Жінка застигла з мокрою тарілкою в руках — вода стікала на підлогу, але вона цього навіть не помічала.
— Що ти маєш на увазі — «житиме з нами»? — її голос був тихим, майже шепітним, а це завжди означало щось тривожне.
Сергій не відривався від екрана телефона, ніби йшлося про щось буденне, а не про важливе рішення, що торкалося всіх.
— Мама вирішила продати квартиру. Таня потребує коштів на свій… як це… бізнес. Якийсь салон краси чи щось таке.
Анна повільно поставила тарілку в сушарку. Досвід двадцяти двох років шлюбу навчив її не видавати емоцій одразу. Глибоке дихання. І ще раз.
— Але ж у твоєї мами є власна квартира. Непогана однокімнатна у центрі міста. Навіщо їй переїжджати до нас?
— Ань, навіщо зразу так? — Сергій нарешті відірвався від телефона. — Це ж ненадовго. Поки Таня не влаштується.
«Не влаштується», — з іронією подумки повторила Анна. Тані вже тридцять один, і за останнє десятиліття вона неодноразово «влаштовувалась»: то навчання на флориста, то онлайн-магазин косметики, то ще якась вигадка. Кожного разу батьки допомагали грошима — і кожного разу все завершувалося однаково.
— Сергію, — мовила Анна, намагаючись тримати голос спокійним, — ти пам’ятаєш історію з дитячим бутіком?
— Звісно, пам’ятаю. І що?
— А ті курси манікюру, за які ви заплатили двадцять тисяч?
Сергій скривився:
— Це було давно. Таня вже доросла.
— Давно? То минулого року. А ще були фотокурси. І та історія з криптовалютою…
— Досить! — перебив він роздратовано. — Це моя сестра. Я мушу її підтримати. А мама де має жити? На вулиці?
Ось і кінець розмові. Анна впізнала цей тон — далі сперечатись не мало сенсу. Але мовчати вона не мала наміру.
Наступного ранку вона набрала номер Марії Петрівни.
— Маріє Петрівно, я правильно зрозуміла — ви дійсно плануєте продати квартиру?
На тому кінці дроту настала тиша. Свекруха завжди говорила прямо, але зараз у її голосі відчувався сумнів:
— Аннусю, ти ж розумієш… Танечка дуже переживає. Каже, це її останній шанс. Салон краси — гарна справа, перспективна…
— А ви бачили хоч якийсь бізнес-план?
— Що саме?
— Ну, принаймні розрахунки. Які витрати, які очікувані прибутки, аналіз ринку, конкуренція?
Тиша затягнулася.
— Маріє Петрівно, — м’якіше продовжила Анна, — скільки зараз коштує ваша квартира?
— Оцінювач назвав суму — два мільйони чотириста тисяч. Кажуть, це вигідно.
Анна заплющила очі. Майже два з половиною мільйони. А пенсія в Марії Петрівни — лише одинадцять тисяч на місяць.
— А якщо… ну раптом не вийде?
— Аннусю, як ти можеш? — її голос затремтів. — Таня ж клялася…
Таня клялася. Вже не вперше.
Того ж вечора Анна вирішила діяти. Вона скликала родинну зустріч.
Зібрались у неділю: Анна з Сергієм, донька Ліза — студентка третього курсу, син Артем — учень старших класів. Марія Петрівна з’явилася з червоними очима — видно, плакала. Таня, як завжди, запізнилась на пів години й увірвалась до квартири з цілим оберемком пакетів із брендових бутиків.
— Вибачайте, дівчата, затрималась! Побачила подружку, вона щойно з Мілана — такі сумочки привезла! — зацвірінькала Таня, розкидаючи пакети по дивані.
Анна кинула погляд на доньку. Ліза ледь помітно хитнула головою — усе зрозуміла без жодного слова.
— Таню, — почала Анна, коли всі вже посідали за стіл, — розкажи докладніше про свій бізнес.
— Ой, Ань, не починай! — захихотіла зовиця. — Ну ж кажу — салон краси. Манікюр, педикюр, масаж. Це зараз модно, всі хочуть себе побалувати.
— А де ти плануєш його відкрити?
— Поки що шукаю приміщення. В ідеалі — в центрі, але там оренда кусається. А на околиці мало людей, хто піде.
— А скільки тобі потрібно на обладнання?
Таня трохи зам’ялася:
— Точних цифр ще не маю. Але приблизно… десь тисяч сімсот п’ятдесят на все вистачить.
— А як щодо оренди, ремонту, зарплат майстрам, реклами?
— Аню, — втрутився Сергій, — навіщо ти її допитуєш?
— Я не допитую. Просто хочу зрозуміти, куди підуть усі гроші твоєї мами.
Марія Петрівна мовчки жала в руках носовичок. І тут несподівано озвалась Ліза:
— Тітко Таню, а ви аналіз ринку проводили? У нашому районі салонів краси з десяток. Ви знаєте про конкурентів?
— Лізо, не розумничай! — одрізала Таня. — Мені тридцять один, я не маленька — сама розберусь.
— Уже розбиралась, — пробурмотів Артем. П’ятнадцятирічний підліток дивився на тітку з криво усміхненим скепсисом. — Із тим онлайн-магазином. З фотографією.
— Артеме! — насупився батько.
— А що? Я збрехав? — не здавався син. — Щороку одна й та сама історія. Гроші — взяли. Обіцянки — дали. Потім — нова ідея.
— Все! — Сергій гримнув по столу й підвівся. — Це моя родина, і я сам вирішуватиму, як її підтримати!
— А ми хто? — тихо спитала Анна. — Я не твоя сім’я? І діти — не родина? Ми маємо тулитися вдвох із дітьми у двокімнатній квартирі, поки твоя сестра знову вигадує пригоди?
Таня роздратовано підскочила:
— Чого ви всі на мене накинулися?! Я ж у вас грошей не прошу!
— Але ти претендуєш на квартиру мами, — спокійно зауважила Анна. — А це — житло, яке для неї значить дуже багато. Якщо твій бізнес знову не злетить — що буде з нею?
— Вийде в мене цього разу!
— Гарантуєш?
— Я… звісно, гарантує!
— То оформи кредит. Під свої гарантії.
У кімнаті настала тиша. Марія Петрівна хлипнула.
— Анночко, можливо, не варто так жорстко… — невпевнено почала вона.
— Маріє Петрівно, — звернулась до неї Анна, — ви справді хочете перебратися до нас?
— Я… я не мала такого наміру… Не хотіла вас обтяжувати…
— Ви нас не обтяжуєте. Але подумайте самі: вам сімдесят два. У вас є власне житло, затишок, знайомі сусіди. Ви готові все це залишити заради чергового ризику?
Таня схопила сумочку:
— Все зрозуміло! Не треба мені від вас нічого! Обійдусь сама! Мамо, ходімо звідси!
— Таню, не гарячкуй…
— Не треба! Я вже побачила, хто тут головна! — вона зиркнула на Анну з ненавистю. — Запам’ятай, Аню: якщо нічого не вийде — це буде на твоїй совісті!
Двері гримнули так, що здригнулися вікна.
Марія Петрівна розплакалась. Сергій мовчав, похмурий і напружений. Ліза обійняла бабусю:
— Бабусю, мама правильно сказала. Квартира — це ваша безпека, ваш тил.
— Але Таня…
— Таня вже не дитина, — буркнув Артем. — Нехай вчиться заробляти сама.
Сергій три дні не промовляв до Анни й слова. А на четвертий повернувся додому й сказав коротко:
— Таня поїхала до Львова. До подруги.
Анна ледь кивнула. Тріумфу не було — тільки виснаження й неспокій. А що як вона справді перекрила Тані шлях до самореалізації?
Минали дні. Таня не дзвонила, лише інколи скидала матері короткі повідомлення: «Усе в порядку», «Не турбуйся». Сергій поступово заспокоївся, але тему сестри обережно оминав.
Марія Петрівна залишилася у своїй квартирі, проте частенько заходила в гості. Анна помітила — свекруха ніби стала живішою, легшою. Їй не довелося позбуватись дому, приймати складні рішення.
А потім, рівно через рік, Таня з’явилася знову.
Анна відчинила двері — й одразу не впізнала її. Зовиця помітно схудла, мала нову акуратну зачіску, була вдягнена просто, але зі смаком. А в очах — щось зовсім нове. Спокій? Сила?
— Привіт, Аню, — промовила Таня, несміливо посміхаючись.
— Проходь.
За кухонним столом, з чаєм у руках, Таня почала розповідати:
— Перші тижні було нестерпно. Хотілося зібрати речі й повернутись. Здавалося, мене всі зрадили, усе дарма. Але Свєта, подруга, мене отямила. Сказала: «Досить жаліти себе — іди працюй». Я влаштувалась адміністраторкою в салон. Платили смішно, але я побачила, як усе працює зсередини: скільки що коштує, як організовують роботу, де підводні камені.
Анна мовчки слухала.
— Потім зустріла Мішу. Він теж із Києва переїхав, відкрив маленьку студію краси. Шукав партнера, який би розумівся на процедурах. Я саме закінчила курси, отримала сертифікат — усе склалось. Почали працювати разом.
— І як вам?
— Непогано. Ми не гонимось за великими грошима, але заробляємо стабільно. У мене свої клієнти, Міша займається організаційними справами. І вперше в житті я дійсно відчуваю опору під ногами. Реальну.
Таня затихла, покрутила чашку в руках:
— Аню, я хочу… перепросити. І подякувати.
— За що?
— За те, що тоді зупинила мене. Якби мама продала квартиру, я б усе розтринькала. Знову. А так — довелося навчитися жити по-дорослому.
Коли Таня пішла до матері, Сергій підійшов до Анни й промовив:
— Ти була права.
Анна мовчки взяла його за руку.
— Я думав, що ти просто не хочеш допомогти моїй родині, — сказав він. — А ти насправді хотіла допомогти. Так, як потрібно.
— Інколи «ні» — це теж підтримка.
— Згоден. — Він ніжно поцілував її в лоб. — Пробач, що тоді тебе не почув.
У сусідній кімнаті тихо грала музика — Ліза готувалася до сесії. Артем робив уроки. Звичайний сімейний вечір. Але всередині все змістилося. Стало на свої місця.
Наступного дня зателефонувала Марія Петрівна:
— Анночко, дякую. Таня справді дуже змінилась. Відповідальніша стала, впевнена. А Міша — хороший хлопець. Вони вже думають про весілля.
— Це чудово, Маріє Петрівно.
— І знаєш, я щаслива, що залишила квартиру. Таня мала рацію: тепер вона справді стала на ноги. А в мене тепер є до кого в гості поїхати.
Анна всміхнулася. Іноді найбільшим проявом любові є вчасне «ні». І віра в те, що люди можуть змінитися — якщо їм дати на це шанс.
Минув ще рік, і Таня з Мішею одружилися. Весілля було скромне, проте щире. Вони оплатили все самостійно — з чесно зароблених грошей.
А Марія Петрівна так і залишилася у своїй квартирі, лише іноді навідуючись до дітей на вихідні. Вона не раз казала, що це було наймудріше рішення в її житті.
— У кожного — свій куточок, — любила повторювати вона. — І свій момент, коли час подорослішати.
1 яйце, яблуко, молоко і борошно: сирник на сковороді за 15 хвилин. Рецепт підкорив увесь інтернет