— Ти, Вадиме, допоможеш мені зустріти гостей. У тебе ж машина на ходу? Дивись, щоб чиста була, а не така, як минулого разу, коли ти мене на дачу возив! — незадоволено сказала Людмила Романівна синові.
— Слухаю і підкоряюся, — бадьоро відповів Вадим, усміхаючись, бо розумів, що з матір’ю легше погодитися, ніж сперечатися. — Усе виконаю, як вам буде завгодно, ваша величносте!
— Ой, ну досить! Треба бути серйознішим, тут не до жартів! А ти, — звернулася вона одразу до невістки, — накриєш стіл, і щоб багатий був. Не шкодуйся, усе-таки я з давніми подругами зустрічаюся, яких багато років не бачила. І не хочу осоромитися.
— Ну, звичайно. Мені більше немає чим зайнятися, — різко відповіла Марина, яка до цього ніколи свекрусі не перечила. — Ваші подруги — от і накривайте самі. А в мене свої плани на цей день.
— Що? Ще поговори мені! — не сприйняла серйозно слова Марини Людмила Романівна. — Нічого з тобою не станеться, приготуєш і накриєш. Інакше ти мене знаєш, я знайду, як тебе провчити.
Марина лише фиркнула і пішла до спальні.
— Що вона собі дозволяє? Ти що, не можеш приструнити свою дружину? — сердито запитала Людмила Романівна у сина.
— А навіщо мені це? У нас із дружиною прекрасні стосунки. Ми кохаємо одне одного, і все у нас добре. А ваші суперечки мене не цікавлять. І взагалі, мам, відстала б ти від неї зі своєю гулянкою. Ну що, тобі мало, що я зустріну твоїх подруг, відвезу вас усіх, куди треба, а потім заберу будь-якої години? — спокійно запитав Вадим, не бажаючи сваритися з матір’ю.
— Ну, знаєш, це вже зовсім поза межами мого розуміння! Чи ви обидва забули, хто подарував вам цю квартиру? І у вас обох зовсім немає почуття вдячності? Адже я прошу у вас таку дрібницю. І хіба часто я прошу? Невже не можна піти назустріч? — суворо спитала мати.
— Та пам’ятаємо ми, дуже добре пам’ятаємо, у чиїй квартирі живемо. Ти ж не даєш нам про це забути ні на мить, мамо. Тільки й ти повинна розуміти, що у нас із дружиною можуть бути свої справи та проблеми.
— Свої проблеми залиште при собі, а мені допоможіть, коли я прошу. Не так уже й часто я до вас звертаюся з якимись проханнями. Чуєш, Мариночко? — підвищивши голос, спитала свекруха у невістки, яка була в іншій кімнаті. — Моя просьба залишається в силі — стіл за тобою! Відмовок я не приймаю!
Людмила Романівна пішла. У неї ще стільки справ — голова просто йде обертом!
Треба подумати про свій наряд, записатися в салон краси на фарбування й укладання волосся. А також зателефонувати майстру манікюру Венері, до якої жінка ходила вже багато років. Потрібно виглядати на всі сто, адже подруги Тамара і Тетяна, які зібралися приїхати до неї днями, теж не простачки. Вони доглядають за собою і, напевно, з прискіпливістю розглядатимуть і саму Людмилу, з якою не бачилися вже кілька років. Тож треба постаратися, щоб здивувати і вразити їх.
Коли кілька тижнів тому подруги зателефонували й сказали, що приїдуть привітати Людмилу з днем народження, який жінка нещодавно відзначала, вона зраділа. Не часто тепер у її самотньому житті траплялися такі свята.
Чоловік покинув багато років тому, і Людмила, так і не оговтавшись від зради близької людини, більше заміж не виходила. Виховувала дітей і багато працювала, намагаючись таким чином компенсувати відсутність особистого життя.
Коли син Вадим вирішив одружитися, Людмила Романівна раптом, під впливом дивного душевного пориву, подарувала молодятам на весілля спадкову квартиру, що дісталася їй від батьків. Її вона на той момент вже кілька років успішно здавала в оренду. Але оскільки вільна квартира була одна, а дітей у неї двоє, ще й донька Світлана підростала, то про свій порив Людмила Романівна незабаром сильно пошкодувала. Однак справу було зроблено, бажаний ефект від такого щедрого подарунка на численних родичів і друзів справлено. Тому шляху назад не було. А сварки, які влаштовувала їй донька Світлана, розуміючи, що тепер їй нічого з тієї квартири не дістанеться, не мали належного впливу.
Людмила Романівна з першого дня сімейного життя сина дала зрозуміти невістці Марині, хто в їхній родині головний. Це вона — мати й свекруха. А молоді й недосвідчені подружжя повинні в усьому її слухатися і не перечити, адже все, що вона робить, — тільки для їхнього блага.
Подруги, які зателефонували Людмилі напередодні, запропонували зустрітися й посидіти в якомусь затишному ресторані. Вони навіть були готові переказати їй гроші, щоб вона заздалегідь забронювала столик у такому закладі. Але жінка вперто відмовилася, сказавши, що вони чудово посидять і в її просторій та тепер порожній квартирі. Донька Світлана нещодавно, остаточно посварившись із матір’ю, переїхала до свого хлопця, і Людмила Романівна тепер жила сама. Про це вона й повідомила подругам.
— Та навіщо нам витрачатися, дівчата? У мене велика квартира, порожня, ніхто нам не заважатиме. Маринка все приготує, накриє стіл і піде. Ну чим нам буде гірше, ніж у ресторані? Простір, свобода. І сидіти можемо, скільки душа забажає. А якщо захочемо, то наступного разу сходимо і в ресторан. Або взагалі квитки купимо в спа-центр чи сауну з хамамом, а? Мені здається, це значно цікавіше, ніж ресторан, — запропонувала господиня свій варіант.
— Ну, гаразд, як скажеш. Ми-то хотіли як краще, щоб ніхто не хвилювався і не метушився з цими столами та готуванням, — сказала Тамара. — Адже це зайві турботи.
— Та яка метушня? Які турботи? У мене невістка проворна й мене в усьому слухається. Даремно я, що їм квартиру подарувала? — Людмила не забула нагадати подругам про свій подарунок і беззаперечний вплив на невістку. — І готує, до речі, дуже навіть добре.
— Нам-то все одно, дивись сама, Людо, щоб без зайвих клопотів і проблем.
Подруги мали приїхати завтра на обід. Вадим пообіцяв матері, що заїде за нею раніше, щоб разом поїхати на вокзал. Сьогодні Людмила Романівна ще раз заїхала до них, щоб нагадати Марині, що вона повинна завтра накрити їй з подругами стіл.
Невістки вдома не було, але свекруха побачила, що на столі на кухні лежать списки продуктів, закусок і салатів, які Марина, ймовірно, збиралася готувати для їхнього столу.
— Ну ось, так-то краще буде. Одумалася й вирішила мені не перечити. І правильно, — задоволено проговорила сама до себе жінка.
Наступного ранку, коли Людмила Романівна вже відвідала салон краси, де їй зробили прекрасну укладку і нанесли гарний макіяж на вже старіюче обличчя, вона з нетерпінням чекала Вадима.
Коли син, попросившись із роботи на пару годин, заїхав за нею, мати запитала, чим займається його дружина і чому вона не приїхала разом із чоловіком, щоб накрити стіл у квартирі свекрухи.
— Та не знаю я. Вона ж, здається, тобі відмовила, мам? Ще минулого разу, коли ти у нас була. Чи я щось плутаю? — здивувався Вадим.
— Відмовила? А яке вона мала право мені відмовляти? Та й бачила я вчора, що на кухні у вас лежали списки з продуктами, салатами і закусками, які Маринка збиралася готувати, — розмірковувала Людмила Романівна, сидячи в машині сина і з задоволенням розглядаючи свою зачіску в дзеркалі. — Напевно, все ж планувала?
Вона вирішила сама зателефонувати невістці та нагадати їй про її обов’язки. Марина трубку не брала.
— Ну що за характер у твоєї дружини, а? Постійно треба своє «я» показувати. Чому вона трубку не бере? За годину вже гості приїдуть до моєї квартири, а там стіл порожній і продуктів зовсім немає. Ну що це таке! — обурювалася мати, тримаючи телефон біля вуха.
Усе було марно. Марина вперто відмовлялася говорити зі свекрухою. Телефон мовчав.
У цей момент Людмила Романівна, яка завжди була впевнена, що все йде так, як вона хоче і планує, почала трохи нервувати. Ситуація явно виходила з-під її контролю. Син Вадим їй ніколи не перечив, а невістка теж до цього моменту йшла назустріч усім її побажанням. Тож що вона влаштувала зараз? Ото нахаба!
Нарешті Людмилі Романівні вдалося додзвонитися до невістки.
— Марина, — закричала свекруха без привітання, — ти вже приготувала закуски і салати нам на стіл?
При цьому вона помітила, що погано чує те, що говорить невістка. З трубки долинала музика і гучний сміх, що збентежило жінку і трохи збило з пантелику.
— Людмило Романівно, я, звісно, приготувала закуски й салати! Тільки для своїх подруг, які сьогодні прийшли до мене в гості.
— Що? Що ти кажеш? Які твої подруги? — отетеріла свекруха. — Чому ТВОЇ?
— Мої, з якими я не бачилася більше року. Сьогодні у нас річниця випуску з інституту. Ось ми й вирішили відзначити цю дату. А ви що, проти? — продовжувала нахабно відповідати Марина.
— Як? Що ти… Та як ти посміла? — мало не задихнулася від обурення свекруха.
— А що не так, Людмило Романівно? — Марина була сама люб’язність. — Вас щось бентежить?
— Бентежить? Та я зараз вибухну від обурення! Я ж просила тебе накрити стіл для моїх подруг Тамари й Тетяни! Ти все це спеціально зробила, так? Навмисне в цей день запросила до себе гостей? А мені що тепер наказуєш робити, поганка ти! — не на жарт розійшлася жінка.
— Я зараз покладу слухавку, якщо ви продовжите в такому ж тоні. А вам раджу піти до закладу громадського харчування. Хороша ідея, і ніхто не буде напружуватися, — усміхаючись сама собі, відповіла Марина.
Людмила Романівна з люттю жбурнула телефон у сумку. Ото як обхитрила її невістка! А свекруха ж була впевнена, що та їй повністю підкоряється і зробить усе, як вона зажадає.
— От нахабниця! Ну я цього так не залишу! — кричала вона. — Вадиме, ти знаєш, що влаштувала твоя дружина у МОЇЙ квартирі, тоді як я чекала від неї допомоги та підтримки?
— Що? — спокійно запитав він.
— Вона влаштувала там шабаш! Гулянку! Зібрала якихось підозрілих осіб у моїй квартирі. І все мені на зло!
— Мамо, наскільки я пам’ятаю, цю квартиру ти нам подарувала. І Марина, як моя дружина, може приводити додому тих, кого вважатиме за потрібне. У тому числі своїх подруг. Це нормально, — заперечив Вадим.
— Що? Ти з нею заодно? Виганю вас обох! І її, і тебе! І взагалі — ти повинен із нею розлучитися. Вона нам не підходить. Мені не потрібна така невістка!
Людмилу Романівну несло. Вона ніяк не могла впоратися зі своїми емоціями. Як це так — син із невісткою виходять з-під її контролю? Вона не повинна цього допустити!
— Мені Марина цілком підходить. Скажу більше, мамо, я її кохаю. І смію тобі зауважити — я вже давно доросла, самостійна людина й сам вирішуватиму, з ким мені жити, а з ким ні.
Син зараз здивував і засмутив жінку ще більше. Вона була впевнена — це все вплив Марини. Це вона так налаштовує сина, щоб вивести свекруху з себе.
— Гаразд, з вами я потім розберуся. А що тепер мені робити? Чим я повинна частувати своїх гостей, які вже з хвилини на хвилину приїдуть? Я їм обіцяла шикарний стіл, а ви разом зі своєю дружиною виставили мене дурепою.
— Не варто було обіцяти те, у чому не впевнена, мамо. Марина — не твоя прислуга, тому було нерозумно сподіватися, що вона беззаперечно виконає твоє наказання, — Вадим своїми словами буквально добивав матір. — А тобі нічого не залишається, як піти в якийсь ресторан, як тобі одразу й радили твої подруги.
— У який ресторан? Де я зараз знайду його? Та й місця, мабуть, уже всі зайняті? — капризно запитувала засмучена мати.
— Сьогодні будній день, думаю, щось можна знайти. До речі, у мого знайомого є дуже непоганий ресторанчик. Хочеш, я зараз йому зателефоную і дізнаюся, чи можна вам туди приїхати?
— Хочу. У мене що, є вибір? — майже кричала від розпачу і злості Людмила Романівна.
Зустріч подруг на вокзалі пройшла на вищому рівні. Посадивши Тамару і Тетяну в машину сина, Людмила сипала компліментами та жартами без упину.
— Мої дорогі, тут сталися деякі події, тому моя невістка не змогла накрити нам стіл. Але син Вадим запропонував дуже гарну альтернативу. Ми поїдемо в ресторан. І в найкращий у нашому місті, — Людмила любила сенсації й перебільшення. — А директор там — друг мого сина. Тож усе на краще, мої дорогі.
Провівши своїх подруг після кількох днів веселих зустрічей додому, Людмила Романівна вирішила розібратися з Мариною, щоб поставити на місце зухвалу невістку.
— Ти що собі дозволяєш? — почала вона з порогу. — Чому ти вирішила, що можеш ігнорувати мої прохання й доручення? Забула, де живеш? Так я швидко тобі мізки на місце поставлю!
— Ні, не забула. Я живу у квартирі, яку ви подарували нам із чоловіком на весілля. Вона наша, зрозуміло вам? І якщо ви ще раз дозволите собі розмовляти зі мною в такому тоні чи, більше того, змушуватимете мене робити щось проти моєї волі та бажання, то вхід сюди для вас буде закрито.
— Що?
— Що чули, — зухвало відповіла невістка. — Я довго терпіла ваші витівки, але тепер усе, досить! Ваша влада закінчилася.
Людмила Романівна була вражена до глибини душі. Вона тут же зателефонувала синові, вирішивши поскаржитися на Марину.
— Вона нахабна і ні в що не ставить твою матір! — кричала вона в трубку.
— Мам, чесно, ти вже дістала своєю простотою. А якщо й далі продовжиш ображати мою дружину, то так і буде — ми перестанемо пускати тебе на поріг. Ти цього добиваєшся?
Жінці довелося визнати свою поразку. Але змиритися з таким станом справ було дуже важко. Ситуація складалася не дуже. Донька Світлана продовжувала ігнорувати матір, а втратити ще й спілкування із сином Людмила Романівна ніяк не могла.
Тому поки вирішувала, яку тактику їй обрати у спілкуванні з гордою невісткою. І спілкувалася лише із сином.
А Марині тільки того й треба було. Втерла носа зарозумілій свекрусі.