– Одну квартиру перепишеш на мене, іншу – на Дмитрика. У нас же сім’я, все має бути спільним.
Ольга завмерла. Вона не могла повірити, що чує таке.
– Людмило Петрівно, – обережно почала вона, – але ж це моя спадщина.
***
Ольга звично приводила кухню до ладу. Все було, як завжди: ранок почався тихо, мирно, але вона точно знала — це лише перепочинок. Візит свекрухи Людмили Петрівни — питання часу. Вона вміла приходити зовсім несподівано, як гроза, руйнуючи всі плани. Але Ольга навчилася не панікувати, а просто підлаштовуватися.
У перші місяці після весілля всі її втручання здавалися, як це часто буває, невинними.
– Додавай трохи більше солі в суп, Андрійко так любить, – казала вона з усмішкою.
Або:
– Ось так зручніше складати білизну. Я завжди так робила.
Ольга, киваючи, погоджувалася. Іноді в голові крутилися думки: «Ну і що це за поради?» Але вона мовчала. Все ж таки, що їй ще залишалося? Минали роки, і ці «побажання» стали незмінною частиною її життя. Людмила Петрівна, здавалося, взяла собі за правило контролювати все — від вмісту холодильника до порядку на полицях.
І ось знову пролунав дзвінок у двері.
– Олю, я вирішила зайти, – заявила Людмила Петрівна, навіть не переступивши поріг.
Ольга, приховуючи втому, тепло привіталася:
– Доброго ранку, Людмило Петрівно.
Свекруха увійшла, миттєво оглянула передпокій і, не гаючи часу, попрямувала на кухню.
– Ну що, обід готовий?
– Так, суп на плиті, – відповіла Ольга.
– А де борщ? – заглянувши в каструлю, запитала Людмила Петрівна. – Андрій же обожнює борщ!
Ольга тяжко зітхнула, намагаючись приховати роздратування.
– У нас ще залишилася вечеря з учорашнього дня, вирішила приготувати щось легке.
Свекруха похитала головою, ніби щось пішло не так.
– Олю, я розумію, ти стараєшся. Але чоловікам потрібно готувати так, щоб вони зітхали від щастя, а не від важкості в шлунку.
Ольга промовчала, але її обличчя втратило будь-який ентузіазм.
Увечері у двері постукав Дмитро, брат Андрія. Він, як завжди, зайшов у квартиру з незворушною усмішкою, махнувши рукою Ользі.
– Привіт, сестричко! Що у нас смачного?
Ольга, не кажучи ні слова, поставила на стіл миску з супом.
– Смачного.
Не дивлячись на Діму, вона продовжувала займатися своїми справами. Він сів за стіл, почав жартувати, розповідати історії. Ольга слухала його лише краєм вуха. Думками вона була зовсім в іншому місці. Квартира, в якій вони з Андрієм і так ледве зводили кінці з кінцями, ставала дедалі більше схожою на гуртожиток.
– Ти щось сумна, Олю, – помітив Дмитро, уважно вдивляючись у її обличчя, ковтаючи чай.
– Просто втомилася, – відповіла вона, прибираючи тарілки зі столу.
У цей момент повернувся Андрій. Як завжди, він підтримав брата.
– Дім, залишайся, вже пізно. Чому б і ні?
Ольга подивилася на чоловіка. Вона не стала сперечатися, хоча всередині щось стислося. Незабаром Діма пішов у душ. І тоді Ольга не витримала:
– Серйозно?
– Та що тут такого? Це ж мій брат, – знизав плечима Андрій.
Ольга стрималася, але відчула, що її думка вже давно нікого не цікавить.
Пізно ввечері, коли вона закінчила прибирання, Ольга заварила чай і сіла за кухонний стіл. Думки, як клубок, плуталися в голові. Людмила Петрівна, Дмитро, Андрій… Все це стало для неї важким тягарем. Тягарем, від якого не втекти.
Задзвонив телефон. Ольга подивилася на повідомлення. Це був лист від нотаріуса. Заголовок одразу привернув її увагу.
– Спадщина? – пробурмотіла Оля, не вірячи своїм очам.
Тривога змішалася з подивом.
Вона відкрила вкладення. Руки тремтіли. І ось воно – два об’єкти нерухомості в центрі міста. Від бабусі, з якою вона не спілкувалася вже понад п’ятнадцять років.
Ольга сиділа, притиснувши телефон до грудей, і намагалася усвідомити, що сталося. Як тепер усе зміниться? Що їй робити з цими квартирами? І що буде далі з Андрієм? Думки плуталися в голові, наче нерозпакована валіза.
Наступного ранку Ольга вирушила до нотаріуса. Офіс виявився таким же суворим і безликим, як і сама ситуація. Чоловік за столом відкрив теку з документами.
– Ольго Сергіївно, ваш випадок доволі рідкісний. Дві квартири в центрі міста. Це справжня удача.
Ольга затримала подих, хоча серце калатало, мов шалене.
– Ваша бабуся заздалегідь підготувала всі документи. Право власності оформлено лише на вас. Обидві квартири у хорошому стані, – продовжив нотаріус.
Ольга сиділа в кріслі, перед очима пробігали рядки на папері. Букви ніби танцювали, розпливалися. Вона намагалася зосередитися, але думки, як і вся ситуація, були занадто заплутані. Коли всі формальності завершили, нотаріус, підвівши очі від паперів, запитав:
– Які у вас плани на квартири?
Ольга ненадовго завмерла, поглянувши на ключі, що вже обтяжували її кишеню.
– Думаю здавати в оренду. Це допоможе з іпотекою.
Нотаріус усміхнувся, його погляд був тямущим.
– Чудове рішення. Якщо знадобиться допомога – звертайтеся.
Ольга вийшла з офісу, відчуваючи, що тягар на плечах трохи зменшився. Але щойно вона ступила на вулицю, це полегшення змінилося тривогою. Як вона розповість про це Андрію? Як він відреагує?
Увечері, коли зустріла чоловіка біля дверей, його погляд одразу зачепив її стан. Він зупинився і пильно подивився.
– Щось сталося? – запитав він насторожено.
Ольга відчула, як важко говорити про те, що змінить усе. Вона сіла навпроти чоловіка і кілька секунд збиралася з думками.
– Андрію, у мене важлива новина.
Чоловік напружився, примружився. Ольга намагалася говорити якнайспокійніше.
– Бабуся залишила мені спадщину. Дві квартири в центрі міста.
Андрій завмер. Потім його обличчя осяяла усмішка.
– Серйозно? Це чудова новина, Олю!
Ольга кивнула, відчувши легке полегшення.
– Так, я подумала, що здавати їх в оренду буде хорошим варіантом. Це допоможе з іпотекою.
Андрій кивнув, обійняв її, його голос був сповнений підтримки.
– Ти права, це чудовий план.
На деякий час усе стало спокійним. Ольга відчула, що прийняла правильне рішення, що їхнє майбутнє нарешті стане трохи легшим. Але її впевненість тривала недовго.
Невдовзі Людмила Петрівна дізналася про спадщину.
Сімейна вечеря почалася, як завжди: свекруха роздавала поради, Дмитро жартував, а Андрій мовчки їв. Ольга спостерігала за ними, її думки були зайняті іншими справами, але вона все одно намагалася не втрачати нитку розмови.
Раптом Людмила Петрівна розсміялася так голосно, що Ольга мимоволі здригнулася.
– Ну що, Олечко, тепер усе у нас буде добре!
Ольга відчула, як у неї стиснулося серце. Вона не розуміла, до чого це.
– Одну квартиру перепишеш на мене, іншу – на Дмитрика. У нас же сім’я, все має бути спільним.
Ольга завмерла. Вона не могла повірити, що чує таке.
– Людмило Петрівно, – обережно почала вона, – але ж це моя спадщина.
Свекруха відмахнулася, ніби все це було неважливо.
– Та годі тобі, Олю. Ми ж сім’я. У мене ніколи не було власної квартири, а Дімі важко. Ти ж розумієш, це для загального блага.
Ольга перевела погляд на чоловіка, шукаючи підтримки.
– Андрію, ти з цим згоден?
Чоловік мовчав, опустивши очі, а потім, через кілька секунд, промовив:
– Мама має рацію, Олю. Так наш шлюб буде міцнішим. У мами та брата буде своє житло, вони будуть вдячні. Це ж не складно влаштувати?
Ці слова стали останньою краплею. Гнів, який Ольга стримувала роками, вирвався назовні.
Вона підвелася з-за столу, глянувши просто на Людмилу Петрівну.
– Спадщина – це не спільне майно! І я не збираюся переписувати квартири ні на кого!
Свекруха різко підхопилася, перекинувши стілець. Вона не очікувала такого опору від своєї зазвичай покірної невістки.
– Та як ти смієш так розмовляти зі мною?! – закричала вона. – Ти думаєш, це нормально? Ми твоя сім’я! Ти зобов’язана дбати про нас! Це просто егоїзм!
Ольга стояла, мов кам’яна статуя, і не відривала погляду від розлюченої Людмили Петрівни.
– Людмило Петрівно, я нікому нічого не зобов’язана. Довго я дозволяла вам втручатися в моє життя. Але це все закінчується просто зараз!
Андрій підвівся, намагаючись заспокоїти матір, але напруга в кімнаті була такою густою, що ледве дозволяла йому говорити спокійно.
– Мамо, зачекай. Давай просто спокійно поговоримо, – його голос був стриманим, але в ньому чулася втома. – Олю, ти ж розумієш, що якщо ми поділимо квартири, це тільки зміцнить нашу сім’ю. У мами буде своє житло, Діма нарешті почне жити окремо. Усі виграють, хіба ні?
Ольга повернулася до чоловіка, її серце шалено калатало, а очі палали гнівом.
– Андрію, ти серйозно? Ти хочеш, щоб я віддала те, що мені залишила бабуся, просто заради зручності вашого життя? – її голос був напружений, але все ж вона трималася.
Андрій підняв руки, ніби намагаючись зупинити бурю, але це лише дратувало Ольгу.
– Я просто хочу, щоб усім було добре…
– Усім, крім мене! – Ольга не стрималася. – Досить маніпуляцій. Більше цього не буде!
Вона різко встала і пішла в спальню. За її спиною почулися швидкі кроки. Людмила Петрівна кинулася слідом.
У спальні Ольга вже діставала валізу з шафи, її рухи були чіткими, без вагань. Але свекруха, схопивши її за руку, зупинила.
– Що ти задумала? Ти хочеш зруйнувати шлюб? Ти ж розумієш, що без Андрія пропадеш! Ти ж думаєш про майбутнє?
Але в голосі Людмили Петрівни Ольга помітила тремтіння, яке та не змогла приховати.
Ольга м’яко висмикнула руку й поглянула на жінку холодним поглядом.
– Я думаю про майбутнє, Людмило Петрівно. Про своє. І більше ніхто не зруйнує моє життя.
Вона продовжила збирати речі, не озираючись. Андрій стояв у дверях, опустивши голову. Мовчки. Він не сказав ні слова, поки вона застібала валізу. Людмила Петрівна знову спробувала втрутитися, але Ольга лише похитала головою.
Вже біля дверей, коли Ольга збиралася вийти, Андрій, здається, нарешті вирішив сказати останнє слово.
– Олю, зачекай! Ми можемо все виправити. Це просто непорозуміння!
Ольга втомлено повернулася і подивилася на чоловіка.
– Ні, Андрію. Це не непорозуміння. Це кінець.
Вона зачинила двері. В руках стискала ключі від квартир. За годину, вже у бабусиній квартирі, Ольга відчула дивне полегшення. Біль і розчарування, звісно, не зникли, але дихати стало легше.
Через тиждень Ольга подала на розлучення. Процес виявився не таким вже й простим. Людмила Петрівна та Дмитро намагалися домогтися «справедливості», вимагаючи, щоб квартири перейшли їм. Але суд став на бік Ольги, і квартири залишилися за нею. Андрій намагався оскаржити рішення, але все було марно.
Єдине, що дійсно підлягало поділу, – це спільний банківський рахунок і квартира, взята в іпотеку. Але там не було значної суми, оскільки подружжя виплатило лише невелику частину боргу.
На останньому судовому засіданні Людмила Петрівна не стримувалася. Свекруха звинувачувала Ольгу у всіх смертних гріхах, ніби саме вона зруйнувала сім’ю. Дмитро, як завжди, мовчав, але час від часу підтакував матері.
Ольга слухала це мовчки, без хвилювання. Вона точно знала, що вийде переможницею. Коли суд ухвалив рішення на її користь, вона вийшла із зали з гордістю та спокоєм. Попереду було нове життя.
Ольга сіла на диван, оглядаючи свою нову квартиру. Все навколо було іншим. Вона відчувала захищеність, про яку давно забула. Тиша, яка раніше лякала, тепер приносила спокій. Не було потреби догоджати чужим вимогам чи виправдовувати свої рішення.
Ольга дістала телефон, відкрила список справ. Першим пунктом значилося здавання квартир в оренду. Але плани змінилися. Вона вирішила здавати лише одну квартиру. Ольга усміхнулася. Тепер вона сама вирішувала, що робити.
Ольга відчула неймовірну силу в собі. Більше не було нічого, що її стримувало. Розлучення не тільки звільнило її, а й відкрило двері в нове життя.
Ірина Миколаївна, вишукана й ретельно доглянута пані близько п’ятдесяти років, неспішно крокувала ринком у пошуках відбірної вирізки