— А в нас грошей на шашлик не було, їжте хліб і овочі, — нахабні обличчя родичів витягнулися від подиву

Олена стояла на ґанку похиленої дачі, розглядаючи облуплені дошки та пожовклі від часу шибки. Андрій тим часом копав ногою розхитані сходинки, морщачись від скрипу гнилого дерева.

— Ну що, Оленка, — зітхнув він, оглядаючи перекошені віконні рами, — твоя тітка Галя права була. Суцільні руїни. Може, й справді знести все до біса?

— Зате наші руїни, — вперто відповіла Олена, поправляючи пасмо волосся, що вибилося з-під старої хустки. — І подивися навкруги — ділянка ж яка! Яблуні старі, вишні… Просто все занедбане до неподобства, але земля хороша.

Коли бабуся Женя померла торік узимку і залишила онучці дачу у спадок, родичі тільки посміювались за спиною. Тітка Галя прямо на поминках шепотіла двоюрідній сестрі Ірі: «Ну й радість дісталась нашій Оленці — гнила халупа на шести сотках, одні витрати». А дядько Вітя, хитаючи головою, взагалі пропонував усе знести під корінь і продати ділянку під забудову комусь багатшому.

«Хоч якась користь від цієї розвалюхи буде», — казав він, потягуючи горілку з чарки.

Але Олена була зовсім не з тих, хто легко здається перед труднощами. Все літо вони з Андрієм їздили на дачу кожні вихідні, встаючи ще вдосвіта. Спочатку розібрали завали — старі меблі, поїдені шашелем, іржаві садові інструменти, гори пожовклих журналів. Потім узялись за дах. Андрій, на щастя, був майстром на всі руки — десь акуратно полагодив дірки, десь повністю замінив прогнилі дошки, десь просто пофарбував для свіжості.

Олена тим часом з ранку до вечора боролася з багаторічними бур’янами, приводила до ладу здичавілий за роки запустіння сад. Робота була каторжна — руки в мозолях, спина ниє, але поступово з-під хащ почали проглядати забуті клумби.

— Дивися, Андрюш, — з захватом показувала вона чоловікові, коли наприкінці серпня крізь розчищені зарості пробились перші сором’язливі квіти, — піони тут росли! А он там жоржини були, бачиш пеньки?

Грошей на повноцінний ремонт, звісно, було кіт наплакав, але фантазії й ентузіазму вистачало з надлишком. Старі віконні рами вони пофарбували у свіжий білий колір — і дім одразу став якимось веселішим, живішим. Похилену веранду оббили недорогою, але симпатичною вагонкою, а підлогу застелили залишками ламінату, який дістали майже дарма від знайомих після ремонту.

Олена виявилася великою вигадницею — знайшла в інтернеті десятки ідей декору з підручних матеріалів. Розмалювала акриловими фарбами старі квіткові горщики яскравими візерунками, зробила зі старих автомобільних шин милі клумби, розвісила по всій ділянці саморобні кашпо і плетені кошики.

До кінця дачного сезону ділянка перетворилась до невпізнання. Олена з відкритою гордістю показувала Андрію свої нові здобутки — симпатичний набір плетених садових меблів, куплений на осінньому розпродажі за пів ціни, невеликий надувний басейн для спекотних днів і красивий чавунний мангал, який вона придбала зі знижковим купоном.

— Знаєш що, Оленка, — казав Андрій, з насолодою вмощуючись у новому зручному кріслі з пляшкою холодного пива після чергового трудового дня, — а вийшло у нас, мабуть, навіть краще, ніж у багатьох знайомих з їхніми дорогущими котеджами.

Олена задоволено кивала, милуючись м’яким вечірнім заходом крізь гілля акуратно підстрижених яблунь. Так, тут справді було добре. Тихо, спокійно, затишно. По-справжньому своє.

Не встиг розпочатися новий дачний сезон, як їхній мирний спокій різко обірвався. І, як на зло, саме тоді, коли вони смажили ароматні шашлики на своєму новенькому мангалі. Олена обережно перевертала рум’яні шматки м’яса, насолоджуючись процесом, коли залізна хвіртка з гуркотом розчинилась, і у двір увалилася ціла гучна делегація — тітка Галя зі своїм мовчазним чоловіком дядьком Колею, дядько Вітя з дружиною тіткою Ніною та двоюрідна сестра Іра зі своїми двома непосидючими дітьми.

— Ой, Боже мій, та ми ж якраз вчасно підвернулися! — гучно вигукнула тітка Галя, жадібно оглядаючи оновлену до невпізнання ділянку з ледь прихованим подивом і, мабуть, навіть заздрістю. — Оленка, та ти ж просто молодчинка! Ми й уявити собі не могли, що в тебе тут така неймовірна краса вийде!

— Та ну, дійсно, — одразу підхопив дядько Вітя, безцеремонно плюхаючись усією своєю немалою вагою в одне з новеньких плетених крісел, — зовсім не впізнати це місце. А ми ж, чесно кажучи, думали…

— Думали, що я дарма час і сили витрачаю, — спокійно закінчила за нього Олена, з усіх сил стримуючи роздратування, яке підіймається.

— Та що ти, що ти! — затріпотіла повними руками тітка Галя. — Ми завжди, завжди в тебе вірили! Правда ж, Вітю?

Андрій багатозначно і з легкою іронією глянув на дружину, але розсудливо промовчав. А гості тим часом уже вмощувалися по всіх кріслах, діти з радісними вигуками виявили надувний басейн і одразу почали там плюскатися.

— А який шашличок апетитний, як смачно пахне! — мрійливо зітхнула Іра, промовисто поглядаючи на мангал. — А ми якраз повз проїжджали й подумали — заскочимо… І так вдало вийшло — ми ж якраз і не обідали толком…

Що залишалося робити? Довелося терміново накривати імпровізований стіл на всю поважну компанію. Заготовленого м’яса ледь вистачило на всіх присутніх, але ніхто з гостей, звісно, не висловив жодного незадоволення. Родичі з апетитом наминали шашлики, нахвалювали благоустрій ділянки, ділилися останніми дачними новинами та плітками.

Олена крізь силу усміхалася й підтакувала розмовам, а всередині в неї все просто закипало від обурення.

— Знаєш що, Оленка, — сказала тітка Галя вже наприкінці затягнутого вечора, — а давайте ми тепер щовихідних до вас у гості їздитимемо! У нас же дачі нема, а тут така краса неземна… Та й дітям на свіжому повітрі побігати корисно буде.

— Так-так, чудова ідея! — з ентузіазмом підхопила Іра. — А ми обов’язково допомагатимемо вам по господарству, не переймайтеся!

Обіцяна допомога, втім, звелася до того, що діти за вечір розкидали іграшки по всій ділянці, а дорослі пили чай на веранді та безупинно теревенили про сусідів. Прибирати увесь цей безлад, звісно, довелося господарям.

Наступні вихідні історія повторилася один в один. І через тиждень — теж. Родичі стали навідуватися, як на готовий курорт, з важливим виглядом розсідаючись у кріслах, нахабно вимагали шашлики й прохолодні напої. Дядько Вітя навіть дозволив собі нахабно заявити, що «господарі за визначенням мають гідно пригощати гостей», коли Андрій обережно натякнув, що м’ясо нині недешеве.

— Слухай, Олен, — казав Андрій дружині ввечері, коли вони нарешті залишались удвох, — може, скажемо їм щось прямо? А то виходить безглуздо — ми за свої кровні дачу облагороджували, а тепер за ті самі гроші годуємо всю численну родину.

— Потерпимо якось, — невпевнено відповідала Олена, хоча її терпіння вже було майже на нулі. — Все ж таки родина, рідні люди…

Але коли чергової суботи вся строката компанія з’явилася, як завжди, з порожніми руками й традиційним вигуком «Ну, а де ж наші шашлики?», Олена остаточно зрозуміла — більше вона цього не витримає.

Вона мовчки зайшла до хати, повільно нарізала черствий хліб, принесла з власної грядки свіжі огірки та редиску, мовчки виставила все це скромне частування на стіл.

— А коли м’ясце смажити будемо? — з неприхованим подивом поцікавилася тітка Галя, здивовано розглядаючи більш ніж скромний стіл.

— Обід, — максимально коротко відповіла Олена.

— А де ж м’ясо? Де шашлики? — зовсім не зрозумів, що відбувається, дядько Вітя.

— А в нас грошей на шашлик не було, їжте хліб і овочі, — нахабні обличчя родичів витягнулися від подиву.

У повітрі запанувала гнітюча тиша. Діти розгублено й здивовано дивилися на дорослих. Андрій ледве стримував задоволену усмішку.

— Це як це раптом не виявилося? — з обуренням вигукнула Іра. — Ти ж щодня працюєш!

— Так, працюю. І витрачаю всю свою зарплату до копійки на власну родину й на цю дачу, яку ви тепер так полюбили, — рівним, але твердим голосом відповіла Олена. — А от щоб щовихідних годувати дорогим м’ясом цілу юрбу непроханих родичів — на це в нас справді ні грошей, ні бажання немає.

— Та як ти взагалі можеш таке казати! — щиро обурилася тітка Галя. — Гостей так зустрічати! Тобі має бути соромно!

— Гостей я сьогодні не чекала й не запрошувала, — жорстко відрізала Олена. — Справжні гості завжди попереджають про свій візит заздалегідь і приносять щось до спільного столу. А не з’являються щотижня юрбою з порожніми руками й нахабно вимагають шашлики.

— Оце так номер! — з обуренням пирхнув дядько Вітя. — Ми ж до рідних людей, до родини приїхали відпочити, а нас тут…

— А вас узагалі ніхто не запрошував, — холодно перебила його Олена. — Ви самі, без дозволу, вирішили, що їздитимете сюди щовихідних, як до себе додому. Я що, за вашим рахунком маю витрачати всю свою зарплату тільки на ваше харчування?

Родичі ошелешено перезирнулися. Атмосфера загострилася до межі.

— Ну й жаднюга ж ти виявилася, — з презирством у голосі мовила Іра. — Сама дачу у спадок отримала, абсолютно безплатно, а з ріднею поділитися не можеш.

— Дачу я отримала у вигляді повних руїн, які цілий рік на власні гроші відновлювала, — крижаним тоном відповіла Олена. — І якщо ви справді вважаєте, що я тепер маю утримувати всю родину — то ви глибоко помиляєтесь.

— Та ми й самі тут більше не залишимось! — схопилася з місця ображена тітка Галя. — Подумаєш, дача яка! У нормальних людей і краще є!

— То і їздіть до тих нормальних людей з «кращими» дачами, — абсолютно спокійно відказала Олена.

Родичі з обуренням зібралися й поїхали, демонстративно грюкаючи дверима автівки й обурюючись на всю вулицю невдячністю «деяких людей». Лише діти з прикрістю визирали з вікон машини — їм справді подобалося бувати на охайній дачі.

Андрій ніжно обійняв дружину за плечі.

— Молодчинка, Олено, — сказав він схвально. — Правильно зробила. А то ж і справді — сіли б нам остаточно на шию.

— Шкода тільки діток, — зітхнула Олена. — Вони ж ні в чому не винні.

— Зате тепер у нас знову буде наш власний дім і наш спокій, — м’яко посміхнувся Андрій.

І справді. Наступні вихідні вони зустріли в повній тиші й самотності. Олена неквапливо поливала квіти, Андрій із задоволенням пораючись біля нової грядки з помідорами. До обіду неспішно розпалили мангал, підсмажили рівно стільки м’яса, скільки хотілося, і смакували не кваплячись, насолоджуючись тишею та спокоєм.

А ввечері вони сиділи на затишній веранді, потягуючи духмяний чай зі старовинного самовара, який Олена відшукала на блошиному ринку за копійки. У саду мелодійно сюрчали цвіркуни, десь удалині заливалася сусідська собака.

— Знаєш, — тихо мовила Олена, — наша бабуся Женя була дуже мудрою жінкою. Вона точно знала, кому залишити свою дачу у спадок.

Андрій кивнув. Їхня дача стала справжнім домом — місцем, де можна по-справжньому відпочити від міської метушні й побути удвох. І те, що їм вдалося відстояти своє право на цей спокій, робило кожен проведений тут вечір ще ціннішим і дорожчим.