— Ей, Ковальова, правда, що твоя мама вчора нашу роздягальню мила? — голосно запитав Кирило Бронський, спершись на парту й спеціально дочекавшись, коли в класі стане тихо.
Соня завмерла, не встигнувши покласти підручник у рюкзак. У класі зависла напружена тиша. Усі погляди спрямувалися на неї.
— Так, моя мама працює прибиральницею в школі, — спокійно відповіла вона, продовжуючи збирати речі. — І що?
— Нічого, — єхидно усміхнувся Кирило. — Просто уявив, як ти на випускний добиратимешся. Автобусом із ганчірками й відром?
Клас вибухнув сміхом. Соня мовчки закинула рюкзак на плече й попрямувала до виходу.
— Твоя мати — звичайна прибиральниця! — крикнув їй услід Кирило. — Змирись!
Соня не обернулася. Вона давно навчилася не реагувати на насмішки. Ще в п’ятому класі, коли перевелася до цієї престижної гімназії за квотою для обдарованих дітей, вона зрозуміла: тут правлять гроші й статус. А в неї не було ні того, ні іншого.
Надія Ковальова чекала доньку біля службового входу гімназії. У свої тридцять вісім вона виглядала старшою — роки важкої праці залишили сліди на її обличчі. Проста куртка, вицвілі джинси, волосся, зібране в недбалий пучок.
— Сонечко, ти сьогодні якась похмура, — зауважила Надія, коли вони йшли до автобусної зупинки.
— Все нормально, мам. Просто втомилася. Контрольна з алгебри була, — збрехала Соня.
Вона ніколи не розповідала матері про насмішки однокласників. Навіщо додавати їй переживань? Надія й так працювала на трьох роботах: зранку в бізнес-центрі, вдень у їхній гімназії, а ввечері в супермаркеті. Усе заради того, щоб Соня могла вчитися в хорошій школі, ходити на додаткові заняття й готуватися до вступу в університет.
— Знаєш, наступного тижня в мене буде вихідний у середу. Може, підемо кудись разом? — запропонувала Надія.
— Звісно, мам. Тільки не в середу — у мене додаткові з фізики.
Насправді жодних додаткових занять не було. Соня влаштувалася на підробіток у кафе неподалік від дому — офіціанткою на пів ставки. Платили мало, але для початку й це було непогано.
— Кириле, ти точно впевнений у парі? — запитав Денис, коли вони з друзями сиділи в шкільному кафе.
— Звичайно, — Кирило відпив сік. — Якщо мати Ковальової приїде на випускний не автобусом, а на пристойній машині, я публічно попрошу вибачення перед ними обома.
— А якщо на таксі? — уточнила Віка, відкушуючи сендвіч.
— Таксі не рахується. Я маю на увазі нормальну машину. Хоча б середнього класу.
— По руках! — Денис простягнув долоню.
Соня стояла за рогом із тацею, збираючи брудний посуд із сусідніх столиків. Вони її не бачили, а от вона чула кожне слово.
Того вечора вона довго не могла заснути. Пристойна машина на випускний… Це був шанс утерти ніс Кирилові й усій його компанії. Але де взяти гроші? Оренда навіть найскромнішого авто з водієм коштувала більше, ніж вона могла заробити за місяць у кафе.
У бізнес-центрі «Меркурій» Надія Ковальова починала робочий день раніше за всіх — о шостій ранку, коли офіси ще були порожніми. До восьмої вона мала закінчити прибирання коридорів і туалетів, щоб не заважати співробітникам.
— Доброго ранку, Надіє Андріївно! — пролунав голос, коли вона протирала скляні двері офісу «ВІП-Моторс» на третьому поверсі.
Ігор Васильович Соколов, власник компанії, завжди приходив раніше за інших — на початку восьмої.
— Доброго ранку, Ігорю Васильовичу, — ввічливо відповіла Надія, трохи зніяковівши. Більшість працівників бізнес-центру навіть не помічали прибиральниць, а цей успішний бізнесмен завжди вітався й називав її на ім’я по батькові.
— Як ваша донька? Готується до випускного? — запитав він, відчиняючи двері своїм ключем.
— Так, залишився лише місяць. Час так швидко летить.
— Мій Максим теж наступного року випускається. Хоча він більше про машини думає, ніж про навчання.
Надія усміхнулася. Ігор Васильович часто розповідав про свого сина – з гордістю й теплотою. Він виховував його сам, дружина пішла, коли хлопчику було вісім.
— До речі, у нас сьогодні важливі зустрічі. Чи могли б ви після обіду додатково прибрати в переговорній? Я оформлю це як окрему оплату.
— Звичайно, без проблем.
Два тижні Соня працювала майже без вихідних. Навчання, підробіток у кафе, вдома – підготовка до іспитів. Вона рахувала кожну копійку, але до потрібної суми ще було далеко.
У суботу ввечері, коли вона поверталася з роботи, почався сильний дощ. Промокнувши до нитки на автобусній зупинці, Соня побачила, як поруч загальмував чорний позашляховик.
— Підвезти? – запитав хлопець за кермом, опускаючи скло.
Соня насторожилася. Сідати в машину до незнайомця – остання справа.
— Ти ж Соня Ковальова? Я Максим Соколов. Мій батько – Ігор Васильович із «ВІП-Моторс», твоя мама у нас прибирає.
Соня уважно глянула на хлопця. Звичайний – джинси, футболка, коротка стрижка. Нічого особливого.
— Сідай, не бійся. Я попросив батька заїхати за нашим системним адміністратором, він тут недалеко живе. Тебе випадково побачив.
У машині було тепло й сухо. На задньому сидінні справді сидів чоловік середніх років із ноутбуком.
— У якому ти класі? – запитав Максим, рушаючи з місця.
— В одинадцятому. Через місяць випускний.
— А я в десятому. Вчуся у двадцять другій школі.
До дому доїхали швидко. Коли Соня виходила з машини, Максим простягнув їй візитку.
— Це мій канал в інтернеті. Я розповідаю про машини. Може, буде цікаво.
Наприкінці квітня Надія помітила, що донька почала повертатися додому пізніше, ніж зазвичай.
— Соню, у тебе щось сталося? – запитала вона прямо. – Ти якась нервова останнім часом.
Соня зітхнула. Приховувати далі не мало сенсу.
— Мам, я підробляю. У кафе «У Михайловича», офіціанткою.
— Що? Навіщо? У тебе ж скоро іспити!
— Я хотіла зробити тобі подарунок на випускний. Гарну сукню, туфлі… – Соня не згадала про головну мету – машину.
Надія обійняла доньку.
— Дурненька, мені не потрібні жодні подарунки. У мене є пристойна сукня. Краще зосередься на навчанні.
Але Соня була вперта. Наступного дня після розмови вона зайшла на канал Максима й написала йому повідомлення.
— Не думаю, що це гарна ідея, – сказав Максим, коли вони зустрілися в торговому центрі. – Навіть оренда найпростішого автомобіля з водієм на вечір коштує понад двадцять тисяч.
— А без водія?
— Твоя мама вміє водити?
— Ні.
Вони сиділи у фудкорті, Соня тикала виделкою в салат, не торкаючись їжі.
— Слухай, – раптом оживився Максим. – А що, якби ми попросили батька допомогти? У нього ж цілий автопарк у компанії.
— Він не погодиться, – відмахнулася Соня. – Навіщо йому це?
— Не знаю. Але він завжди дуже з повагою говорить про твою маму. Називає її «відповідальною людиною». А це найвища похвала від мого батька.
Ігор Васильович вислухав сина з непроникним обличчям.
— Отже, ти пропонуєш мені надати машину з водієм для матері твоєї нової знайомої, бо якісь школярі насміхаються над нею?
— Так, – Максим подався вперед. – Тату, ти б бачив, як Соня переживає. Вона реально працює в цьому кафе, економить кожну копійку. А ці багатенькі діти знущаються з її мами тільки тому, що вона прибиральниця.
Ігор задумливо постукав пальцями по столу.
— А що, якби зробити ще краще? – несподівано запитав він. – Не просто машину, а щось справді вражаюче?
За тиждень до випускного Надія протирала стіл у кабінеті Ігоря Васильовича, коли він зайшов.
— Надіє Андріївно, у мене до вас ділова пропозиція, – сказав він, сідаючи в крісло.
— Слухаю, – насторожилася вона.
— Наскільки мені відомо, у вашої доньки скоро випускний. Я подумав, може, вас підвезти? Мені все одно в той бік їхати – партнери з іншого міста приїжджають, зустрічатиму їх якраз у районі вашої гімназії.
Надія розгубилася.
— Дякую за пропозицію, але я не хочу вас обтяжувати.
— Вважайте це подякою за те, що наш офіс завжди в ідеальному стані, — усміхнувся Ігор Васильович. — До того ж я знаю, наскільки важливий випускний для батьків. Хочеться виглядати гідно.
Надія вагалася. З одного боку, приїхати на машині керівника було б чудово. З іншого — це виглядало дивно.
— І ще, — додав Ігор Васильович. — У нас звільняється місце адміністратора. Мені здається, ви б чудово впоралися з цією роботою. Зарплата вдвічі вища, ніж зараз, плюс соціальний пакет.
— Я?.. Адміністраторкою? — Надія ледь не впустила ганчірку. — Але ж у мене немає досвіду.
— Зате є відповідальність і уважність до деталей. Решті навчимо. Подумайте до випускного.
День випускного для Соні почався з повідомлення від Максима: «Все готово. Операція ‘Попелюшка’ в силі».
Вона усміхнулася. За останній місяць вони дуже зблизилися. Максим виявився зовсім не таким, як багатенькі однокласники. Простий, із чудовим почуттям гумору й пристрастю до автомобілів.
— Мам, ти готова? — гукнула Соня з кімнати, закінчуючи макіяж.
— Майже! — відгукнулася Надія. — Залишилося доробити зачіску.
Соня накопичила гроші не тільки на мамину сукню, а й на похід у салон краси. Сьогодні вранці Надія вперше за багато років зробила професійну укладку й манікюр.
У двері подзвонили.
— Відчиниш? Це, мабуть, Ігор Васильович, — сказала Надія з ванної.
Соня розчинила двері й застигла. На порозі стояв Максим у строгому костюмі.
— Привіт, Попелюшко, твоя карета подана, — підморгнув він.
Соня визирнула у двір і ахнула. Замість обіцяної машини біля під’їзду стояв довгий білий лімузин із логотипом «ВІП-Моторс».
— Це що?..
— Сюрприз! — усміхнувся Максим. — Батько вирішив, що якщо вже робити, то по-справжньому.
Надія вийшла з ванної й теж застигла, побачивши лімузин.
— Це… для нас?
— Так, Надіє Андріївно. Батько просив передати вибачення — його терміново викликали до партнерів. Але він наказав, щоб наш найкращий водій відвіз вас на випускний.
Коли білий лімузин під’їхав до гімназії, там уже зібралося безліч людей — випускники, батьки, вчителі. Всі обернулися на звук машини, що під’їжджала.
Водій відчинив двері, і першою вийшла Соня в простій, але елегантній блакитній сукні. За нею — Надія. В смарагдовій сукні, з новою зачіскою і макіяжем вона виглядала зовсім іншою людиною — впевненою й гідною.
Соня одразу помітила Кирила з батьками. Він стояв із відкритим ротом, не вірячи власним очам.
— Ходімо, мам, — Соня взяла матір під руку.
Вони пройшли повз шепочучих людей просто до центрального входу. По дорозі Надію окликнула класна керівниця:
— Надіє Андріївно, ви сьогодні просто приголомшливо виглядаєте!
— Дякую, Олено Петрівно.
Біля дверей їх наздогнав Кирило.
— Соню, можна тебе на хвилинку?
Вона зупинилася.
— Я… — він зам’явся. — Я хотів попросити вибачення. Перед тобою і твоєю мамою. За всі ті дурниці, які говорив.
— Ти програв парі, так? — прямо запитала Соня.
Кирило почервонів.
— Так. Але це неважливо. Я справді був неправий.
— Вибачення прийняті. Але не мені, а мамі їх принеси.
Кирило повернувся до Надії.
— Надіє Андріївно, пробачте мені за те, що я поводився негідно. Це було нерозумно й некрасиво з мого боку.
Надія здивовано подивилася на хлопця, потім на доньку.
— Що відбувається, Соню?
— Потім розкажу, мам. Ходімо, нас чекає випускний!
Вечір видався чарівним. Випускники танцювали, фотографувалися, клялися один одному у вічній дружбі. Батьки нишком витирали сльози.
У якийсь момент Соня помітила, що до її матері підійшов солідний чоловік середніх років.
— Це хто? — запитала Віка, прослідкувавши за її поглядом.
— Ігор Васильович Соколов. Власник «ВІП-Моторс».
— Серйозно? І що йому потрібно від твоєї мами?
Соня усміхнулася.
— Думаю, він просто хоче запросити її на танець.
Через два місяці, коли Соня вже готувалася до вступу в університет, Надія повернулася додому з особливим блиском в очах.
— Що сталося, мам?
— Мене підвищили. Тепер я керівниця адміністративного відділу.
— Нічого собі! — Соня кинулася обіймати матір. — Вітаю!
— А ще… — Надія зам’ялася. — Ігор Васильович запросив нас на вихідні на дачу. Тебе, мене та його з Максимом.
— Ви зустрічаєтесь? — прямо запитала Соня.
— Ні! Тобто… не зовсім. Ми просто іноді обідаємо разом. Він дуже цікава людина. І зовсім не такий, яким я уявляла собі багатих бізнесменів.
Соня хитро усміхнулася.
— Мам, а пам’ятаєш, як ти в дитинстві читала мені казки про Попелюшку? Здається, у нашій сім’ї ця казка стає реальністю.
Минув рік. Соня навчалася в університеті на бюджетному відділенні. Надія керувала адміністративним відділом у «ВІП-Моторс» і на вихідних ходила на курси англійської мови.
Одного разу в університетському кафе Соня випадково зіткнулася з Кирилом. Він теж вступив сюди, але на платне навчання.
— Привіт, — сказав він, підсідаючи до її столу. — Можна?
— Привіт. Так, звичайно.
Вони трохи помовчали.
— Знаєш, я хотів ще раз вибачитися, — почав Кирило. — Не заради суперечки чи на публіку. А по-справжньому. Я був справжнім дурнем у школі.
— Так, був, — погодилася Соня. — Але це вже в минулому.
— Як твоя мама?
— Добре. Вона тепер начальниця відділу у «ВІП-Моторс».
— Серйозно? Оце кар’єра!
Соня усміхнулася.
— Справа не в кар’єрі. Просто вона нарешті отримала те, на що заслуговує.
— А ти? Як твої справи?
— Нормально. Вчуся, підробляю репетиторкою. А ще… — вона зам’ялася, — зустрічаюся з Максимом Соколовим. Його батько володіє тією самою компанією.
Кирило присвиснув.
— Так ось звідки той лімузин на випускному!
— Не тільки звідти. Я теж збирала гроші, працювала в кафе. Хотіла довести вам усім, що моя мама варта поваги. Що не важливо, ким працює людина — важливо, яка вона.
Кирило задумливо покрутив у руках стаканчик із кавою.
— Знаєш, що найцікавіше? Мій батько збанкрутував. Його будівельна компанія розорилася. Тепер я знаю, як це — коли в тебе немає грошей.
— Мені шкода, — щиро сказала Соня.
— Не варто. Може, це й на краще. Я багато переосмислив за цей рік.
Вони ще трохи поговорили про життя, навчання, плани на майбутнє. Коли прощалися, Кирило раптом сказав:
— Дякую тобі.
— За що?
— За урок. Найважливіший урок у моєму житті.
Увечері, повернувшись додому, Соня застала маму за приготуванням вечері. На столі стояла ваза з квітами.
— Від Ігоря Васильовича? — кивнула Соня на букет.
— Так, — Надія ледь помітно зашарілася. — Ми йдемо в театр сьогодні.
— Ви вже пів року зустрічаєтесь, а все ще соромишся, як школярка.
— Соню!
— А що? Це ж чудово. Я за вас рада.
Надія підійшла до доньки й обійняла її.
— Знаєш, іноді я думаю, що все це сон. Нова робота, нові стосунки, твоє навчання…
— Це не сон, мам. Це життя. Наше нове життя.
У коридорі задзвонив телефон. Надія пішла відповідати.
— Так, Ігорю, я майже готова. За пів години? Гаразд.
Соня дивилася на матір і усміхалася. Хто б міг подумати, що колись сказана фраза «Твоя мати — звичайна прибиральниця!» втратить будь-який сенс.
Тепер її мама була успішною діловою жінкою, шанованою керівницею і, що найголовніше, щасливою людиною.
А той білий лімузин на випускному став не просто транспортом — він став символом змін, що назавжди змінили їхнє життя.
— Синку, ти мені ніколи не був потрібен, я розшукала тебе лише через гроші, — сказала мати Антону