Бабуся

Зі школи Василько плентався з похмурим обличчям — завершився його перший навчальний рік. Учителька роздала табелі, і, як він і боявся, у графі з письма була жирна трійка.

— Ех… — видихнув він тяжко. — Цього разу ляпасів буде замало. Бабуся як візьметься — кропивою відшмагати, а то й лозину знайде, або ще гірше — старий татів ремінь. Саме ним! І не врятують мене жодні п’ятірки з інших предметів. Даремно старався…

А вдома тим часом на лавочці біля хвіртки вже нестерпно виглядала його бабуся. Маленька, худорлява, мов тріска, бабця раз у раз підхоплювалася, визирала з вулиці й вдивлялася вдалечінь. Ім’я мала Оксеня, хоч у селі всі називали її Сюткою, а подекуди й «Псютик» — через її жвавий характер і стрімку вдачу.

Оксені життя дісталося нелегке. Чоловік загинув на фронті, залишивши їй на руках маленького сина. Якось виростила, вивела в люди — син після вишу залишився у місті. Там і дружину знайшов — гарну, привітну, хоч і круглу сироту. Тягнулася вона до Оксені, як до рідної матері. Згодом у них народився хлопчик — назвали Васильком. Павло не раз сміявся: «Весь у тебе, мамо — такий же непосидючий і моторний».

Часто вони до неї приїжджали, та й сама вона до них вибиралася. Тоді бабуся світилася від щастя. Внука свого обожнювала. «Оце і є справжнє щастя», — шепотіла сама до себе, не забуваючи плюнути через ліве плече й тричі постукати по дереву. Але, мабуть, не вберегла…

Коли хлопчику було лише чотири, батьки залишили його їй на кілька днів, а самі поїхали до моря — дісталась путівка, всі були раді… «Хай би те море провалилося!» — гірко думала бабуся, спльовуючи. Що трапилося — так і лишилося таємницею. Але в морі їх обох знайшли мертвими…

Вона їх поховала. І сама б не жила, якби не Василько. Він — її єдина рідна душа на всій землі.

Вкінці вулиці показалась купка дітей — весело верталися зі школи. Бабуся схопилась з лавки й нетерпляче переступала з ноги на ногу. Але Василька не було серед них…

— Наталочко, це вже канікули почались? — звернулась вона до дівчинки з сусіднього двору.

— Так, бабусю Сюто, сьогодні останній день був! — дзвінко відповіла та.

— А мого Василька ти не бачила? Може, вчителька його затримала?

— Та ні, всіх відпустили. Він, здається, теж ішов…

— Ішов, кажеш… — буркнула стара. — Ішов-ішов, та, мабуть, десь зник…

Її зморщені руки вперлись у боки. Внутрішній голос підказував: «Не дарма затримується — точно знову щось накоїв». І кипіла вона зсередини, мов чайник на плиті: «Ну, стривай, шибенику, згадаєш батьків ремінь!»

Минуло ще трохи часу — і нарешті Василь показався в кінці провулка. Вітер ледь розвівав його зачіску, а сам він, пригнічений, йшов мов на страту. А перед хвірткою вже гарячкувала бабуся, з руками в боки.

— Чого це ти так повільно додому повертаєшся? — солодко, майже ласкаво, прорекла вона. — То що, перший клас позаду?

— Так, бабцю… — промимрив він, силкуючись виглядати бадьорим.

— Он як. Ну що ж, заходь, мабуть, зголоднів — підгодуємо тебе.

Зайшли до хати. На столі хлопець одразу побачив знайомий татів ремінь — бабця застосовувала його у «виховних цілях» регулярно.

— Ну ж бо, мій золотий, показуй табель — подивимось, чим порадуєш…

Василь тяжко зітхнув і передав аркуш бабусі.

Оксеня знала мало грамоти — всього три класи, і читала лише надруковане, та й то по складах. А ще останнім часом зір слабшав. Тож вона сіла біля вікна, ближче до світла.

— А-риф-ме-ти-ка — п’ять… ук-ра-їн-ська лі-те-ра-ту-ра — п’ять… ук-ра-їн-ська мо-ва — тр… — бабця спіткнулась на цифрі.

Вона аж підскочила з місця, гепнула табелем об стіл і потягнулась до ременя.

— Там ще фізкультура на «5», і малювання — «5», і співи — теж «5»! — крикнув Василь, сподіваючись урятувати ситуацію.

— Фізкультура, кажеш, п’ять?! Малювання, співи… Оце я тобі зараз і намалюю, а ти мені заспіваєш! — вигукувала бабуся, прикладаючи «виховний засіб» до Василькової п’ятої точки.

— Що ж я скажу Павлові з невісткою, коли з ними зустрінуся на тому світі?! Що не змогла глядіти як слід?! Відповідай, шибенику! — кричала вона, не стримуючи сліз і злості.

— Бабцю, я більше так не буду… Чесно, виправлюсь! — схлипував хлопчик, витираючи очі кулачками.

— Та звісно, виправишся! — гукнула бабуся, востаннє змахнувши ременем, а потім важко опустилася на стілець. — Ціле літо букви в мене тренуватимеш!

Увечері, поки Василько сидів замкнений у хаті й з сумом дивився у вікно, потираючи вогке місце, Оксеня вже поспішала до будинку вчительки з оберемком чистих зошитів.

— Он, моя дитина з письма трійку має, то ти, Свєтко… Тобто, Світлано Петрівно, — одразу виправилась вона, — попиши-но йому в цих зошитах, як правильно виводити букви.

— Та навіщо вам стільки зошитів, бабо Сюто? — бурчала невдоволено Світлана, виводячи приклади на кожній сторінці.

— Хай тренується! Щоб не ганьбив покійних батьків і мене, стару, перед світом! — сердито відказала бабуся.

Того вечора Василь заснув, так і не дочекавшись бабусі. А вранці вона вже сяяла — поклала перед онуком цілу стопку підписаних зошитів і кілька ручок.

— Ось, Васильку, Світлана Петрівна тобі домашнє завдання на літо підготувала — щоб із тією трійкою розпрощатись, — гордо мовила бабуся. — Умивайся, снідай і сідай писати. Усе там розписано по днях. Зрозумієш. А якщо будеш лінуватись — в мене ще є чим до тями приводити, — буркнула вона й для порядку шльопнула хлопця «профілактично».

Минали роки, Василь підростав. Почав гарно вчитись, і його почерк із часом став найкращим серед усіх учнів. Якщо спочатку це було завдяки «виховній системі» бабусі, то згодом він сам отримував задоволення від навчання. Йому подобалося відкривати нові речі, а потім ділитися ними з бабусею. Вона завжди слухала уважно, іноді з подивом плескала долонями й вигукувала:

— Оце вже вигадали! Васильку, а ти часом не брешеш мені, старій? Може, смієшся з бабці?! Гляди мені…

Вона погрозливо показувала на двері, де вже кілька років без потреби висів старий ремінь.

— Як хочеш, не розказуватиму більше нічого! — ображено казав хлопець і демонстративно мовчав.

Бабуся крутнулась на стільці, а тоді примирливо:

— Ну годі тобі, я жартувала. Розказуй, що там у тебе було про німців і про… той клин свинячий?

Хлопець зітхав і повертався до оповіді.

З роками розмови ставали рідшими — програма у старших класах бабусі вже була не по силі. Василь полюбив читати, годинами просиджував над книжками, аж поки бабусина долоня не «відправляла» його в ліжко. Треба сказати, що з усього арсеналу бабусиної дисципліни — ремінь, кропива, лозина — залишився лише звичний ляпас. Інше якось само собою зникло.

Ляпаси ж вона давала щедро, інколи навіть «про запас». Василь не ображався — для нього це було частиною звичної родинної церемонії.

Коли пролунав останній дзвінок у школі, Василь отримав золоту медаль. Але вирішив: спершу піде до армії, а вже потім думатиме про вступ до університету — з вибором професії ще не визначився. Бабуся зітхнула для годиться, а потім сказала:

— Дід твій загинув на війні, батько служив, от і ти, Василю, служи чесно. Не осором свій рід.

На вокзалі, перед тим як сісти в потяг, Оксеня раптом схопила онука за руку, притягла до себе й пошепки сказала:

— Васильку, не забудь писати мені листи… Але дивись: тільки друкованими буквами. Не личить, щоб сусіди читали. Я сама їх розберу…

Бабуся раптом спіткнулась, очі наповнилися слізьми, вона шморгнула носом, а тоді, зібравшись, додала грізно:

— І дивись мені — не своїм курячим почерком пиши! — і за звичкою прилюдно подарувала онукові гучного ляпаса.

Усі навколо засміялися. Василь випростався, ніяково посміхнувся і швидко подався до вагона. «Ну бабцю, знову перед усім селом осоромила…» — з досадою подумав він.

Оксеня стояла на пероні, затуливши долонями обличчя, щоб ніхто не помітив її сліз. Вона ледь чутно промовляла:
— Ну і дурна ж я… стара дурепа… Прости мене, Васильчику…

Минуло два роки. Василь сидів у літаку, втупившись у кругле віконце ілюмінатора. Летів додому, в Україну. Відкинувшись на спинку крісла, він заплющив очі.

Півтора року справжнього жаху в Афгані залишились позаду, але в голові все ще спалахували уривки боїв. І раптом серед цих спогадів почав виринати знайомий образ — худенька, тендітна постать у білій хустині, яка затуляє обличчя руками. Образ дедалі чіткіше проступав перед внутрішнім зором, поки повністю не заполонив думки.

— Васильку, я тебе дуже чекаю… Ти тільки поспішай, синочку, — ніби з небуття долинув голос бабусі.

І щойно він намагався відповісти, силует почав зникати, віддаляючись, немов у тумані.
— Бабусю! — вигукнув Василь і стрепенувся — прокинувся.

Він повів головою з боку в бік, намагаючись відігнати ком у горлі. «Ще трохи — і я побачу її знову», — подумав він і дістав з рюкзака пакуночок з листами.

У руках хлопця — листи з дому. Підписи на конвертах — почерком Світлани Петрівни, його колишньої вчительки.

Ось перший з них — від бабусі. Прийшов він на другому місяці служби, ще під час навчання. Василь згадав, як тоді сердився через той публічний ляпас на вокзалі. Написав коротенького листа, як просила, — друкованими літерами. І зловтішався подумки: мовляв, бабуся сама-то не прочитає, а відповісти їй усе одно хтось допоможе.

Він ніколи не бачив, щоб бабуся щось писала. Завжди кликала його. «Ага, точно пішла до вчительки», — єхидно подумав тоді Василь.

Та коли відкрив конверт, то отетерів: на аркуші криво тягнулися нерівні, великі друковані літери. Написано було незграбно, з різним натиском, немовби папір от-от розірветься.

Йому стало нестерпно соромно — і за злість, і за глузування. Весь перший лист — два повні аркуші — був щирим вибаченням за той ляпас. До кінця читання його щоки палали від сорому: ця стара, неграмотна жінка, яка його безмежно любила, зробила неможливе — написала листа самостійно.

У голові промайнув живий образ: бабуся сідає ближче до вікна, тяжко зітхає, бере ручку в мозолясті пальці, нахиляється над чистим зошитом і з неймовірною старанністю виводить літери, мов карбує кожну на камені.

«Скільки вона писала цей лист?» — питав себе Василь. І чому ж у старших класах він вважав її відсталою? Вона ж усе розуміла… І знала: якщо лист читатимуть чужі, онук ніколи не напише нічого справжнього…

Він пригорнув до себе пакетик із бабусиними листами, акуратно складеними у прозору обгортку. В Афганістані ці наївні, незграбні рядки стали для нього оберегом, давали силу й віру, гріли, як колись у дитинстві бабусина рука, що лагідно гладила його голову, коли він тулився до її фартуха.

На сході вже починало світати. Василь рівним кроком ішов знайомими стежками — додому. Село ще спало. Парубок уявляв, як сяде на лавку біля двору й чекатиме, коли в хаті загориться світло, а за кілька хвилин вийде бабуся з відром і піде до хліва по молоко. А він тоді тихенько зайде на подвір’я, сяде на ґанку й чекатиме запашного парного молочка, прислухаючись до рівномірного цокоту крапель у металеве відро.

Ось і поворот, ще кілька хат — і буде рідна оселя. Та що це? У ранковому серпанку Василь помітив постать, що стояла просто посеред дороги. Маленька, зігнута…

— Не може бути… — блиснуло в думці.

І він кинувся бігти, не розбираючи дороги, із щемом у серці повторюючи крізь сльози:

— Бабцю… бабусю…