— Артеме, ти не бачив пульт від телевізора? — Лера кинула сумку на диван і пішла до спальні, знімаючи на ходу туфлі. — У мене сьогодні нова серія…
Слова застрягли в неї в горлі. Там, де ще зранку висів новенький 50-дюймовий телевізор, тепер зяяла порожнеча. Біла стіна з чіткими слідами від кріплень виглядала як німе дорікання.
— Артеме? — гукнула вона голосніше, обійшовши квартиру. Чоловік не відповідав.
Лера дістала телефон і набрала номер чоловіка. Три гудки — і вона почула його голос:
— Привіт, кохана. Вже вдома?
— Де телевізор? — Лера не стала витрачати час на ввічливості.
На тому кінці лінії виникла коротка пауза.
— А, це… Я хотів тобі сказати, коли повернуся.
— Кажи зараз, — Лера знову подивилася на порожню стіну.
— У мами зламався телевізор, зовсім. Лагодити безглуздо, а грошей на новий у неї зараз немає, — голос Артема звучав спокійно, ніби йшлося про перестановку меблів. — Я просто відвіз їй наш. Вона так зраділа!
— Наш? — Лера відчула, як у грудях закипає злість. — Телевізор, на який я пів року відкладала? Який я купила два тижні тому?
— Ну так, — у голосі Артема промайнула легка розгубленість. — Яка різниця, чий він? Ми ж сім’я.
— Ти взагалі розумієш, що я пів року економила на кожній дрібниці, щоб купити саме цей телевізор? — Лера намагалася говорити спокійно, але голос зрадницьки тремтів. — Ти навіть не спитав мене!
— Леро, це просто телевізор, — тепер у голосі Артема з’явилося роздратування. — Мамі він потрібніший. Вона цілі дні сама, телевізор для неї — єдина розвага.
— А я, виходить, працювала понаднормово заради телевізора для твоєї мами? — Лера стиснула телефон так, що побіліли пальці. — Ти серйозно?
— Слухай, давай поговоримо, коли я прийду додому, — Артем явно хотів завершити неприємну розмову. — Я буду за годину.
Лера скинула дзвінок, не прощаючись. Вона повільно сіла на край ліжка, намагаючись усвідомити ситуацію. Це був її телевізор. Вона обирала модель, порівнювала ціни, читала відгуки. Вона збирала на нього, відмовляючи собі в дрібницях. А Артем просто взяв і віддав його своїй мамі — навіть не порадившись.
Коли через годину клацнули вхідні двері, Лера все ще сиділа в спальні, дивлячись на порожню стіну. Вона чула, як чоловік роззувається в коридорі, як іде на кухню й відчиняє холодильник.
— Леро, ти де? — його голос почувся ближче.
Артем з’явився у дверному отворі — високий, темноволосий, у робочій сорочці з підкоченими рукавами. Він сперся об одвірок, дивлячись на дружину з легкою усмішкою, ніби не розумів причини її обурення.
— Ти справді не бачиш проблеми в тому, що зробив? — тихо спитала Лера.
— Слухай, я розумію, треба було попередити, — Артем увійшов у кімнату й сів поруч із нею. — Але мама зранку дзвонила вся в сльозах. У неї телевізор зовсім не працює, а вона звикла до великого екрана через проблеми із зором. Що я мав робити?
— Купити новий? Полагодити старий? Узяти наш зі спільної кімнати? — Лера перелічувала варіанти, відчуваючи, як гнів знову підіймається. — Але ні, ти взяв саме мій. Той, що я щойно купила.
— Зачекай, — Артем насупився. — З яких це пір у нас удома є «твоє» і «моє»? Ми ж сім’я.
— Сім’я — це коли рішення ухвалюються разом, — відрізала Лера. — А не коли ти сам вирішуєш, що робити з моїми речами.
— Ти занадто драматизуєш, — Артем підвівся, засунувши руки в кишені. — Я просто допоміг мамі. Вона самотня, їй потрібна підтримка.
— А я, виходить, не потребую підтримки? — Лера теж підвелася, дивлячись чоловікові просто в очі. — Я працюю не менше за тебе, але чомусь мої бажання і мої речі завжди на останньому місці.
Артем знизав плечима:
— Це ж просто телевізор. Купимо новий.
— Справа не в телевізорі, — Лера похитала головою. — Справа в повазі. У тому, що ти навіть не вважаєш за потрібне порадитися зі мною, коли йдеться про мої речі.
— Я зрозумів, — Артем зітхнув із показною терплячістю. — Ти злишся. Добре, врахую на майбутнє.
Лера уважно подивилась на чоловіка:
— До речі, а куди подівся новий тостер? Той, що я купила минулого місяця?
На обличчі Артема промайнуло щось схоже на провину:
— Який тостер?
— Той самий, про який ти сказав, що зламався і ти його викинув.
Артем відвів погляд:
— А, той… Він справді зламався.
— Справді? — Лера схрестила руки на грудях. — Чи він теж переїхав до твоєї мами?
Артем зам’явся. Цього вистачило Лері, щоб зрозуміти — її здогадка правильна.
— Значить, і тостер у твоєї мами, — промовила вона не як запитання, а як факт. — Що ще ти їй віддав, Артеме?
— Та годі тобі, — він спробував відмахнутися. — Це ж просто кухонна техніка. У мами старий тостер зовсім розсипався, а наш стояв без діла.
— Без діла? — Лера здивовано підняла брови. — Я користувалась ним щоранку!
— Можеш просто підсмажувати хліб на сковороді, — знизав плечима Артем.
Лера відчула, як усередині наростає холодна лють. Вона підійшла до шафи й розчинила дверцята:
— А срібні сережки, які «загубилися» минулого місяця? І браслет, який я «забула в спортзалі»? Вони теж у Зінаїди Петрівни?
Артем побілів.
— Звідки ти…
— Отже, правда, — Лера повільно сіла на край ліжка. — Ти крадеш мої речі й віддаєш їх своїй матері.
— Не кажи дурниць! — спалахнув Артем. — Це не крадіжка. Я просто… ділюся з мамою тим, що в нас є.
— Ділишся? — Лера гірко всміхнулась. — Цікаво, чому ти ділишся тільки моїми речами? Чому не віддав свої годинники, які я подарувала тобі на річницю? Або свій ноутбук?
Артем із викликом подивився на неї:
— Бо це необхідні мені речі. Я без них працювати не можу.
— А я, значить, можу обійтись без усього, що мені дороге? — Лера підійшла до нього впритул. — Яке ти маєш право вирішувати, що мені потрібно, а що ні?
— Перестань перебільшувати, — Артем зробив крок назад. — Мамі ці речі потрібніші. Вона літня людина, їй важко.
— Я розумію, що ти хочеш допомагати матері, — Лера намагалася говорити спокійно. — Але чому за мій рахунок? Чому ти не спитав мене? Не порадився?
Артем розвів руками:
— Я знав, що ти будеш проти.
— І це — виправдання? — Лера здивувалася. — Ти розумів, що я не погоджуся, тому вирішив діяти за моєю спиною?
— Ти не розумієш… — почав Артем.
— О, я чудово розумію, — перебила Лера. — Ти перетворився на кур’єра для своєї мами, розпоряджаючись речами, які сам не купував.
Вона підійшла до комода й висунула верхню шухляду:
— Де мій парфум? Той, що ти подарував мені на день народження?
Артем відвів погляд:
— У мами був ювілей минулого тижня… Я не встиг купити подарунок і…
— І вирішив подарувати їй мій парфум? — Лера не вірила своїм вухам. — Той самий, який ти обирав для мене? Який, за твоїми словами, «пахне так само прекрасно, як ти»?
— Леро, це ж просто парфуми, — Артем спробував торкнутись її плеча, але вона відсахнулась. — Ти ж їх навіть не відкрила.
— Ні, Артеме, — голос Лери дзвенів від стриманих емоцій. — Це не просто парфуми. Це твоє ставлення до мене, до нашої сім’ї, до нашого майбутнього. Ти обманюєш мене, крадеш мої речі й віддаєш їх своїй матері, навіть не вважаючи за потрібне мені про це сказати.
— Я не крав! — запротестував Артем. — Я просто…
— Просто що? — Лера схрестила руки на грудях. — Просто вирішив, що твоя мама має більше прав на мої речі, ніж я сама? Просто вирішив, що можеш розпоряджатися всім у цьому домі без жодної розмови зі мною?
Артем стиснув кулаки:
— Ти говориш так, ніби я злочинець. Я допомагаю своїй мамі — що в цьому поганого?
— Погано те, що ти допомагаєш за мій рахунок, — відповіла Лера. — І навіть не маєш сміливості зізнатися в цьому.
Вона підійшла до шафи й почала методично перевіряти свої речі.
— Де шкіряний ремінь зі срібною пряжкою? І комплект постільної білизни, який ми купили минулого місяця?
З кожним новим питанням обличчя Артема видовжувалося. Він явно не очікував, що Лера помітить зникнення стількох речей.
— Тобі не здається, що ти надто зациклена на матеріальному? — нарешті видавив він.
— А тобі не здається, що ти надто зациклений на тому, щоб задовольняти забаганки своєї мами — коштом власної дружини? — парирувала Лера. — Зінаїда Петрівна добре влаштувалась — у неї є особистий постачальник чужого майна.
— Не смій так говорити про мою маму! — підвищив голос Артем.
— А ти купував цей телевізор, щоб просто так подарувати його своїй мамі? Ні! То з якого дива ти розпоряджаєшся моїми речами?
Артем витріщився на неї з неприхованим подивом:
— Ти справді вважаєш, що речі важливіші за людей? Що твій телевізор важливіший за добробут моєї мами?
— Я вважаю, що чесність і повага важливіші за все, — тихо відповіла Лера. — А ти зрадив і те, й інше.
Наступного ранку Лера прокинулася з твердим наміром: вона поговорить із Зінаїдою Петрівною особисто. Ніч минула в напруженому мовчанні — Артем демонстративно пішов спати на диван, а Лера довго не могла заснути, прокручуючи в голові всі події.
Дочекавшись, коли чоловік піде на роботу, Лера викликала таксі й поїхала на Троєщину, де в невеличкій двокімнатній квартирі мешкала її свекруха. Дорога зайняла майже годину через затори, і цей час Лера використала, щоб впорядкувати думки. Вона не планувала влаштовувати скандал — лише хотіла раз і назавжди прояснити ситуацію.
Зінаїда Петрівна відчинила двері після третього дзвінка. Повненька жінка з пофарбованим у рудий волоссям, зібраним у неохайний пучок, здивовано підняла брови, побачивши невістку.
— Леро? Щось трапилось?
— Добрий день, Зінаїдо Петрівно, — Лера постаралася, щоб голос звучав рівно. — Можу я зайти? Нам потрібно поговорити.
Свекруха поступилась місцем і впустила її до квартири. Лера відразу помітила знайомий телевізор на стіні у вітальні. Поряд із ним на тумбі стояв її тостер, а на старому туалетному столику вона впізнала свій парфум.
— Бачу, ви вже освоїлися з новою технікою, — Лера кивнула на телевізор.
— А, це, — махнула рукою Зінаїда Петрівна. — Артем учора привіз. Сказав, що ви все одно рідко дивитесь і вирішили обмінятися. У мене ж старий зовсім зламався.
— Цікава версія, — Лера ледь усміхнулась. — А от я про цей «обмін» дізналася тільки вчора ввечері, коли прийшла додому й побачила порожню стіну.
Зінаїда Петрівна насупилась:
— Що ти хочеш цим сказати?
— Лише те, що Артем не питав мого дозволу, перш ніж забрати мій телевізор, — спокійно відповіла Лера. — Як, власне, і всі інші мої речі, які я бачу зараз у вас.
Вона обвела рукою кімнату — окрім вже помічених речей, тут були її декоративні подушки, покривало з ручною вишивкою, подароване тіткою, і навіть настінний годинник із їхньої спальні.
— Ти прийшла, щоб висловити мені претензії? — Зінаїда Петрівна схрестила руки на грудях.
— Я прийшла, щоб прояснити ситуацію, — Лера намагалася зберігати спокій. — І зрозуміти, чому ви вважаєте нормальним приймати від сина речі, які йому не належать.
— Послухай мене, дівчинко, — Зінаїда Петрівна підійшла ближче. — Мій син має повне право розпоряджатися тим, що знаходиться в його домі.
— У нашому домі, — уточнила Лера. — І більшість цих речей куплені на мої гроші.
— Яка різниця, чиї гроші? — фиркнула свекруха. — Ви ж сім’я. Все спільне.
— Саме тому рішення мають прийматися разом, — Лера підійшла до телевізора. — Я кілька місяців відкладала на цей телевізор. Відмовляла собі в усьому. І Артем про це знав.
— І що? — Зінаїда Петрівна стиснула губи. — Подумаєш, телевізор. Купите інший.
— Справа не в телевізорі, — Лера потерла скроні. — Справа в повазі. В ставленні до іншої людини, до її праці, до її бажань.
— Ой, повага! — сплеснула руками Зінаїда Петрівна. — А де твоя повага до матері чоловіка? Я одна, мені шістдесят п’ять років. Невже важко поділитися?
— Я можу і готова допомагати вам, — Лера подивилась їй прямо в очі. — Але за власною волею, а не коли мої речі зникають без мого відома. Це називається крадіжка, Зінаїдо Петрівно.
— Як ти смієш! — обличчя свекрухи налилося червоними плямами. — Обвинувачувати мого Артемчика у крадіжці? Та він — золота людина! Він дбає про матір, як має дбати кожен нормальний син!
— Але турбота про вас не повинна виглядати як викрадення речей його дружини, — твердо сказала Лера.
— Ти егоїстка, — кинула Зінаїда Петрівна. — Жадібна егоїстка. Я завжди казала Артему, що він заслуговує на кращу дружину.
— Можливо, — Лера кивнула в бік телевізора. — Але я заберу свої речі.
— Навіть не думай! — Зінаїда Петрівна стала між нею та телевізором. — Артем подарував його мені. Він мій!
— Артем не мав права його дарувати, — Лера дістала телефон. — Принести вам чек на покупку? Телевізор куплений на моє ім’я, з моєї банківської картки.
Зінаїда Петрівна аж почервоніла:
— Я зараз же зателефоную Артему!
— Телефонуйте, — спокійно відповіла Лера. — Мені теж цікаво, що він скаже.
Свекруха схопила телефон і набрала сина. Лера чула, як вона емоційно описувала ситуацію, називаючи її «жадібною» і «черствою». Розмова тривала хвилин п’ять, після чого Зінаїда Петрівна з переможною міною опустила телефон.
— Артем сказав, що телевізор залишається тут. І що ви ще поговорите вдома.
Лера повернулася додому близько третьої години дня. Порожня квартира зустріла її тишею, яка, втім, тривала недовго. Не минуло й пів години, як грюкнули вхідні двері — Артем повернувся раніше, ніж зазвичай. Його обличчя перекосилось від гніву.
— Ти ходила до моєї мами? — кинув він із порогу, навіть не знявши куртку.
— Так, — Лера стояла посеред вітальні, схрестивши руки. — Вирішила подивитися, як там мої речі влаштувалися на новому місці.
— Навіщо ти влаштувала цей цирк? — Артем жбурнув ключі на тумбу. — Мама ледь не в сльозах!
— А ти не думав, як засмучена я? — Лера дивилася йому прямо в очі. — Коли виявила, що мої речі одна за одною зникають?
— Знову ти про речі, — Артем роздратовано змахнув рукою. — Лише й думаєш про своє барахло!
— Не про барахло, а про наше життя, — Лера підійшла ближче. — Про те, що ти мене обманюєш. Викрадаєш мої речі. Ставиш бажання своєї мами вище за нашу сім’ю.
— Моя мама — частина моєї сім’ї, — відрубав Артем. — І я допомагатиму їй, подобається тобі це чи ні.
— Отак просто? — Лера похитала головою. — Допомагай скільки завгодно, але не за мій рахунок. Я вимагаю повернути мої речі.
— Нічого я повертати не буду, — Артем пройшов на кухню, дістав з холодильника пляшку води. — Мама звикла до телевізора. І решта речей їй потрібніша, ніж нам.
— Артеме, — Лера говорила тихо, але рішуче. — Мені байдуже, звикла твоя мама чи ні. Це мої речі, і я хочу їх повернути.
— Ти повинна вибачитися перед нею, — Артем поставив пляшку на стіл. — Ти її образила.
— Я? — Лера навіть засміялась від абсурдності ситуації. — Вона назвала мене жадібною егоїсткою лише за те, що я хочу повернути своє! І після цього вибачатися маю я?
— Так, ти, — Артем уперто випнув підборіддя. — Мама — літня людина, їй потрібно поваги. Або ти зовсім не поважаєш мою родину?
— Ти купував цей телевізор, щоб просто так віддати його своїй матері? Ні! То чому ж тоді розпоряджаєшся моїм майном? — Лера відчула, що повторюється, але вже не могла зупинитися. — Щойно мова заходить про твою матір, ти стаєш іншою людиною. Ти перестаєш бути моїм чоловіком і перетворюєшся просто на її сина.
— І що тут поганого? — Артем схрестив руки. — Я люблю свою матір і завжди дбатиму про неї.
— За мій рахунок? За рахунок нашої сім’ї? — Лера похитала головою. — Ти не бачиш різниці між турботою і крадіжкою?
— Ти нестерпна, — Артем попрямував до спальні. — Я не збираюсь це обговорювати. Або ти вибачаєшся перед мамою і забуваєш про це, або…
— Або що? — Лера пішла за ним.
Артем відкрив шафу й дістав спортивну сумку:
— Або мені доведеться обирати. І я обираю маму.
— Справді? — Лера дивилась, як він кидає у сумку футболки й джинси. — Ти кидаєш мене через телевізор?
— Не через телевізор, — огризнувся Артем. — Через твоє ставлення до моєї мами. Вона мене виростила, а ти шкодуєш для неї якісь речі!
— Я не шкодую речей, — тихо сказала Лера. — Я шкодую, що вийшла заміж за людину, яка не бачить різниці між щедрістю й крадіжкою. Між турботою про матір і зрадою дружини.
Артем застібнув сумку і випростався:
— Я переїжджаю до мами. Хоча б на якийсь час, поки ти не одумаєшся.
— Не обтяжуй себе поверненням, — Лера відчула дивний спокій. — Мамин синочок завжди залишиться маминим синочком. Мені не потрібен чоловік, який не відрізняє квартиру дружини від комори з речами.
— Як скажеш, — Артем попрямував до виходу, але біля дверей спальні обернувся: — До речі, я забираю золоті запонки. Ті, що ти мені подарувала на річницю. Мамі треба заплатити за нову люстру.
Лера не відповіла. Вона дивилась, як чоловік проходить крізь вітальню, надягає куртку й виходить, грюкнувши дверима. Лише тоді вона повільно сіла на край ліжка і закрила обличчя руками.
Вона сиділа так кілька хвилин, аж поки не почула звук повідомлення. Це була Зінаїда Петрівна: «Артем сказав, що переїжджає до мене. Я завжди знала, що ти не гідна мого сина».
Лера видалила повідомлення, не відповідаючи. Потім підійшла до вікна — Артем саме сідав у таксі, тримаючи в одній руці сумку, а в іншій — невелику скриньку. Ту саму, в якій Лера зберігала свої сережки й каблучки.
«Навіть зараз, — подумала вона, проводжаючи поглядом авто, що від’їжджало, — навіть зараз він не здатен піти, не прихопивши щось моє для своєї матусі».
Вона відвернулась від вікна. У квартирі було тихо й порожньо. На стіні у спальні все ще зяяла порожнеча від телевізора — як символ усього, що в неї відібрали за ці роки шлюбу…
Чоловік відправив дружину в село схуднути, бо рознесло, щоб самому без перешкод тішитися з секретаркою