Зовиця вимагає, щоб я няньчилася з її дітьми щовихідних

— Ти де?! Я стою з дітьми біля твоїх дверей! Мама сказала, що ви повинні нас впустити!

— Ми поїхали, — твердо повторив Єгор. — Нас не буде в місті сім днів.

— Як ти міг?! — заверещала Христина. — Мама не може сидіти з дітьми, у неї тиск! Ви зобов’язані повернутися!

Юля завжди була привітною і відкритою молодою жінкою. Уже рік вона щаслива в шлюбі з Єгором, і все б нічого, якби не щотижневі недільні посиденьки у свекрухи Людмили Іванівни.

Та любила накривати стіл, кликати сина з невісткою та дочку Христину з дітьми. Христина після розлучення жила сама з двома дітьми — чоловік, як виявилось, був ні на що не здатний, і крім аліментів допомоги від нього не чекали.

Того вечора, як завжди, стіл ломився від їжі, а пляшка з вином швидко порожніла. Юля, вперше за весь час, відмовилася від алкоголю. Завтра на роботу, а вона знову не виспиться.

— Щось не хочеться, — усміхнулась вона, відсуваючи келих. — Завтра рано вставати.

Свекруха фиркнула, Христина незадоволено стиснула губи, а Єгор лише знизав плечима й не наполягав. Один раз спробував пожартувати з цього приводу, але Юля швидко зиркнула на нього — і більше чоловік подібного собі не дозволяв.

Поки дорослі обговорювали сусідів, політику й згадували, «як добре було раніше», Юля непомітно перемкнулася на дітей. Чотирирічний Микита і шестирічна Даша сиділи в кутку, уткнувшись у телефон своєї мами.

— Хочете, навчу вас робити жабок з паперу? — запропонувала Юля.

Діти здивовано підвели очі. Видно було, що з ними рідко хто грався, а тим паче пропонував спільні заняття. За пів години на столі красувалися паперові лебеді, жабки, а Микита старанно виводив олівцем «портрет тьоті Юлі». Христина, помітивши пожвавлення, схвально кивнула:

— О, ти з ними так гарно ладнаєш! Даша зазвичай взагалі нікого до себе не підпускає.

— Вони чудові, — щиро відповіла Юля.

Але вона й гадки не мала, що той невинний вечір стане початком нової «традиції».

Тиждень минув спокійно. У середу ввечері, коли Юля та Єгор закінчували вечерю, дружина обережно запропонувала:

— А може, цієї неділі підемо в кіно? Замість посиденьок у твоїх батьків.

Єгор підняв брови, здивований такою пропозицією:

— У кіно? А як же мама? Вона ж образиться.

— Ти ж сам казав, що втомився від цих примусових вечорів, — м’яко нагадала Юля. — Давай хоча б раз зробимо щось для себе.

Чоловік насупився, почухав потилицю, але пообіцяв подумати. Юля не стала тиснути й дала йому час.

У п’ятницю зранку Єгор, за сніданком, несподівано усміхнувся:

— Я подумав про кіно. Давай підемо на вечірній сеанс. Я сьогодні подзвоню мамі й усе скажу.

Юля зраділа, але радість виявилась недовгою.

Під час обідньої перерви Єгор вийшов на вулицю, щоб зробити дзвінок.

— Мамо, я хотів з тобою поговорити щодо неділі, — обережно почав він.

— Як добре, що ти подзвонив, синочку. Я якраз хотіла тобі зателефонувати. Христина їде на всі вихідні й залишає дітей на мене. У неділю не вийде зібратись, як ми зазвичай робимо.

— Ну й чудово, ми якраз із Юлею планували… — почав Єгор, але мати тут же перебила:

— О, от і чудово! Значить, ви прийдете до мене й посидите з дітьми. Я так втомлююсь із ними, а тобі ж, Єгорушко, не важко допомогти рідній сестрі?

— Мамо, я не договорив…

— Ну що там ще? — голос Людмили Іванівни став крижаним. — Що ця пройда знову вигадала?

— Ну чому одразу пройда. Ми хотіли сходити вдвох у кіно.

— Та невже?! Вам аби тільки розважатись. Уже не діти!

— А хто ж ми тоді? Старі, чи що? — прямо спитав Єгор.

— Ні! Але вам пора задуматись про дітей, а не по кіно бігати! — гаркнула жінка. — Все, в неділю зранку чекаю вас! — додала вона й поклала слухавку.

Єгор подивився на телефон. У його очах читалась звична боротьба — між бажанням не засмучувати матір і втомою від вічних обов’язків. Він не розумів, як розповісти дружині, що всю неділю вони проведуть у його батьків.

Юля з нетерпінням чекала завершення робочого тижня. У п’ятницю на картку мали надійти гроші, а ввечері їх з Єгором чекав довгоочікуваний похід у кіно. Вона вже заздалегідь завантажила електронні квитки й навіть приміряла нову сукню, в якій збиралась піти на побачення з власним чоловіком.

Коли задзвонив дверний дзвінок, вона зраділо кинулась відкривати, але, побачивши Єгора, завмерла. Він стояв на порозі похмуріший за грозову хмару.

— Що сталося? — Юля відчула тривогу.

Єгор мовчки пройшов на кухню, кинув телефон на стіл і тільки тоді видихнув:

— Мати сказала, що Христина поїхала. Діти у них. Тому їй потрібна наша допомога з Дашею й Нікітою в неділю.

Він розповів усе без приховування, слово в слово переказавши недавню розмову. З кожним його словом Юля злилася все сильніше. А коли він договорив, її пальці вже нервово стукали по стільниці.

— Отже так, — дружина різко встала. — Ми йдемо до твоєї мами вранці й допомагаємо з племінниками. А рівно о п’ятій вечора ми йдемо. Якраз встигнемо на сеанс о шостій.

Єгор здивовано підняв голову. Він очікував істерики, скандалу й сліз — але не такого холодного та розважливого спокою.

— Тобто ти не злишся? — спитав Єгор.

— Ні. Діти не винні, — спокійно відповіла Юля. — Але це вперше й востаннє. Наступного разу ти або одразу кажеш мамі «ні», або йдеш до неї сам.

Вона повернулась, щоб вийти, але Єгор раптом підхопився й обійняв її ззаду, притулившись губами до шиї.

А в неділю все пішло не за планом.

Людмила Іванівна зустріла їх на порозі з переможною міною:

— Ну нарешті! Я така втомлена. Вони мене виснажили. Я не встигаю за ними прибирати!

Діти й справді були неспокійними. Даша плакала, що мама знову її покинула, а Нікіта бігав по квартирі, як очманілий. Юля, стиснувши зуби, взяла ситуацію у свої руки — дістала кольоровий папір і пластилін, увімкнула дитячі пісні на телефоні й приготувала для дітей легкий суп з фрикадельками.

На годиннику була четверта, коли всі нарешті заспокоїлись, а Людмила Іванівна раптом заявила:

— Щось у мене голова болить. Певно, я приляжу…

— Давай збігаю в аптеку, поки ми ще не пішли? — запропонував Єгор.

— Що значить «пішли»? Ти що, не бачиш, як мені зле? — жінка драматично приклала руку до чола. — Здається, в мене тиск…

Юля подивилася на годинник, а потім на чоловіка.

— Зараз я вам виміряю тиск.

Вона швидко кинулась до спальні й дістала тонометр.

Кілька вправних рухів — і Юля вже уважно дивилась на цифри, що з’являлись на дисплеї.

— 130 на 90, — спокійно промовила вона. — У вас усе гаразд, але краще полежіть, поки ми не пішли.

Людмила Іванівна почервоніла від того, як невістка швидко викрила її план. Минуло кілька хвилин.

— Єгоре, — тихо сказала Юля. — Нам час іти, інакше не встигнемо.

Але коли вони зібралися, Людмила Іванівна буквально вчепилась у сина:

— Ви куди?! Діти залишаться самі?!

— Вони залишаються не самі, а з тобою й батьком, — вперше за вечір твердо сказав Єгор.

— Але ж я хвора! Ти сам бачив! — закричала вона.

Юля мовчки взяла Дашу за руку, підвела до дивана, де лежала «хвора» свекруха, й сказала:

— Бабуся захворіла. Будьте тихенько й подивіться мультики, поки мама не повернеться.

А потім звернулася до Єгора:

— Ми йдемо.

На вулиці Єгор уперше за довгий час глибоко зітхнув.

— Пробач, — сказав він. — Я…

— Не зараз, — перебила Юля. — Ми спізнюємося в кіно.

І вони майже бігли вулицею, як два підлітки, що втекли з дому. А в кінотеатрі, у темряві, Юля раптом відчула, як Єгор бере її за руку.

Фільм виявився напрочуд вдалим. Юля сміялася з жартів, Єгор крадькома стискав її руку в особливо зворушливі моменти, а коли в залі згасло світло перед початком сеансу, він раптово поцілував її у скроню — зовсім як на першому побаченні.

Після кіно вони зайшли до маленького кафе навпроти. Юля замовила капучино, Єгор — айс-лате. Вони базікали про враження від фільму та плани на майбутню відпустку. Здавалося, що за сірістю буднів вони зовсім забули, що ще молоді. І ось — нарешті згадали.

— Знаєш, — Єгор раптом усміхнувся, — я сьогодні зрозумів, що…

У цей момент його телефон завібрував. На екрані спливло повідомлення від Христини.

«Привіт, братику. Я щойно вийшла від мами, яка вся в сльозах. Ви з Юлею — останні егоїсти. Діти плакали, коли ви втекли, а я розраховувала, що ви посидите з ними ЦІЛИЙ день, як ДОМОВЛЯЛИСЯ. Дякую, що підставили!»

Єгор насупився, показав телефон Юлі. Та прочитала, знизала плечима й відпила ковток кави.

— Ми з Христиною нічого не обговорювали, — спокійно сказала Юля. — І вона нас особисто ні про що не просила.

— Але ж… — Єгор розгублено подивився на дружину.

— Ні, — Юля поклала долоню на його руку. — Я не збираюся виправдовуватися за те, що ми з тобою провели час удвох. Ти бачив, як твоя мати різко «захворіла». Вона просто не хотіла нас відпускати.

— Так… ти маєш рацію, але мені все одно незручно.

— Незручно бути незручним? — прямо спитала Юля й усміхнулася, а Єгор промовчав.

Людмила Іванівна не дзвонила синові весь наступний тиждень. Це було дивно — зазвичай вона телефонувала щонайменше раз на два дні, щоб дізнатися, як у нього справи, що він їв на обід і у що вдягнений.

Юля навіть кілька разів запитувала в чоловіка:

— Ти впевнений, що з твоєю мамою все гаразд? Може, подзвониш їй?

— Якби щось сталося — мені вже повідомили б, — відмахувався Єгор, але в голосі чулося хвилювання.

Це був їхній останній робочий тиждень перед довгоочікуваною відпусткою. Вони нікому не казали, але зняли затишну дачу біля річки — маленький дерев’яний будинок з верандою, лазнею й власним причалом. Мрія. Усього тиждень без дзвінків і зобов’язань, тільки природа.

У п’ятницю Юлю відпустили з роботи раніше. Вона примчала додому, скинула туфлі й одразу почала збирати речі. Валізи стояли відкриті на ліжку, на кухні парував щойно заварений чай, а з колонок лунала легка музика.

— Купальник, крем від засмаги, книжка, яку ніяк не дочитаю… — бурмотіла вона собі під ніс, складаючи речі.

Єгор мав повернутись з роботи о восьмій. Завтра о десятій ранку вони виїжджали. Дві години — і вони на місці. Юля вже уявляла, як вони з чоловіком сидять на веранді, п’ють ранкову каву й слухають, як шумить вода.

Єгор повернувся трохи пізніше. Юля написала йому список необхідних продуктів, які треба було купити заздалегідь увечері. І він сумлінно виконав свою частину зборів до відпустки.

У суботу Єгор і Юля прокинулись за будильником о восьмій ранку. За вікном світило сонце, але місто ще спало. Вони неквапом поснідали — Юля приготувала омлет із шинкою, а Єгор налив каву.

— Сьогодні починається наш перший тиждень відпустки, — усміхнулась Юля, допиваючи каву.

Єгор кивнув, але в його очах читалося занепокоєння. Коли вони стояли на порозі з валізами, він раптом відчув себе скуто.

— Щось не так? — насупилась Юля.

— Ніхто з моїх рідних не знає, що ми їдемо, — тихо сказав він. — Може, подзвонити мамі, коли приїдемо? Щоб не хвилювалась…

Юля погодилась.

— Гаразд, я думаю, ти обов’язково повинен зателефонувати.

Вони вийшли з дому, завантажили речі в машину. Єгор завів двигун, і вони вирушили в дорогу.

Дорога була порожня — суботній ранок, мало хто виїжджав так рано. Юля увімкнула улюблений плейлист, опустила скло, щоб відчути свіжий вітер. Єгор час від часу поглядав на телефон, щоб не збитися з маршруту.

Вони проїхали вже більше ніж половину шляху, коли його телефон раптом ожив. На екрані замиготів вхідний дзвінок від Христини.

— Не бери. Ти ж за кермом. Залишилось зовсім трохи, — тихо сказала Юля.

Єгор кивнув. Дзвінок стих, але за хвилину пролунав знову. І ще раз.

— Вона не заспокоїться, — пробурмотів Єгор.

І тут на екрані висвітилося: «Мама».

Єгор різко звернув на узбіччя й зупинив машину.

— Я маю відповісти.

Юля мовчки кивнула.

Єгор підняв слухавку, але не встиг навіть сказати «алло», як у динаміку пролунала істерика:

— Ти зовсім совість втратив?! Чому не пускаєш Христину з дітьми?! Вони вже п’ятнадцять хвилин стоять біля вашої квартири! Безстидники!

— Мамо, ми… — спробував щось сказати Єгор, але Людмила Іванівна не давала йому вставити жодного слова.

— Вона з двома дітьми під дверима! А ви де?! Напевно, спите, ледарі?

— Ми поїхали, — нарешті видавив із себе Єгор.

— КУДИ?! — крик був таким гучним, що Юля здригнулася.

— На дачу. На тиждень.

На тому кінці проводу запанувала мертва тиша. Потім пролунало клацання — Людмила Іванівна кинула слухавку.

Єгор поклав телефон на коліна й глибоко вдихнув.

— Подзвони сестрі, — тихо сказала Юля. — Треба було з самого початку попередити про наші плани на відпустку…

Єгор набрав номер Христини. Вона відповіла одразу, і її різкий голос заповнив салон:

— Ти де?! Я стою з дітьми біля твоїх дверей! Мама сказала, що ви повинні нас впустити!

— Ми поїхали, — твердо повторив Єгор. — Нас не буде в місті сім днів.

— Як ти міг?! — заверещала Христина. — Мама не може сидіти з дітьми, у неї тиск! Ви зобов’язані повернутися!

— Ми не зобов’язані. І будинок вже оплачено, — відповів Єгор.

— Ти… ти… — Христина задихалася від люті. — Щоб ти пропав! Щоб твоя відпустка не вдалася! Хай там дощами заллє!

Вона кинула слухавку.

У машині запанувала тиша. Навіть музика більше не грала — Юля вимкнула її ще на початку розмови з Людмилою Іванівною.

Єгор знову завів двигун, і вони поїхали далі.

— Ти в порядку? — спитала Юля за кілька кілометрів.

Єгор мовчав. Потім кивнув.

— Так. Просто… я ніколи так не робив. Тепер обидві будуть на мене ображені. А я ж усе для них… усе… Навіть забув, як нормально відпочивати.

Юля простягла руку й накрила його долоню своєю.

— Розумію… Ми майже приїхали.

Попереду, за поворотом, вже виднілася річка. Машина звернула на ґрунтову дорогу, що вела до дачі. Сонце грало на поверхні води, а в повітрі витав аромат сосен і свіжоскошеної трави. Коли вони під’їхали до невеликого дерев’яного будиночка з блакитною верандою, Юля не змогла стримати усмішку.

— Гарно, — прошепотіла вона.

Єгор вимкнув двигун і на мить заплющив очі. Вперше за довгий час його плечі здавалися розслабленими.

Вивантаживши речі, вони мовчки обійшли володіння. Дача виявилася ще затишнішою, ніж на фотографіях: охайний сад з кущами малини, гамак між двома соснами, маленький причал із човном.

— Пішли скупатися? — запропонувала Юля, вже дістаючи рушники.

Весь день вони провели біля річки — плавали, засмагали, сміялися з невдалих спроб Єгора зловити рибу. Увечері розпалили мангал і вечеряли під тріск дров і спів цвіркунів.

— Знаєш, що я зрозуміла? — Юля відкинулася на спинку плетеного крісла. — Ми могли б робити це щовихідних.

Він кивнув. У його очах вже не було сумнівів — тільки рішучість.

Телефон лежав у валізі, вимкнений. І вперше за весь їхній шлюб — це було їхнім свідомим вибором.

Наступного ранку, коли перші промені сонця пробивалися крізь фіранки, Юля прокинулася від відчуття, що на неї дивляться. Єгор сидів на ліжку, дивився на неї й усміхався.

— Що? — вона потягнулася.

— Просто… дякую. За цю поїздку. За те, що змусила мене згадати, що у нас є своє життя.

Юля підвелася й поцілувала його.

— Це тільки початок.

За вікном шуміла річка, і вперше за довгий час вони відчували себе по-справжньому вільними.