— А давай, розкажи-но родичам, на чиє ім’я оформлені й машина, й квартира! Не соромся! — примружилася Ліля

Ліля востаннє поправила комірець блузки й подивилась на Пашу. Чоловік стояв перед дзеркалом, натягуючи сорочку, яку, напевно, прасував ще ввечері.

— Тільки без фокусів сьогодні, — кинув Паша, не озираючись. — Ніяких твоїх історій про роботу, без розумних висловлювань. Мама Наталя Іванівна не любить, коли жінки вириваються вперед.

Ліля кивнула, хоча чоловік цього не бачив. Вириватися вперед. Цікаве слово для опису того, як дружина розповідає про свої досягнення.

— І вдягнися скромніше. У тебе є щось простіше?

Ліля окинула себе поглядом у дзеркалі. Світло-сіра блузка, темні штани, мінімум прикрас. Що може бути скромніше?

— Паша, я вже одягнена.

— Ну, зійде. Тільки пам’ятай — сьогодні сімейний день. Поводь себе відповідно.

Дорога до батьківського дому зайняла пів години. Паша всю дорогу розповідав, як важливо справити правильне враження на дядька Віктора. Дядько Віктор працював у будівельній компанії та міг допомогти з просуванням по службі.

— Ти мене слухаєш? — глянув на Лілю Паша.

— Звісно. Дядько Віктор, будівництво, зв’язки.

— От і добре. Тому без дурниць.

Ліля дивилася у вікно на будинки, що пропливають повз, й думала про те, які саме дурниці Паша вважає її спробами брати участь у розмові.

Дім батьків зустрів запахом смаженого м’яса і звуками телевізора. Мати Паші, Наталя Іванівна, зустріла молодих у передпокої з широкою усмішкою.

— Пашенько! Лілечко! Проходьте, проходьте. Усі вже зібралися.

У вітальні справді була вся рідня. Дядько Віктор із дружиною Оленою, двоюрідна сестра Паші — Катя з чоловіком, і ще кілька людей, яких Ліля знала в обличчя, але імен не пам’ятала.

— Ну от і наш герой! — дядько Віктор підвівся з дивана й обійняв Пашу. — Як справи, трудівнику?

— Все чудово, дядьку Вікторе. Проєкт закриваємо раніше терміну, керівництво задоволене.

— Молодець! А я чув, квартиру купили? Де саме?

Ліля сіла на край дивана й спостерігала, як Паша розправляє плечі, готуючись до розповіді про свої успіхи.

— У новому районі, трикімнатна. Хороше планування, євроремонт. Довго обирав, але тепер — можна жити.

— Ой, який молодець! — Олена сплеснула руками. — А ми досі тулімося у двокімнатці. Віктор обіцяє розширення, та все часу не вистачає.

Наталя Іванівна принесла салати й поставила на стіл.

— Ліля, допоможи, будь ласка, роздати тарілки.

Ліля підвелася й почала розставляти посуд. Розмова за столом не вщухала ні на хвилину.

— А яку машину взяв? — поцікавився дядько Віктор.

— Японця, надійного. Брав не найдешевшу, але й не топову комплектацію. Золота середина.

— Правильно! Японці — це якість. А то дехто в кредити китайців набирає, а потім мучиться.

Ліля мовчки розклала виделки біля тарілок. Кредити. Цікаво, Паша розповість родині про кредити?

— Та ні, — махнув рукою Паша, — я принципово без кредитів. Назбирав — купив. По-іншому не вмію.

Катя, двоюрідна сестра, захоплено подивилася на Пашу.

— Ти як наш тато. Пам’ятаю, завжди казав: живи по можливостях. А тепер молодь — вся в боргах.

— Це точно, — погодився дядько Віктор. — Зарплату отримав — одразу кредит віддавай. Яке там життя?

Ліля поставила останню тарілку й сіла назад. Паша продовжував:

— Розумієте, я завжди все планую. Родина — це відповідальність. Не можна жити сьогоднішнім днем. От Ліля, коли ми познайомилися, не вміла розпоряджатися грошима. Жила, як студентка: сьогодні є — витратила, завтра нема — ну й нічого.

Усі повернулися до Лілі. Вона відчула, як у неї палає обличчя.

— Але нічого, — продовжував Паша, — я навчив її господарювати. Тепер кожну копійку рахує, бюджет веде. Правда ж, Ліль?

— Так, — тихо відповіла Ліля.

— Добре, що ти її взяв у руки, — кивнула Наталя Іванівна. — Жінка має бути господарською. А то зараз усі — кар’єристки. Ні дому, ні родини.

— А Ліля працює? — поцікавилася Олена.

— Працює, звісно. Але в нас сім’я — на першому місці, — відповів за дружину Паша. — Я завжди кажу: чоловік має забезпечувати родину, а жінка — створювати затишок.

— Правильно! — схвально кивнув дядько Віктор. — У нас з Оленою так само. Вона в декреті сиділа, поки діти маленькі були, а я працював.

— А яка в Лілі робота? — не вгамовувалася Олена.

Цього разу Ліля відкрила рота, щоб відповісти сама, але Паша її випередив:

— Офісна робота. Документообіг, звітність. Нічого особливого, але стабільно.

Нічого особливого. Ліля стиснула кулаки під столом. Шість років навчання в університеті, два роки магістратури, підвищення кваліфікації — і все це перетворилося на «нічого особливого».

— Зате стабільно, — повторила Наталя Іванівна. — Головне, щоб родині не заважало.

Принесли гаряче. М’ясо з картоплею, овочі, соління. Розмова перейшла на політику, потім на сусідів, а потім знову повернулася до Паші.

— А які плани? — спитав дядько Віктор. — Коли дітей?

— Поки облаштовуємося, — відповів Паша. — Квартиру треба обжити, машину обкатати. А там побачимо.

— Правильно, без поспіху. Діти — це серйозно. Тут справді потрібна стабільність.

Ліля пила чай і слухала, як обговорюють її майбутнє материнство. Ніхто не питав її думки. Усі рішення приймав Паша, усі плани будував Паша.

— А в якому районі квартиру взяли? — поцікавилася Катя.

— У Північному. Зараз активно забудовується, інфраструктура хороша. Школи поруч, поліклініка.

— Дорого, мабуть?

— Ну що вам сказати… — Паша скромно посміхнувся. — Довго збирав. Зате тепер — свій дах над головою.

— Молодець, що не вліз в іпотеку, — схвалив дядько Віктор. — Переплачувати банкам — остання справа.

— Я завжди так вважав. Краще зачекати, назбирати, але купити без боргів.

Наталя Іванівна встала і почала прибирати зі столу.

— Ліля, допоможи, люба.

Ліля мовчки зібрала тарілки й понесла на кухню. За спиною тривав розмовний марафон про те, який Паша молодець, як правильно веде господарство, як пощастило Лілі з таким чоловіком.

— У нас Пашенька завжди був серйозним, — говорила мати чоловіка, миючи посуд. — Із дитинства все планував. Пам’ятаю, ще в школі знав, куди вступатиме, ким буде працювати.

— Добрі батьки виховали, — погодилася Ліля.

— Та ми старалися. Батько, царство йому небесне, завжди казав: чоловік має нести відповідальність. От Паша і несе.

Повернувшись до вітальні, Ліля знову сіла на своє місце. Розмова тепер точилася довкола машин.

— А яку марку взяв? — питав дядько Віктор.

— Тойоту. Камрі. Не найновішу модель, але стан чудовий. Попередній власник обережно їздив.

— З рук брав?

— Ні, у салоні. Щоправда, з пробігом. Але перевірена, з гарантією.

— Правильно. А колір який?

— Сріблястий. Практично й не мазкий.

Ліля слухала всі подробиці покупки автомобіля й думала про те, як Паша говорить, ніби справді сам її вибирав. Наче не вона витратила всі вихідні в автосалонах, порівнюючи ціни й характеристики.

— А страховку як оформлював? — не вгамовувався дядько Віктор.

— Повне КАСКО плюс обов’язкова. Безпека — перш за все.

— Дорого вийшло?

— Ну так, але це необхідні витрати. Машина — не іграшка.

Катя зітхнула:

— Ото б нам таку стабільність. А то все в орендованій квартирі тулімося, збираємо на перший внесок.

— Нічого, назбираєте, — підбадьорив Паша. — Головне — терпіння і дисципліна.

— Легко сказати, — зітхнула Олена. — У вас хороші зарплати, а в нас…

— Зарплата зарплатою, а вміння планувати — це окрема навичка, — поважно промовив Паша. — Я Лілю навчив записувати всі витрати. Тепер ми точно знаємо, на що йде кожна гривня.

Усі знову подивилися на Лілю. Вона спробувала усміхнутися.

— А вдячна хоч? — з усмішкою спитала дружина дядька Віктора. — А то зараз жінки все як належне сприймають.

Ліля відчула, як напружились м’язи шиї. Вдячна. За що саме вдячна?

— Ліля все розуміє, — поблажливо сказав Паша. — Розуміє, що не кожному чоловікові під силу така відповідальність.

— Це точно, — кивнула Наталя Іванівна. — Он у сусідки Валентини Семенівни син такого ж віку, а все по клубах швендяє. Ні дому, ні родини.

— А наш Пашенька — господар, — додала Олена. — Одразу видно — чоловік у хаті.

Розмова плавно перейшла в осуд сучасної молоді. Ліля пила захололий чай і думала, як дивно слухати історію власного життя в переказі Паші. Наче це зовсім інше життя, в якому інші люди приймали інші рішення.

— Ото б усім таких чоловіків, — мрійливо мовила Катя, дивлячись на Пашу.

Ліля підняла очі й подивилась на чоловіка. Паша сидів, самовдоволено усміхаючись, приймаючи компліменти. У його погляді читалась гордість. Гордість за себе, за свої досягнення, за власну мудрість.

— А давай, розкажи-но родині, на чиє ім’я оформлені й машина, й квартира! Не соромся! — примружилась Ліля.

Запанувала тиша. Усі подивилися на Лілю, потім на Пашу. Паша зблід.

Секунди тяглися, мов години. Дядько Віктор відклав виделку. Наталя Іванівна завмерла з чашкою в руках. Катя прочинила рота, ніби хотіла щось сказати, але не наважилась.

Паша смикнув кутиками губ, намагаючись усміхнутися.

— Ліль, ну навіщо ці подробиці? — голос чоловіка тремтів ледь помітно. — Це ж сімейний бюджет. Між подружжям не важливо, на кого що оформлено. Довіра — основа шлюбу, правда?

— Так-так, — поспішно закивала Олена. — Головне, що в родині злагода.

Але Ліля вже не могла зупинитись. Усі ці місяці мовчання, усі ці кивки й усмішки зібралися в грудях вузлом і тепер вимагали виходу.

— На моє ім’я оформлені й квартира, й машина, — спокійно промовила Ліля. — Бо на момент оформлення кредитів у Паші була зіпсована кредитна історія. Банки йому відмовляли.

Паша нервово розсміявся:

— Ну, були невеликі проблеми з документами, технічні…

— Борги по трьох кредитних картках і прострочення по автокредиту, — незворушно продовжила Ліля. — Плюс заборгованість перед податковою. Тому все оформили на мене. На мою зарплату, мою кредитну історію, мої документи.

Повітря в кімнаті наче згустилося. Наталя Іванівна повільно поставила чашку на стіл. Дядько Віктор відкашлявся і втупився у свою тарілку.

— Ліля… — почав Паша, але голос йому зрадив.

— І машину обирала я, — продовжила дружина. — Бо Паша тоді був у відрядженні. І кредит оформлювала я. І перший внесок вносила зі свого рахунку.

Катя переглянулась із чоловіком. Той знизав плечима й потягнувся за салатом, роблячи вигляд, що нічого не відбувається.

— Але ж ми — сім’я, — слабо сказав Паша. — Що моє — те й твоє…

— Звісно, сім’я, — погодилась Ліля. — Тільки чому ж тоді у твоїх розповідях виходить, що все купив ти? Що ти мене з убогості витяг? Що ти навчив мене гроші рахувати?

Наталя Іванівна різко підвелась із-за столу.

— Може, кави зварити? — голос свекрухи звучав натягнуто.

— Не треба, мамо, — Паша потер лоба. — Ліля просто… стомилась сьогодні. Робота нервова.

— Не стомилась, — заперечила Ліля. — Просто набридло мовчати.

Олена ніяково крутила в руках серветку.

— Ну, в кожній родині свої особливості, — пробурмотіла жінка.

— Та які особливості? — нарешті підняв голову дядько Віктор. — Якщо дружина заробляє більше, то й оформлює на себе. Логічно ж.

Паша сіпнувся, ніби його вдарили.

— Причому тут більше? Просто так було зручніше…

— Зручніше, — повторила Ліля. — Особливо коли приходили державні виконавці через твої борги.

Тиша стала майже відчутною фізично. Катя втупилась у свою тарілку. Її чоловік дістав телефон і занурився в екран.

Ліля встала з-за столу.

— Вибачте, вийду на балкон. Задушливо стало.

Свіже повітря вдарило в обличчя. Ліля сперлась на поруччя й заплющила очі. Руки тремтіли. Не від холоду — від полегшення. Нарешті вона сказала правду. Нарешті перестала підлаштовуватись під чужу виставу.

За спиною рипнули двері. Ліля обернулась і побачила Катю.

— Можна до тебе? — тихо спитала сестра чоловіка.

Ліля кивнула. Катя підійшла й стала поруч.

— Молодець, — прошепотіла дівчина.

— Що?

— Правду сказала. Я давно підозрювала, що не все так, як Паша розповідає. Надто вже гарно виходило.

Ліля здивовано подивилась на Катю.

— Ти знала?

— Здогадувалась. Пам’ятаєш, минулого літа ми зустрічались у кав’ярні? Ти платила своєю карткою за всіх. І машину завжди ти водиш, коли разом кудись їдете. І вдягаєшся краще за Пашу. Не схоже на дружину, яку чоловік утримує.

Ліля усміхнулась:

— Спостережлива.

— А ще я пам’ятаю, як мама вихвалялась, що Паша нову квартиру купив. А за тиждень Паша скаржився батькові, що потрібно позичити грошей. Не сходиться якось.

— Він не погана людина, — сказала Ліля, сама не знаючи навіщо.

— Знаю. Просто… гординя в нього. Хочеться виглядати героєм в очах родини.

— За мій рахунок, — гірко додала Ліля.

— За твій, — погодилась Катя. — І це неправильно.

Дорогою додому мовчали. Паша стискав кермо й дивився просто перед собою. Ліля розглядала вечірні вогні міста.

Лише вдома чоловік нарешті заговорив:

— Навіщо ти це зробила?

— Що саме?

— Зганьбила мене перед родиною! Тепер вони думатимуть, що я… що я…

— Що ти хто? — Ліля повісила куртку в шафу.

— Що я невдаха! Що мене дружина утримує!

— А хіба не так?

Паша розвернувся до дружини:

— Ми — сім’я! Спільний бюджет! Не важливо, хто скільки заробляє!

— Тоді чому ти всім розповідаєш, що все купив сам? Чому у твоїх історіях я перетворююсь на безпорадну, яку ти навчив жити?

— Я не це мав на увазі…

— А що саме? — Ліля сіла на диван. — Коли казав, що витяг мене з убогості? Коли хвалився, що накопичив на квартиру? Коли пояснював, як навчив мене рахувати гроші?

Паша мовчав. Потім тихо сказав:

— Просто хотілось виглядати… гідно.

— За мій рахунок.

— Не за твій. Ми ж разом.

— Тоді давай і надалі будемо разом. По-чесному.

Наступного ранку Ліля зайшла до банку й змінила паролі від усіх своїх рахунків. Видалила Пашу з карт, де він був додатковим користувачем. Записалась до нотаріуса, щоб переписати заповіт.

Увечері вдома вона сиділа з блокнотом і згадувала останні три роки. Як Паша купував подарунки рідним на її гроші, а потім приймав подяки. Як хвалився перед друзями дорогими покупками, замовчуючи, хто їх оплачував. Як у його розповідях зникали її рішення, її вибори, її кошти, а залишались лише його заслуги.

Паша повернувся з роботи пізно. Сів навпроти дружини за кухонний стіл.

— Ти злишся, — констатував чоловік.

— Не злюсь. Думаю.

— Про що?

— Про те, що відтепер мовчатиму тільки тоді, коли сама захочу. А не тому, що хтось соромиться правди.

Паша потер обличчя руками.

— Ліль, ну що тепер робити? Батьки засмучені, дядько Віктор мене більше серйозно не сприймає…

— А мене ти сприймав серйозно?

— Звичайно!

— Тоді чому у твоїх історіях я завжди була фоном?

Паша довго мовчав. Потім тихо сказав:

— Не знаю.

Ліля встала й підійшла до вікна. За шибкою мерехтіли вогні вечірнього міста. Десь там жили люди, які не приписували собі чужі заслуги. Які вміли пишатись партнером, а не соромитись його успіхів.

— Я не хочу руйнувати родину, — сказала Ліля, не обертаючись. — Але більше не буду декорацією у твоїй виставі.

За спиною почулося скрипіння стільця. Паша підійшов і став поруч.

— Що мені робити?

— Вирішуй сам, — відповіла Ліля. — Я втомилась вирішувати за двох.

Вони стояли біля вікна й дивились на місто. Кожен думав про своє. Ліля — про те, як легко дихати, коли не треба прикидатись. Паша — про те, як пояснити родині правду, якої сам не хотів визнавати.

Жми «Нравится» и получай только лучшие посты в Facebook ↓

— А давай, розкажи-но родичам, на чиє ім’я оформлені й машина, й квартира! Не соромся! — примружилася Ліля