Їдкий запах гару увірвався у сон без попередження — як нічний крадій, що не стукає, а вривається з силою. Григорій різко сів на ліжку, серце шалено калатало, ніби хотіло вирватися назовні. Ніч за вікном була неприродно світлою — тривожне, мерехтливе сяйво освітлювало кімнату, відкидаючи довгі тіні на стінах.
Він підбіг до вікна і застиг. Горіло. І не просто горіло — палало, люто, жадібно, знищуючи все, що він коли-небудь будував. Хлів, його старі інструменти, мрії, спогади — усе тепер було у вогняних обіймах.
Серце пропустило удар, а тоді застукало десь у горлі. Він одразу зрозумів — це не випадковість. Це підпал. І ця думка вдарила болючіше, ніж сам вогонь. Перша реакція була тваринною: лягти назад, заплющити очі й дати всьому догоріти. Все одно кінець.
Та в цю мить він почув протяжне, повне жаху ревіння корів. Його тварини, ті, хто годував його, давав сили рухатись, були замкнені всередині. Відчай змінився люттю. Григорій вискочив з хати, хапаючи по дорозі сокиру, і кинувся до хліва. Дерев’яні двері вже тліли, обдаючи обличчя гарячим подихом.
Кілька ударів — і засув піддався. Ворота розчахнулися, випускаючи на волю налякану череду. Корови, мукаючи й штовхаючись, метнулись у дальній кут загону, рятуючись від пекельного вогню.
Коли вони були в безпеці, сили залишили Григорія. Він опустився прямо на холодну, вологу землю і дивився, як вогонь поглинає десять років його життя. Десять років праці, болю, надій. Він приїхав сюди сам, без грошей, лише з вірою в себе. Працював до знемоги, в поті чола. Але останні роки були справжнім прокляттям — посухи, хвороби худоби, конфлікти з селом.
І от — фінальний акорд. Підпал.
Поки Григорій сидів, заглиблений у гіркі думки, у димі й полум’ї він помітив рух. Дві постаті, мов тіні, діяли з вражаючою злагодженістю. Жінка й підліток. Вони носили воду, сипали пісок, збивали полум’я старими ковдрами. Мов знали, що роблять.
Григорій деякий час спостерігав, приголомшений, потім отямився і кинувся їм на допомогу. Мовчки, відчайдушно, разом вони боролись із вогнем, поки останній язик полум’я не згас. Усі троє впали на землю, виснажені, обпечені, але живі.
– Дякую, – прохрипів Григорій, переводячи подих.
– Та нема за що, – відповіла жінка. – Мене звати Анна. А це мій син, Дмитро.
Вони сиділи біля обвуглених решток хліва, поки світанок забарвлював небо у ніжні, майже глузливі відтінки.
– У вас… роботи якоїсь не знайдеться? – несподівано спитала Анна.
Григорій гірко засміявся.
– Роботи? Тепер її тут на роки вперед. Тільки платити мені нічим. Я збирався їхати. Продати все. Покинути.
Він підвівся, пройшовся подвір’ям, задумавшись. У голові майнула шалена ідея — народжена втомою, відчаєм і якоюсь дивною надією.
– Знаєте що… Залишайтесь. Подивіться за господарством пару тижнів. За коровами, за тим, що лишилося. А я з’їжджу до міста. Спробую це все продати. Шансів мало, але мені треба поїхати. Хоча б на трохи.
Анна підняла на нього погляд, у якому читались страх, здивування й несмілива надія.
– Ми… ми втекли, – зізналася вона тихо. – Від чоловіка. Він нас бив. У нас нічого немає. Ні грошей, ні документів.
Дмитро, досі мовчазний, прошипів крізь зуби:
– Вона каже правду.
Щось у душі Григорія ворухнулося. Він бачив у них своє відображення — людей, яких життя вдарило об землю, але які все одно намагались піднятися.
– Гаразд, – махнув він рукою. – Розберемось.
Він швидко показав їм, що де знаходиться, як поводитись із технікою, де зберігаються корми. Перед самим від’їздом, уже сидячи в машині, він опустив скло:
– Тільки обережніше з місцевими. Люди там гнилі. Це вони. Точно вони. То одне зіпсують, то інше. Тепер от і підпалили.
І він поїхав, залишивши за собою димлячі руїни та двох незнайомців, яким довірив залишки свого життя.
Щойно машина зникла за поворотом, Анна з Дмитром переглянулись. В їхніх очах не було страху чи розгубленості — тільки рішучість. Це був їхній шанс. Єдиний.
Вони взялися до справи негайно. Спершу заспокоїли й напоїли корів, потім подоїли їх, процідили молоко. Далі розчистили завали, привели до ладу ту частину двору, що вціліла. Працювали без пауз, без скарг — із шаленою енергією тих, хто знає: впасти вже далі нікуди.
Минуло кілька днів. Ферма на їхніх очах змінювалась. Двір став доглянутим, інвентар — охайним, а корови, отримуючи належний догляд, давали все більше молока. Зі старого холодильника, який раніше більше нагадував символ, ніж техніку, тепер виглядали банки зі сметаною, сиром і головки домашнього твердого сиру.
Якось, прибираючи в будинку, Анна натрапила на теку з документами Григорія. Серед рахунків і квитанцій виявилися ветеринарні сертифікати на продукцію.
Ідея прийшла раптово. Вона дістала старий записник і почала обдзвонювати місцеві кафе й крамниці, пропонуючи натуральну молочну продукцію. Більшість відмовляли, але якось їй пощастило.
– Доброго дня, це мережа сімейних кафе «Затишок»? – спитала вона у слухавку.
– Так, слухаю вас.
Після короткої розмови власниця кафе, Єлизавета Петрівна, погодилась приїхати. Наступного дня біля воріт зупинилася дорога автівка. Елегантна жінка середнього віку оглянула двір із сумнівом, але після першої ж ложки сиру її обличчя розпливлося в усмішці захоплення.
– Дитинко, та це ж диво! Справжній смак! Забираю все! І замовлятиму постійно!
Так у них з’явився перший клієнт. І перший крок до нового життя.
Тим часом Дмитро подружився з місцевою дівчиною Олею. Якось, гуляючи біля річки, він пожалівся їй на мешканців села.
– То ти що, не знаєш? – здивувалась Оля. – Дядько Гриша — відлюдник, звісно, але ніхто йому зла не бажав. Три роки тому, коли в нього корови отруїлися, то й у пів села те саме було. Чоловіки навіть хотіли допомогти, порадити, а він їх із рушницею зустрів. Відтоді й не підходять до нього.
Ці слова засіли в голові Анни. Вона пішла до сільської крамниці й, розмовляючи з продавчинею, почула підтвердження:
– Так, люба, то конфлікт давній. Відколи у сусідньому селі з’явилася ферма з жадібним господарем, усе й почалося. То дядько Гриша й вирішив, що це ми йому пакостимо. Замкнувся, озлобився…
Якось увечері, коли сутінки накривали ферму, Анна з Дмитром побачили, як до воріт наближається група людей. Десяток чоловіків і жінок, повільно, але впевнено. Серце Анни стиснулося. «Невже знову підпал?» — майнула думка.
– Митю, швидко! Принеси рушницю з хати! – прошепотіла Анна сину, сама виходячи у двір.
Серце билося часто й тривожно. Вона стала біля хвіртки, готова захищати те, що тепер стало їхнім — їхній дім, їхній шанс почати все з нуля.
Тіні наближались. Люди. Десяток чоловіків і жінок. Попереду — дід у потертій кепці. Підійшовши ближче, він зупинився і… зняв головний убір. Зніяковіло стиснувши його в руках, промовив:
– Доброго вечора, господине. Ми з миром. Поговорити прийшли.
Анна вдивлялася в обличчя: втомлені, серйозні, але не злі. Повільно, обережно вона розчинила хвіртку:
– Проходьте.
Старий стіл винесли на траву, лави розставили. Розмова почалася. Вона виявилася довгою. І важкою. І щирою.
Жителі села зізналися: вони були вражені пожежею. Григорій для них став легендою — людиною, яка не приймала допомоги, не слухала порад, не пробачала навіть дрібниць. Але тепер зрозуміли: за всім цим стояв хтось інший. Хтось, хто хотів їх посварити.
– Ми ж теж страждали, – казав староста. – То вода в криницях псувалась, то худоба хворіла. Ми просто гадали — а тепер ясно: нас зіграли. Комусь це вигідно.
І тоді до всіх дійшло.
За всім стояв конкурент із сусіднього села — фермер з Олексіївки. Холодний, жадібний, бездушний. Його мета була проста: втопити Григорія в самотності, аби той здався, збанкрутував, щез. А село перетворити на поле внутрішньої війни — зручне поле для своїх маніпуляцій.
– Треба подавати заяву, – сказав староста. – Колективну. На нього. На підпал. На все. Передай це Григорію, як повернеться. Скажи — село з ним. Ми більше не будемо маріонетками.
Григорій їхав додому в пригніченій тиші. Місто нічого не дало — ніхто не хотів купувати обвуглене господарство ще й з репутацією «проклятої ферми». Він був готовий до того, що будинок буде порожній. Що Анна й Дмитро пішли, як і всі інші.
Під’їжджаючи до свого обійстя, він уже ні на що не сподівався.
І раптом — зупинка. Машина завмерла сама по собі.
Перед ним був не напівзруйнований двір, а справжній, квітучий куточок життя. Паркан, який він роками обіцяв полагодити, був відновлений. Трава — акуратно підстрижена. Корови — ситі, задоволені — паслися біля загону. Навіть повітря здавалося іншим — живим, наповненим змістом.
Він вийшов із машини, мов на пальчиках, і підкрався до хати. З двору долинав голос Анни — впевнений, спокійний. Вона говорила з людьми. Не просто так — а по суті. Про заяви в поліцію. Про плани розвитку господарства. Про те, як Єлизавета Петрівна допоможе з юристом.
Григорій завмер. Це здавалося неможливим. Він дивився на жінку, яку прихистив як бродяжку, а бачив перед собою — господиню. Сильну. Впевнену. Жінку, яка врятувала не лише його ферму, а і його самого.
Він зібрався з силами й ступив у світло.
– Добрий день, – прохрипів він. – А… можна чаю?
Увечері Анна любила показувати Григорію записи. Розрахунки, графіки, доходи. За два тижні вони заробили більше, ніж він за останні пів року.
– Це тільки початок, – говорила вона діловито. – Єлизавета Петрівна готова збільшити обсяг. Треба думати про розширення. Може, купити ще пару корів?
Григорій сидів, роззявивши рота. Він не міг повірити своїм очам. Не міг повірити, що ця жінка — його гостя. Його помічниця. Його порятунок.
Він дивився на неї, й у його грудях росло почуття, яке він давно забув. Тепле. Вдячне. Любляче.
Але спокій був недовгим.
Ранок порушив грубий брязкіт хвіртки. У двір ввалився високий чоловік із запахом горілки й ненавистю в очах.
– А, ось ти де, стерво! – загарчав він, прямуючи до Анни. – Думала, втекла? Я тебе з-під землі дістану!
Це був Віктор. Її колишній чоловік. Її кошмар.
Він замахнувся.
І тут Григорій став між ними. Як стіна. Як гора. Без зайвих слів він ударив — один, точний, нищівний. Віктор гепнувся на землю.
– Ще раз торкнешся її або наблизишся до цього дому, – прошипів Григорій так тихо, що навіть Анна здригнулась, – я тебе тут же й закопаю. Зрозумів?
Дмитро вибіг із хати й став поруч із ним — пліч-о-пліч. Очі хлопця палали рішучістю.
– Іди, батьку, – твердо сказав він. – І більше не повертайся. Ми тебе більше не боїмось.
Віктор, бурмочучи прокльони, підвівся й зник у бік дороги.
Коли все закінчилось, у дворі зависла дивна тиша. Тільки корови мукали, ніби й вони засуджували вторгнення минулого.
Григорій повернувся до Анни. Його обличчя було ніяковим, але очі — повні рішучості.
– Аню, – почав він, голос здригнувся, – поїхали в місто. Відновимо тобі документи. Подаси на розлучення. А потім… потім вийдеш за мене заміж.
Анна дивилася на цього великого, сильного, але такого розгубленого зараз чоловіка. Шок ще не минув, але його змінило тепле, нове почуття. Вона усміхнулась.
– Можна мені подумати? – жартівливо спитала вона. – Чи відповідь має бути негайно?
Григорій остаточно знітився. Почервонів. І вперше за багато років — засміявся.
Вони хотіли розписатися тихо. Без свідків. Без галасу. Але в селі таємниці не живуть. Через два дні вся округа знала: на фермі буде весілля.
І люди прийшли. З усього села. Хто з короваєм, хто з варенням, хто з бочкою квасу. Староста приніс гітару. Єлизавета Петрівна — подарунки з міста. Діти носилися, як вихори, сміялись, грались.
Столи були довші, ніж дорога до річки. Пісні лилися, як вино. А в центрі всього — молодята. Рука в руці. Серце до серця.
Григорій сидів, тримаючи руку Анни, й дивився на Дмитра, який вперше за багато років сміявся вільно. На друзів. На небо. На дім, у якому тепер було тепло.
Він знав одну річ точно:
Вони не просто знайшли одне одного.
Вони врятували одне одного.
І тепер — разом — будуть будувати майбутнє.
Велике. Світле. Спільне.
Це моя дитина, не ваша