— Болото? — Марина повільно обернулася від плити, де смажилася картопля на вечерю.
— Це болото двадцять років годувало твою матір, поки вона по лікарях їздила. Забув?
— До чого тут мати? Не смій її чіпати!
— А до того, Вітю, що поки ти «великі справи» у столиці прокручував, я тут з твоєю паралізованою мамою сиділа. Памперси міняла, якщо що.
Вітя стояв у дверях їхньої двокімнатної «хрущовки», у новому костюмі й з валізою біля ніг. Таким гарним Марина його давно не бачила — підтягнутий, засмаглий, пахне дорогим парфумом. Не те що раніше, коли приходив із заводу, увесь у мастилі.
Вона пам’ятала, як вони познайомилися. Танці в заводському клубі, він — молодий слюсар, вона — з бухгалтерії. Кружляв її під «Мільйон червоних троянд», шепотів на вухо дурниці. А потім скромне весілля, гостей чоловік тридцять, салат «олів’є» і «Радянське шампанське». Свекруха тоді плакала від щастя, обіймала Марину: «Дякую тобі, доню, що Вітеньку мого приручила».
Приручила. Двадцять два роки прожили. Доньку виростили, Оленку. Зараз у медуніверситеті навчається, на стипендію та мамині підробітки. Вітя грошей не давав останні три роки — усе в «бізнес» вкладав. Який бізнес — Марина так і не зрозуміла. То автосервіс відкрити хотів, то вантажоперевезенням займався. Все прогорало.
— Ти просто не розумієш, — Вітя нервово закурив прямо в коридорі. — Мені Сергій запропонував у Київ переїхати. У нього там мережа автомийок, візьме керівником. Квартиру орендує для початку.
— Сам поїдеш? — Марина витерла руки об фартух. Руки тремтіли, але голос тримала рівно.
— Не сам, — Вітя відвів очі. — З Альоною. Вона… вона мене розуміє. Вірить у мене.
Альона. Марина знала про неї вже три місяці. Бачила листування в телефоні, коли Вітя був у душі. «Котик», «зайчик», «сумую». Двадцять вісім років «котику». Менеджерка в автосалоні, де Вітя машину придивлявся. У кредит, між іншим, який Марина досі виплачує зі своєї вчительської зарплати.
— А як же Оленка? — запитала Марина. — Донька твоя. Через рік диплом захищає.
— Подорослішає — зрозуміє. Я більше так жити не можу. Мені сорок п’ять, Марино. Я ще молодий, я ще можу все змінити.
Марина підійшла до вікна. У дворі сусідка Зіна білизну розвішувала. Побачила Марину у вікні, помахала рукою. Зіна-то все знала. І про Альону знала, і про те, що Вітя останні пів року додому лише переночувати приходив. Жаліла по-сусідськи, пиріжки приносила: «Тримайся, Маринко».
— Пам’ятаєш, — тихо сказала Марина, — як Оленка у п’ять років захворіла? Запалення легень, лікарі руками розводили. Ти тоді з роботи не вилазив, щоб на ліки заробити. А я цілодобово біля її ліжка сиділа. Ти тоді сказав: «Ми — сім’я, Марино. Ми все подолаємо».
— Це було давно.
— Усього п’ятнадцять років. Або коли твоя мати інсульт отримала? Хто з нею по лікарнях мотався? Хто ночами не спав, перевертав її кожні дві години, щоб пролежнів не було? Я, Вітю. А ти відмазки знаходив — робота, справи. Які справи? Ти вже тоді за своїм бізнесом ганявся.
Вітя загасив недопалок об підвіконня. Марина скривилася — нове підвіконня, минулого місяця поставили. Сама назбирала.
— Ти завжди все пам’ятаєш, — дратівливо кинув він. — Увесь негатив пам’ятаєш. А хороше? А те, як я тебе на море возив?
— Десять років тому возив. В Одесу. На тиждень.
— Все тобі мало!
Марина обернулася до нього. В очах стояли сльози, але вона їх не пускала. Не дочекається.
— Знаєш що, Вітю? Іди. Іди до своєї Альони. Тільки ось що я тобі скажу. Маму твою я до кінця доглянула. Два роки вона в нас лежала, два роки я її годувала з ложечки, мила, ліки давала. А де ти був? На заробітках? На яких, Вітю? Ти ж останні п’ять років толком ніде не працював. Усе мріяв розбагатіти.
— Я намагався! Я старався для сім’ї!
— Для сім’ї? — Марина усміхнулася гірко. — Оленка на останньому курсі підробляє медсестрою в нічні зміни, щоб на підручники вистачало. Бо тато в бізнесмени подався. Я дві ставки у школі взяла та ще й репетиторством займаюся. Для кого ти старався?
Вітя мовчав, стискаючи ручку валізи.
— І знаєш, що найсмішніше? — продовжувала Марина. — Твоя матуся перед смертю мені сказала: «Пробач його, доню. Він слабкий. Завжди був слабким. Дякую, що терпіла». Я тоді не зрозуміла. А тепер розумію.
— Не смій! — вибухнув Вітя. — Не смій казати, що я слабкий! Я просто задихаюся тут! У цій квартирі, у цьому місті, з тобою! Ти мене в могилу заженеш своєю правильністю!
— Моєю правильністю? — Марина раптом розсміялася. Сухо, зло. — Та я останні роки тільки й робила, що мовчала. Мовчала, коли ти приходив п’яний. Мовчала, коли гроші з «заначки» зникали — на твій черговий «проєкт». Мовчала, коли від тебе чужими парфумами тягло. Думала — перебіситься, схаменеться. Родина ж.
Вона підійшла до шафи, дістала теку. Вітя напружився.
— Що це?
— Документи на розлучення. Місяць тому підготувала. Чекала тільки, коли ти сам наважишся. Або я. Але ти перший зібрався — молодець. Підписуй.
Вітя приголомшено дивився на папери.
— Ти… ти знала?
— Я не дурепа, Вітю. Просто давала тобі шанс. І собі давала — раптом помиляюсь. Не помилилася.
— Квартира… — почав він.
— Квартира моя. На мою матір була записана, у спадок мені дісталася. Ти прописаний, але прав на неї не маєш. Можеш через суд спробувати, тільки от халепа — останні три роки ти офіційно ніде не працював. Аліменти на Оленку платитимеш?
— Вона повнолітня…
— Студентка денної форми. До закінчення навчання належні. Стаття 199 Сімейного кодексу, якщо що.
Вітя схопив ручку, розмашисто підписав документи. Жбурнув теку на тумбочку.
— Все? Задоволена? Двадцять два роки коту під хвіст?
Марина подивилася на нього уважно. Сивина на скронях, зморшки біля очей. Колись коханий чоловік. Колись рідний. А зараз — чужий. Зовсім чужий.
— Не коту під хвіст, Вітю. У нас донька чудова. Розумна, добра, працьовита. В мене пішла, — вона сумно усміхнулася. — І за ці роки дякую. Були й хороші моменти. Просто ти десь звернув не туди. А може, завжди таким був, тільки я не бачила.
Вітя підняв валізу. Постояв у дверях.
— Пошкодуєш ще. Одна залишишся.
— Не залишусь. У мене Оленка є. Робота. Подруги. А знаєш що? Я запишуся нарешті на танці. Завжди мріяла танго навчитися. Ти сміявся — казав, коровам танго не дано. Перевіримо.
Вітя грюкнув дверима. Марина постояла в тиші, потім пішла на кухню. Картопля пригоріла. Викинула сковорідку в мийку, відчинила вікно — провітрити.
Телефон задзвонив. Оленка.
— Мам, ти як? Зіна Петрівна телефонувала, сказала, тато з валізою пішов.
— Нормально, доню. Вечерятимеш?
— Мам… Ти плачеш?
— Ні, — Марина й справді не плакала. — Цибулю ріжу. Салат роблю.
— Я зараз приїду. Після зміни одразу до тебе.
— Не треба, Олено. У тебе завтра іспит.
— Мам, не дурій. Їду вже. І мам… Я тебе люблю. Ти в мене найсильніша.
Марина поклала слухавку. Дістала з холодильника пляшку вина — подарували на день учителя, берегла для особливого випадку. Налила пів келиха, підняла його до вікна, де західне сонце золотило дахи.
— За нове життя, — сказала сама собі.
Внизу у дворі грюкнули дверцята таксі. Вітя вантажив валізу, а з машини йому махала молода білявка. Альона. Марина бачила її кілька разів біля автосалону — нічого особливого. Просто молода.
Знизу крикнула Зіна:
— Маринко! Я тобі пиріг несу! З капустою, як ти любиш!
Марина усміхнулася. Вперше за останні місяці усміхнулася щиро. На столі залишилися документи про розлучення, поруч — в’язка ключів, які Вітя поклав. Вона взяла ключі, зважила на долоні.
Завтра піде замки міняти. І на танці запишеться. І, може, до перукарні — давно хотіла каре зробити.
А сьогодні буде пити вино із Зіною, їсти пиріг і не думати про те, що попереду. Бо попереду — життя. Її життя. Не озираючись на того, хто зрадив.
Телефон знову задзвонив. Номер незнайомий.
— Марина Сергіївна? Це з деканату медуніверситету. Вашу доньку висунули на іменну стипендію. Вітаємо! Оленочко — наша гордість!
Марина таки заплакала. Але це були добрі сльози.
— Грошей не дам! Можеш припинити підлещуватись! — дорікнула я свекрусі, яка мене ніколи не любила