Зустрів свою колишню дружину і мало не позеленів від дикої заздрості

Олег грюкнув дверцятами холодильника з такою силою, що вміст полиць затремтів. Один із магнітів, які прикрашали його поверхню, з глухим стуком впав на підлогу.

Лена стояла навпроти — бліда, з міцно стиснутими кулаками.

— Ну що, полегшало? — видихнула вона, різко піднявши підборіддя.

— Ти мене просто дістала, — голос Олега зірвався, хоча він з усіх сил намагався говорити тихіше. — Це що, життя? Ні радості, ні перспектив.

— Тобто знову я винна? — Лена засміялася, але її сміх звучав гірко. — Звісно, у нас все не так, як у твоїх мріях.

Олег хотів щось відповісти, але лише махнув рукою. Відкрив пляшку мінералки, зробив ковток просто з горла і поставив її на стіл.

— Олег, не мовчи, — голос Лени тремтів. — Скажи хоч раз прямо, в чому справа?

— Що тут говорити? — він скривився. — Якби… Та хіба ти зрозумієш? Мені все це набридло. До чортиків!

Вони кілька секунд мовчки дивилися одне на одного. Нарешті Лена глибоко вдихнула і пішла у ванну. Олег опустився на диван. З-за дверей лунав шум води: Лена, мабуть, увімкнула кран, щоб заглушити сльози. Але Олег раптом зрозумів, що йому вже байдуже.

Олег і Лена одружилися три роки тому. Жили вони у квартирі Лени, яку вона отримала від батьків. Ті, вийшовши на пенсію, переїхали в заміський будинок, а міське житло оформили на доньку. Квартира була просторою, але з простеньким ремонтом, а меблі — ще мало не з радянських часів.

Спочатку Олег був задоволений: квартира майже в центрі міста, недалеко від роботи, район пристойний. Але через пів року побут почав його дратувати. Лені було затишно у її сімейній фортеці з коричневими шпалерами та бабусиним буфетом. А от Олегу все здавалося надто буденним.

— Лен, поясни мені, — знову і знову заводив він одну й ту саму розмову. — Тобі не хочеться змінити цей жахливий жовтий лінолеум? Чи шпалери переклеїти? Зробити все сучасно, стильно?

— Олег, у нас зараз немає зайвих грошей на капітальний ремонт, — відповідала вона, намагаючись говорити м’яко. — Звісно, я б хотіла все змінити, але давай поки що зачекаємо премії або відкладемо гроші.

— Чекати?! Ось і вся твоя філософія життя — чекати, терпіти.

Олег часто згадував, як познайомився з Леною. Вона була скромною студенткою, але її блакитні очі та добра усмішка зачарували його. Він говорив друзям: «Бачу в ній бутон квітки — ось розквітне, і всі ахнуть».

А тепер він ніби розчарувався:

«Не розквітла, а засохла ще в зародку», — думав він, дивлячись, як Лена протирає пил з крихких маминих ваз, годує сметаною кошеня, знайдене на вулиці, або поправляє рамки з дитячими фото на стінах.

Але Лена не відчувала себе «сірою мишею» — вона просто жила так, як вважала правильним. Її радували дрібниці: нова серветка, тихий вечір із книгою, чашка чаю з м’ятою, тепле світло настільної лампи.

Олег же бачив у цьому застій.

Та попри постійні претензії, розлучатися він не хотів — у глибині душі його стримувала думка, що інакше доведеться з’їжджати з комфортної квартири до своїх батьків, а з ними він вічно не ладнав.

До того ж його мати, Тамара Іллівна, у будь-якій сварці була схильна ставати на бік невістки.

— Синочку, ти не правий, — часто повторювала вона. — Лена в тебе чудова дівчина, розумниця. Живете в її квартирі… от і радій.

— Мамо, звідки тобі знати? — бурчав Олег. — Що ти взагалі в цьому житті розумієш? Застрягла, як і Лєнка, у своєму кам’яному віці.

Тамара Іллівна зітхала: син давно віддалився. Батько, Ігор Сергійович, знаючи характер Олега, лише відмахувався:

— Та нехай сам розбирається, Тамаро, не лізь до нього.

А тим часом Олег приходив додому й усе більше дратувався: «Лена як тінь, як сіра миша, та ще й прив’язала мене цією квартирою», — повторював він собі.

Під час чергової сварки він не стримався:

— Я ж колись бачив у тобі красиву квітку! А що тепер? Живу з замерзлим бутоном…

Тоді Лена вперше за багато місяців заплакала.

І ось у той спекотний день — той самий, з якого все почалося, — вони вперше серйозно заговорили про розлучення.

Олег стояв біля вікна й дивився, як сусіди в будинку навпроти розкладають речі на балконі.

— Лена, я втомився, — тихо промовив він, не відводячи погляду від скла.

— Ти втомився… Від чого? — вона намагалася говорити рівно.

— Від цього життя, від наших нескінченних сварок. Ти замкнулася у своїх каструлях і серветках. Думаєш, я хочу ось так безцільно коротати роки?

Лена хвилину мовчала, потім узяла пакет зі сміттям і вийшла в коридор.

Олег почув, як грюкнули двері.

Він сподівався, що вона повернеться за кілька хвилин, можливо, поясниться. Але Лена зникла на пів години й повернулася вже спокійніша.

— Знаєш, — промовила вона, спираючись на стіну, — напевно, тобі справді краще побути одному. Переїжджай.

— Ні вже, — різко відповів Олег, ніби його зачепили за живе. — Я не збираюся йти зі свого дому.

— Олег, це не твій дім. Це квартира моїх батьків, — Лена гірко всміхнулася. — Давай будемо чесними: у нас нічого не виходить. Час це визнати.

Він не знайшов, що відповісти, тому просто ретирувався в кімнату й сів за ноутбук. Але думка не давала йому спокою:

«А куди я піду? До батьків… У нас і так натягнуті стосунки».

Сварка зависла у повітрі, і в наступні дні все повторювалося: вони сперечалися через дрібниці, але в основі кожного конфлікту лежало одне й те саме — байдужість до дружини, яку він вважав «сірою мишею», змішана зі страхом залишитися без даху над головою.

Все дійшло до межі: Олег остаточно розлютився і сам подав на розлучення.

«Це я вирішую, а не вона, — уперто бурмотів він. — Зрештою, у мене є батьки, є куди піти».

Він зібрав речі й переїхав до Тамари Іллівни та Ігоря Сергійовича, хоч і без особливого ентузіазму.

Лена на розлучення погодилася спокійно.

Подача заяв у РАЦС — і незабаром вони офіційно перестали бути чоловіком і дружиною.

Минуло три роки.

Олег увесь цей час жив у батьків.

Спочатку він думав: «От відпочину пару місяців і повернуся до нормального життя: зніму квартиру, знайду нову дівчину, яка розділятиме мої ідеали».

Але загруз, як у болоті.

З роботою все було сумно: грошей вистачало лише на скромні розваги. Та й перспективи якось не вимальовувалися.

Батьки бурчали, що сину вже за тридцять, а він досі сидить у них на шиї.

І ось одного разу, в холодний весняний вечір, Олег повертався після зустрічі з другом. Йшов він повз маленьке затишне кафе, у вітрині якого яскраво світилися світильники. Олег вирішив зайти, щоб зігрітися. Але, підійшовши ближче, раптом завмер: біля входу стояла Лена. Та сама Лена, яку він залишив три роки тому у її квартирі.

Але це вже була зовсім інша жінка: впевнена постава, акуратна зачіска, стриманий, але елегантний одяг і спокійний погляд. У руках — ключі від автомобіля. Судячи з марки, недешевого.

«Оце так…» — подумав Олег і сам не помітив, як підійшов до неї.

— Лена? — покликав він.

Вона обернулася, спершу не впізнала його, але потім усміхнулася.

Олег помітив, що усмішка вже не та, що колись — не сором’язлива і несмілива, а справжня, спокійна і впевнена в собі.

— Привіт, Олеже, — промовила вона. — Рада тебе бачити! Як ти?

— Та нормально… — він поправив шарф, відчуваючи якусь розгубленість. — Дивлюся, у тебе все чудово.

— Скажімо так, тепер я живу так, як завжди мріяла, — відповіла Лена без тіні хвастощів.

— От як… — Олег проковтнув клубок у горлі, намагаючись проковтнути разом із ним і наростаючу заздрість. — А… ти працюєш там же?

— Ні, я змінила сферу. Відкрила свою студію флористики. Спочатку боялася, але… — вона усміхнулася. — Знайшлася людина, яка мене підтримала.

— Хто це? — слова самі зірвалися у нього з губ.

Проте, перш ніж Лена встигла відповісти, з дверей кафе вийшов високий чоловік у пальті. Він підійшов до Лени й ніжно обійняв її за плечі:

— Кохана, там столик звільнився, ходімо?

Лена обернулася до Олега й представила чоловіка:

— Це Вадим, познайомся. Вадиме, це Олег, — вона усміхнулася, зворушена турботою чоловіка. — Загалом, Олеже, я була рада тебе побачити. Я… сподіваюся, у тебе теж усе буде добре.

Олег кивнув, відчуваючи, як всередині закипає буря. Дивлячись на Вадима, він раптом ясно усвідомив: Лена — зовсім інша, не та «сіра миша», якою він її вважав. Вона розквітла, як той самий бутон, що він сам же описував, тільки не поруч із ним, а з кимось іншим.

— Лена… — він хотів сказати щось на кшталт «пробач мені», але всі слова застрягли в горлі. — Радий за тебе, справді.

— Дякую, Олеже, — відповіла вона тихо, але впевнено. — Бережи себе.

Вадим усміхнувся Олегу, ледь кивнув і, обійнявши Лену, вони зникли за скляними дверима кафе.

Олег відчув, як холодний вітер пронизує його наскрізь. Він на мить заплющив очі й пригадав: «Живу із замерзлим бутоном…» — це він колись грубо кинув Лені.

А тепер ось бутон розквіт, а він сам залишився за дверима — у прямому й переносному сенсі.

Через великі вікна кафе було видно, як Лена і Вадим про щось жваво розмовляють, сміються.

Олег спостерігав за їхньою жестикуляцією, щирими усмішками й ловив себе на думці, що його вечір уже зіпсований. І не лише вечір — відчуття порожнечі в душі наростало.

Колись і він міг стати для Лени джерелом впевненості, підтримати її в прагненні змінитися. Але він сам обрав зовсім інше.

Олег, опустивши голову, відійшов від кафе.

Мабуть, якби він зараз побачив себе з боку, то зрозумів би, що позеленів — від заздрості, від досади і, можливо, від болісного почуття втраченої можливості.