Тоня вмирала — вона це знала точно. Усі надії на одужання розтанули. Довге виснажливе лікування не дало результатів.
— Ну й нехай, — байдуже думала змучена Тоня. — Швидше б уже. Втомилась я… Один Бог знає, як я втомилась…
Донька приїжджала щодня, залишаючи свою сім’ю, малого синочка. Вона дуже допомагала зараз. Усе по господарству робила, уколи ставила — без них Тоня вже не могла обходитися. Підтримувала морально. Підбадьорювала її.
— Нічого, мамо, прорвемося. Не з такими труднощами справлялись, і з цим впораємось. От весна прийде, потепліє — й тобі легше стане. Нічого, нічого…
Тоня сумно усміхалась доньці. Шкода її. Страждатиме ж, плакатиме… Бідна моя. Добре, що в неї є своя сім’я, чоловік порядний, любить її. І синочок Грицько, онучок мій золотий…
Чоловік Тоні останні місяці все більше намагався бути поза домом. Казав, що постійно затримується на роботі, вибачався й пояснював: що я можу, начальство тисне. Не послухаєш — одразу без роботи залишишся.
Приходив пізно, дивився винувато й лягав спати. В іншій кімнаті. Все логічно — йому ж треба висипатися, а вона вночі не спить — хвороба не дає.
Довгими безсонними ночами Тоня згадувала, як познайомилась із майбутнім чоловіком, яка в них була любов. Як у кіно. І жили дуже добре. Тільки позаздрити можна. Доньку виростили, онука дочекались. Видно, хтось таки позаздрив, раз вона тепер умирає…
Дуже їй було шкода чоловіка — що такий молодий залишиться вдівцем. Відчувала провину через це. І не засуджувала його, що все більше її уникає. Від колишньої краси й постаті нічого не лишилося.
А днями зайшла подруга. Давно не була, вирішила навідати хвору, поговорити про те-се. Тоня одразу зрозуміла, як погано виглядає, щойно побачила вираз обличчя жінки. Та не змогла приховати здивування й жалість — усе читалося, як на долоні.
Поки подруга намагалася підтримати розмову, Тоня здогадалась — не просто так вона прийшла, щось недоговорює. Занадто добре вона її знала.
Зрештою та зважилась.
— Не розуміла я ніколи цих чоловіків. Де в них совість? Дружина хворіє — а він по бабах. Чуєш, Тоню? Я про твого говорю. Сили вже мовчати нема. Безсовісний він. До Соньки, тієї розлученої, бігає. Поговорила б ти з ним. Що ж він тебе осоромлює…
І пішла, залишивши по собі біль і образу.
Знала, здогадувалась Тоня… Відчувала, як відчувають усі жінки, яким не байдуже, що в душі в коханого.
Та що тепер зробиш. Її вже не вилікувати, скільки їй лишилось? Місяць, два, пів року… Все одно — кінець близько.
Тоня заплакала, їй стало неймовірно шкода себе. Вперше за довгий час — якось не до сліз було. А тут накрило… А ще вона плакала за тим щасливим життям, яке в неї було й так швидко скінчилось. Як усе хороше.
Увечері прийшов чоловік і, чого давно вже не було, сів поряд із нею. Взяв за руку й сидів, схиливши голову.
Тоня побачила, як він змарнів і посивів. Скільки смутку в його очах. І болю. Він був як розгублена дитина, що опинилась серед чужих людей і не знає, як собі дати раду.
Раптом Тоня чітко зрозуміла: він теж сильно страждає. Він боїться. Її хвороби боїться, її смерті боїться, а ще — її самої, такої зміненої, жорстоко і безповоротно.
І не від радості побіг він до Соні, а від розгубленості. Так вона подумала. Чоловіки часто пасують перед труднощами й стають схожими на дітей.
— Я все знаю, — тихо сказала Тоня. — Люди добрі розповіли. Не виправдовуйся, не треба… Це ні до чого. Помовчи зараз.
Я от що хочу тобі сказати. Якщо у вас там серйозно… з Софією, ти потім, коли мене не стане… ти живи з нею. Вона нормальна жінка, я знаю. Людині не можна бути самій — це неправильно. Та й хіба ти винен у тому, що тобі така дружина дісталась — хвора. А ти ще молодий. Тобі жити треба.
Тільки от що: поки я жива — не сором мене перед людьми. Дочекайся. Зовсім трохи лишилось.
Так сказала чоловікові своєму вмираюча Тоня — жінка, яка любила його справжнім коханням.
Отака історія, друзі. З життя. З нашого непростого, а часом нестерпно важкого життя. Але якщо ти пробачив своїх рідних і самого себе — то вже нічого не страшно. Навіть смерть.
Новий річний салат «Шишки» — неймовірно смачний та оригінальний