Зникла дружина

Минуло трохи більше року з того моменту, як Оля зникла з життя Микити. Час не зміг стерти її з його пам’яті, але він учився жити далі, поступово звикаючи до думки, що, можливо, більше ніколи не побачить дружину.

Щодня надія знайти Ольгу танула, мов сніг… Щоб притлумити біль, чоловік повністю поринув у роботу. Він працював двадцять чотири години на добу, не даючи собі відпочинку. Кожна хвилина була розписана.

Так було і того дня: опівдні Микита поспішав на важливу ділову зустріч. Він перебігав вулицю, коли раптом його увагу привернула літня тераса одного з ресторанів.

Удалині він побачив знайоме обличчя. Це був його двоюрідний брат, Микола. Микита мимоволі сповільнив крок і, попри поспіх, вирішив підійти й привітатися. Вони давно не бачилися. Підійшовши ближче, чоловік помітив, що Коля сидить із дівчиною. Її обличчя не було видно — вона сиділа спиною, але в її рухах було щось до болю знайоме. Серце Микити забилося швидше, а ноги самі прискорили крок.

Коли він наблизився ще ближче, то побачив, як брат нахилився до незнайомки, щось сказав їй, і вона засміялася. Її сміх теж був йому знайомий. Микита завмер за кілька метрів від тераси. Він знав ці жести, знав цю усмішку. Він не міг повірити своїм очам!

Декілька місяців тому.

Оля сиділа на жорсткому стільці біля кабінету свого лікаря, стискаючи в руках результати УЗД. Вона нікого не чула й не бачила. Просто розгублено дивилася на плакат із рожевощоким малюком. Це була вже їхня третя спроба… І знову невдача. Знову вона не змогла зберегти вагітність.

Оля намагалася усвідомити, що відбувається, але щоразу, коли думки поверталися до пережитого, їй ставало боляче. Це почуття здавалося непереборним, ніби світ навколо розколовся на мільйони уламків.

Раптом двері кабінету відчинилися, і вийшла лікарка.

— Ольго, як ви себе почуваєте? Все гаразд? — запитала вона.

Оля глянула на лікарку, і їхні погляди зустрілися. Вона ввічливо відповіла, стримуючи емоції:

— Все гаразд, дякую.

Лікарка помітила, що за цією стриманістю ховається глибокий біль, який Оля з усіх сил намагалася приховати.

— Якщо вам потрібно поговорити або просто побути в тиші, ви можете залишитися тут стільки, скільки буде потрібно. У мене прийом до сьомої, — лагідно сказала вона.

Оля лише кивнула, не в змозі щось сказати.

У квартирі Олі та Микити панувала тиша. Після візиту до лікаря вони повернулися додому, де кожен занурився у свої думки. Оля сиділа на дивані нерухомо. Микита спостерігав за нею з кухні, відчуваючи, як у ньому наростає тривога.

Він розумів, що повинен бути поруч, але не знав, як правильно підтримати дружину. У його серці не було того ж гострого болю, який відчувала вона. Він знав, що хоче стати батьком, але це бажання не було таким сильним, як прагнення Олі стати матір’ю.

Микита повільно підійшов до неї, сів поруч і, обережно поклавши руку на її плече, тихо промовив:

— Олю, може, ми поговоримо? Я можу щось зробити для тебе? Принести чаю?

Оля трохи здригнулася від його дотику, але не відповіла.

— Я розумію, що зараз важко, — продовжив Микита, намагаючись не квапити її. — Я тут, поруч. Якщо захочеш поговорити чи просто побути разом, я готовий.

Оля мовчки кивнула, і сльози почали тихо котитися її щоками. Микита обережно обійняв її. Минуло кілька хвилин, і Оля нарешті заговорила, її голос був ледве чутним:

— Микито… Чому це знову сталося? Чому все так?

— Я не знаю, Олю, — відповів він чесно. — Не знаю, чому так трапилося. Але знаю одне — ми впораємося.

Оля закрила обличчя руками, її плечі здригалися від тихих ридань. Микита притиснув її до себе міцніше.

Але легше не ставало. Ольга перетворилася на тінь. Вона ніби втратила всю енергію, яка колись наповнювала її тіло. Вона майже нічого не їла. Улюблені заняття, які раніше приносили радість, більше її не цікавили.

Оля уникала спілкування, їй не хотілося бачити ні друзів, ні навіть власного чоловіка. Вона закрилася від усього світу, занурившись у свій біль і відчай. Микита спостерігав за цим, але не розумів, що ще міг би зробити. Йому здавалося, що Оля віддаляється від нього, зникаючи у світі своїх внутрішніх переживань. А адже щастя було так близько… І раптом — завмерла вагітність. Такого нікому не побажаєш.

Одного вечора, повернувшись додому після роботи, Микита виявив, що в квартирі нікого немає. Спочатку він подумав, що дружина просто вийшла на вулицю — можливо, за продуктами чи на прогулянку. Але коли він відкрив двері спальні, усе стало зрозуміло. У кімнаті не було її речей, жодного сліду її присутності. Все, що залишилося, — записка на ліжку.

З важким серцем Микита підійшов до ліжка і взяв лист у руки.

«Пробач мене, Микито. Я більше не можу. Мені потрібно піти. Сподіваюся, ти мене зрозумієш. Оля.»

Микита просто сів на підлогу й обхопив голову руками.

Після зникнення Олі Микиту затягнув вир відчаю й тривоги. Перші тижні після її відходу він провів у безперервних пошуках, намагаючись зрозуміти, куди вона могла піти і що сталося.

Друзів у подружжя було небагато, але ніхто з них не знав, куди поділася Ольга. Родичів у жінки теж було мало: лише тітка, яка жила в іншому місті й не підтримувала зв’язку з Олею.

Микита звернувся до поліції, сподіваючись, що вони допоможуть знайти дружину. Але час ішов, і його надії на допомогу почали згасати. Кожного разу, коли він телефонував, відповіді були однаковими: «Ми робимо все можливе», «Продовжуємо пошуки», «Поки що немає нових відомостей». Але цих слів було недостатньо, щоб заповнити порожнечу всередині.

Не дочекавшись результатів, Микита вирішив діяти сам. Він об’їздив усі лікарні, перевіряв списки пацієнтів, звертався до лікарів, сподіваючись знайти хоч якусь зачіпку. Він ходив навіть до моргів: був готовий до найстрашнішого, але кожного разу, виходячи звідти, він відчував полегшення, що не знайшов її серед померлих. А потім його охоплювала тривога від думки, що вона може бути в іншому місці, у ще гіршому стані.

Микита розклеював листівки з фотографією Олі по всьому місту й навіть в інших містах, куди вона могла б поїхати. Він писав у соціальні мережі, створював групи, вступав у спільноти, де люди ділилися історіями про зниклих близьких. Щодня він перевіряв усі ці сторінки, сподіваючись на будь-яку звістку.

Місяці тяглися один за одним, і з кожним новим тижнем пошуків Микита відчував, як сили залишають його. Він більше не міг заперечувати очевидне: можливо, Оля сама не хоче, щоб її знайшли. У якийсь момент Микита зрозумів, що йому легше думати про те, що дружина пішла за власним бажанням. Що десь там вона вирішила почати життя з чистого аркуша, далеко від усього, що пов’язувало її з минулим. Ця думка приносила йому хоч якесь утішення, хоч і не полегшувала болю втрати.

У той самий день…

Діставшись до столика, де сидів брат із незнайомкою, Микита нарешті побачив її обличчя. Це була Оля. Його дружина, яка зникла більше року тому.

— Олю? — голос Микити тремтів. — Це… Це ти?

Дружина повільно підняла очі й поблідла. Микола, помітивши Микиту, теж замовк.

— Микито… — промовила Оля, її голос був тихим, ніби вона сама не вірила в реальність того, що відбувається.

Микита дивився на дружину, намагаючись усвідомити, що все це не сон, що перед ним дійсно Оля — та, яку він шукав, про яку думав кожного дня.

— Що тут відбувається? — Микита насилу знайшов у собі сили й вимовив це питання.

Коля кинув швидкий погляд на Олю, але вона, здається, не знала, що відповісти.

— Ми маємо поговорити, — сказав Микола. — Сідай. Ми все пояснимо.

— Поясните?! — зі злістю відповів Микита. — Давайте! Я хочу знати все.

Никита, Оля та Коля пересіли у більш відокремлене місце, подалі від сторонніх очей і шуму ресторану. Всередині Микити вирувала буря емоцій: шок, гнів, радість і біль змішалися у дивну хмару, яка позбавляла здатності ясно мислити. Він стискав у руках телефон, і хоча до важливої ділової зустрічі залишалося зовсім мало часу, йому було байдуже. На все байдуже.

Коля сидів навпроти, його обличчя виражало занепокоєння та напруження. Оля, навпаки, вже не хмурилася. Вона трохи посміхалася, уважно дивлячись на чоловіка.

— Микито, я пішла не просто так, — її голос був тихим, спокійним, обволікаючим. — Тоді я була у жахливому стані. У мене була дуже серйозна депресія. Я не знала, що робити, не розуміла, як впоратися з тим, що коїлося всередині. Я була на межі життя та смерті, не бачила сенсу ні в чому. Все здавалося нереальним, ніби я занурювалася в темряву, з якої не було виходу. І в якийсь момент ця хвиля накрила мене настільки, що я вирішила втекти. Я просто не могла більше залишатися вдома. Я боялася, на що здатна в такому стані.

Микита уважно слухав, не перебиваючи. У якийсь момент Оля спробувала торкнутися його руки, але він відсмикнув її.

— Я шукав тебе всюди… Де ти була?

— Я просто вийшла на дорогу, спинила машину й поїхала. Потім — далі, і так… їздила різними містами, — продовжила Оля, її погляд був спрямований на чоловіка, від нього неможливо було сховатися. — Грошей, які в мене були, вистачило ненадовго. Потім я почала працювати будь-ким, лише б не залишатися на одному місці й не дати собі знову зануритися в ту темряву. Я намагалася знайти себе. А коли зрозуміла, який біль завдала тобі, вирішила, що заслуговую покарання. Тому знову втікала все далі й далі.

Вона на мить замовкла, збираючись із думками, а потім продовжила:

— Зрештою я опинилася в одному монастирі. Знаєш, там мені здалося, що я починаю жити заново. Я залишилася там на якийсь час. Там мені стало спокійно. Я молилася, намагалася знайти себе, зрозуміти, як жити далі. Мені знадобилося багато часу, щоб знову почати щось відчувати. Я відбудувала себе з нуля. І вирішила повернутися. Вибачитися перед тобою. Сказати, що я дуже люблю тебе…

Оля підняла очі на Микиту. Він зблід, у його очах застигли сльози.

— Я нічого не чекаю від тебе, Микито. Я знаю, що завдала тобі неймовірного болю. Я просто хотіла організувати зустріч через Колю. Не хотіла звалитися на тебе, як сніг на голову, — її голос затремтів. — Коля нічого не знав про моє місцезнаходження. Не дивись на нього так. Брат тебе не зраджував. Він ні в чому не винен. Просто саме він відповів на мій дзвінок. Твоя мама подумала, що це розіграш, і кинула слухавку, а друзі не відповідали на мої повідомлення й дзвінки. Ніхто…

Коля кивнув, підтверджуючи її слова, але в його погляді була тривога.

— Микито, я справді не знав, де Оля. Вона зателефонувала лише кілька днів тому. Я не міг їй відмовити. Ви так кохали одне одного… Мені хотілося допомогти вам… Їй…

Микита розумів, що перед ним сидить уже не та Оля, яку він знав раніше. Це була зовсім інша жінка, яка, ймовірно, пережила чимало за цей час і, безумовно, змінилася. Але й він за цей рік пережив чимало страждань.

— Я не знаю, що сказати. Мені боляче через те, що сталося, і через те, що я не міг тобі допомогти. Але я радий, що ти знайшла в собі сили повернутися. Однак я теж багато пережив. Вибач. Я не можу просто взяти і зробити вигляд, що все гаразд…

Микита підвівся і попрямував геть. Але, дійшовши до самого виходу з ресторану, він зупинився. Увесь цей рік він мріяв про те, щоб знову побачити дружину. Мріяв почути її голос, дізнатися, що вона жива і з нею все добре. І ось, Оля була зовсім поруч. Микита раптом зрозумів, що не хоче боягузливо втекти. Він чітко відчув: він не хоче втрачати її вдруге, вона потрібна йому так само, як і рік тому.

Чоловік обернувся. Оля стояла навпроти.

— Я теж піду, — тихо сказала вона.

— Зачекай… Я не знаю, чи зможемо ми колись повернутися до того, що було. Але я знаю одне: я не хочу знову втратити тебе…

Оля повільно підійшла до нього, взяла за руку, а потім обійняла. Микита відчув, як його серце почало відтаювати. Щось тепле знову з’явилося всередині: він вперше за довгий час відчув те саме щастя. Але раптом дружина відпустила його, і це відчуття випарувалося. Залишилося гостре бажання схопити її, притиснути до себе, сховати від усього світу і більше ніколи не відпускати. Напевно, Оля відчувала те саме.

— Я живу в квартирі батьків, заходь, якщо захочеш, — сказала вона з легкою усмішкою.

— Прийду… — тихо відповів Микита.

Оля пішла з ресторану. А Микита так і застиг у дверях. Він не знав, чи зможе тепер довіряти їй…