’ячеслава відремонтувати змішувач, але той лише відмахувався, обіцяючи зробити це «якось потім».

А тепер через його бездіяльність вона могла не тільки зіпсувати свою квартиру, а й затопити сусідів знизу!

Сльози безсилля бризнули з її очей, коли раптом хтось міцно схопив її за плечі та відтягнув убік. А ще через секунду потік води припинився.

Валерія ошелешено підняла голову й побачила перед собою… Віктора.

– Ви?! – вирвалося в неї.

Вона не розуміла, як він опинився тут, але першою її емоцією була зовсім не паніка, а… вдячність.

Віктор, неначе вловивши її думки, спокійно сказав:

– Чому ви постійно говорите зі мною на «ви»? – запитав Віктор, схрестивши руки на грудях. – Ми ж сусіди, не такі вже й чужі люди.

Його голос був спокійним, без звичної різкості.

– Вибачте, що зайшов без запрошення, але ви мене налякали. Хотів постукати, але двері виявилися відчиненими, а ключі взагалі залишилися в замку. Ну, я й зайшов… і побачив ось це.

Валерія глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися.

– Дякую… – ледь чутно промовила вона, а потім злегка посміхнулася: – Дивно. Ви тверезий. Хоча, як завжди, неголений.

Віктор провів рукою по щетині, хмикнув:

– Ну, неголеність – це вже стиль. А от від алкоголю я давно відмовився. Досить, вистачило.

Він нагнувся, взяв ганчірку та почав витирати калюжі на підлозі.

– І ще раз вибачте за вторгнення. Просто… так би мовити, професійна звичка.

– Ви про що? – з цікавістю перепитала Валерія.

– Колись я працював у ДСНС, майором внутрішньої служби. Рятувати людей було моєю справою.

– Було? – вона не втрималася від запитання.

– Колись розповім, – коротко відповів Віктор. – А зараз мені пора. Все у вас гаразд… ну, якщо не зважати на розмазану туш.

Він кивнув і вийшов, залишивши Валерію в задумі. Вона ще довго сиділа на краю ванни, дивлячись у дзеркало. Як же легко помилитися в людях…

Того ж вечора Валерія вирішила зайнятися випічкою. Запах свіжоспеченого курника наповнив її квартиру. Коли все було готово, вона взяла тарілку й попрямувала до квартири сусіда.

– Я тут для вас пиріг спекла, – сказала вона, коли Віктор відчинив двері.

Він вдихнув аромат, посміхнувся:

– М-м-м, пахне божественно! Але просто так я не можу взяти… Хіба що ви складете мені компанію за чаєм.

– Гаразд, – кивнула Валерія і зайшла всередину.

Вона очікувала побачити безлад, типовий для самотнього чоловіка, та ще й колишнього любителя випивки. Але у квартирі панувала чистота, відчувався свіжий запах.

– Живу скромно, – провів рукою навколо Віктор. – Але затишно. Проходьте, зараз поставлю чайник.

– Ви мене дивуєте, – зізналася Валерія, уважно дивлячись на нього. – Я мала про вас іншу думку…

– Не варто перепрошувати, – відмахнувся Віктор, розрізаючи пиріг. – Це моя провина. Як і те, що я втратив усе, що мав…

Він зробив паузу, потім заговорив знову:

– У мене була сім’я – дружина і донька. Я обожнював їх… А потім з’ясувалося, що Ольга мене зраджувала. І не просто так – з моїм колегою. Я думав, що він мені друг… Але найгірше було не це. Настя… виявилася не моєю донькою.

Він узяв чашку, зробив кілька ковтків чаю, наче намагаючись заглушити біль.

– Я не зміг це прийняти. Зірвався. Влаштував бійку прямо на службі. Отримав п’ятнадцять діб… А коли вийшов, дружина з донькою вже поїхали. Втрьох. Ну а потім я покотився вниз.

Валерія слухала мовчки. Нарешті, тихо сказала:

– Мені шкода… Але ви ще можете почати все спочатку.

– Побачимо, – Віктор зітхнув і простягнув їй шматок пирога. – До речі, він чудовий!

Минув тиждень. Валерія вирушила на дачу, де на неї чекав В’ячеслав.

– А ти що, без продуктів? – невдоволено спитав він, побачивши, що вона приїхала лише з маленькою сумочкою.

– Славо, – Валерія спокійно глянула на нього, – а нічого, що минулого разу я привезла важезні пакети? Невже ти все з’їв?

– А що такого? – знизав плечима він. – На природі їсти хочеться! А ще мама приїжджала. Ти ж мене тут самого покинула, мені було нудно… А їсти що – повітрям?

– О, як же я могла забути! У тебе ж є мама! – з сарказмом вигукнула Валерія, розвівши руками.

Вона переступила поріг і застигла на місці. Усе навколо виглядало так, наче тут влаштували безлад навмисне. Розкиданий по підлозі одяг, обгортки від чипсів, пластикові пляшки, а в раковині – гора немитого посуду. Запах старої їжі бив у ніс.

– Забирайся звідси! – Валерія різко повернулася до В’ячеслава. – Збирай свої речі негайно! Я більше не хочу тебе тут бачити!

– Лерочко… – він спробував торкнутися її руки, але вона різко відступила.

– Я сказала, забирайся!! – її голос лунав гучно, майже відлунював у стінах.

В’ячеслав схопився за серце, намагаючись зобразити приступ, але виглядало це настільки нещиро, що Валерія лише презирливо глянула на нього.

Не даючи йому часу на чергову виставу, вона швидко зібрала його речі, схопила сумку та безцеремонно викинула її за двері. Потім буквально витурила й самого В’ячеслава.

Коли двері зачинилися, Валерія нарешті відчула легкість.

Вона довго прибирала будинок, але цього разу робила це з радістю – кожен викинутий мотлох ніби стирав спогади про людину, якій тут більше не місце.

У неділю ввечері вона повернулася до міста. А вранці, як зазвичай, вирушила на роботу.

Принаймні, В’ячеслав власними очима бачив, як вона йде через парк.

– Ну що, починаємо? – шепнув він матері, яка стояла поруч, нервово переступаючи з ноги на ногу.

– Ти впевнений, що вона не повернеться? – стурбовано запитала Надія Павлівна.

– Сто відсотків, – самовдоволено відповів він. – Дурепа. А ключі ж у мене залишилися.

Вони зайшли до квартири й без вагань почали нишпорити по шафах, запихаючи у велику клітчасту сумку все цінне.

– Кхе-кхе, – раптом пролунав глухий кашель.

В’ячеслав різко обернувся.

У дверях стояв Віктор, схрестивши руки на грудях. Його погляд був спокійний, навіть трохи зацікавлений.

– Вам допомогти? – запитав він з іронічною посмішкою. – Бо «дурепа» ось-ось повернеться, а ви ще не все вкрали.

– Вона вже тут, – пролунав холодний голос.

В’ячеслав рвучко розвернувся. У дверях стояла Валерія, склавши руки на грудях. Її очі дивилися на нього з холодною рішучістю.

– Дякую, Вітю, – спокійно сказала вона, навіть не глянувши на речі, які вони намагалися поцупити. – А я ж не вірила, що він здатен на таку підлість…

– Ну, тепер усе ясно, – Віктор потягнувся до кишені. – Викликаємо поліцію?

– Не потрібно, – твердо відповіла Валерія.

– Що, вирішила їх пожаліти? – знизав плечима Віктор, скоса глянувши на переляканого В’ячеслава та його матір.

– Ні, – спокійно сказала Валерія. – Просто я більше ніколи не хочу їх бачити. Забирайтеся.

В’ячеслав кліпнув очима, щось пробурмотів, але, наткнувшись на погляд Віктора, миттю схопив сумку й вискочив за двері. Його мати поспішила за ним.

Коли двері зачинилися, Валерія глибоко вдихнула, відчуваючи, як із її плечей спадає останній тягар.

Тепла тиша ночі порушилася тихим дитячим плачем.

Валерія прокинулася, але, перш ніж вона встигла підвестися, відчула легкий дотик до плеча.

– Спи, моя люба, – прошепотів Віктор. – Я сам…

– Вітю, тобі ж рано вставати, – прошепотіла вона, намагаючись піднятися.

– Не хвилюйся, Лерочко, – він узяв сина на руки, заколисуючи малюка, а потім обережно притиснувся до дружини.

– Якби ти тільки знала, як я вас люблю…

Валерія заплющила очі, посміхнулася й прошепотіла у відповідь:

– Я знаю, Вітю. Бо й сама люблю вас більше за все на світі…

Жми «Нравится» и получай только лучшие посты в Facebook ↓

Будь ласка, потерпи…