Михайло йшов вузьким, затіненим провулком, притиснувши телефон до вуха й розпливаючись у широкій, майже хлоп’ячій усмішці. Сонце ковзало між дерев, лагідно торкаючись обличчя, а в душі звучало щось тепле й рідне — ніби час зробив крок назад, і знову був той самий, безтурботний вік, коли життя здавалося нескінченним рядом пригод.
— Максе! Ти тільки уяви! Скільки років минуло?! Які думки в голову лізуть? Та це ж ціла епоха! Ми ж тоді були просто двома зухвалими пацанами, а тепер — дорослі чоловіки з багажем прожитого!
У слухавці пролунав жвавий, трохи хриплуватий голос друга:
— Та вже ж, не роки — ціла вічність! Ціле десятиліття! Ти взагалі розумієш, скільки всього сталося? Я вже навіть Олександру подзвонив, сказав: «Збираємось — і крапка!» Це не обговорюється, Мишку. Час зараз такий — не можна втрачати жодної хвилини.
— Ну ти даєш… — засміявся Михайло, відчуваючи, як усередині розливається тепла хвиля спогадів.
— Але тільки не так, як раніше, розумієш? Я вже не той безрозсудний романтик. Тепер я — зразковий сім’янин. У мене красуня-дружина, дві чарівні донечки, які щодня нагадують, що бути батьком — це справжнє мистецтво. Тож вечір буде тихий, сімейний, може, з пледом і чаєм під ним. А ти як, старий товаришу? Осів чи досі вільний?
Це запитання Михайло завжди зустрічав внутрішнім стогоном. Він любив свою незалежність, але в глибині душі відчував, як самотність подряпує серце. Особисте життя вперто оминало його, хоча в усьому іншому він досягнув багато чого. Кар’єра — на висоті, гроші — є, репутація — надійна. Але от жіноче щастя чомусь не знаходило його адресу. Якось справа навіть дійшла до весілля, але за кілька днів до РАЦСу Михайло вирішив дізнатися більше про наречену. І що більше дізнавався — то менше хотів одружуватись. Потім була друга спроба, але там виявилось, що дівчина закохана не в нього, а в його банківський рахунок. Після того він остаточно вирішив: «Ні, дякую. Серцю — спокій, життю — простір». Хоча Сашко, його давній приятель, постійно підколював із цього приводу — доброзичливо, але нав’язливо.
— Ще не одружився, але вже близько до того, — відповів Михайло, намагаючись, щоб голос звучав упевнено й трохи загадково.
Максим сприйняв новину з ентузіазмом:
— Та невже?! Друже, вітаю! Справжня дружина — це не просто опора, це фундамент успіху. То чого тягнути? Збираємося всі разом — із родинами, з дітьми, з подарунками, з тостами! Влаштуємо гідний, гарний вечір, а не як у юності — з гітарою на даху й поліцією під ранок!
Обидва розсміялися, бо, попри солідний вік, вони все ще залишалися тими самими хлопцями, яким пригоди здавалися найкращою частиною життя. Звісно, Макс уже давно переїхав за кордон і останні роки жив у Європі, звикаючи до розміреного темпу. А от Михайло з Сашком продовжували збиратись, шукати спільних знайомих, іноді навіть влаштовували щось у стилі старих авантюр. Але цього разу все мало бути інакше — спокійно, з дітьми, з родинним теплом.
— Якщо вже ви хочете тихий вечір, то давайте у мене вдома, — запропонував Михайло. — Я нещодавно купив будинок за містом, облаштував ділянку: квіти, мангал, альтанка. Обіцяють чудову погоду. Вихідні — саме час. Все, вирішено!
— До скорої зустрічі! — радісно вигукнув Максим. — І, Мишку, ти навіть не уявляєш, як я радий, що ти нарешті вирішив осісти. Ми з Сашком уже почали заздрити, чесне слово! Жартую, звісно. Тільки моїй дружині це краще не розповідай — уб’є.
Михайло всміхнувся, але не став відповідати дотепом — настрій був надто хороший. Та щойно він поклав слухавку, реальність накрила з новою силою. Проблема полягала в тому, що нареченої в нього насправді не було. А обманювати друзів — ризиковано. Якщо зізнається потім, що це був жарт, друзі, звісно, не осудять, але репутація постраждає. А він завжди мав бути на висоті. Гарна дівчина поруч — це не просто прикраса, це символ стабільності, зрілості, впевненості в собі.
Він замислився. Де взяти підходящу кандидатуру? Акторка — занадто дорого й ненадійно. Знайома — ризиковано: ще закохається, почне вимагати зустрічей, подарунків, а там і до справжнього шлюбу недалеко. Залишався один варіант — пошук серед співробітниць.
В офісі працювало близько п’ятдесяти жінок. Мала ж знайтися хоч одна, яка зможе зіграти роль нареченої. Головне — щоб не заміжня. Сашко, як місцевий, знає всіх «зайнятих». Значить, вибір потрібно зробити сьогодні, поки ще є трохи часу.
Михайло вирушив обхідними шляхами по офісу, заглядаючи у відділи, уважно придивляючись до працівниць. У бухгалтерії його погляд зустрів скляну перегородку й кілька постатей за столами.
«Так… Ці двоє — надто дорослі. Свєточка явно мріє бути моделлю, але точно не в цій ролі. Та, що біля вікна — гарна, але нещодавно вийшла заміж, подарунок від колективу був. Значить, мимо».
До кінця дня Михайло повернувся в кабінет роздратований і змучений. Жодна з працівниць не підходила — ні за характером, ні за зовнішністю, ні за життєвими обставинами.
«От халепа…» — думав він, втомлено опускаючись у крісло.
Саме в цей момент у кабінет хтось зайшов. Це була прибиральниця. Вона тихо пересувалась кімнатою, протираючи полиці, стараючись не турбувати керівника. Побачивши його, ніяково зупинилась:
— Вибачте, Лєна сказала, що вас немає, тому я вирішила прибрати.
Михайло усміхнувся, заспокійливо піднявши руку:
— Все гаразд, не переймайтесь. Я просто затримався. Працюйте спокійно, я не заважаю.
Сівши за стіл, він увімкнув ноутбук, але погляд знову ковзнув кімнатою. Щось у цій дівчині привертало увагу. Вона була струнка, молода, доглянута. Не типовий вигляд прибиральниці. Її рухи були м’які, спокійні. Чому така приваблива дівчина працює тут?
— Вибачте, як вас звати? — несподівано для себе запитав він.
Дівчина обернулась, її очі виблиснули усмішкою:
— Христина. А вас, Михайле Сергійовичу, я, звісно, знаю.
— Ви давно у нас? Раніше я вас не помічав.
— Уже три місяці. Зазвичай я приходжу, коли ви вже йдете, тому ми й не бачилися.
Її мова була напрочуд грамотною. Жодного суржику, ніяких слідів сленгу чи жаргону. Це зачепило.
— А чому ви обрали таку роботу? Просто цікаво. Судячи з манери поведінки та мови, ви могли б працювати зовсім в іншій сфері.
Христина усміхнулась, злегка знизавши плечима:
— Будь-яка робота варта поваги. Ви вважаєте, що прибиральниця має бути неохайною, неприємною жінкою з перегаром?
Михайло усміхнувся:
— Та ні, звісно. Просто цікаво…
Вона пояснила:
— Рік тому в мене народився син. Батько нас покинув, тож довелося працювати де доведеться, ще й навчання не кидати. Поки тітка сиділа з Єгором, усе було простіше, але вона поїхала до свого сина. Ця робота мені підходить: поки я зайнята, сусідка доглядає за ним.
Михайло мимоволі здивувався:
— Напевно, вам важко з грошима?
Христина посміхнулась, цього разу з легким смутком:
— Так, не розгуляєшся. Але тримаємось.
Коли прибирання було завершене, дівчина почала збирати свої речі, але Михайло зупинив її.
— Зачекайте. У мене є пропозиція.
Вона насторожено подивилась на нього:
— Ви ж, здається, порядна людина?
Михайло розсміявся:
— Звісно! Навіть не думайте нічого поганого. Це суто ділова пропозиція. Сідайте, я все поясню.
Христина обережно присіла, слухаючи його розповідь. За кілька хвилин вона вже сміялася:
— І навіщо вам усе це? А що ви їм скажете потім?
— Скажу, що знайшов когось ще кращого, — відповів Михайло з хитрою усмішкою.
Вона уважно на нього глянула:
— Ви точно нічого дивного не задумали?
— Клянусь, — підняв він руки, наче здавався.
Христина сказала:
— Знаєте, я колись мріяла вступити до театрального. Може, це мій шанс… Тільки що з Єгорчиком?
— Все просто, — запевнив Михайло. — Переїжджай до мене на кілька днів. Придумаємо історію про його тата. Нехай думають, що він просто злякався і втік від відповідальності. Так, власне, і було.
Христина замислилась, ніби зважувала на невидимих терезах усе: своє минуле, теперішнє й можливе майбутнє. Її очі потемніли від глибокої, ще не до кінця усвідомленої емоції. А потім вона тихо, але рішуче сказала:
— Добре. Я згодна.
Михайло відчув, як полегшення накрило його з головою, наче він падав у прірву — й раптом опинився врятованим. Він навіть трохи розгубився — не чекав, що вона так легко погодиться.
— Серйозно? Христино, ви не жартуєте? Ви мене просто врятували! Це… це неймовірно! Ви не пошкодуєте, обіцяю! Я щедро вам віддячу, як і домовлялися!
За кілька годин Михайло знову знайшов її в коридорі офісу. Вона вже збиралася йти, обережно надягаючи куртку.
— Ну що, все? Тоді поїхали до мене.
— Так, тільки спершу заберемо Єгорчика з садочка.
А ще за дві години вони вже стояли у просторому будинку Михайла. Повітря було наповнене приглушеним світлом і ароматом свіжої деревини. Христина повільно озиралася, ніби придивляючись до нового світу.
— Ви тут живете? Один? Не страшно? Якось усе… порожньо, похмуро.
Михайло подивився на інтер’єри, які раніше сприймав як належне, і раптом зрозумів, наскільки правдива її оцінка. Цей будинок більше нагадував холодну галерею, ніж затишне родинне гніздо.
«От дизайнер, блін, — подумав із роздратуванням. — Запевняв, що мінімалізм — це стильно й модно. Та все треба переробляти!»
— Хочете, розпалимо камін для затишку? — запропонував він з легкою усмішкою, відчуваючи, як між ними зароджується щось більше, ніж просто ділова домовленість.
За ті кілька днів, що Христина з Єгором провели з ним, Михайло вперше по-справжньому відчув, що це таке — повертатися додому, де на тебе чекають. Де в повітрі пахне свіжою випічкою, де хтось миє посуд після вечері, де біля дверей стоїть маленька пара черевичків — і ти точно знаєш: за ними стоїть маленьке серденько, яке треба любити.
Він ловив себе на думці, що прокидається з бажанням побачити їхні обличчя. Що ранкова кава, яку йому готують не його руки, стала справжнім ритуалом — майже святом. Самотність більше не здавалася йому природною. Вона стала чужою, як стара одежина, з якої давно виріс.
Але він знав: свято не вічне. І рано чи пізно все повернеться на свої місця.
Напередодні зустрічі з друзями Михайло звернувся до Христини за порадою:
— Я ніяк не можу визначитись, де краще замовити їжу для гостей. Яку кухню ти любиш?
Вона здивовано звела брови:
— Але ж у тебе буде зовсім небагато гостей. Навіщо щось замовляти?
За останні дні їхнє спілкування стало простішим, теплішим — вони вже перейшли на «ти», ніби були знайомі давно.
— Ти ж тепер майже сімейна людина, — додала вона з хитрою усмішкою. — Усе зробимо самі. Ти будеш смажити м’ясо на вугіллі, як справжній батько сімейства, а я подбаю про закуски.
Михайло злегка здивовано подивився на неї, потім усміхнувся:
— Ти впевнена, що все вийде? А що як зіпсуємо? Я ніколи м’ясо на вугіллі не смажив.
— Нічого не зіпсуємо, — запевнила вона. — Нам просто треба заздалегідь усе купити.
Цей вечір став для Михайла справжнім відкриттям. Він, Христина та маленький Єгор сміялися, жартували й метушились на кухні: маринували м’ясо, діставали спеції, куштували соуси. І тоді він уперше помітив, що в цьому приміщенні, куди раніше заглядав тільки по каву, насправді є цілі набори каструль, сковорідок, спецій та кухонних інструментів, якими він жодного разу не користувався.
Коли Христина попросила його почистити картоплю, Михайло театрально звів брову:
— Це вже занадто. Я ж усе-таки бізнесмен, а не кухар.
— Почистити картоплю — це занадто? — розсміялася вона. — Тоді займайся цибулею. От де можна поскаржитись на підприємницьку долю!
До призначеного часу гості почали з’їжджатися. Михайло, Максим і Сашко, зустрівшись, обіймалися довго й щиро, ніби не бачилися роками. Діти миттєво знайшли спільну мову з Єгором і зникли в саду, наповнюючи простір радісним галасом.
Дружини теж не залишились осторонь: одна з них, усміхаючись, подала руку Христині.
— Добрий день, я — Ангеліна, а це — Оля. Ми — дружини двох «дорослих підлітків», — сказала вона з усмішкою.
Христина, приховуючи хвилювання, також усміхнулась:
— Дуже приємно. Я — Христина. Поки що в іншому статусі, але рада знайомству. Проходьте.
Коли до розмови долучилися чоловіки, Христина відчула, як на неї уважно дивляться. Нарешті Максим не витримав:
— Що я можу сказати? Наш Мишко нарешті зрозумів, що таке смак! Радію за тебе, брате.
— Та досить уже, — засміявся Михайло, відводячи друга вбік.
Усі зручно вмостилися на веранді. Сашко, спостерігаючи за Михайлом, який вправно перевертав шампури, не приховував подиву:
— Міш, ти хочеш сказати, що тепер сам цим займаєшся?
— І смажу, і маринад готував сам, — спокійно відповів той, гордо розправивши плечі.
— Скажи ще, що це не з ресторану, — не повірив Сашко.
— Ні, і ще ця жінка змусила мене чистити цибулю, — поскаржився Михайло. — Я плакав, як після «Титаніка».
Сашко засміявся:
— Брате, тепер я точно впевнений — ти на правильному шляху!
Вечір пройшов у теплій і душевній атмосфері. Ближче до ночі, коли всі перебралися з двору до вітальні, Ангеліна мрійливо сказала:
— Ех, зараз би трішки романтичної музики…
Христина, усміхнувшись, підвелася й попрямувала до рояля, що стояв у кутку кімнати. Михайло здивовано спостерігав за кожним її рухом, поки її пальці не торкнулися клавіш. Легкі, плинні акорди заповнили простір, і в кімнаті запанувала благоговійна тиша. Мелодія змусила всіх завмерти, а в серці Михайла зародилося дивне відчуття — водночас трепетне і болюче.
Він гарячково шукав будь-який привід, щоб Христина з Єгором залишились бодай на день довше.
Гості роз’їхались. Коли Єгор, сидячи в нього на колінах, почав клювати носом, Михайло занепокоєно звернувся до Христини:
— Ви ж не збираєтесь зараз їхати? Єгорчик зовсім втомився. Залишайтесь до завтра, я сам вас відвезу.
Вона подивилася на нього і тихо відповіла:
— Завтра буде ще важче поїхати. До доброго звикаєш дуже швидко.
Єгор уже спав, а Христина, дивлячись на Михайла, ледь чутно додала:
— Вечір так швидко промайнув…
Пізніше, залишившись наодинці на терасі, Михайло спостерігав за нічними метеликами, що кружляли навколо ліхтаря, наче намагалися доторкнутись до світла. В руці він тримав келих віскі, думки плутались, мовби шукаючи відповідь на питання, яке ще не було сформульоване.
У тиші раптом завібрував телефон — повідомлення від Сашка:
«Якщо ти її втратиш — ти просто ідіот».
Михайло всміхнувся, відклав телефон, але невдовзі прийшло ще одне повідомлення — цього разу від Максима:
«Заздрю тобі. У мене все це вже позаду, а в тебе — попереду. Не втрать свій шанс».
Піднявшись, Михайло твердо вирішив діяти. Він підійшов до кімнати Христини, тихо постукав і, прочинивши двері, жестом запросив її вийти.
— Вийдемо на терасу? — м’яко запропонував він.
Христина, здивовано глянувши на нього, вийшла:
— Щось сталося?
Михайло повернувся до неї й, поклавши руки на її плечі, сказав:
— Залишайтесь.
— Як це? — розгублено запитала вона.
— Ти і Єгор. Хочете залишитись? Назавжди.
Вона дивилася на нього, не знаючи, що відповісти.
— Але ж ми знаємо одне одного всього три дні, Міш. Ти майже нічого про мене не знаєш.
— Здається, я знаю тебе все життя, — серйозно відповів він. — Я вже не уявляю своє життя без вас.
Христина мовчала, а потім, майже пошепки, сказала:
— Якщо чесно… я теж не знаю, як тепер без тебе. Я вже думала, як справлятимусь, але…
Не давши їй договорити, Михайло підняв її руки, довго дивився в очі й тихо сказав, торкаючись її губ:
— Я шукав тебе все життя. Де ти була раніше?
— Чекала, поки ти мене знайдеш, — відповіла вона, і її голос затремтів, як перша весняна крига, що тане під сонячними променями.
І в цю мить, серед ночі, під мерехтіння зірок і шелест листя, в домі, який колись був порожнім і холодним, уперше за довгі роки народилося справжнє родинне тепло.
На ювілеї свекрухи для мене не знайшлося місця. Я мовчки розвернулася і пішла, а потім зробила те, що змінило все моє життя